вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"04" листопада 2025 р. Cправа № 902/921/25
за позовом: Керівника Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави (вул. Шевченка, 23, м. Немирів, Вінницька обл., 22800) в інтересах держави
до: Липовецької міської ради (вул. Героїв Майдану, 4, м. Липовець, Вінницький р-н, Вінницька обл., 22500)
до: Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД» Екоагроінвест» (вул. Данила Нечая, 65, офіс 420, м. Вінниця, Вінницька обл., 21000)
про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору оренди землі, повернення земельної ділянки
Головуючий суддя Яремчук Ю.О.
Секретар судового засідання Надтока Т.О.
за участю представників сторін:
прокурор: Кравчук О.Л.
відповідачів: не з'явились
02.01.2024 керівник Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до Липовецької міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД» Екоагроінвест» про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору оренди землі, повернення земельної ділянки.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 04.07.2025 справу передано для розгляду судді Яремчуку Ю.О.
Ухвалою суду від 07.07.2025 відкрито провадження у справі. Визначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 04.09.2025.
На визначену дату судом в судове засідання з'явився прокурор.
Представник відповідача Липовецької міської ради не з'явився, при цьому судом взято до уваги клопотання останнього (вх. № канц. 01-34/7806/25 від 24.07.2025), про розгляд справи за його відсутності.
Представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД» Екоагроінвест» не з'явився, про дату, час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 07.07.2025.
За результатами проведеного судового засідання суд дійшов висновку про продовження підготовчого провадження на 30 днів та відкладення розгляду справи, про що винесено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.
Ухвалою суду від 04.09.2025 повідомлено учасників справи про підготовче судове засідання, що відбудеться 02.10.2025.
На визначену дату судом в судове засідання з'явився прокурор.
Представник відповідач Липовецької міської ради не з'явився, не з'явився, про дату, час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 04.09.2025.
Представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД» Екоагроінвест» в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 04.09.2025.
За результатами проведеного судового засідання суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження та призначення судового розгляду справи по суті, про що винесено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.
Ухвалою суду від 02.10.2025 повідомити учасників справи про розгляд справи по суті, що відбудеться 04.11.2025.
На визначену дату судом в судове засідання з'явився прокурор.
Представник відповідач Липовецької міської ради не з'явився, при цьому судом взято заяву останньої (вх. № канц. 01-34/7806/25 від 24.07.2025) про розгляд справи за його відсутності та визнання позову.
Представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД» Екоагроінвест» в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 02.10.2025, яка направлялася на встановлену адресу реєстрації місця проживання відповідачів, та повернуто на адресу суду із відмітками поштового відділення причин повернення: "адресати відсутні за вказаною адресою". Згідно із п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
В разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом (абзац третій підпункту 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", яка стосується попередньої редакції ГПК України та на даний час є чинною).
Також відповідно до висновків КАС ВС, викладених у постанові від 23.11.2023 у справі №990/14340/23, кореспонденція із позначкою "адресат відсутній" з урахування конкретних обставин може вважатися належним доказом виконання судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу.
Крім того, суд зазначає, що ухвалу суду про відкриття провадження у справі №902/921/25 офіційно оприлюднено у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, доступ до якого є безоплатним та цілодобовим.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідачів про судове провадження у даній справі.
У визначений судом строк відзиву від відповідача 2 на позовну заяву до суду не надійшов.
За приписами частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Аналогічна норма міститься у частині 9 статті 165 ГПК України.
Оскільки відповідачі не скористалися своїм правом на подання відзивів, справа розглядається за наявними матеріалами у відповідності до приписів частини 9 статті 165 та частини 2 статті 178 ГПК України.
Розглядаючи дану справу, суд, з урахуванням ч. 2 ст. 11 ГПК України та ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" приймає до уваги припис ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою закріплене право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.
З огляду на достатність часу, наданого учасникам справи для подання доказів, беручи до уваги принципи змагальності сторін та диспозитивності господарського судочинства, передбачені п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, у межах наданих йому повноважень, створив належні умови учасникам судового процесу для реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.
Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд.
