Єдиний унікальний номер 205/8080/25
Провадження № 2/205/3819/25
14 жовтня 2025 року м. Дніпро
Новокодацький районний суд міста Дніпра у складі:
головуючого судді Приходченко О.С.
при секретарі Король Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Управління-служба у справах дітей адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради про визначення місця проживання дитини, -
22 травня 2025 року ОСОБА_1 направив поштою до Новокодацького районного суду міста Дніпра позов до відповідача ОСОБА_2 , УССД адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, який надійшов до суду 27 травня 2025 року.
Ухвалою судді Новокодацького районного суду міста Дніпра від 02 червня 2025 року у відкритті провадження в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу відмовлено.
Ухвалою судді Новокодацького районного суду міста Дніпра від 02 червня 2025 року позовну заяву було прийнято до провадження суду та відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Новокодацького районного суду міста Дніпра від 14 липня 2025 року підготовче провадження у справі закрито і справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Новокодацького районного суду міста Дніпра від 14 жовтня 2025 року вирішено питання про розгляд справи у заочному порядку.
Позивач у своєму позові посилався на те, що він з відповідачем знаходиться у зареєстрованому шлюбі з 17 червня 2022 року, від якого мають малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сімейні стосунки не склалися через відсутність взаєморозуміння, різність характерів, поглядів на життя, ведення спільного господарства, що призвело з часом до взаємного відчуження, втрати почуття любові, поваги та довіри. З кінця 2024 року шлюбні стосунки не підтримують, спільне господарство не ведуть, живуть окремо. Дитина після фактичного припинення шлюбних відносин проживає з ним та знаходиться на його утриманні. Відповідач зловживає алкоголем, проживає окремо, веде асоціальний спосіб життя, самостійного доходу не має. Він самостійно виховує та доглядає малолітнього сина, матеріально забезпечує його. Сторони не досягли згоди щодо місця проживання дитини, тому він змушений у судовому порядку встановлювати місце проживання ОСОБА_4 . ОСОБА_2 усунулася від виховання сина, його догляду та матеріального утримання, участі у житті дитини не приймає. Просив встановити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з батьком, ОСОБА_1 . У своїй заяві до суду представник позивача справу просив розглядати за його відсутності та відсутності позивача, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилася, про час та місце слухання справи повідомлялася в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 130 ЦПК України, про причини своєї неявки суд не повідомила, відзив на позов на адресу суду не направила. На підставі ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд вважає можливим ухвалити заочне рішення.
Представник третьої особи Органу опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради у своїй заяві до суду справу просив розглядати за відсутності представника та ухвалити рішення відповідно до вимог чинного законодавства.
Враховуючи, що учасники справи та їх представники у судове засідання не з'явилися, відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Перевіривши матеріали справи, оцінивши докази, що містяться в матеріалах справи, суд вважає позовну заяву такою, що не підлягає задоволенню, за наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 знаходяться в зареєстрованому шлюбі з 17 червня 2022 року (а.с. 5), від якого мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 6).
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно частин 1, 2, 4 статті 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).
Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно із ч. 1 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
Згідно з частиною 3 статті 45 ЦПК України, суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю лише у винятковій ситуації не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як і з статті 141 СК України, так зі змісту Конвенції про права дитини.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага, в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини, приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України при вирішенні спору, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
До компетенції ж суду відноситься захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Отже, суд не є органом, який встановлює правовідносини між сторонами, а є органом судочинства, що вирішує спори у встановлений законом спосіб.
Відповідно до ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).
У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль батьків» (Equality and shared parental responsibility: the role of fathers) № 2079 від 02 жовтня 2015 року Асамблея твердо висловила позицію, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім'ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років. У зв'язку з цим, ОСОБА_4 закликала всіх її членів, зокрема і Україну, забезпечити законодавчими нормами та адміністративною практикою рівність прав батьків щодо їх дітей.
Велика Палата ВС у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц також відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При розгляді питання щодо проживання дитини насамперед треба виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
У п. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом ч.ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом у постанові № 712/11527/17 від 23 грудня 2020 року, висновок органу опіки та піклування за місцем проживання особи, яка заявляє вимоги про визначення місця проживання з нею, має бути складений задля забезпечення належного розгляду позову, його відсутність є порушенням вимог ст. 19 СК України.
Згідно з приписами ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 2, 3 ст. 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Судом враховується той факт, що ООП адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради висновок про доцільність проживання дитини з батьком за місцем проживання особи, яка заявляє вимоги про визначення місця проживання з нею малолітньої дитини, судові надано не було, в силу віку з'ясувати думку малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щодо проживання з одним із батьків не є можливим, доказів того, що дитина фактично проживає з позивачем, який опікується її вихованням, не надано, тому позовні вимоги про визначення місця проживання дитини з батьком не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду, обставини, на які позивач посилався, як на підставу своїх вимог і заперечень, в частині, що відповідач неналежним чином ставиться до виконання свої батьківських обов'язків щодо виховання малолітньої дитини, належними та достатніми доказами не підтверджені, позовні вимоги є такими, що не ґрунтуються на законі, тому у їх задоволенні ОСОБА_1 слід відмовити.
Крім цього, судом не приймаються до уваги посилання позивача у позовній заяві відносно зловживання відповідачем алкогольними напоями і відсутність доходу, оскільки доказів зазначеного судові не надано.
На підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
З урахуванням того, що позивачеві у задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати у справі слід віднести за його рахунок.
На підставі викладеного, керуючись ст. 141, ч. 1 ст. 160, ч. 1 ст. 161 СК України, ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства», ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ст. 6 Декларації прав дитини Генеральної Асамблеї ООН, ч. 1 ст. 141, ст.ст. 263, 264, ч.ч. 1-7 ст. 265, ч. 1 ст. 280, ч. 1 ст. 281 ЦПК України, суд -
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ), третя особа Управління-служба у справах дітей адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради (місцезнаходження за адресою: 49064, м. Дніпро, пр. Сергія Нігояна, буд. 77) про визначення місця проживання дитини відмовити.
Судові витрати по справі віднести за рахунок позивача.
Відповідачем може бути подано заяву про перегляд заочного рішення протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення позивачем та третьою особою може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
Суддя: