13 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 380/21646/24 пров. № А/857/12494/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Кузьмича С. М.,
суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2025 року (ухвалене головуючим - суддею Качур Р.П. у м. Львові) у справі № 380/21646/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача в якому просив:
визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо прийняття рішення про відмову в перетинанні державного кордону від 13.10.2024 громадянину України ОСОБА_1 ;
визнати нечинним і скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 13.10.2024 про відмову в перетинанні державного кордону громадянину України ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що має право на перетин кордону, оскільки здійснював супровід дружини, яка є особою з інвалідністю ІІ групи.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.02.2025 адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення начальника 2 групи інспекторів прикордонної служби відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) старшого лейтенанта ОСОБА_2 від 13.10.2024 про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_3 .
Приймаючи оскаржене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що рішення посадової особи військової частини НОМЕР_1 від 13.10.2024 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та породжує його неоднозначне трактування, що протиправно втручається у можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив відповідач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з'ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.
Зокрема в апеляційній скарзі зазначає, що в ході перевірки документів було встановлено відсутність документу, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57 у редакції, на час виникнення спірних відносин. Повідомив, що надані позивачем 13.10.2024 документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, тому згідно з вимогами статті 14 Закону України “Про прикордонний контроль» рішення прийняте начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) ІНФОРМАЦІЯ_1 , старшим лейтенантом ОСОБА_2 як уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону є правомірним.
Позивач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
З матеріалів справи слідує, що згідно з свідоцтвом про одруження від 06.06.1998, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено шлюб 06.06.1998, про що в книзі реєстрації актів про одруження 06.06.1988 зроблено запис № 67. Прізвище дружини та чоловіка після реєстрації шлюбу - « ОСОБА_5 ».
Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ № 053919 від 24.04.2023 ОСОБА_6 повторно встановлено ІІ групу інвалідності (причина інвалідності - загальне захворювання з ураженням опорно-рухового апарату) безтерміново.
Згідно з довідкою від 30.08.2024 № 2/604, виданою ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі пункту 11 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка має дружину з числа осіб з інвалідністю ІІ групи на строк до 09.11.2024.
Позивач 13.10.2024 прибув до пункту пропуску «Шегині» для перетину кордону на виїзд з України.
Інспектором прикордонної служби вищої категорії начальником 2 групи інспекторів прикордонної служби відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) старшим лейтенантом ОСОБА_2 13.10.2024 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України щодо громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Відповідно до змісту вказаного рішення, ОСОБА_3 відмовлено у виїзді з України з причини того, що вищезазначений громадянин порушив умови пункту 2.1 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Позивач вважаючи таке рішення відповідача протиправним, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першої статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Наведене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон №3857-XII; в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (далі Указ №64/2022) у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон №389-VIII) в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. У подальшому відповідними Указами Президента України правовий режим воєнного стану неодноразово продовжувався.
Відповідно до пункту 2 Указу №64/2022 військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України (далі Держприкордонслужба) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом №389-VIII заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Згідно з пунктом 3 Указу №64/2022 у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VIII.
Верховним Судом у постановах від 17.08.2023 у справі №380/7792/22, від 27.09.2023 у справі №380/16876/22 сформовано правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон №3857-XII не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (далі Закон №389-VIII) та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-XII), які є спеціальними для цього періоду.
Так, згідно зі статтею 1 Закону №389-VIII воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Пунктом 8 «Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1455 (далі- Порядок №1455; в редакції, чинній станом на час виникнення спірних відносин) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ №69/2022) постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Статтею 1 Закону №3543-XII визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та наведених правових норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Відповідно до статті 3 №3857-XII, перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Так, документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 затверджено «Правила перетинання державного кордону громадянами України» (далі - Правила №57).
Пунктами 2 та 12 Правил №57 передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Пунктом 2-1 Порядку № 57, зокрема, передбачено:
у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право:
особи з інвалідністю за наявності посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України “Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідки для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики (далі - документи, що підтверджують інвалідність) (абз.2 пункту 2-1);
особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність (абз.3 пункту 2-1);
особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням (абз.4 пункту 2-1).