Рішення 41 сесії 7 скликання Нападівської сільської ради Липовецького району Вінницької області № б/н від 19.02.2020 «Про надання дозволу на укладення договору оренди землі» відповідно до ст. ст. 12, 40, 93, 116, 122, 124 Земельного Кодексу України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», розглянувши заяву ТОВ «ТД Екоагроінвест» вирішила надати дозвіл на укладання договору оренди на земельну ділянку цільове призначення (10.07 ) для рибогосподарських потреб загальною площею 40,4949 га, в тому числі став «Середній»: під ставками : 20,9353 га, під гідроспорудами: 0,6561 га, став «Церковний»: під ставками 18,3010 га, під гідроспорудами: 0,6025 га. яка знаходиться на території Нападівської сільської ради Липовецького району. Встановлено ставку орендної плати в розмірі 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Зобов'язати ТОВ «ТД Екоагроінвест» зареєструвати договір оренди відповідно до чинного законодавства.
В подальшому, 25.02.2020 між Нападівською сільською радою Липовецького району Вінницької області та ТОВ "ТД"Екоагроінвест" укладено договір оренди землі № б/н.
Умовами договору визначено: Орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування водний об'єкт для рибогосподарських потреб.
Ставок "Середній" площею 20,9353 га, розташований в межах населеного пункту с. Нападівка, Липовецького району, Вінницької області,
Об'єктом оренди за цим договором є: вода (водний простір) водного об'єкта 366,0 тис.м3; 20,9353 га, Земельна ділянка під водним об'єктом 20,9353 га, під гідроспорудою 0,6561 га 0522283800:01 :001:0019 (далі - земельна ділянка).
Рибогосподарська технологічна водойма згідно з ним договором надається в оренду з урахуванням вимог Закону України «Про аквакультуру».
У межах об'єкта оренди розмішена гідротехнічна споруда.
До складу гідровузла водного об'єкта входять: Гребля -глуха земляна, низьконапірна; матеріал - суглинисті грунти. Довжина 257 м, максимальна висота 6,9 м, ширина по гребню 11,0 м. Водскидна споруда -шахтний водоскид суміщений з донним водовипуском; матеріал - бетон, металеві щитки, метал; вид регулювання - затвори щитові, а також інші об'єкти інфраструктури Гребля використовується як внутрішньогосподарська дорога з твердим покриттям (камінь брущатий), (перелік, характеристика і стан лінійних споруд, інших об'єктів інфраструктури, у тому числі мостових переходів тощо)
Об'єкт оренди не передається разом з гідроспорудою, (перелік, характеристика і етап гідротехнічних, лінійних споруд та інших об'єктів інфраструктури).
Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 245600 гривень 00 коп,
Об'єкт оренди має такі недоліки, що можуть перешкоджати його ефективному використанню: відсутні.
Інші особливості об'єкта оренди, які можуть вплинути на орендні відносини: відсутні.
Строк дії договору - договір укладено на 49 років.
Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У такому випадку орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити дію договору.
До листа-повідомлення про поновлення договору орендар додає проект додаткової угоди.
Орендна плата вноситься орендарем: за воду (водний простір) у розмірі 7769 грн. 35 коп. в рік, код платежу UA 06899980334199815000002289 в УДКСУ у Липовецькому району; (розмір орендної плати у гривнях із зазначенням умов внесення відповідно до бюджетної класифікації) за земельну ділянку за місцем її розташування у розмірі 0,03 % від нормативної грошової оцінки землі у сумі 11 875,00 грн. (Одинадцять тисяч вісімсот сімдесят п'ять гривень 00 коп.) в рік, код платежу UA 06899980334199815000002289 в УДКСУ у Липовецькому районі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Нападівської сільської ради Липовецького району Вінницької області № б/н від 19.02.2020 «Про надання дозволу на укладення договору оренди землі» земельну ділянку під водним об'єктом з гідроспорудами з кадастровим номером 0522283800:01:001:0019, площею 21, 5914 га передано відповідачу 2 в оренду строком на 49 років всупереч вимогам ч. 2 ст. 134 ЗК України без проведення аукціону, з огляду на що рішення підлягає скасуванню, та як наслідок підлягає визнанню недійсним договір оренди та повернення земельної ділянки. Оскільки надання ТОВ «ТД» Екоагроінвест» спірної земельної ділянки (водний об'єкт) для рибогосподарських потреб в оренду для без проведення процедури земельних торгів порушує вимоги статті 124 Земельного Кодексу України. Прокурор вказує, що договір оренди земельної ділянки від 25.02.2019, укладений між Нападівською сільською радою Липовецького району Вінницької області та ТОВ «ТД» Екоагроінвест» є недійсним, оскільки укладений за відсутності для цього підстав, визначених в абз. 2 ч.2 ст. 134 Земельного Кодексу України, без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності.
