вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"06" жовтня 2025 р. Справа№ 910/12233/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів: Євсікова О.О.
Алданової С.О.
за участю секретаря судового засідання: Замай А.О.,
за участю представників учасників справи:
від позивача: Павлов Р.В.
від відповідача: Івасин О.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Нісек»
на рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2025, повний текст якого складено та підписано 18.04.2025
у справі № 910/12233/24 (суддя Сташків Р.Б.)
за позовом Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нісек»
про стягнення коштів,
Короткий зміст позовних вимог
04.10.2024 Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нісек» про стягнення 1 665 360,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у порушення вимог діючого у спірний період законодавства України не звернувся до позивача в установлений законом строк після початку будівництва вищевказаного об'єкта із заявою про визначення розміру пайової участі, яку повинен був сплатити до введення цього об'єкта в експлуатацію, чим порушив права та законні інтереси територіальної громади міста Києва та Департаменту. Внаслідок невиконання обов'язку зі сплати пайової участі, останній безпідставно зберіг кошти пайової участі, а тому зобов'язаний перерахувати їх на користь позивача відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Правовою підставою позову позивач обрав положення статтей 19, 13, 144 Конституції України, статей 11, 14, 526, 530, 610, 612 Цивільного кодексу України, статей 173, 174, 193, 222 Господарського кодексу України.
Доводи та заперечення відповідача
Відповідач з позовом не погодився, посилаючись на те, що після скасування статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», починаючи з 01.01.2020 обов'язок зі сплати коштів пайової участі зберігся, зокрема, лише щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато у 2020 році. Однак, відповідно до журналу робіт з будівництва спірного об'єкта фактичним початком робіт є 11.01.2021. Таким чином, у відповідача був відсутній обов'язок сплачувати кошти пайової участі.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 у справі №910/12233/24 позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нісек» на користь Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 1 665 360,00 грн пайового внеску, 747 746,64 грн інфляційних втрат, 149 915,31 грн 3% річних, а також 30 756,32 грн судового збору.
Рішення, з посиланням на положення статей 509, 625, 1212 ЦК України, статей 37, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», мотивоване тим, що оскільки будівництво спірного об'єкту почалося у 2020 році, а тому відповідач був зобов'язаний звернутися до Департаменту із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкту будівництва протягом 10 робочих днів після 16.04.2020 та до дати введення об'єкта будівництва сплатити пайовий внесок. Проте вказані обов'язки відповідач не виконав, без достатньої правової підстави та за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури м. Києва, а тому зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погоджуючись з цим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. А саме апелянт посилається на те, що суд неправильно встановив обставини у справі, а саме:
- на думку апелянта, суд вибірково аналізує докази у справі та робить висновки виключно з публікацій, які містяться в соціальних мережах;
- суд першої інстанції визначає початок виконання робіт з дописів в мережі інтернет. Яким чином суд встановив, що дані сторінки належать саме ТОВ «Урбан Експертс» незрозуміло, більше того суд ці обставини взагалі не досліджував;
- невідомо, яким чином суд встановив, що на фотографіях, які містяться в «світовій мережі інформації», опубліковані саме фотографії об'єкта нерухомого майна, власником якого є відповідач у справі;
- суд першої інстанції не врахував позицію Верховного Суду в постанові від 30.10.2019 р. у справі №711/9146/16-ц (провадження №61-20453св18), в якій зазначено серед іншого, що роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок), які є паперовим відображенням електронного документа, самі по собі не можуть бути доказом у справі. Апелянт вважає, що роздруківки, які суд взяв до уваги, як доказ не були засвідчені належним чином;
- суд першої інстанції взяв до уваги, як доказ фотографії соціальної мережі Facebook, не врахувавши позицію Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 667/266/15-ц, де вказав, що в соціальних мережах може зареєструватися будь-яка людина і під будь-яким іменем. На думку апелянта, перевірити таку інформацію неможливо, а тому вона є недопустимим та неналежним доказом;
- суд помилково визначив початком виконання будівельних робіт дату, яка зазначена в сертифікаті готовності об'єкта будівництва, при цьому в посиланні на публікацію в мережі інтернет, яку суд визнав встановленою, тільки 28.09.2020 року зазначено, про завершення проектування зазначеного об'єкту;
- на думку апелянта, суд першої інстанції повністю ігнорує об'єктивні докази у справі, які відповідач подав для розгляду у справі, зокрема: суд залучив в якості доказів: загальний журнал робіт, де було вказано про початок будівельних робіт 11.01.2021 та акт приймання-передачі будівельного майданчика від 11.01.2021;
- Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не повідомив суд про те, що ТОВ «Нісек» вже сплачувало пайовий внесок;
- суд не дослідив призначення приміщень, а саме: наявність технічних приміщень в об'єкті реконструкції, що виливає на розмір пайової участі, оскільки відповідно до п.4.2 Порядку до пайової участі у розвитку інфраструктури не залучаються замовники у разі нового будівництва та/або реконструкції на території міста Києва, зокрема, об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу), технічних приміщень;
- позивач надав суду некоректні дані розміру пайової участі для розрахунку, вказавши, що загальна площа об'єкта за адресою: вул. Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва до реконструкції - 0,00 кв. м. Проте, це не відповідає дійсності, що підтверджується свідоцтвом про право власності № 1745-В від 14 грудня 2005 року, яке видано Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), посвідчуючи, що нежила споруда торгівельного майданчику площею 825,20 кв. м., яка розташована в м. Києві по вул. Ревуцького № 12/1 (Літера В) дійсно належить ТОВ «НІСЕК» (код 19129601) на праві приватної власності;
- позивач діяв недобросовісно, оскільки як третя особа у справі достовірно володів інформацією про визнання протиправним і нечинним рішення, яким тим не менше той послуговувався при розрахунку розміру пайової участі. Зокрема апелянт посилається на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.10.2024 р. справа №320/44099/23, постанови Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 915/411/19 та від 15.05.2019 у справі № 917/803/18, від 14.02.2024 у справі № 914/2223/22.
