58601, м. Чернівці, вул. О.Кобилянської, 14, тел. 52-47-40, inbox@cv.arbitr.gov.ua
04 листопада 2025 року Справа № 926/3067/25
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКМЗ “ФАСАД»
до відповідача Фізичної особи-підприємця Войцишина Руслана Миколайовича
про стягнення коштів в сумі 123 075,86 грн
Суддя Проскурняк О.Г.
Секретар судового засідання Гончар А.Ю.
Представники сторін:
від позивача (в режимі ВКЗ) - адвокат Кущ К.Ф
від відповідача - не з'явився.
СУТЬ СПОРУ: Товариство з обмеженою відповідальністю "ВКМЗ "ФАСАД" звернулось до Господарського суду Чернівецької області із позовом до відповідача Фізичної особи-підприємця Войцишина Руслана Миколайовича про стягнення коштів в сумі 123 075,86 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що сторони уклали договір поставки, шляхом обміну рахунком-фактурою № 104 від 17 квітня 2024 року на суму 119 934,16 грн та оплатою зазначеного рахунку, що підтверджується платіжною інструкцією № 37498 від 23 квітня 2024 року. Таким чином, позивачем на рахунок відповідача була здійснена попередня оплата за товар у розмірі 119 934,16 грн.
Далі позивач стверджує, що відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав та не передав товар позивачу, що і стало підставою для звернення із позовом до суду з вимогою про стягнення попередньої оплати (вартості оплаченого, але не поставленого товару) в сумі 119 934,16 грн та інфляційних втрат в сумі 3 141,70 грн.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 вересня 2025 року, судову справу № 926/3067/25 передано на розгляд судді Проскурняку О.Г.
Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 17 вересня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 06 жовтня 2025 року.
Ухвалою суду від 06 жовтня 2025 року в судовому засіданні оголошено перерву до 21 жовтня 2025 року; повідомлено відповідача про дату, час і місце розгляду справи, розмістивши оголошення про виклик до суду на веб-порталі судової влади України, на офіційному веб-сайті Господарського суду Чернівецької області.
Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 21 жовтня 2025 року закрито підготовче провадження у справі № 926/3067/25; призначено справу до розгляду по суті на 04 листопада 2025 року.
В судовому засіданні 15 жовтня 2025 року, адвокат позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити.
Відповідач явку належного представника в судове засідання вкотре не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив, своїм правом на подання відзиву на позов не скористався, хоча був належним чином повідомлений про місце, час та дату судового засідання.
В силу приписів частини 3 статті 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Згідно частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Суд зазначає, що у зв'язку з відсутністю у відповідача зареєстрованого електронного кабінету, ухвали по справі № 926/3067/25 з повідомленням про дату, час і місце судового засідання надсилались на зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань адресу відповідача рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
До суду повернулися без вручення адресовані відповідачу поштові відправлення з ухвалами суду з зазначенням причин невручення “адресат відсутній за вказаною адресою».
Виходячи зі змісту статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, суд дійшов висновку, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, і судовий акт повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.08.2020 року у справі № 904/2584/19.
Разом з тим, суд, додатково в порядку статей 120-122 ГПК України, повідомляв відповідача про дату, час і місце розгляду справи, шляхом розміщення оголошення про виклик до суду на офіційному веб-сайті Господарського суду Чернівецької області.
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відтак, нез'явлення відповідача у судове засідання та неподання відзиву на позов не перешкоджає вирішенню спору по суті за наявними в справі матеріалами.
Відповідно до статті 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято 04 листопада 2025 року.
Розглянувши матеріали справи, вживши всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, на яких ґрунтуються позовна вимога, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення її по суті, заслухавши представників сторін та третьої особи, суд
Згідно приписів статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 статті 11 Цивільного кодексу України унормовано, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (частина 2 статті 638 ЦК України).
Згідно частини 1 статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до частини 1 статті 641 ЦК України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (частина 2 статті 642 ЦК України).
Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу (ч. 2 ст. 184 ГК України).
Як вбачається із матеріалів справи, Товариством з обмеженою відповідальністю “ВКМЗ “ФАСАД» досягнуто згоди з Фізичною особою-підприємцем Войцишинем Русланом Миколайовичем про поставку товарів, а саме: клею COLOUR BOND 250 ML в асортименті (в кількості 18 шт.), наборів JOLLYNATOR SET в асортименті (в кількості 6 шт.), набору насадок 10:1 10552-101 12 штук (в кількості 4 шт.), рамкового пістолету 14029-000 для картриджів 250 ML, віяло FAN DECK COLOUR BOND 10070-202 та послуг з доставки товарів.