Із наявних доказів судом встановлено наступне:
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008 неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
В той же час, за приписами статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.1). Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.2).
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління - це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державновладний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку, одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.
Як зазначено в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 19, ст. 144 Конституції України, ст. 25, ч. 14 ст. 46, частин 1, 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
Тобто, у зв'язку з прийняттям такого ненормативного акту виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акту на земельну ділянку та, як в даному випадку, укладення договору оренди.
При цьому підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів держави. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
Конституційний Суд України у рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 зазначив, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону).
Окрім цього суд наголошує, що згідно з принципом «належного урядування» ризик будь - якої помилки державного органу має покладатися на саму державу і такі помилки, за загальним правилом, не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що розгляд позовних вимог про визнання незаконним та скасування спірного рішення вплине на законність всіх правочинів та документів, які укладено на підставі оспорюваного рішення, зокрема, Договору оренди водного об'єкту, оскільки згідно ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, та відновить порушені права.
Відповідно до статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Наразі, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
Конституційний Суд України у рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 зазначив, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3).
Окрім цього суд наголошує, що згідно з принципом «належного урядування» ризик будь - якої помилки державного органу має покладатися на саму державу і такі помилки, за загальним правилом, не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).
За приписами статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей
За таких обставин, беручи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання рішення незаконним та скасувати рішення повинно бути доведено невідповідність такого рішення нормам чинного законодавства, а вимоги про визнання недійсними Договору оренди водного об'єкту потребують доказування наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.11.2019 року у справі №910/1956/18.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про аквакультуру» аквакультура (рибництво) - сільськогосподарська діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування об'єктів аквакультури у повністю або частково контрольованих умовах для одержання сільськогосподарської продукції (продукції аквакультури) та її реалізації, виробництва кормів, відтворення біоресурсів, ведення селекційно-племінної роботи, інтродукції, переселення, акліматизації та реакліматизації гідробіонтів, поповнення запасів водних біоресурсів, збереження їх біорізноманіття, а також надання рекреаційних послуг; рибницький ставок - рибогосподарський водний об'єкт, призначений для розведення, утримання та/або вирощування об'єктів аквакультури;
У ст. 11 Закону України «Про аквакультуру» зазначено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у сфері аквакультури належать: участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних програм розвитку аквакультури; надання в користування на умовах оренди частини рибогосподарського водного об'єкта, рибогосподарської технологічної водойми для цілей аквакультури відповідно до повноважень щодо розпорядження землями, встановлених Земельним кодексом України; здійснення інших повноважень відповідно до закону.
Згідно з ч. 2 ст. 14 Закону України «Про аквакультуру» рибогосподарська технологічна водойма для цілей аквакультури надається юридичній чи фізичній особі органом, який здійснює розпорядження земельною ділянкою під водою (водним простором) відповідно до Земельного кодексу України, за договором оренди землі (земель водного фонду). При передачі юридичній чи фізичній особі в оренду рибогосподарської технологічної водойми такій особі одночасно можуть передаватися в користування гідротехнічні споруди. Надання рибогосподарської технологічної водойми у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта рибогосподарської технологічної водойми та/або технічного проекту рибогосподарської технологічної водойми. Порядок розроблення та форма паспорта затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері рибного господарства.
У ч. 3 ст. 14 Закону України «Про аквакультуру» зазначено, що об'єктом користування на умовах оренди рибогосподарської технологічної водойми є земельна ділянка під водою, в межах якої здійснюється аквакультура, та вода (водний простір), які в комплексі одночасно надаються в користування одній і тій самій юридичній чи фізичній особі. Плата за користування на умовах оренди рибогосподарською технологічною водоймою складається з орендної плати за використання земельних ділянок та орендної плати за рибогосподарську технологічну водойму.
Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами.
Таким чином в основі користування водним об'єктом лежить користування певною земельною ділянкою, що зайнята водою (землі водного фонду).
Згідно з ч. 1 ст. 59 Земельного кодексу України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Відповідно до ч. 4 ст. 59 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об'єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об'єктів портової інфраструктури та інших об'єктів водного транспорту.
З наведеного вбачається, що водні об'єкти надаються у користування за договором оренди земель водного фонду у комплексі із земельною ділянкою. В свою чергу передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім встановлених ч.ч. 1,3 ст. 134 Земельного кодексу України випадків, одним з яких є спеціальне водокористування водним об'єктом відповідно до отриманого дозволу.