Також, до апеляційної скарги додано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.
У додаткових поясненнях від 05.09.2025 апелянт зазначив, що:
- для розрахунку пайової участі (внеску) для влаштування торговельного майданчика, який класифікується як ринок чи площинна споруда, для визначення розміру внеску до уваги бралася площа території;
- аналіз розрахунку розміру пайового внеску договору від 12.08.2003 № 1754 є ключовим у встановленні площі, за яку вже було сплачено пайовий внесок, оскільки виключно додатково створені площі в результаті реконструкції включаються до розрахунку розміру пайової участі при реконструкції;
- для визначення чи належать певні приміщення до відповідних категорій, визначених п. 4.2 Порядку, необхідним є застосування відповідних методів та методик будівельно-технічних досліджень, що не може бути зроблено господарським судом самостійно без залучення відповідних фахівців;
- позивач використовує вибіркові дані сертифікату про прийняття в експлуатацію, оминаючи інформацію про кошторисну вартість та не застосовує встановлений Законом спосіб визначення розміру пайової участі шляхом визначення 4% від кошторисної вартості;
- об'єкт торгівлі ТОВ «Нісек» належить до об'єктів соціальної інфраструктури, а отже пайова участь не сплачується у разі будівництва такого об'єкта.
Доводи та заперечення позивача
У своєму відзиві на апеляційну скаргу позивач вважає, що апеляційна скарга відповідача є необґрунтованою, невмитовиваною та такою, що не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 у справі № 910/12233/24 винесено з з'ясуванням всіх обставин справи, з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.
Зокрема, позивач зазначив, що:
- при введенні об'єкта будівництва до експлуатації відповідачем самостійно встановлено, що датою початку будівельних робіт є 16.04.2020 та датою завершення будівництва є 18.06.2021, та саме відповідач несе відповідальність за достовірність даних, що зазначені ним у акті готовності об'єкта до експлуатації, на підставі якого йому видано сертифікат про готовність об'єкта до експлуатації;
- подані відповідачем у цій справі докази суперечать вказаним ним самим даним про початок будівельних робіт при отриманні сертифікату про готовність об'єкта до експлуатації, та відповідно інформації, яка міститься у Реєстрі будівельної діяльності ЄДЕССБ»;
- суд першої інстанції надав відповідну оцінку загальному журналу робіт та акту приймання-передачі будівельного майданчика від 11.01.2021, а також зазначив обґрунтовані мотиви відхилення вказаних доказів. Таким чином, доводи Відповідача про «ігнорування судом першої інстанції доказів» є безпідставними та такими, що не відповідають дійсності;
- безпідставними є доводи відповідача про те, що: «суд вибірково аналізує докази у справі та робить висновки виключно з публікацій, які містяться в соціальних мережах», оскільки з оскаржуваного рішення чітко вбачається, що суд першої інстанції розглянув докази, що містяться в матеріалах справи, надав їм оцінку як окремо, так і у їх сукупності. Додатково позивач зазначає, що разом з позовною заявою Департаментом економіки та інвестицій подано витяг з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва щодо технічної інвентаризації № TI01:1233-4143-6715-1721 (№ 02228 від 14.07.2021);
- при проведенні технічної інвентаризації та при складанні технічного паспорту відповідальний виконавець, який пройшов професійну атестацію та отримав кваліфікаційний сертифікат, встановив, що станом на 14.07.2021 будівельні роботи щодо реконструкції нежитлової будівлі вже були завершені. Вказане спростовує інформацію, що визначена в загальному журналі № 1;
- відповідач не сплачував пайову участь у зв'язку із будівництвом нежилої будівлі літ. «В» площею 825,20 кв. м на вул. Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва, на яку в подальшому оформлено свідоцтво про право власності № 1745-В від 14.12.2005 та проведено державну реєстрацію прав;
- сплата пайової участі за договором пайової участі від 12.08.2003 за № 1754, де розмір пайової участі проведено виходячи із кошторисної вартості будівництва торгівельного майданчика з тимчасовими спорудами - торгівельними павільйонами загальною площею 388,00 кв. м, на які не було оформлено право власності, не може вважатися одночасною сплатою пайової участі за будівництво нежитлової будівлі літ. «В» площею 825,20 кв. м, на яку оформлено свідоцтво про право власності № 1745-В від 14.12.2005;
- у відзиві на позовну заяву Відповідач не ставив під сумнів та не заперечував проти розрахунку розміру пайової участі та площі об'єкту будівництва до реконструкції, а тому Відповідач позбавлений права заперечувати проти вказаних обставин та обґрунтовувати такими запереченнями наявність підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва;
- відповідач помилково ототожнює «технічні приміщення» з «допоміжними (підсобними) та безпідставно вказує, що: «Згідно з експлікацією приміщень у будівлі 617,8 кв. м технічних приміщень, а саме: допоміжних (підсобних)». Цільове призначення допоміжних приміщень будинку не відповідає цільовому призначенню технічних приміщень. Законодавство не звільняє від сплати пайової участі допоміжні приміщення будинку;
- станом на момент введення об'єкту будівництва в експлуатацію, що є моментом порушення прав територіальної громади міста Києва, рішення Київської міської ради від 19.12.2019 № 460/8033 та рішення Київської міської ради від 26.03.2020 року № 908/9078 є обов'язковими та такими, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин;
- позивачу (Департаменту) на момент пред'явлення позову в цій господарській справі не було та не могло бути відомо про протиправність рішень Київської міської ради №460/8033 та № 908/9078.
У додаткових поясненнях від 07.07.2025 позивач зазначає, що твердження відповідача про те, що суд першої інстанції неправильно встановив дату початку будівництва є безпідставними та такими, що спростовуються висновком Верховного Суду у постанові від 24.06.2025 у справі № 911/1654/24.
Також, у додаткових поясненнях від 26.09.2025 позивач зазначив, що:
- відповідно до відзиву на позовну заяву, відповідач заперечував виключно щодо визначення дати початку будівництва. Інших заперечень проти доводів Департаменту економіки та інвестицій, в тому числі щодо розрахунку розміру пайової участі, відзив не містить;
- 05.09.2025 відповідач подає до Північного апеляційного господарського суду додаткові пояснення, якими фактично доповнює свою апеляційну скаргу новими (іншими) підставами та обставинами для скасування рішення суду першої інстанції. Враховуючи вищезазначене та те, що останнім днем для подання будь-яких доповнень до апеляційної скарги є 12.05.2025, визначені в додаткових поясненнях підстави є такими, що подані після закінчення процесуальних строків. Крім того, до цих пояснень додано нові докази, які відсутні як в додатках до відзиву на позовну заяву, так і не досліджувались в суді першої інстанції;
- 09.05.2025 відповідач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 у справі №910/12233/24, разом з якою подав нові докази, які відповідач не подавав разом з відзивом на позовну заяву та які не досліджувались в суді першої інстанції;
- при здійсненні розрахунку розміру пайової участі Департамент економіки та інвестицій діяв виключно в межах законодавства;
- Департаментом економіки та інвестицій подано позовну заяву про стягнення коштів з Відповідача у зв'язку з будівництвом 1 черги в межах проекту «Реконструкція з розширенням нежитлової будівлі по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва».
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.05.2025 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Корсак В.А., судді: Євсіков О.О., Алданова С.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2025 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/12233/24. Відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги до надходження матеріалів справи з Господарського суду першої інстанції.
22.05.2025 матеріали справи надійшли до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.05.2025 поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Нісек» пропущений строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 у справі №910/12233/24. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Нісек» на рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 у справі № 910/12233/24. Закінчено проведення підготовчих дій. Повідомлено учасників справи про призначення апеляційної скарги до розгляду на 30.06.2025. Роз'яснено учасникам справи право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі не пізніше ніж 23.06.2025. Встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв та клопотань в письмовій формі не пізніше ніж 23.06.2025. Явку учасників справи не визнано обов'язковою.
Розгляд справи відкладався, зокрема до 06.10.2025.