Згідно виставленого постачальником - ФОП Войцишенем Р.М. рахунку-фактури № 104 від 17 квітня 2024 року, сторони погодили, що загальна вартість вказаного товару становить 119 934,16 грн.
Відповідно до платіжної інструкції № 37498 від 23 квітня 2024 року на загальну суму 119 934,16 грн, покупець - ТОВ “ВКМЗ “ФАСАД» здійснило оплату постачальнику ФОП Войцишену Р.М. за товар згідно виставленого рахунку № 104 від 17 квітня 2024 року.
Відповідно до положень статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Верховний Суд у постанові від 16 травня 2018 року по справі № 910/1163/17 роз'яснив, що схвалення може відбутися, як і в формі мовчазної згоди, так і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину.
Виходячи з аналізу наведених норм та встановлених судом обставин, суд приходить висновку, що здійснивши оплату товару на підставі виставленого рахунку-фактури, правовідносини сторін здійснювались на підставі договірних зобов'язань, укладених у спрощений спосіб. Тобто, встановлені обставини підтверджують схвалення сторонами своїми діями укладення договору поставки товару. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 19 березня 2018 року у справі № 904/5844/17
Згідно положень статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 1 статті 655 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (частина 1 статті 656 Цивільного кодексу України).
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина 1 статті 662 Цивільного кодексу України).
Кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі купівлі-продажу порядку визначення цієї кількості (стаття 669 Цивільного кодексу України).
Приписами частини 1 статті 691 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі (Постанова ОП КГС ВС від 18 серпня 2023 року у справі № 927/211/22).
Відповідно до частини 1, 2 статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 вказано, що попередня оплата - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані.
Оплата за товар є попередньою, якщо відповідно до договору вона має бути здійснена до моменту виконання продавцем свого обов'язку з передачі товару саме у власність, тобто до моменту переходу права власності на товар від продавця до покупця. Це випливає з визначення договору купівлі-продажу, наведеного у частині 1 статті 655 ЦК України, яка встановлює обов'язок продавця передати товар саме у власність покупця.
Права покупця, який попередньо оплатив товар (або з якого суд стягнув суму попередньої оплати), захищені можливістю вимагати у продавця передати йому цей товар у власність. Інше тлумачення статті 538 ЦК нівелює зміст норм щодо належного виконання зобов'язання за договором, та щодо розірвання договору (відмови від договору) в передбаченому законом та договором порядку (Постанова ОП КГС ВС від 18 серпня 2023 року у справі № 927/211/22).
На виконання договору поставки позивачем сплачено отриманий рахунок, що підтверджується платіжною інструкцією № 37498 від 23 квітня 2024 року на суму 119 934,16 грн.
Таким чином, позивачем на рахунок відповідача була здійснена попередня оплата за товар у розмірі 119 934,16 грн.
З викладеного слідує, що позивач умови договору щодо попередньої оплати товару виконав у повному обсязі.
Відповідно до статті 664 Цивільного кодексу України, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (стаття 663 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 27 серпня 2019 року в справі № 911/1958/18 та постанові Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/10958/19.
Враховуючи, що поставка обумовленого товару не була здійснена, на адресу відповідача 14 січня 2025 року та 25 лютого 2025 року направлені письмові вимоги про негайну поставку вказаного в рахунку товару та повернення сплачених коштів, відповідно.
Дані вимоги не були вручені відповідача та повернулася позивачу, що підтверджується трекінгом відправлень АТ “Укрпошта».
Суд звертає увагу, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки у цьому випадку отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19 та від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Суд зазначає, що позивачем належним чином виконано свій обов'язок щодо повідомлення про необхідність виконати умови договору поставки, шляхом направлення відповідного рекомендованого листа на адресу місцезнаходження відповідача.
Впливати на поведінку відповідача щодо отримання такої поштової кореспонденції позивач не може, а відтак ухилення боржника від одержання на підприємстві зв'язку листа, що містив вимогу (відмова від його прийняття, нез'явлення на зазначене підприємство після одержання його повідомлення про надходження рекомендованого або цінного листа, інші обставини) не дає підстав вважати вимогу непред'явленою.
Днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.
Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2025 року відбулось повернення вимоги від 14 січня 2025 року з відміткою “за закінченням терміну зберігання», отже, в розумінні статті 530 ЦК України строк виконання відповідачем зобов'язань закінчився 06 лютого 2025 року.
Однак, відповідач не передав замовлений та оплачений товар позивачу, кошти не повернув.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно частини 1 статті 665 Цивільного кодексу України, у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина 2 статті 693 Цивільного кодексу України).
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю, а у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.02.2019 у справі №912/2275/17.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах від 23.10.1991 "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії", від 01.06.2006 "Федоренко проти України" зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Отже, відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на “законне очікування», що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Неповернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах “Брумареску проти Румунії» (пункт 74), “Пономарьов проти України» (пункт 43), “Агрокомплекс проти України» (пункт 166).
Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2019 року у справі № 909/524/18 зазначено, що правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов'язань за договором не змінюється і залишається такою доти, поки сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.
Обумовлені законом підстави для зміни правової природи перерахованих покупцем (позивачем) коштів внаслідок непоставки продавцем (відповідачем) товару не настали, що тягне за собою правові наслідки, обумовлені частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України.
Водночас, згідно положень чинного в Україні законодавства, авансом є грошова сума, яку перераховують згідно з договором наперед у рахунок майбутніх розрахунків за товари (роботи, послуги), які мають бути отримані (виконані, надані). Тобто, у разі невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 910/12382/17.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідач не надав суду доказів, які б свідчили про поставку позивачу товару у визначений строк або про повернення грошових коштів за оплачений і непоставлений товар.
Враховуючи вищевикладені обставини, з огляду на те, що матеріалами справи підтверджується факт здійснення позивачем попередньої оплати за товар та відповідачем не поставлений товар позивачу, беручи до уваги, що станом на час розгляду справи сума попередньої оплати відповідачем не повернута, суд приходить до висновку про наявність у відповідача заборгованості в сумі 119 934,16 грн., у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 3 141,70 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконати ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 виклав правову позицію щодо застосуванням механізму розрахунку інфляційних втрат у порядку частини 2 статті 625 ЦК України у разі, якщо прострочення виконання грошового зобов'язання становить неповний місяць.
В наведеній постанові об'єднана палата Касаційного господарського суду роз'яснила, що “сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц, № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18). Визначені частиною 2 статті 625 ЦК право стягнення інфляційних втрат є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов'язання зі сплати інфляційних втрат є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 по справі №918/631/19 зазначено, що за змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Позивач умови договору щодо попередньої оплати товару виконав у повному обсязі, однак, відповідач не передав замовлений та оплачений товар позивачу.
Судом встановлено, що строк виконання відповідачем зобов'язань закінчився 06 лютого 2025 року. Таким чином, зобов'язання відповідача є простроченими з 07 лютого 2025 року.
Позивачем здійснено нарахування інфляційних втрат в сумі 3 141,70 грн.
Господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних нарахувань.
Суд перевірив розрахунок позивача щодо нарахування інфляційних втрат та встановив, що розрахунок позивача є арифметично та методологічно правильний; виконаним відповідно до чинного законодавства.
Крім цього, суд звертає увагу сторін на наступне.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі “Руїс Торіха проти Іспанії“).
Зважаючи на викладене, всі інші доводи та міркування сторін судом визнаються такими, що не спростовують вищевказаних висновків суду. Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на вищевикладене, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, суд дійшов висновку позов задовольнити.
Стосовно розподілу судових витрат.
Згідно з приписами пункту 12 частини 3 статті 2 ГПК України, до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено, зокрема, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Склад та порядок розподілу судових витрат визначено главою 8 розділу I ГПК України.
Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно положень пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку судовий збір покласти на відповідача.
Керуючись статтями 194, 219, 232-241 Господарського процесуального кодексу України суд, -
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Войцишина Руслана Миколайовича ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ВКМЗ “ФАСАД» (03124, м. Київ, бул. Вацлава Гавела, 16, код ЄДРПОУ 41486537) заборгованість в сумі 123 075,86 грн. (з яких: 119 934,16 грн - основна заборгованість (вартість оплаченого, але не поставленого товару), 3 141,70 грн - інфляційні втрати) та судовий збір в сумі 3 028,00 грн.
Повний текст рішення складено та підписано - 14 листопада 2025 року.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Західного апеляційного господарського суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя О.Г. Проскурняк