З огляду на викладене суд вважає за необхідне зазначити, що питання видачі дозволів на спеціальне водокористування регламентується Порядком видачі дозволів на спеціальне водокористування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 321 від 13.03.2002 року (далі - Порядок), відповідно п. 3 якого видача дозволів здійснюється на підставі заяви водокористувача, в якій, серед іншого, зазначається мета отримання дозволу та місце здійснення спеціального водокористування.
Зазначена норма Порядку містить перелік документів, що додаються до заяви водокористувача, серед яких - обґрунтування потреби у воді з помісячним нормативним розрахунком водокористування та водовідведення та копії правовстановлюючих документів на водні об'єкти (для орендарів водних об'єктів).
Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 23.06.2017 року № 234 затверджено форму нормативного розрахунку водокористування і водовідведення (обґрунтування потреби в воді), згідно з якою водокористувач, самостійно заповнюючи вказаний документ зазначає, серед іншого, мету водокористування, а також надає інформацію про узгодження водокористувачем з орендарем водного об'єкту можливості здійснення спеціального водокористування (ст. 51 Водного кодексу України).
З урахуванням вказаного суд зазначає, що наявні нормативні обмеження ставлять суб'єкт водокористування в залежність від наявності договору оренди земельної ділянки як підстави для отримання спеціального водокористування та, поряд із цим, приписи Земельного кодексу України передбачають можливість отримання земельної ділянки на поза конкурсній основі лише у разі наявності дозволу на спеціальне водокористування, тобто вбачається конкуренція норм, що регулюють порядок отримання земельних ділянок в комплексі з водними об'єктами в оренду з метою спеціального водокористування, зокрема, для рибогосподарських потреб.
При цьому судом враховано, що будь-який припис права має бути доступним і передбачуваним (рішення ЄСПЛ у справах «Achour v. France», заява № 67335/01, п. 42; «Kononov v. Latvia» [ВП], заява № 36376/04, п 185).
Отже, суд виходить з того, що перешкоди для дієвого виконання приписів актів права можуть виникати не лише внаслідок незаконної чи недбалої дії з боку органів влади, але й через те, що якість законодавства унеможливлює таке виконання.
Згідно з частинами 1-4 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів, суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.
Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.
Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов'язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.
Відповідно до частини 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до статті 78 даного Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У свою чергу, слід зауважити, що в силу ст. 151 Господарського кодексу України суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.
Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності (ч. 1 ст. 153 Господарського кодексу України).
В силу положень статей 151 та 153 Господарського кодексу України використання природних ресурсів без отримання спеціальних дозволів державних органів не допускається.
Таким чином, користування водним об'єктом на умовах оренди, зокрема, для рибогосподарських потреб може здійснюватися тільки у межах спеціального виду водокористування, так як здійснюється конкретним суб'єктом та для задоволення саме господарської потреби.
Наразі, як свідчать матеріали справи не містять наявності Дозволу на спеціальне водокористування наданим Державним агентством водних ресурсів України.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Окремо суд зауважує, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право.
Крім того, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У розумінні приписів ст.ст. 15, ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Частина 1 статті 316 ЦК України визначає право власності загалом як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб".
Суд зазначає, що з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, право власності на землю (земельну ділянку) доцільно визначати як право особи на землю (земельну ділянку), що полягає у можливості найбільш повного панування над нею, з обмеженнями, встановленими законом або договором, і яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом - найбільш повним.
Разом із тим суд наголошує, що основний зміст права власності складає сукупність повноважень із володіння, користування та розпорядження, в тому числі земельною ділянкою в сукупності з водним об'єктом, що підтверджується також приписами ст. 317
Цивільного кодексу України та ст. 134 Господарського кодексу України.
За визначенням ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
У відповідності до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Зокрема, відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
За приписами ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Поряд із цим суд звертає увагу, що ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України передбачено виключення коли не потрібно проводити земельні торги, а саме у разі коли земельна ділянка передається користувачу для потреб передбачених спеціальними дозволами, тобто для настання такого виключення необхідне наступне, а саме майбутній користувач має спеціальний дозвіл з певним видом водокористування, а земельна ділянка має бути передана такому користувачу саме для потреб, визначених у спеціальному дозволі, який має такий майбутній користувач.