Явка представників учасників справи
Представник відповідача в судовому засіданні 06.10.2025 підтримав вимоги своєї апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник позивача в судовому засіданні 06.10.2025 заперечив проти доводів апелянта з підстав, викладених у відзиві та просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Розгляд клопотань та заяв учасників справи
До апеляційної скарги відповідачем долучено додаткові докази, а саме:
- копія Технічного паспорту ТОВ «Техінспецсервіс» від 14.07.2021;
- копія Експлікації приміщень громадського будинку - нежитлової будівлі «В» вул. Ревуцького, 12/1;
- копія характеристики громадського будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за 2021 рік;
- копія довідки №049-08/6225 від 28.08.2003;
- копія свідоцтва про право власності серії ЯЯЯ №434850 від 14.12.2005;
- копія витягу про державну реєстрацію прав №27948728 від 10.11.2010, виданого Комунальним підприємством Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
Також, до додаткових пояснень від 05.09.2025 відповідач додав додаткові докази, а саме:
- копію ордеру Київської міської державної адміністрації №04020216 від 22.11.2004;
- копію листа погоджень до ордеру №04020216 від 22.11.2004;
- копію дозволу на виконання будівельних робіт №1161-ДрШ від 17.09.2004;
- копію договору оренди земельної ділянки від 14.07.2004 року;
- копію акта визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 19.04.2004;
- копію акта приймання-передачі земельної ділянки від 03.08.2004;
- рішення Київської міської ради від 18 березня 2004 року № 1251335 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею";
- рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271431 "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва";
- копію містобудівних умов та обмежень для проектування об'єкта будівництва;
- копію Акту державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від 05.10.2005 року.
Дослідивши означені документи, суд апеляційної інстанції вважає необхідним зазначити наступне.
Відповідно до частини 3 статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Відповідно до вимог ч. 1, 4 ст. 80, п. 8 ч. 3 ст. 162 ГПК України вказані докази позивач мав би надати суду, ще під час подання позовної заяви та/або повинен був повідомити суд та зазначити, що вказаний доказ, ним не може бути подано, причини цього, а також навести докази, які підтверджують, що позивач здійснив всі залежні від нього дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Колегія суддів зауважує, що подаючи відповідні докази до суду апеляційної інстанції, відповідач не обґрунтовував наявності виняткового випадку неподання зазначених доказів у встановлений процесуальним законом строк та порядок, як і не доводив неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Отже, в порядку ч. 3 ст. 269 ГПК України, колегія відмовляє у прийнятті доказів, долучених відповідачем до апеляційної скарги, а також доказів, долучених позивачем до додаткових пояснень від 05.09.2025, та не враховує їх при розгляді справи.
До відзиву на апеляційну скаргу позивачем додано додаткові докази:
- копію Договору №1754 від 12.08.2003;
- копію позитивного висновку комплексної державної експертизи від 23.04.2003.
Протокольною ухвалою суду від 30.06.2025, на підставі ч. 3 ст. 269 ГПК України відмовлено у долученні копії Договору №1754 від 12.08.2003.
У долученні копії позитивного висновку комплексної державної експертизи від 23.04.2003 колегія суддів також відмовляє на підставі ч. 3 ст. 269 ГПК України.
Також, до апеляційної скарги відповідачем додано копію постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.10.2024 у справі №320/44099/23, а до пояснень від 07.07.2025 позивачем додано копію постанови Верховного Суду від 24.06.2025 у справі №911/1654/24, які суд апеляційної інстанції долучає до справи у якості судової практики.
Межі перегляду справи судом апеляційної інстанції
Згідно зі ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Статтею 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Суд першої інстанції, на підставі сукупності належних та допустимих доказів встановив такі обставини правовідносин сторін.
Відповідач є замовником будівництва (реконструкції з розширенням нежитлової будівлі) на земельній ділянці з кадастровим номером: 8000000000:90:001:0035 площею 0,1238 га по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва (цільове призначення; для будівництва та обслуговування будівель торгівлі).
Як убачається з інформації з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (далі - ЄДЕССБ), Державною архітектурно-будівельного інспекцією України 16.04.2020 за № ІУ113201070955 видано дозвіл на виконання будівельних робіт за проєктом «Реконструкція з розширенням нежитлової будівлі по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва» (клас наслідків СС3), замовником будівництва вказано відповідача.
У розділі «Терміни будівництва» датою початку будівництва вказано 16.04.2020, а датою завершення будівництва - 18.06.2021.
Державною архітектурно-будівельного інспекцією України 04.10.2021 за №ІУ123210916772 видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів за проєктом «Реконструкція з розширенням нежитлової будівлі по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва», замовником будівництва вказано відповідача.
Пунктом 11 Загальних положень постанови Кабінету Міністрів України «Питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів» від 13.04.2011 № 461 передбачено, що датою прийняття в експлуатацію об'єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката.
