іменем України
10 листопада 2025 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 742/7003/24
Головуючий у першій інстанції - Коротка А. О.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1246/25
Чернігівський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді: Скрипки А.А.
суддів: Онищенко О.І., Шарапової О.Л.
секретар: Мальцева І.В.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області у складі судді Короткої А.О. від 02 травня 2025 року, місце ухвалення рішення - м. Прилуки, дата складання повного тексту рішення - 12 травня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, в якому просив: усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, а саме, 1/2 частиною квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання вільного доступу до квартири та кімнати АДРЕСА_2 з лоджією (згідно із поетажним планом від 17.10.1992 року), вона ж під №7 з лоджією (згідно із планом квартири АДРЕСА_3 у будинку квартирного типу від 18.07.2022 року) та можливості користування та розпорядження своїм майном. Також позивач стави питання про стягнення на його користь із відповідача ОСОБА_2 судових витрат по справі. В обґрунтування вимог заявленого позову ОСОБА_1 вказував, що він є власником 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач зазначає, що спочатку він був єдиним власником цієї квартири, але його колишня дружина ОСОБА_2 , відповідно до судового рішення, стала власником 1/2 частини даної квартири, та своїми діями зробила неможливим для позивача доступ до спірного житла, чим створила перешкоди у користуванні спірним житлом. За доводами позивача, він не може потрапити до своєї квартири, щоб елементарно прийняти душ, оскільки відповідач ОСОБА_2 встановила нові вхідні двері та замки, не надавши позивачу ключів. Позивач стверджував, що він останні декілька років позивач змушений проживати за адресою: АДРЕСА_4 , але це житло не придатне для проживання, особливо у зимовий період, оскільки у квартирі відсутні вода та тепло, у зв'язку з чим позивач змушений звертатися до своїх сестер, щоб вони дозволили прийняти душ у них. Позивач вказує, що він не може потрапити до спірної квартири, оскільки у квартирі були встановлені нові вхідні двері та замки, ключів від яких він не має, а у самій квартирі також були встановлені замки до кімнати №6 з лоджією (згідно з поетажним планом від 17.10.1992 року), вона ж кімната АДРЕСА_5 з лоджією (згідно із планом квартири АДРЕСА_3 у будинку квартирного типу від 18.07.2022 року), доступу до якої позивач також не має. Позивач зазначає, що у кімнаті АДРЕСА_5 з балконом (згідно із поетажним планом від 17.10.1992 року), вона ж кімната АДРЕСА_6 з балконом (згідно із планом квартири АДРЕСА_3 у будинку квартирного типу від 18.07.2022 року), було затоплення, внаслідок чого кімната фактично стала непридатною для проживання, вона є занедбаною, оскільки шпалери відклеєні, штукатурка відпала, підлога здута, проглядаються бетонні плити, бо вони без внутрішнього оздоблення. Позивач стверджує, що відповідач ОСОБА_2 , проживаючи у спірній квартирі, спалила холодильник, який колись придбавав позивач, а собі вона купила новий, яким користуватись не дозволяла. 19.06.2003 року ОСОБА_2 зверталась із позовною заявою до Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області щодо виділу частки із спірного нерухомого майна. У поданій заяві ОСОБА_2 просила виділити ОСОБА_1 кімнату №6 з лоджією, площею 11,8 кв.м (згідно із поетажним планом від 17.10.1992 року), а кухню, ванну, туалет, коридор - залишити у спільному користування сторін. Позивач зазначає, що наразі він погоджується з даним варіантом користування спірною квартирою, але до цього часу вказане питання залишилось невирішеним. Позивач вказує, що оскільки протягом останніх трьох років він не має доступу до спірної квартири, співвласником якої він є, та не може вільно користуватися своїм майном, то він звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав.