Отже, абзац 2 вказаного пункту встановлює перелік документів для перетину кордону особами з інвалідністю, а абзац 4 цього пункту - перелік документів для перетину кордону особами, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України. При цьому, абзац 4 пункту 2-1 Правил № 57 вимагає, серед іншого, надання документа, що підтверджує інвалідність.
Пунктом 2-6 Правил №57 передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону №3543-XII.
Статтею 23 Закону №3543-XII встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Системний аналіз наведених правових норм свідчить про те, що станом момент прийняття Рішення в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством, зокрема, заборонено виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років.
Як встанови суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що Обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні від 13.10.2024 зазначив, що ОСОБА_3 відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України з причини того, що вищезазначений громадянин порушив умови пункту 2.1 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 “»Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», в умовах дії правового режиму воєнного стану.
За приписами частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (далі - Закон № 1710-VI) громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, затверджена наказом МВС України від 05.06.2023 № 457.
Так, у рішенні, поміж іншого, зазначається причина відмови іноземцю, особі без громадянства або громадянину України в перетинанні державного кордону України із зазначенням підстав та строків тимчасового обмеження громадянина України у праві на виїзд з України або рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцю, особі без громадянства в разі наявності в базах даних Державної прикордонної служби України відомостей про таке обмеження.
У контексті зазначеного, суд першої інстанції правильно зауважив, що рішення про відмову в перетинанні Державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує'акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).
Враховуючи встановлені у цій справі обставини, суд зазначає, що в оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону, відповідач лише послався на Правила перетинання державного кордону громадянами України, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України.
Також спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв'язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону.
З огляду на вказане, рішення посадової особи військової частини НОМЕР_1 від 13.10.2024 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та породжує його неоднозначне трактування, що протиправно втручається у можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
Разом з цим, потрібно зазначити, що позивачем пред'явлено до прикордонного контролю свідоцтво про одруження від 06.06.1998 із ОСОБА_6 , довідку до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ № 053919 від 24.04.2023 про встановлення ОСОБА_6 ІІ групи інвалідності, а також довідку від 30.08.2024 № 2/604 про підтвердження факту того, що позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі пункту 11 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка має дружину з числа осіб з інвалідністю ІІ групи на строк до 09.11.2024, що не заперечується відповідачем.
Суд зазначає, що довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ № 053919 від 24.04.2023 є первинним документом, який видається уповноваженим на встановлення інвалідності органом, та який підтверджує факт встановлення особі інвалідності відповідної групи.
Тому суд вважає обґрунтованими доводи позивача про те, що така довідка до акта огляду МСЕК є документом, що підтверджує інвалідність ОСОБА_6 .
Суд не знаходить підстав для застосування абзацу 2 пункту 2-1 Правил № 57 до спірних правовідносин, оскільки такий абзац встановлює перелік документів, необхідних для перетину державного кордону особою з інвалідністю.
Суд зауважує, що законодавчий акт має бути чітким і зрозумілим, щоб не допускати можливості його двозначного (множинного) трактування.
В іншому випадку таких законодавчий акт не відповідає принципу юридичної визначеності та якості закону. За таких умов, законодавчий акт, що допускає неоднозначне трактування, слід тлумачити на користь особи, а не на користь суб'єкта владних повноважень.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів поділяє висновок суду першої інстанції, що доводи відповідача про те, що до спірних правовідносин слід застосовувати приписи абзацу 2 пункту 2-1 Правил № 57 (щодо документів, які підтверджують інвалідність), за тих обставин, що вказані Правила не містять такого застереження, суд вважає безпідставними та не бере їх до уваги.
Відтак позовні вимоги ОСОБА_1 правильно задоволено шляхом визнання протиправним і скасувати рішення начальника 2 групи інспекторів прикордонної служби відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) старшого лейтенанта ОСОБА_2 від 13.10.2024 про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_3 .
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2025 року у справі № 380/21646/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Кузьмич
судді А. Р. Курилець
О. І. Мікула