ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Окрема думка
06 листопада 2025 року м. ОдесаСправа № 916/5152/24
Судді Південно - західного апеляційного господарського суду Принцевської Н.М.
до постанови Південно - західного апеляційного господарського суду від 06.11.2025 у справі №916/5152/24
за апеляційною скаргою Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області
на рішення Господарського суду Одеської області від 21.04.2025
у справі №916/5152/24
за позовом Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області
до Приватного підприємства "МЗК-ТУР"
про розірвання договору оренди, зобов'язання повернути земельну ділянку,
Кароліно-Бугазька сільська рада Білгород-Дністровського району Одеської області звернулась до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Приватного підприємства "МЗК-ТУР", у якій просила суд
- стягнути з Приватного підприємства "МЗК-ТУР" на користь Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 411128,45 грн, з яких: - сума 365 246,97 грн основного боргу; - сума 32513,01 грн інфляційних втрат; - сума 13368,47 грн 3% річних;
- розірвати Договір оренди земельної ділянки, укладений 11.09.2019 року між Затоківською селищною радою Білгород-Дністровської міськради та Приватним підприємством "МЗК-ТУР";
- зобов'язати Приватне підприємство "МЗК-ТУР" повернути Кароліно-Бугазькій сільській раді Білгород-Дністровського району Одеської області земельну ділянку загальною площею 0,9861 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0196.
Свої позовні вимоги Позивач обґрунтував порушенням Відповідачем умов Договору оренди від 11.09.2019 в частині не сплати ним орендної плати, внаслідок чого утворився борг за період з березня 2022 року по серпень 2024 року у розмірі 365 246,97 грн за користування земельною ділянкою.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції ПП "МЗК-ТУР" сплатило наявну заборгованість та нарахування в повному обсязі, внаслідок чого, ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.04.2024 закрито провадження у справі №916/5152/24 за позовом Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області до Приватного підприємства "МЗК-ТУР" в частині стягнення з Відповідача заборгованості з орендної плати, інфляційних втрат та трьох процентів річних у розмірі 411128,45 грн через відсутність предмету спору в цій частині.
Господарський суд Одеської області своїм рішенням від 21.04.2025 у даній справі відмовив повністю у задоволенні позову Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області до Приватного підприємства "МЗК-ТУР"
Не погоджуючись з таким рішенням, Кароліно-Бугазька сільська рада Білгород-Дністровського району Одеської області звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Позивача в повному обсязі.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що місцевий господарський суд безпідставно оцінював підстави для розірвання Договору лише через призму істотності порушення, не врахувавши, приписи ст. 651 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що розірвання договору можливе також з інших підстав, встановлених законом чи самим договором. Посилаючись на ст. 15, ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі», п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України, пункти 27, 32 Договору та висновки Великої Палати Верховного Суду у справах №918/391/23 і №916/5400/23 від 23.04.2025, Апелянт наголошує, що Відповідач у період з березня 2022 року по серпень 2024 року систематично не сплачував орендну плату, погасивши заборгованість лише після подання позову, що свідчить про наявність законних підстав для розірвання договору.
На думку Апелянта, подальша добровільна оплата боргу не усуває факту порушення, яке вже стало підставою для розірвання договору.
Суд першої інстанції не врахував наведені норми законодавства та правові позиції Верховного Суду, дійшовши помилкового висновку про відсутність підстав для розірвання Договору та повернення земельної ділянки.
Разом з тим, Апелянт зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про оренду землі» та п. 17 Договору, вимога про повернення земельної ділянки є похідною від вимоги про розірвання договору, а тому підлягає задоволенню разом із нею.
Постановою Південно - західного апеляційного господарського суду від 06.11.2025 у справі №916/5152/24 у складі колегії суддів: головуючої судді: Принцевської Н.М., суддів: Діброви Г.І., Савицького Я.Ф., апеляційну скаргу Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 21.04.2025 по справі №916/5152/24 було залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.04.2025 по справі №916/5152/24 залишено без змін.
У свої постанові апеляційний господарський суд дійшов висновку, що, незважаючи на наявність правової підстави для розірвання договору оренди землі у зв'язку з систематичною несплатою Відповідачем орендної плати, враховуючи встановлення справедливого балансу між інтересами сторін відповідно до критерію пропорційності не вимагає припинення орендних правовідносин.
Колегія суддів врахувала, що несплата орендної плати відбулась у період воєнного стану, коли господарська діяльність Відповідача була фактично зупинена через розташування бази відпочинку “Каролінка-2» у зоні бойових дій, а заборгованість згодом повністю погашена.
Апеляційний господарський суд зазначив, що розірвання договору не сприятиме відновленню прав Позивача, оскільки Відповідач є власником нерухомого майна, яке займає всю площу спірної земельної ділянки, що унеможливлює її передачу в оренду іншій особі.
З урахуванням принципу superficies solo cedit (єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі), правових висновків Верховного Суду та положень Конвенції про захист прав людини, суд апеляційної інстанції визнав рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, відхилив доводи апеляційної скарги та залишив рішення без змін.
З цього приводу, вважаю за необхідне, керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України, висловити окрему думку щодо ухваленого судового рішення.
Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
У статті 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.
За положеннями статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.
Так, згідно із частиною шостою статті 762 Цивільного кодексу України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 вказала, що наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
Крім того, обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 Цивільного кодексу України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно із частиною шостою статті 762 Цивільного кодексу України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними.
Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним Кодексом України та іншими законами України.
Водночас у пункті "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Отже, згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України "Про оренду землі" основною метою договору оренди земельної ділянки та одним з визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. У разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки може бути підставою для розірвання такого договору.
Відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
У постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 484/301/18 за наслідками аналізу положень статті 141 Земельного кодексу України, статті 651 Цивільного кодексу України, зроблено висновок, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє Позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що її земельну ділянку використовує інша особа.
Разом з тим судова колегія зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 918/391/23, на яку звертає увагу Скаржник, аналізувалось співвідношення загальних та спеціальних норм у вирішенні питання про розірвання договору оренди землі, досліджувалось питання розірвання договору оренди землі на підставі пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України, а також на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.
Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приписи про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України (систематична несплата орендної плати), та правила частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать одні одним, а навпаки - доповнюють одні одних.
Аналізуючи питання розірвання договору оренди землі на підставі пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для того щоб констатувати наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України, суд має встановити такі обставини, як "систематичність" та "несплату", зокрема, орендної плати.
Під систематичністю під час вирішення приватноправових спорів розуміються два та більше випадки несплати орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами договору. Натомість разове порушення такої умови договору не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання.
Щодо поняття "несплата", вжите у пункті "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що його потрібно розуміти саме як повну несплату орендної плати.
Такий висновок є логічним та виправданим, оскільки поняття "несплата" та "недоплата" не є тотожними. Оскільки в конструкції згаданої правової норми не наведено жодного означення до слова "несплата", можна виснувати, що законодавець у згаданій правовій нормі не передбачив жодної альтернативи повної несплати, тобто не визначив, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є не лише систематична несплата, а й систематична недоплата орендної плати.
У зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадків), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма у такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми частини другої статті 651 Цивільного кодексу України немає потреби, оскільки вона передбачає саме додаткову (до основної) підставу для розірвання договору оренди землі.
Досліджуючи питання розірвання договору оренди землі на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
Головна ідея, на якій ґрунтується правило частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, полягає у тому, що не будь-яке, а лише істотне порушення умов договору може бути підставою для вимоги про його розірвання або зміну. Неістотні (незначні) порушення умов договору є недостатніми для обґрунтованого та правомірного застосування такого крайнього заходу, як розірвання договору або його зміна в судовому порядку.
Ця ідея спирається на принцип, який називається принципом збереження договору (preservation of contract). Договірні відносини мають підтримуватися, допоки це можливо й економічно доцільно для сторін. Розірвання договору має бути крайнім заходом задля мінімізації витрат, пов'язаних з укладенням та виконанням договору.
Ураховувати істотність порушення важливо, оскільки протилежне тлумачення норм права може призвести до того, що управнена сторона договору, яка має відповідно до закону або договору право на відмову від нього або розірвання, може ним скористатися за найменший відступ від умов договору. Таке становище є неприпустимим, оскільки може порушити стабільність цивільного обороту і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності між тяжкістю порушення договірних умов і відповідальністю, яка застосовується за таке порушення. Незастосування критерію істотності порушення позбавляє зобов'язану сторону договору можливості заперечувати проти розірвання договору і провокує управнену сторону відмовлятися від договору (розривати його) за найменшого порушення.
Одним із факторів, що може братися до уваги під час оцінки істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання, є те, наскільки зобов'язана сторона, яка порушила договір, реально заінтересована у збереженні договору, а також те, чи не спричинить розірвання договору для неї значної шкоди.
Розірвання договору як санкція має бути максимально збалансованим і відповідати тяжкості допущеного порушення. Вирішальне значення для застосування зазначеного припису закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 199/3846/19).
Отже, законодавство в питанні розірвання договору дбає не лише про інтереси управненої сторони, а й про інтереси зобов'язаної сторони, оскільки розірвання договору може завдати значних збитків стороні, яка допустила незначне порушення, тобто законодавець прагне досягти справедливого балансу між інтересами сторін договору.
Також потрібно враховувати, що у відносинах оренди землі основним їх регулятором, крім спеціального законодавства, є договір оренди землі. Враховуючи, що договір є регулятором відносин з використання земельної ділянки, на ці відносини поширюються правила статті 3 Цивільного кодексу України, яка визначає, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тож і приписи чинного законодавства, і умови договору потрібно застосовувати крізь призму загальних засад статті 3 Цивільного кодексу України. Відповідно істотність за абзацом другим частини другої статті 651 Цивільного кодексу України має оцінюватися так само з точки зору справедливості, добросовісності та розумності, які сукупно утворюють цільний засадничий принцип регулювання приватноправових відносин.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначеного умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України, а загальне правило частини другої статті 651 Цивільного кодексу України - у разі істотності порушення договору іншою стороною.
Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.
Натомість у разі неістотної часткової несплати орендної плати, а так само у разі виникнення спору щодо її розміру, порядку здійснення платежів тощо, у власника завжди є право на звернення до суду з позовом про стягнення таких орендних платежів, 3 % річних, інфляційних втрат, неустойки тощо. Такий спосіб захисту буде ефективним та пропорційним, відновлюватиме порушене право орендодавця та зберігатиме договір оренди землі виходячи з балансу інтересів обох сторін.
Оцінка оплати заборгованості з орендної плати після пред'явлення позову про розірвання договору оренди землі з підстави систематичної несплати орендної плати.
Одночасно Велика Палата Верховного Суду зауважила про те, що факт погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позову про розірвання договору оренди.
Сплата орендарем заборгованості з орендної плати має правове значення, якщо до моменту сплати заборгованості орендодавець звернувся з позовом про стягнення такої заборгованості. Водночас подальше погашення заборгованості - невчасно сплаченої орендної плати не спростовує факт несплати орендарем орендної плати та не впливає на можливість пред'явлення і задоволення судом позову про розірвання договору.
Отже, той факт, що на момент розгляду справи орендар погасив заборгованість за орендною платою, не впливає на право орендодавця вимагати розірвання договору як на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).
На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у контексті частини другої статті 651 Цивільного кодексу України систематична несплата може підтверджувати ненадійність контрагента і те, що кредитор не може бути впевнений у належному виконанні договору в майбутньому, і такий висновок не спростовується подальшим погашенням заборгованості. У пункті "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України йдеться про факт систематичної повної несплати, і такий факт уже завершився в минулому, тому підстава для пред'явлення позову (і для його задоволення) продовжує існувати.
У контексті наведеного зазначаю, що у разі неодноразової (два та більше випадків) повної несплати орендарем орендної плати, наявні підстави для розірвання договору оренди на підставі пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України, при цьому, така несплата є самостійною підставою для розірвання договору.
Натомість у випадку часткової сплати орендної плати (у розмірі, меншому за визначений умовами договору оренди землі), підлягають застосуванню положення частини другої статті 651 Цивільного кодексу України. У цьому контексті підлягає дослідженню питання істотності порушення умов договору іншою стороною, що потребує належної оцінки відповідно до положень договору оренди та обставин, пов'язаних з такою несплатою.
Відповідно до п. 11. Укладеного між сторонами Договору, орендна плата вноситься щомісячно протягом тридцяти календарних днів, наступним за останнім календарним днем звітного місяця, у даній справі Відповідач не сплатив орендну плату за період з березня 2022 року по серпень 2024, тобто фактично не було сплачено орендну плату за шість місяців, а отже можна дійти висновку, що з боку Відповідача відбувалось неодноразове (два і більше випадків) порушення обов'язку зі сплати орендної плати, що відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України та частини другої статті 651 Цивільного кодексу України є підставою для розірвання Договору оренди.
Звертаю увагу, що Земельним кодексом України не передбачено жодних виключень щодо застосування пункту «д» частини першої статті 141 при вирішенні питання про розірвання договору у зв'язку із систематичною несплатою. Тому твердження Відповідача про можливість застосування винятків або гнучкого тлумачення пункту «д» статті 141 Земельного кодексу України є суперечливим та не має законодавчого підґрунтя.
При цьому обставина сплати заборгованості Відповідачем після ухвалення рішення судом першої інстанції не має правового значення для оцінки наявності підстав для розірвання договору оренди, оскільки не спростовує факту допущеного систематичного порушення договірних зобов'язань у період дії договору.
У контексті наведеного вважаю, що наявні підстави для розірвання Договору оренди земельної ділянки через систематичну несплату Відповідачем орендної плати, оскільки це передбачено положеннями статті 141 Земельного кодексу України.
Щодо висновку суду апеляційної інстанції, що несплата орендної плати відбулась у період воєнного стану, коли господарська діяльність Відповідача була фактично зупинена через розташування бази відпочинку "Каролінка-2" у зоні бойових дій вважаю за необхідне зауважити наступне.
За загальним правилом, неможливість виконати зобов'язання внаслідок дії обставин непереборної сили відповідно до вимог законодавства є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (частина перша статті 617 Цивільного кодексу України).