Виходячи з вищенаведених приписів законодавства та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, приймаючи до уваги покладені в підставу позову обґрунтування, доводи і твердження прокурора, зважаючи на факт порушення встановленої законом процедури надання та отримання для водокористування водного об'єкту у комплексі з земельною ділянкою під ним, оскільки на час прийняття оскаржуваного рішення відповідач 2 не мав спеціального дозволу для рибогосподарських потреб, іншого матеріали справи не містять, проте як земля йому надана саме для рибогосподарських потреб та відповідний дозвіл відсутній, господарський суд доходить висновку, що рішення Нападівської сільської ради Липовецького району Вінницької області № б/н від 19.02.2020 прийняте в порушення вимог ст.ст. 13,14,19 Конституції України, ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України, з огляду на що є таким, що прийнято з порушенням норм чинного законодавства та суперечить інтересам суспільства та держави в цілому, позаяк обмежує правомочності власника - Українського народу щодо розпорядження вказаними об'єктами оренди, а обраний прокурором спосіб захисту у вигляді визнання незаконним та скасування спірного рішення відповідає передбаченим цивільним законодавствам способам захисту, узгоджується зі змістом відповідного права, характером його порушення та спричиненим рішенням наслідками.
Суд зазначає, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір (його частина) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) (його частини) необхідно встановити, що правочин (його частина) не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто, виходячи з наведених приписів прокурор, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору, зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Тобто, в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).
Статтями 203 та 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочини не можуть суперечити цивільно-правовому законодавству, не повинні бути спрямовані на порушення інтересів і пошкодження майна держави, територіальної громади, незаконним заволодінням ним.
За висновками суду укладений між сторонами Договір суперечить вимогам Водного кодексу України та Земельного кодексу України.
В контексті вищенаведеного, враховуючи, що укладений б/н 25.02.2020 Договір оренди водного об'єкту комплексі із земельною ділянкою є похідним від оскаржуваного рішення, відносно якого суд дійшов висновку про його неправомірність, та враховуючи заявлені прокурором підстави для визнання недійсним правочину, суд зазначає про наявність підстав для визнання недійним Договору оренди водного об'єкту № б/н від 25.02.2020 року, позаяк саме вказане рішення було підставою для укладення спірного договору, а тому зважаючи на факт скасування рішення спірний договір оренди водного об'єкту підлягає визнанню недійсним.
При цьому, розглядаючи заявлену прокурором вимогу про зобов'язання відповідача 2 як орендаря повернути водний об'єкт та земельну ділянку під ним орендодавцеві суд враховує, що статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину, згідно яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а за приписами статті 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.
Зміст права власності викладено в ч.1 ст. 317 ЦК України, згідно якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
В силу положень ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частинами 2 та 3 ст. 326 ЦК України передбачено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Згідно приписів ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.
Отже, відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Крім того, главою 83 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
За змістом ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК України.
Отже, сутність зобов'язання із набуття, збереженням майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи-набувача частини її майна, що набуте поза межами правої підстави, у випадку, якщо правова підстава переходу відпала згодом або взагалі без неї якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Статтею 1213 ЦК України передбачено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
Таким чином, зважаючи на факт визнання судом укладеного між сторонами Договору оренди водного об'єкту № б/н від 25.02.2020 року недійсним та враховуючи наведені приписи законодавства, господарський суд, виходячи з мети відновлення прав власника на водний об'єкт та земельну ділянку під ним, вважає необхідним та доцільним зобов'язати відповідача 2 як орендаря спірного Договору повернути - Липовецькій територіальній громаді земельну ділянку з кадастровим номером 0522283800:01:001:0019, площею 21,5914 га, яка розташована у с. Нападівка, Вінницького району, Вінницької області.
Визначаючись щодо наявності підстав представництва прокурором суд враховує наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18 зазначила, що сам факт не звернення до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку з цим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці європейського суду з прав людини.
У висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, зазначено зокрема про те, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Такому повідомленню передувало ряд запитів окружної прокуратури на отримання інформації з метою з'ясування наявності підстав для представництва інтересів держави в суді.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що прокурор довів в розумінні статті 74 ГПК України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, за умови не спростування таких обставин відповідачами належними та допустимими доказами, суд доходить висновку, що позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо розподілу судових витрат.
У відповідності до приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідачів 1 та 2 в рівних частинах, оскільки спір доведено до суду з їх вини.
Разом з тим, розгляд справи відбувався з урахуванням заяви відповідача 1 Липовецької міськох ради про визнання позову, поданої в порядку статті 46 Господарського процесуального кодексу України.
За приписами ст. 130 ГПК України у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Аналогічні приписи щодо повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті за відповідною ухвалою чи рішенням суду містяться у ч. 3 ст. 7 Закону України "Про судовий збір".
При поданні позову Вінницькою обласною прокуратурою сплачено судовий збір у розмірі 9 084,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 1279 (внутрішній номер 432434040) від 25.06.2025. Зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України підтверджено відповідною випискою.
З огляду на наведені приписи закону, беручи до уваги, що визнання позову Липовецькою міською радою відбулося у підготовчому засіданні до початку розгляду справи по суті, суд приходить до висновку у наявності підстав для повернення Вінницькій обласній прокуратурі з Державного бюджету України частини сплаченого судового збору у розмірі 2 271,00 грн.
При цьому судом враховано, що у разі коли позов немайнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.
З огляду на викдадене витрати зі сплати судового збору в розмірі 4 542,00 грн підлягають стягненню з відповідача 2 та відповідача 1 - 2271, 00 грн.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 53, 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 суд, -
1. Позов задовольнити.
2. Визнати незаконним та скасувати рішення 44 сесії 8 скликання Нападівської сільської ради Липовецького району Вінницької області від 19.02.2020 «Про надання дозволу на укладення договору оренди землі», яким надано дозвіл на укладення договору із ТОВ "ТД" ЕКОАГРОІНВЕСТ" оренди земельної ділянки для рибогосподарських потреб, а саме ставу «Середній», який складається із земельної ділянки під ставом площею 20,9353 га та гідроспорудами площею 0,6561 га, який знаходиться на території Нападівської сільської ради Липовецького району.
3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0522283800:01:001:0019, площею 21,5914 га яка розташована у с. Нападівка, Вінницького району, Вінницької області, укладений між Нападівською сільською радою Липовецького району Вінницької області та ТОВ "ТД" ЕКОАГРОІНВЕСТ" від 25.02.2020 без номеру.
4. Зобов'язати ТОВ "ТД" ЕКОАГРОІНВЕСТ" повернути Липовецькій територіальній громаді земельну ділянку з кадастровим номером 0522283800:01:001:0019, площею 21,5914 га, яка розташована у с. Нападівка, Вінницького району, Вінницької області.
5. Стягнути з Липовецької міської ради (вул. Героїв Майдану, 4, м. Липовець, Вінницький р-н, Вінницька обл., 22500, код ЄДРПОУ 04325957) на користь Вінницької обласної прокуратури (реквізити для сплати: отримувач Вінницька обласна прокуратура, код за ЄДРПОУ 02909909, банк отримувача: Державна казначейська служба України м. Київ, код банку отримувача МФО: 820172, р/р, UA568201720343110002000003988) витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 271,00 грн.
6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД» Екоагроінвест» (вул. Данила Нечая, 65, офіс 420, м. Вінниця, Вінницька обл., 21000, код ЄДРПОУ 42674018) на користь Вінницької обласної прокуратури (реквізити для сплати: отримувач Вінницька обласна прокуратура, код за ЄДРПОУ 02909909, банк отримувача: Державна казначейська служба України м. Київ, код банку отримувача МФО: 820172, р/р, UA568201720343110002000003988) витрати зі сплати судового збору в розмірі 4 542,00 грн.
7. Повернути Вінницькій обласній прокуратурі (вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, 21050; код ЄДРПОУ 02909909) судовий збір у розмірі 2 271,00 грн, сплачений до Державного бюджету України згідно із платіжною інструкцією № 1279 (внутрішній номер 432434040) від 25.06.2025 на загальну суму 9 084,00 грн.
Паперова копія електронної платіжною інструкцією № 1279 (внутрішній номер 432434040) від 25.06.2025 на загальну суму 9 084,00 грн знаходиться у матеріалах справи № 902/921/25.
Засвідчений гербовою печаткою суду примірник даного рішення є підставою для повернення Вінницькій обласній прокуратурі судового збору у встановленому цією ухвалою розмірі.
8. Після набрання рішенням законної сили видати накази.
9. Згідно із приписами ч.1 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
10. Відповідно до положень ч.1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
11. Примірник копії рішення надіслати до Електронних кабінетів ЄСІТС.
Повне рішення складено 14 листопада 2025 р.
Суддя Яремчук Ю.О.
віддрук. прим.:
1 - до справи