Оскаржуваним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 02.05.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 02.05.2025 року, та ухвалити нове рішення про задоволення вимог заявленого ним позову, поклавши судові витрати на відповідача ОСОБА_2 . В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року є незаконним і необґрунтованим, ухваленим судом із порушенням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги вказують, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на позицію відповідача про наявність у позивача іншого житлового приміщення. Апелянт зазначає, що судом першої інстанції було проігноровано важливу інформацію про пожежу, внаслідок якої вказане житло стало непридатним для проживання. За доводами апеляційної скарги, інше наявне у позивача житло, фактично є непридатним до експлуатації, що підтверджується актом (копія додається). Апелянт стверджує, що аргументи відповідача ОСОБА_2 не спростовують того факту, що позивач не має альтернативного житла, придатного для постійного проживання, і саме тому реалізація права користування спірним житлом для нього є єдино можливою. Апелянт вважає, що суд першої інстанції невірно застосував положення статті 41 Конституції України, яка передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, та статті 321 ЦК України, яка регулює, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом, примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише, як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. За доводами апелянта, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи. При цьому суд першої інстанції не дав належної оцінки поданим позивачем доказам, зокрема, документам, долученим до матеріалів справи, як позивачем, так і відповідачем ОСОБА_2 , а саме, фотографіям, долученим до матеріалів справи, відеозаписам. Апелянт вважає, що суд першої інстанції не врахував складні життєві обставини, в яких, внаслідок пожежі, опинився позивач, а також не було допитано свідків, про яких вказано у позовній заяві. Апелянт ОСОБА_1 зазначає, що судом першої інстанції не враховано правову позицію Верховного Суду про те, що наявність іншого житла у власності особи не виключає її права на усунення перешкод у користуванні іншим житлом, особливо, якщо це інше житло є фактично непридатним до проживання.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Жовнер О.М., в режимі відеоконференції, підтримали вимоги та доводи поданої апеляційної скарги, та просили її задовольнити.
В судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 , належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, не з'явилася.
Відповідно до приписів ч.2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду даної справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного висновку.
В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що згідно копії свідоцтва № НОМЕР_1 про право особистої власності на квартиру від 22.09.1992 року, виданого виконавчим комітетом Прилуцької міської ради народних депутатів, ОСОБА_1 одноособово належала квартира АДРЕСА_7 (а.с.5). У матеріалах справи наявні копії поетажного плану даної квартири (а.с.6), технічного паспорта на дану квартиру (а.с.9).
Як вбачається із копії рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18.11.2004 року у цивільній справі №2-1495/2004, судом було вирішено: договір дарування квартири АДРЕСА_8 , та гаража № НОМЕР_2 в автокооперативі »Залізничник» в м. Прилуки Чернігівської області, посвідчений приватним нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу від 23.09.2003 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , визнано недійсним з моменту його укладення. Визнано за ОСОБА_2 та за ОСОБА_1 право власності по 1/2 частині на квартиру АДРЕСА_8 , за кожним, та встановлено порядок користування даною квартирою, згідно з яким, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 було виділено в користування кімнату АДРЕСА_9 , площею 17,5 кв. з балконом та нішу № НОМЕР_3 , площею 0,8 кв.м. При цьому, ОСОБА_1 було виділено в користування кімнату № НОМЕР_4 , площею 11,8 кв.м з лоджією та нішою № НОМЕР_5 , площею 0,5 кв.м, а допоміжні приміщення: кухню, ванну, санвузол, коридор з нішою № НОМЕР_6 - залишено у спільному користуванні (а.с.10-11, 12-13).
Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 18.04.2005 року у цивільній справі №22-513/2005, рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18.11.2004 року у вищевказаній цивільній справі, було змінено, та викладено резолютивну частину рішення у такій редакції: ''… Позов ОСОБА_2 задовольнити частково. Визнати недійсними договори дарування квартири АДРЕСА_8 , та гаража № НОМЕР_2 в автокооперативі »Залізничник» в м.Прилуки, Чернігівської області, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 23 вересня 2003 року, посвідчені нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу та зареєстровані за №№10112, 10114. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_10 та на 1/2 частину гаража в автогаражному кооперативі »Залізничник» м.Прилуки. Виділити ОСОБА_1 гараж № НОМЕР_2 в автогаражному кооперативі ''Залізничник'', стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за 1/2 частину вказаного гаража в сумі 2 036 грн. 50 коп. Відмовити ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог про встановлення порядку користування квартирою АДРЕСА_8 . Відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову про усунення перешкод в користуванні майном та виселенні з квартири ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Справу в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про виселення з квартири АДРЕСА_10 закрити провадженням в зв'язку з тим, що є таке, що набрало законної сили рішення суду, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.'' В іншій частині рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18.11.2004 року, було залишено без змін.
Як вбачається із копії довідки №1459 від 02.12.2022 року, виданої КП »Прилуцьке МБТІ», на даний час спірна квартира АДРЕСА_8 на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - по 1/2 частині цієї квартири кожному (а.с.7), що також підтверджується копією Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності №316003367 від 25.11.2022 року (а.с.8).
Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, суд першої інстанції, на підставі положень норм права, які регулюють спірні правовідносини та досліджених наявних у матеріалах справи доказів, дійшов висновку, що у задоволенні вимог заявленого ОСОБА_1 позову, необхідно відмовити, з підстав його недоведеності належними та допустимими доказами. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що як у позовній заяві, так і безпосередньо у судовому засіданні позивач ОСОБА_1 стверджував, що він не має доступу до квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки відповідач ОСОБА_2 встановила нові вхідні двері та поставила нові замки, що створює ОСОБА_1 перешкоди у користуванні своєю частиною цієї квартири. Разом з тим, як вказав суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні від 02.05.2025 року, із матеріалів справи, зокрема, із наданих сторонами спору світлин та наданого стороною відповідача ОСОБА_2 відеозапису, вбачається, що на них зображені лише старі та єдині вхідні двері до спірної квартири. При цьому, позивач вільно пересувався спірною квартирою та її світлини зсередини, що суперечить його твердженням, викладеним у позовній заяві та наданим у суді. Суд першої інстанції також зазначив у рішенні від 02.05.2025 року, що факт недопущення позивача до спірної квартири, жодним чином не був задокументований, оскільки позивач не звертався до компетентних органів для підтвердження факту ненадання йому вільного доступу до спірної квартири. За даних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що у задоволенні вимог заявленого ОСОБА_1 позову необхідно відмовити з підстав його недоведеності належними та допустимими доказами. На думку суду першої інстанції, суть заявленого ОСОБА_1 позову зводиться до визначення порядку користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , а не до усунення перешкод у користуванні спірною квартирою. На підставі наведеного вище, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність відмови, у зв'язку із недоведеністю, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, а саме, 1/2 частиною квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання вільного доступу до квартири та кімнати АДРЕСА_2 з лоджією (згідно із поетажним планом від 17.10.1992 року), вона ж під №7 з лоджією (згідно із планом квартири АДРЕСА_3 у будинку квартирного типу від 18.07.2022 року) та можливості користування та розпорядження своїм майном.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 відносно того, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року є незаконним і необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 вказують, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на позицію відповідача про наявність у позивача іншого житлового приміщення. Апелянт зазначає, що судом першої інстанції було проігноровано важливу інформацію про пожежу, внаслідок якої вказане житло стало непридатним для проживання. За доводами апеляційної скарги, інше наявне у позивача житло, фактично є непридатним до експлуатації, що підтверджується актом (копія додається). Апелянт стверджує, що аргументи відповідача ОСОБА_2 не спростовують того факту, що позивач не має альтернативного житла, придатного для постійного проживання, і саме тому реалізація права користування спірним житлом для нього є єдино можливою. Апелянт вважає, що суд першої інстанції невірно застосував положення статті 41 Конституції України, яка передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, та статті 321 ЦК України, яка регулює, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом, примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише, як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. За доводами апелянта, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи. При цьому суд першої інстанції не дав належної оцінки поданим позивачем доказам, зокрема, документам, долученим до матеріалів справи, як позивачем, так і відповідачем ОСОБА_2 , а саме, фотографіям, долученим до матеріалів справи, відеозаписам. Апелянт вважає, що суд першої інстанції не врахував складні життєві обставини, в яких, внаслідок пожежі, опинився позивач, а також не було допитано свідків, про яких вказано у позовній заяві. Апелянт ОСОБА_1 зазначає, що судом першої інстанції не враховано правову позицію Верховного Суду про те, що наявність іншого житла у власності особи не виключає її права на усунення перешкод у користуванні іншим житлом, особливо, якщо це інше житло є фактично непридатним до проживання.