Позивач вказує, що відповідач усупереч вимогам підпунктів 3, 4 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» не звернувся із заявою про визначення розміру пайової участі щодо вищезазначеного об'єкту будівництва протягом 10 робочих днів після 16.04.2020 та до введення в експлуатацію і не сплатив пайовий внесок чим порушив права та інтереси територіальної громади міста Києва, яку у спірному випадку представляє Департамент.
Позивач зазначає, що направляв відповідачу відповідні вимоги щодо отримання розрахунку та сплати пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва № 050/18-3135 від 23.08.2024 та № 030/18-3871 від 10.10.2023.
До цих вимог позивачем долучався розрахунок обсягу пайової участі (внеску) у створенні та розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва, який проведено відповідно до підпункту 6.4.1 пункту 6.4 розділу VI Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва (затверджений рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 № 411/1415 (у редакції рішення Київської міської ради від 19.12.2019 №460/8033); далі - Порядок).
Вказані обставини підтверджуються роздруківкою інформації з ЄДЕССБ, скан-копіями вище вказаних вимог та розрахунку, з доказами їх надіслання на адресу відповідача.
Відповідач, заперечуючи проти позову, зазначає, що у нього відсутній обов'язок у сплаті пайової участі, оскільки статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка встановлювала обов'язок для забудовників сплачувати пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, з 01.01.2020 було виключено. Тому починаючи з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок брати пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, окрім тих забудовників, які почали здійснювати будівництво об'єктів у 2020 році.
Разом з цим, за доводами відповідача, будівництво об'єкту на спірній земельній ділянці розпочато лише з 11.01.2021, що підтверджується загальним журналом робіт на спірному об'єкті, а також актом приймання-передачі будівельного майданчика від 11.01.2021. У цьому зв'язку відповідач вважає, що у нього відсутній обов'язок брати участь у розвитку інфраструктури міста Києва
Отже, причиною виникнення спору у цій справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача пайового внеску на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва.
Мотиви і джерела права, з яких виходить апеляційний суд при ухваленні судового рішення
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності регламентовані Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій.
Статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, яка діяла до 31.12.2019 року) закріплювався обов'язок замовника будівництва, що має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених частиною четвертою 4 цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
У свою чергу, органи місцевого самоврядування встановлювали порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Порядок укладення договору пайової участі за вказаною статтею Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачався у декілька етапів: замовник повинен був звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь, яка реєструвалась органами місцевого самоврядування. На підставі доданих замовником до заяви документів, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта, протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви визначався розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, з органом місцевого самоврядування укладався договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, істотними умовами якого були розмір пайової участі, строк (графік) її сплати, відповідальність сторін, невід'ємною частиною такого договору був розрахунок величини пайової участі (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Замовник до прийняття об'єкта в експлуатацію повинен був сплатити в повному обсязі кошти пайової участі єдиним платежем або частинами, якщо договором було передбачено графік сплати пайової участі.
Отже, зі змісту статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" вбачалося, якщо об'єкт будівництва не відносився до переліку об'єктів, у разі будівництва яких замовники не залучалися до пайової участі, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковував перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, було обов'язковим через пряму вказівку закону.
Верховний Суд, вирішуючи спори щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, неодноразово зазначав, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання має бути виконано до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23.05.2024 у справі № 915/149/23,
Разом з тим, 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", якими з 01.01.2020 було виключено статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
Разом з тим законодавцем під час внесення змін до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні") було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абз. 2 пункту 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні") у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Суд зазначає, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Верховний Суд у постановах від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 виснував, що законодавець під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 цього Закону на підставі Закону № 132-ІХ) чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме: договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали повному виконанню і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними; якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону № 3038-VI обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-ІХ. Зокрема абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва.
Отже набуття чинності 01.01.2020 Законом № 132-IX, яким статтю 40 Закону № 3038-VI виключено, не скасовує обов'язку по сплаті пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, зокрема, для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Велика Палата Верховного Суду, визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у спорі про стягнення пайової участі, у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 зазначила таке: «у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України».
Судом першої інстанції вірно встановлено, що 16.04.2020 Державною архітектурно-будівельного інспекцією України видано дозвіл на виконання будівельних робіт № ІУ113201070955 за проєктом «Реконструкція з розширенням нежитлової будівлі по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва », замовником будівництва вказано відповідача.
У відповідності до відомостей Реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ 04.10.2021 Державною архітектурно-будівельного інспекцією України видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів № ІУ123210916772 за проєктом «Реконструкція з розширенням нежитлової будівлі по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва » (далі - сертифікат про готовність об'єкта до експлуатації), у якому вказано, що датою початку будівництва є 16.04.2020.
Поряд з цим, заперечуючи проти задоволення позову у цій справі, відповідач наполягав на тому, що будівництво об'єкту на спірній земельній ділянці розпочато лише з 11.01.2021, що підтверджується загальним журналом робіт на спірному об'єкті, а також актом приймання-передачі будівельного майданчика від 11.01.2021.
Суд першої інстанції, відхиляючи цей доказ, виходив з того, що при введенні об'єкта будівництва до експлуатації відповідачем самостійно було вказано, що датою початку будівельних робіт є 16.04.2020. Тож подані відповідачем у цій справі докази, за висновками суду, суперечать вказаним ним самим даним про початок будівельних робіт при отриманні сертифікату про готовність об'єкта до експлуатації, та відповідно інформації, яка міститься у Реєстрі будівельної діяльності ЄДЕССБ.
Колегія суддів погоджується з наведеним виснуванням суду попередньої інстанції щодо оцінки названого доказу та додатково вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Система доказування у господарському процесі базується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 зі справи №910/4055/18, від 16.04.2019 зі справи №925/2301/14).
Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд наголошує, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з передбачених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи (схожий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.12.2022 у справі № 903/34/22).
Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Тягар доведення недопустимості доказу покладено на особу, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (такий правовий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2022 у справі № 910/3493/21, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19, від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).
Колегія суддів зазначає, що законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 ГПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
В контексті наведених норм процесуального закону апеляційним господарським судом встановлено, що у витягу з Реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ (а.с. 22 на звороті) значиться інформація про проведення технічної інвентаризації, що проводилась ТОВ «Техінспецсервіс» 14.07.2021.
Тобто при проведенні технічної інвентаризації та при складанні технічного паспорту відповідальний виконавець, який пройшов професійну атестацію та отримав кваліфікаційний сертифікат, встановив, що станом на 14.07.2021 будівельні роботи щодо реконструкції нежитлової будівлі вже були завершені.
Утім в журналі робіт зазначено про фактичне закінчення робіт на об'єкті 21.08.2021 (останній запис про роботи), що в сукупності із розміщеними в Реєстрі будівельної діяльності ЄДЕССБ відомостями про технічну інвентаризацію об'єкта 14.07.2021 ставить під сумнів достовірність відомостей представленого відповідачем доказу.
За встановленого означений доказ відповідача не може бути покладений в основу судового висновку про початок будівництва в січні 2021, на чому наполягає апелянт. Акт приймання-передачі будівельного майданчику засвідчує факт передачі його підряднику, однак сам по собі не доводить момент початку будівництва об'єкта.
Разом з цим, колегія суддів вважає, що відповідач помилково ототожнює термін "початок будівництва" із фактичним початком проведення будівельних робіт згідно журналу. Позаяк у відповідності до статті 37 Закону № 132-ІХ право на виконання будівельних робіт на об'єктах виникає у замовника після отримання відповідного дозволу Державної архітектурно-будівельної інспекції України. Тобто замовник, отримавши дозвіл, вправі приступити до виконання робіт за власним розсудом в будь-який час навіть із значним спливом часу з моменту отримання дозволу. Утім зазначені обставини в будь-якому випадку не змінюють визначеного в названій статті Закону моменту початку будівництва, який пов'язується з датою отримання дозволу.
Отже, надані відповідачем до матеріалів справи докази (журнал та акт приймання-передачі будівельного майданчика), навіть при умові відповідності їх критеріям достовірності, не можуть бути належним доказом в підтвердження обставин моменту початку будівництва в розумінні приписів Закону № 132-ІХ.
За наведеного, колегія суддів відхиляє необґрунтовані доводи апеляційної скарги щодо помилкового визначення судом початкової дати виконання робіт за змістом сертифікату готовності об'єкта будівництва, що співпадає з датою видачі дозволу.
Правила щодо оцінки доказів закріплено у статті 86 ГПК України, згідно частини першої якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Такий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей".
В контексті вищенаведеного в сукупності, колегія суддів, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів як в цілому, так і кожного окремо, з урахуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», приходить до висновку, що надані позивачем докази в підтвердження обставин початку будівництва об'єкта відповідача в 2020 році видаються більш вірогідними, аніж протилежні ствердження його опонента.
У зв'язку з викладеним колегія суддів погоджується з виснуванням суду попередньої інстанції про те, що будівельні роботи за проєктом «Реконструкція з розширенням нежитлової будівлі по вулиці Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва» з більшою вірогідністю були розпочаті відповідачем у 2020 році і у 2021 році Державною архітектурно-будівельною інспекцією України на підставі актів готовності об'єктів до експлуатації видані сертифікати, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджують його готовність до експлуатації.
Доказів того, замовник до Міськради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва не звертався та, як наслідок, грошові кошти до місцевого бюджету відповідачем, як замовником будівництва не сплачувались. А отже стороною відповідача допущено порушення норм Закону.
Колегія суддів вважає, що застосувавши абзац другий пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX, який визначив обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, суд першої інстанції у вирішенні цього спору дійшов заснованого на вимогах закону висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача заявлених безпідставно збережених коштів відповідно до статті 1212 ЦК України.
Відносно тверджень апелянта про залишення поза увагою суду дослідження питання призначення приміщень, колегія зазначає, що положеннями п. 4.2 Порядку визначається не залучення замовників об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу), технічних приміщень. Тоді як, в есплікації на об'єкт будівництва зазначено про розміщення в будинку технічних (допоміжних) приміщень.
Відповідно до ДБН В.2.2-9:2018 «Будинки і споруди. Громадські будинки та споруди. Основні положення» технічні приміщення - приміщення для розміщення інженерного обладнання тепловузлів, бойлерних, щитових, венткамер, комутаторів, радіовузлів, машинних відділень ліфтів, холодильних установок будинків (пункт 3.23).
Відповідно до пункту 2 розділу І «Загальні положення» Інструкції допоміжні приміщення будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).
Отже, допоміжні приміщення, що розміщенні в будинку та призначені для належної експлуатації цього об'єкта нерухомості, у відповідності до п. 4.2 Порядку не звільняються від оплати пайовою участю. А відтак доводи апелянта про те, що наявність зазначених приміщень в об'єкті реконструкції, виливає на розмір пайової участі (в бік зменшення), - є помилковими.
Також підлягають відхиленню і ствердження апелянта про те, що у відповідності до підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» пайова участь не сплачується у разі будівництва: об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури.
Так, дійсно Закон визначено виключення щодо сплати пайової участі щодо будівництва об'єктів соціальної інфраструктури
Абзац 2 п.2 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону №132-ІХ встановлює, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту. Втім, Закон не наводить вичерпний перелік категорій таких об'єктів. Це питання було вирішено Київською міською радою у Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 №411/1415.
Відповідно до п.4.2 Порядку до пайової участі у розвитку інфраструктури не залучаються замовники в разі нового будівництва та/або реконструкції на території міста Києва:
- об'єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування в частині, що фінансується за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів;
- будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення (вид таких будівель визначається відповідно до Державного класифікатора будівель і споруд на рівні підкласу);
- об'єктів в частині площ приміщень (в тому числі, вбудованих та прибудованих в житлових будинках) закладів дошкільної освіти, споруджених у відповідності до вимог ДБН Б.2.2.-12:2018 (функціональне призначення таких приміщень підтверджується відповідно до даних технічної інвентаризації);
- об'єктів будівництва, за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури (дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні навчальні заклади) в разі, якщо спорудження таких об'єктів соціальної інфраструктури здійснюється відповідно до цільового призначення земельної ділянки, після передачі останніх до комунальної власності територіальної громади міста Києва, при цьому вартість будівництва об'єктів соціальної інфраструктури повинна дорівнювати або перевищувати розмір пайової участі за об'єктом;
- будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла в частині таких площ;
- індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках;
- об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів у встановленому порядку;
- об'єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;
- об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу), технічних приміщень;
- об'єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків;
- будівель, споруд, їх комплексів або частин представництв іноземних держав відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини;
- паркінгів;
- будівлі для культової та релігійної діяльності (згідно з державним класифікатором будівель та споруд підклас 1272.1 "церкви, собори, костьоли, мечеті, синагоги тощо");
- об'єктів, які належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства (вид таких будівель визначається відповідно до Державного класифікатора будівель і споруд на рівні підкласу);
- об'єктів, які належать до будівель промислових (вид таких будівель визначається відповідно до Державного класифікатора будівель і споруд на рівні підкласу);
- об'єктів, які належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції) (вид таких будівель визначається відповідно до Державного класифікатора будівель і споруд на рівні підкласу).
Порядок не містить посилань на те, що торгівельні площі є об'єктами звільненими від пайової участі, отже відповідач згідно пп 2 абз 2 частини 2 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних названого Закону не звільнений від сплати пайової участі.
Щодо посилань апелянта в його скарзі на невірно проведений позивачем розрахунок розміру суми пайової участі колегія суддів зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції сторона відповідача не заперечувала проти такого розмір, не ставила під сумнів розмір пайової участі.
Відповідно до частини 4 статті 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
Беручи до уваги те, що відповідач у своєму відзиві на позов не висловлював незгоду з розміром пайової участі в т.ч. з посиланням на сплату цього внеску (докази подано лише в апеляції та не прийняті судом), судова колегія вважає, що відповідач позбавлений права заперечувати проти вказаних обставин та обґрунтовувати такими запереченнями наявність підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва.
Одночасно судом враховано усні пояснення представника позивача про те, що зазначена оплата не стосується спірних правовідносин реконструкції.
Досліджуючи питання розміру пайової участі відповідача у розвитку інфраструктури населеного пункту, судом першої інстанції вірно було враховано, що з метою вдосконалення порядку залучення, розрахунку розмірів і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва Київрада рішенням від 15.11.2016 № 411/1415 затвердила Порядок.
Відповідно до пункту 3.1 розділу ІІІ Порядку пайова участь є обов'язковим внеском, який замовник має сплатити до бюджету міста Києва, крім випадків, передбачених законами України та цим Порядком.
Згідно з пунктом 3.3 розділу ІІІ Порядку в усіх питаннях щодо залучення коштів пайової участі Київська міська рада виступає в особі Департаменту.
Пунктом 3.4 розділу ІІІ Порядку визначено, що Департамент є єдиним органом, уповноваженим здійснювати розрахунок пайової участі та укладання, зміну та розірвання договорів про пайову участь (з урахуванням особливостей інших положень цього Порядку).
Пайова участь сплачується замовником виключно грошовими коштами в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва / реконструкції в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором про пайову участь. Прийняття об'єкта в експлуатацію без сплати пайової участі в повному обсязі не звільняє замовника від обов'язку її сплати (пункт 4.3 Порядку).
Крім того, Порядок визначає методику проведення розрахунку розміру пайової участі для об'єктів різних типів.
У цій справі будівництво об'єкту розпочате у 2020 році, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Розмір пайової участі розраховано позивачем на підставі:
- інформації зазначеної у Сертифікаті про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, виданого Державною інспекцією архітектури та містобудування України 04.10.2021 за № ІУ123210916772 (інформації з Реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ щодо технічної інвентаризації ТІ01:1233-4143-6715-1721), відповідно до якого загальна площа розширення нежитлової будівлі по вул. Ревуцького, 12/1 у Дарницькому районі м. Києва після реконструкції склала 3084 кв. м;
- пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX, згідно із яким розмір пайової участі становить для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- підпункту 6.4.1 пункту 6.4 розділу VI Порядку (у редакції рішення Київської міської ради від 19.12.2019 № 460/8033), за наведеною в цьому підпункті пункту 6.4 розділу VI Порядку формулою, із розрахунку нормативу одиниці створеної потужності, зокрема, для реконструйованих об'єктів нежитлового призначення, який дорівнює 13500 грн (грн/кв.м).
Отже, здійснивши перевірку проведеного позивачем розрахунку, суд першої інстанції виснував про його вірність, оскільки він був здійснений на підставі нормативно-правових актів, що були чинні на момент виникнення у замовника будівництва обов'язку щодо сплати пайового внеску (станом на момент введення спірних об'єктів будівництва до експлуатації), та на підставі належних і допустимих доказів. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком та вважає, що підстави для скасування судового рішення в частині стягнення 1 665 360 грн (3084 кв.м х 13500 грн) х 4%) пайового внеску відсутні.
Доводами апеляційної скарги вірних висновків суду не спростовано.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений за договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього виникає обов'язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України як складова грошового зобов'язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18).
Визначене частиною другою статті 625 ЦК України право стягнення трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг). Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі № 921/94/21.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення.
Матеріалами справи підтверджується, що позивачем заявлено вимогу про стягнення інфляційних та 3% річних, нарахованих за період прострочення з 05.10.2021 до 04.10.2024, від простроченої суми. Зокрема, згідно з наведеним у заяві про зміну предмета позову розрахунку, позивач просить суд стягнути з відповідача 747746,64 грн інфляційних втрат та 149915,31 грн 3% річних.
Перевіривши розрахунки даної частини позовних вимог, колегія суддів визнає вірними висновки суду попередньої інстанції про те, що вони є обґрунтованими та арифметично правильними. Тож суд цілком правомірно задовольнив позовні вимоги в цій частині в заявлених сумах.
Апелянтом будь-яких заперечень щодо розміру заявлених до стягнення фінансових санкцій не наведено.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Згідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Нормою ст. 276 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За результатами апеляційного перегляду справи колегія суддів встановила, що оскаржене рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства, при повному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, підстави для його зміни чи скасування в розумінні приписів статті 277 ГПК України відсутні. Натомість викладені в апеляційні скарзі доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції, а тому в її задоволенні слід відмовити.
Судові витрати
Згідно вимог статті 129 ГПК України, у зв'язку із відмовою у задоволенні апеляційної скарги судові витрати покладаються на апелянта.
Керуючись Главою 1 Розділу IV Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2025 у справі №910/12233/24 залишити без змін.
Матеріали справи повернути до господарського суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано, - 13.11.2025.
Головуючий суддя В.А. Корсак
Судді О.О. Євсіков
С.О. Алданова