Зазначаю, надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості.
Невідворотними є обставини, настанню яких учасник правовідносин не міг запобігти, а також не міг запобігти наслідкам таких обставин навіть за умови прояву належного ступеня обачливості та застосуванню розумних заходів із запобігання таким наслідкам. Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов'язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести (п.38 постанови Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №912/3323/20), а не лише таким, що викликає складнощі, або є економічно невигідним.
Разом з тим, форс - мажор є окремою, самостійною обставиною, яка звільняє від відповідальності за порушення договірних зобов'язань, яка характеризується тим, що обставини форс - мажору повинні виникнути після укладення договору, неможливість виконання зобов'язання повинна бути у період існування таких обставин і такі обставини повинні бути зазначені в договорі.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами (частина 2 статті 14-1 Закону України «Про Торгово-промислові палати в Україні»).
Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 у справі №904/3886/21 щодо застосування статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» зазначив, що:
«- ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за даних умов здійснення господарської діяльності;
- форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини, повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом;
- наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14,14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати України» шляхом видачі сертифіката».
Згідно з пунктом 5.3 договору наявність обставин непереборної сили підтверджується відповідним документом Торгово-промислової палати України або її територіальних підрозділів відповідно до законодавства.
Відповідач, посилаючись на лист ТПП України від 28.02.2022, яким визнано форс-мажорною обставиною військову агресію Російської Федерації проти України, вказує на наявність обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), які негативним чином вплинули на його господарську діяльність.
Разом з тим, у постанові Верховний Суд від 29.06.2023 у справі № 922/999/22, зазначив, що:
«- лист ТПП України від 28.02.2022, на який посилався скаржник у судах попередніх інстанцій, та яким визнано форс-мажорною обставиною військову агресію російської федерації проти України, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, зобов'язання, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Отже лист ТПП України не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»;
- сторона, яка посилається на форс-мажор, має довести причинно-наслідковий зв'язок між форс-мажором та неможливістю виконати конкретне зобов'язання.»
Верховний Суд у постановах від 07.06.2023 у справі № 906/540/22, від 23.08.2023 у справі № 910/6234/22, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, зазначив, що лист ТПП від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 не є безумовною підставою вважати, що форс-мажорні обставини настали для всіх без виключення суб'єктів. Кожен суб'єкт, який в силу певних обставин не може виконати свої зобов'язання за окремо визначеним договором, має доводити наявність в нього форс-мажорних обставин.
Зауважую, що в матеріалах справи відсутній сертифікат ТПП, який засвідчував настання форс-мажорних обставин для Відповідача у справі, а також його неможливість виконувати свою господарську діяльність.
Також у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази того, що Відповідач, усвідомлюючи настання дії форс-мажорних обставин, повідомив Позивача про їх виникнення та про неможливість здійснення ним господарської діяльності, що свідчить про недобросовісну поведінку Відповідача в цій частині.
Вважаю за необхідне зазначити, що розірвання договору оренди не обмежує сторони у укладанні нового договору, з урахуванням розташування нерухомого майна Відповідача на земельній ділянці Позивача. Позивач у своїх поясненнях зазначав, що новий договір може бути укладений на нових умовах, зокрема щодо штрафних санкцій за несвоєчасну сплату орендної плати з огляду на поведінку Відповідача.
Враховуючи наведене, не можу погодитися з висновком суду апеляційної інстанції в частині щодо недоцільності розірвання існуючого між сторонами Договору оренди землі, оскільки надана судом оцінка доказам не відповідає фактичним обставинам справи та суперечить вимогам статей 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України щодо належності та допустимості доказів.
Разом з тим зазначаю, що відповідно до ч.1 ст.34 Закону України "Про оренду землі", у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.
З аналізу правових норм вбачається, що вимога про повернення земельної ділянки є похідною від вимоги про розірвання договору оренди землі.
Так, правовим наслідком розірвання договору оренди землі є обов'язок орендаря повернути земельну ділянку.
Отже, з урахуванням наведеного вище, з метою забезпечення відновлення прав та законних інтересів Позивача як розпорядника земельних ділянок, можна дійти висновку, що позовні вимоги в частині зобов'язання Відповідача повернути спірну земельну ділянку площею 0.9861 га підлягають задоволенню.
Таким чином, вважаю висновок суду апеляційної інстанції щодо недоцільності розірвання існуючого між сторонами Договору оренди землі та повернення земельної ділянки, таким, що не відповідає встановленим фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які підлягали застосуванню. Суд першої інстанції та апеляційний господарський суд не надали належної правової оцінки систематичності порушень умов договору оренди з боку Відповідача щодо своєчасної сплати орендної плати та не врахував юридичних наслідків таких порушень відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України та частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.
Суддя Н.М. Принцевська