Апеляційний суд вважає, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року, виходячи із наступного.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2021 року у справі №554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 статті 15, ч.1 статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язано із позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1,ч.2,ч.3 статті 89 ЦПК України).
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п.3 ч.2 статті 16 ЦК України) - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але і особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 року в справі №761/5115/17, у постанові Верховного Суду від 18.01.2024 року в справі №755/7604/22.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За правилами ч.1 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Приписами ч.1 статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч.1 статті 356 ЦК України).
Відповідно до положень статті 358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їх спільною частковою власністю.
У постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 року у справі №6-1500цс15 міститься висновок, що при здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.
Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ч.2 статті 386 ЦК України).
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази, а саме, копію рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18.11.2004 року у цивільній справі №2-1495/2004 (а.с.12-13), копію ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 18.04.2005 року у цивільній справі №22-513/2005 (а.с.14-16), суд встановив, що спірна квартира АДРЕСА_8 , належить сторонам даного спору - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на праві спільної часткової власності - по 1/2 частці кожному. При цьому, порядок користування спірною квартирою між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ні у добровільному, ні у судовому порядку не встановлювався.
Як вбачається із матеріалів справи, у грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, в якому просив: усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, а саме, 1/2 частиною квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання вільного доступу до квартири та кімнати №6 з лоджією (згідно із поетажним планом від 17.10.1992 року), вона ж під №7 з лоджією (згідно із планом квартири АДРЕСА_3 у будинку квартирного типу від 18.07.2022 року) та можливості користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до приписів ч.1, ч.6 статті 81 ЦПК України, яка регламентує обов'язок доказування і подання доказів, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 статті 76 ЦПК України).
Зважаючи на те, що в ході судового розгляду даної справи позивачем не доведено належними та достатніми доказами, у розумінні приписів статей: 77, 80 ЦПК України, обставин того, що відповідач ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у користуванні спірною квартирою, і даний факт належним чином не був задокументований, оскільки позивач не звертався до компетентних органів для підтвердження факту ненадання йому вільного доступу відповідачем ОСОБА_2 до спірної квартири, доводи апеляційної скарги не спростовують висновку оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , у зв'язку із їх недоведеністю. При цьому, судом встановлено, що порядок користування спірною квартирою між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ні у добровільному, ні у судовому порядку не встановлювався, і у вимогах поданого ОСОБА_1 позову до ОСОБА_2 у даній цивільній справі, позивачем таких вимог заявлено не було. Відповідно до положень ч.1 статті 13 ЦПК України, яка регламентує диспозитивність цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Доводи апеляційної скарги відносно того, що позивач ОСОБА_1 не має альтернативного житла, придатного для постійного проживання, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року. Оскільки дані доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованого висновку оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, у зв'язку із їх недоведеністю належними, допустимими та достатніми доказами.
Враховуючи наведене вище, доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 02.05.2025 року, ухваленого на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини та на основі з'ясованих обставин, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом в ході розгляду даної справи.
За даних обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , необхідно залишити без задоволення, а рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 02.05.2025 року, необхідно залишити без змін.
Керуючись статтями: 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 02 травня 2025 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Дата складення повної постанови - 13.11.2025 року.
Головуючий: Судді: