Справа № 462/8970/25
14 листопада 2025 року м.Львів
Суддя Залізничного районного суду м. Львова Палюх Н.М., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» про визнання недійсним свідоцтва на торговельну марку та зобов'язання вчинити дії
встановив:
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до відповідачів ОСОБА_2 та Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» , в якій просить: визнати недійсним свідоцтво України на торговельну марку №354239 від 30.10.2024, видане на ім'я ОСОБА_2 за заявкою m202301702; зобов'язати Державну організацію «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» внести відомості про визнання недійсним повністю свідоцтва України на торговельну марку № НОМЕР_1 від 30.10.2024, видане на ім'я ОСОБА_2 за заявкою m202301702, до Державного реєстру свідоцтв України на знак для товарів і послуг та опублікувати відомості про це в офіційному бюлетені «Промислова власність». Свої вимоги обґрунтовує тим, що Позивач є власником торговельної марки за свідоцтвом України № НОМЕР_2 від 31.01.2024 р. Згідно відомостей офіційного веб-сайту Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій (надалі - УКРНОІВІ) за посиланням https://sis.nipo.gov.ua/uk/search/detail/1675822/ Позивач звертався для реєстрації його торговельної марки із заявкою 28.01.2022, яка складається із графічних зображень та нанесень англійських слів: «GLOBAL AUTO LOGISTIC» . В свою чергу, Позивачу стало відомо про те, що в межах міста Львів існують суб'єкти господарювання, які надають послуги з використанням подібної до Позивача торговельної марки. За результатами дослідження офіційного веб-сайту УКРНОІВІ Позивач встановив існування до його торговельної марки за посиланням https://sis.nipo.gov.ua/uk/search/detail/1722637/, за яким Відповідачу належить торговельна марка за свідоцтвом України № НОМЕР_1 від 30.10.2024 року, яка складається із графічних зображень та нанесень англійських слів: «Global C «значок автомобіля» r». Відповідач звертався для державної реєстрації відповідної торговельної марки із заявкою 09.02.2023 року. Факт використання торгівельної марки Позивача та Відповідача підтверджується роздруківками з веб-сайту мережі https://www.instagram.com/global_car_lviv/, соціальної з якої вбачається, що під торгівельною маркою Відповідача ведеться сторінка на якій пропонуються послуги автосалону (доставки автомобілів з закордонних аукціонів). В свою чергу, Позивач також веде сторінку в цій самій соціальній мережі за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 , з якої вбачається, що під торгівельною маркою Позивача ведеться сторінка, на якій пропонуються послуги автосалону (доставки автомобілів з закордонних аукціонів). Отже, у Позивача та Відповідача наявні свідоцтва України на торговельні марки за № НОМЕР_2 від 31.01.2024 року (торговельна марка Позивача), за №354239 від 30.10.2024 року (торговельна марка Відповідача), які є схожими настільки, що її можна сплутати з торговельною маркою для товарів і послуг за вказаними свідоцтвами щодо однорідних послуг. Згідно з абз.1-2 ч.3 ст.6 Закону № 3689-XII не можуть бути зареєстровані як торговельні марки позначення, які на дату подання заявки або якщо заявлено пріоритет, то на дату пріоритету є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, зокрема, асоціювати з: торговельними марками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ними товарів і послуг. Отже, не може реєструватися позначення як торговельна марка, якщо вона схожа настільки, що її можна сплутати з торговельною маркою раніше зареєстрованою в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ними товарів і послуг. За наведеного просить позов задовольнити.
Ознайомившись з матеріалами позовної заяви, поданих в її обґрунтування документів, суддя приходить до висновку про відмову у відкритті провадження з наступних підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. (ст. 4 ЦПК України).
Статтею 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову як дотримання всіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи, міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів, а тому, при визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі, правового статусу суб'єкта звернення та відповідний статус учасників справи.
Таким чином, судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Предметом заявлених ОСОБА_1 позовних вимог є визнання недійсним свідоцтва на торговельну марку № НОМЕР_1 від 30.10.2024, видане на ім'я ОСОБА_2 , та зобов'язання Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» внести відомості про визнання недійсним повністю свідоцтва України на торговельну марку № НОМЕР_1 від 30.10.2024, видане на ім'я ОСОБА_2 .
Зі змісту позовної заяви вбачається, що кожна із сторін ведуть господарську діяльність, надаючи послуги з доставки автомобілів з закордонних аукціонів, з використанням торговельних марок.
Відповідно до частин першої та другої ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
Згідно з ч. 1 ст. 420 ЦК України до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.
За змістом положень ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; інші справи у спорах між суб'єктами господарювання.
Відповідно до ч. 2 ст. 20 ГПК України Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема, справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування та інших прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо права попереднього користування.
Положеннями ч. 2 ст. 4 ГПК України визначено, що фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У відповідності до п.15 Перехідних положень ГПК України Вищий суд з питань інтелектуальної власності починає свою роботу з дня, наступного за днем опублікування Головою Вищого суду з питань інтелектуальної власності в газеті «Голос України» повідомлення про початок роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності.
У відповідності до п. 16 Перехідних положень ГПК України до початку роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності справи щодо прав інтелектуальної власності розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, судами відповідно до правил юрисдикції (підвідомчості, підсудності), які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Пунктом 1.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року за №12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності», господарським судам підвідомчі справи у спорах, пов'язаних з використанням у господарському обороті об'єктів інтелектуальної власності, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України. До кола підвідомчих господарському суду спорів слід відносити й спори, пов'язані з визнанням недійсними документів, які засвідчують право на об'єкти інтелектуальної власності (свідоцтва, патенти), стосуються питань права власності на відповідні об'єкти і за своїм характером є цивільно - правовими чи господарсько - правовими й не належать до числа публічно - правових спорів.
Тобто як редакція ч. 2 ст. 1 ГПК України до набрання чинності Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, так і діюча редакція, а саме положення ч. 2 ст. 4 ГПК України, передбачають вирішення спорів між суб'єктами господарювання, зокрема у сфері використання об'єктів інтелектуальної власності за участю позивачів - фізичних осіб та відповідачів, тобто суб'єктів господарювання, відповідними господарськими судами.
Відповідно до відповіді з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 13.11.2025, ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець.
Відповідно до відповіді з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 13.11.2025, ОСОБА_2 зареєстрована як фізична особа - підприємець.
Таким чином, встановлено, що позивач ОСОБА_1 є суб'єктом господарювання, який у своїй підприємницькій діяльності використовує торговельну марку « ІНФОРМАЦІЯ_2 » та що відповідачка ОСОБА_2 також є суб'єктом господарювання, яка у своїй підприємницькій діяльності використовує торговельну марку « ІНФОРМАЦІЯ_3 «значок автомобіля» r», однак позивач оспорює законність видачі та використання торговельної марки « ІНФОРМАЦІЯ_3 », тобто фактично виник спір між двома суб'єктами господарювання щодо використання торговельної марки.
З огляду на характер правовідносин, що виникли між сторонами, зміст прав та обов'язків у цих правовідносинах та їх суб'єктний склад, враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 зводяться до незаконного використання ОСОБА_2 у її господарській діяльності торговельної марки, а тому зазначений спір підлягає вирішенню відповідним господарським судом за правилами ГПК України та на підставі п. 16 Перехідних положень ГПК України.
Суддя звертає увагу, що визначення позивачем суб'єктного складу та зазначення в якості позивача і відповідача як фізичних осіб, а не ФОП ОСОБА_1 та відповідно ФОП ОСОБА_2 , не впливає та не змінює характер спірних правовідносин, що виникли під час господарської діяльності двох суб'єктів господарювання в частині використання торговельної марки.
ВП ВС указує на правила розгляду того чи іншого юридичного конфлікту, виходячи з його сутності, з дійсних правовідносин, що склалися між учасниками такого конфлікту, а не з огляду на сформований позивачем склад сторін справи та сформульовані позивачем позовні вимоги.
Коли господарські справи спрямовують до суду цивільної юрисдикції, штучно долучивши фізичну особу до складу сторін справи, при вирішенні питань юрисдикції ВП ВС виходить із принципу, що відповідачем у справі має бути саме та особа, з якою дійсно існує юридичний спір. Розгляд справ у «неправильній» юрисдикції порушуватиме принцип правової визначеності та впевненість осіб у потребі звертатися саме до відповідного компетентного суду. Помилкове визначення юрисдикції створює хибне враження щодо природи спірних правовідносин, часто призводить до відповідальності особи, яка не є належним відповідачем.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За вказаних обставин та з мотивів, передбачених указаними нормами матеріального та процесуального права, наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що спір між двома суб'єктами господарювання щодо права на
торговельної марки, під час здійснення господарської діяльності, не може розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Керуючись ст.ст. 19, 186, 260, 261, 353-355 ЦПК України, суддя
постановив:
Відмовити у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» про визнання недійсним свідоцтва на торговельну марку та зобов'язання вчинити дії.
Роз'яснити позивачеві, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
Ухвалу може бути оскаржено до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Учасник справи, якому ухвала не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя: Палюх Н.М.