Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
з питання забезпечення позову
14 листопада 2025 року справа № 520/29915/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - Відповідач №1, суб'єкт владних повноважень), ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі за текстом - Відповідач №2) про: 1) визнання протиправними дій ІНФОРМАЦІЯ_3 , які полягають у внесенні до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів даних про порушення правил військового обліку ОСОБА_1 ; 2) зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_3 привести у відповідність дані у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів відносно ОСОБА_1 шляхом виключення з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів даних про порушення правил військового обліку ОСОБА_1 ,
встановив:
Позов надійшов до суду 13.11.2025 р., і ухвалою суду від 14.11.2025р. був прийнятий до розгляду, за цим позовом було відкрито провадження в адміністративній справі; залучено до участі у справі у якості відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_4 ; витребувано докази.
14.11.2025р. (сформовано в системі "Електронний суд" та зареєстровано судом) до суду від заявника надійшла заява про забезпечення позову, в якій позивач просив суд зупинити дію відомостей про порушення ОСОБА_1 правил військового обліку, які внесенні до Єдиного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів; заборонити посадовим особам ІНФОРМАЦІЯ_5 , посадовим особам РТЦК та СП інших областей та міст, іншим органам військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, посадовим особам та патрульним Національної поліції України, які мають доступ до даних Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, використовувати дані про порушення ОСОБА_1 , правил військового обліку, що містяться в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, з метою затримання та доставки ОСОБА_1 до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки; заборонити посадовим особам ІНФОРМАЦІЯ_5 , посадовим особам ІНФОРМАЦІЯ_5 інших областей та міст, посадовим особам та патрульним Національної поліції України затримувати та доставляти ОСОБА_1 до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки на підставі відомостей про порушення правил військового обліку, що містяться в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, у зв'язку з їх оскарженням.
Дана вимога обґрунтована доводами про те, що внесення ІНФОРМАЦІЯ_6 до електронної системи «Оберіг» відомостей про нібито порушення ОСОБА_1 правил військового обліку є протиправним, оскільки жодного протоколу чи постанови про адміністративне правопорушення щодо нього не складалось, а сам позивач до відповідальності за ст. 210, 210-1 КУпАП не притягувався. Наявність такої неправомірної інформації створює реальний ризик його незаконного затримання, обмеження свободи пересування та вручення повістки, що може унеможливити виконання майбутнього рішення суду. Тому позивач вважає необхідним застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх невжиття може істотно ускладнити або зробити неможливим ефективний захист чи поновлення його порушених прав.
Вирішуючи юридичну долю указаного процесуального документа, суд виходить з таких підстав та мотивів.
Правовідносини з приводу забезпечення адміністративного позову унормовані ст.ст.150-158 КАС України.
Так, згідно із приписами ч. 1 та ч. 2 ст. 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Отже, у силу ч.2 ст.150 КАС України до кола підстав забезпечення позову законодавцем віднесені обставини: 1) існування ознак ризику істотного ускладнення виконання рішення суду; 2) існування ознак ризику неможливості майбутнього виконання рішення суду; 3) існування ознак ризику втрати ефективного захисту (поновлення) порушених (оспорюваних) прав та ущемлених інтересів; 4) очевидності ознак протиправності управлінського волевиявлення владного суб'єкта в одночасному поєднанні з очевидністю ознак порушення прав та інтересів заявника.
З положень наведеної норми Кодексу в кореспонденції з положеннями ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України слідує, що розглядаючи питання про забезпечення позову, суду необхідно, з урахуванням доказів, наданих особою на підтвердження сформульованих вимог, пересвідчитися, зокрема: у дійсності спору; у реальності загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; у співвідносності вимог заяви про забезпечення позову із вимогами самого позову; у співвідносності доводів заяви про забезпечення позову із підставами самого позову; у прийнятності розумного балансу між потенційними наслідками забезпечення позову та уникненням вирішення спору наперед; враховувати: специфіку правовідносин, у яких виник спір; зміст законодавчого регламентування цих відносин; співвідношення ймовірних наслідків незастосування заходів забезпечення позову із ймовірними наслідками застосування заходів забезпечення позову; критерій незворотності як наслідків незастосування заходів забезпечення позову, так і наслідків застосування заходів забезпечення позову; неприпустимість вручання у предмет доказування.
Звідси слідує, що розв'язуючи заяву про забезпечення позову, суд не має права вирішувати наперед ті питання, котрі стосуватимуться суті заявлених у майбутньому позові вимог, тобто вдаватися до оцінки обставин, котрі стануть предметом доказування по справі.
При цьому, суд вважає, що вирішення по суті заяви про забезпечення позову має здійснюватись виключно за правилами ч.1 ст.77 КАС України та без надання юридичної оцінки саме тим обставинам, котрі входять до предмету доказування у спорі.
Згідно з положеннями частини першої статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку.
Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина друга статті 151 КАС України).
В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина шоста статті 154 КАС України).
Суд повторює, що за загальним правилом предмет доказування за заявою про забезпечення позову повинен відрізнятись від предмету доказування у спорі, а доводи заяви про забезпечення позову не повинні співпадати із доводами позову.
Суд зважає на суть та правову природу інституту забезпечення позову, котра окреслена у правовому висновку постанови Верховного Суду від 08.08.2019р. по справі №826/12319/18 (касаційне провадження №К/9901/67074/18) з приводу застосування ст.ст.150 і 151 КАС України, де указано, що "Забезпечення позову - це надання позивачеві тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини до їх вирішення, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбаченому законом.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також повністю корелюються із правовими висновками постанови Верховного Суду від 13.09.2021р. у справі №ЗД/460/2/20, де зазначено, що підстави для забезпечення позову є оціночними, а тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
При цьому, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Зважаючи на викладені вище міркування, суд доходить до висновку про те, що у даному конкретному випадку, заявником не викладено юридично спроможних доводів стосовно наявності перелічених законодавцем у ст.150 КАС України юридичних підстав для забезпечення позову та документально не підтверджено існування обставин, які б явно та очевидно поза розумним сумнівом показували на очевидну небезпеку заподіяння шкоди власним правам та інтересам приватної особи або які б унеможливили захист власних прав та інтересів приватної особи без вжиття відповідних забезпечувальних заходів до ухвалення рішення у справі.
Натомість, очевидність протиправності оскарженого діяння суб'єкта владних повноважень заявник фактично пов'язує виключно із власними твердженням про невідповідність закону владних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, що не узгоджується із змістом норм процесуального закону (тобто узагальнений зміст доводів заявника не може бути витлумачений судом інакше як суто незгода із оскарженим управлінським волевиявленням суб"єкта владних повноважень).
Між тим, суд зауважує, що фактичні обставини справи (а відтак, і відповідність оскарженого управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень ч.2 ст.2 КАС України) підлягають встановленню та доведенню на підставі відповідних доказів та аналізу норм права, які регулюють спірні правовідносини, під час розгляду справи по суті.
Сам по собі факт вчинення владним суб'єктом діянь, які стосується прав та інтересів позивача як учасника суспільних відносин, не може автоматично свідчити про те, що такі діяння є очевидно протиправними, і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішення суду, адже факт порушення прав та інтересів позивача підлягає доведенню у встановленому законом порядку і входить до предмету доказування по суті спору.
Отже, підстав для забезпечення позову на підставі норми п. 2 ч. 2 ст. 150 КАС України судом не встановлено, а вбачається існування спору про право, за вирішенням якого заявник звернувся до суду.
Посилання заявника на випадок можливого настання негативних наслідків чи порушення прав в майбутньому не може визнаватись достатнім для вжиття заходів забезпечення позову.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 10.04.2019 у справі № 826/16509/18, а саме, щодо «очевидності» ознак протиправності рішення та порушення прав позивача, та попри те, що такі ознаки не мають окреслених меж, йдеться насамперед про їх «якість»: вони повинні свідчити про протиправність оскаржуваного рішення поза обґрунтованим сумнівом. Суд, який застосовує заходи забезпечення позову з підстав очевидності ознак протиправності оскарженого рішення, на основі наявних у справі доказів повинен бути переконаний, що рішення явно суперечить вимогам закону за критеріями, передбаченими ч. 2 ст. 2 КАС України, порушує права, свободи або інтереси позивача і вжиття заходів забезпечення позову є способом запобігання істотним та реальним негативним наслідкам цього порушення. Твердження про «очевидність» порушення до розгляду справи по суті є висновком, який свідчить про правову позицію суду наперед. Тому, застосування заходів забезпечення позову з цієї підстави допускається у виключних випадках.
Сама лише незгода заявника із діями (рішеннями) суб'єкта владних повноважень та звернення до суду з позовом про визнання таких дій (рішень) протиправними ще не є достатньою підставою для застосування судом заходів забезпечення позову.
Також суд звертає увагу позивача, що необхідною передумовою вжиття заходів забезпечення позову є існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, а також вірогідність того, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Окремо суд відзначає, що процесуальним законом не передбачено зупинення дії відомостей про порушення ОСОБА_1 правил військового обліку, адже у розумінні норм Кодексу України про адміністративні правопорушення наявність таких дій у відповідному інформаційному ресурсі (інформаційній системі, інформаційній автоматизованій системі) свідчить про ініціювання суб"єктом владних повноважень провадження у справі про адміністративне правопорушення (тобто про виконання правоохоронної, а не управлінської функції),
Частиною 1 ст.260 Кодексу України про адміністративні правопорушення (котра має найменування - Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення) визначено, що у випадках, прямо передбачених законами України, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов'язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення допускаються адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів, у тому числі посвідчення водія, тимчасове затримання транспортного засобу, відсторонення осіб від керування транспортними засобами, морськими, річковими, малими, спортивними суднами або водними мотоциклами та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції.
Визначаючись з приводу правової природи спірних правовідносин, суд зважає, що за визначенням ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч.5 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Аналогічне за суттю визначення включено законодавцем до ч.1 ст.1 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", де указано, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Відповідно до частини дев'ятої статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України щодо військового обов'язку поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до пункту 2 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560) на військову службу під час мобілізації, на особливий період призиваються резервісти та військовозобов'язані, які придатні до військової служби за станом здоров'я та не мають права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», для комплектування (доукомплектування) з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, навчальних частин (центрів) (далі - військові частини) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями.
Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному Законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов'язок і військову службу» та цим Порядком.
Пунктом 6 Порядку №560 передбачено, що призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період включає:
оповіщення резервістів та військовозобов'язаних про виклик до районного (об'єднаного районного) територіального центру комплектування та соціальної підтримки чи його відділу, міського (районного у містах, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів України;
прибуття резервістів та військовозобов'язаних до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів, уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів;
проходження резервістами та військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби;
перевірку підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення;
документальне оформлення призову на військову службу під час мобілізації;
відправлення призваних громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період до місць проходження військової служби.
Тобто, документальному оформлення призову на військову службу під час мобілізації та відправленню призваних громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період до місць проходження військової служби, передує, зокрема, прибуття військовозобов'язаних до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, проходження військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби, перевірку підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення.
Отже, до завершення процедури уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби, перевірки підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення, документального оформлення призову на військову службу під час мобілізації та подальшого зарахування до особового складу військової частини на підставі відповідного наказу, військовозобов'язаний не набуває нового статусу військовослужбовця.
При цьому, доказів на підтвердження обставин проходження позивачем медичного огляду для визначення придатності до військової служби чи наявності документального оформлення призову на військову службу під час мобілізації до заяви про забезпечення позову не надано.
Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України №2232-XII початком проходження військової служби вважається:
1) день відправлення у навчальну частину (центр) з територіального центру комплектування та соціальної підтримки (збірного пункту) - для громадян, направлених для проходження базової військової служби;
2) день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов'язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації;
3) день призначення на посаду курсанта закладу фахової передвищої військової освіти, вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу закладу вищої освіти - для громадян, які не проходили військову службу, та військовозобов'язаних;
4) день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідних підрозділів розвідувальних органів України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу;
5) день зарахування до списків особового складу військової частини - для громадян України, які проходять службу у військовому резерві за контрактом, зараховані під час такої служби до військового оперативного резерву та призиваються на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, для громадян України, які добровільно прибули до військової частини для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період;
6) день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідних підрозділів розвідувальних органів України - для громадян України, які зараховані до військового оперативного резерву після їх звільнення з військової служби та призиваються на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Застосовуючи положення наведених вище норм права виключно до обставин, пов"язаних із визначенням юридичної долі клопотання про забезпечення позову і не вирішуючи наперед жодного питання з кола предмету доказування у спорі та дотичних до вирішення спору по суті, суд пудсумовує, що військова служба є формою публічної (державної) служби особливого характеру, що передбачає виконання громадянами визначених державою обов'язків у сфері оборони. Початком проходження військової служби закон чітко визначає момент фактичного відправлення або прибуття до військової частини чи зарахування на посаду.
Тож правовідносини, які виникають з приводу виконання обов'язку стосовно проходження публічної військової служби мають спеціальний правовий режим, котрий виключає застосування інституту судового забезпечення позову, а особливо - під час дії правового режиму воєнного стану, зумовленого повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України з 24.02.2022р.
Суспільні відносини з приводу дотримання особою правил військового обліку також мають спеціальний правовий режим, бо стосуються виконання особою військового обов"язку, а вирішення питання про наявність або відсутність у діяннях громадянина події та складу адміністративного правопорушення за ознаками ст.ст.201, 2101 Кодексу України про адміністративні правопорушення віднесено до виключної компетенції місцевого загального суду як адміністративного у порядку ст.268 КАС України під час розгляду справ про скасування рішень суб"єкта владних повноважень про накладання на фізичну особу - громадянина адміністративних штрафів.
Норми Кодексу України про адміністративні правопорушення виключають застосування інституту судового забезпечення позову у спосіб обмеження повноважень відповідних органів правопорядку (правоохоронних органів) у майбутніх відносинах з приводу реалізації цими суб"єктами саме правоохоронних (а не управлінських) функцій у межах справа про адміністративні правопорушення.
Тож, забезпечення позову у вигляді заборони вчинення дій, що стосуються обов"язкових передумов організації державної справи у сфері публічної служби (військової служби), є неможливим, оскільки це суперечило б публічному характеру цих правовідносин, повноваженням держави у сфері оборони та виходило б за межі допустимих заходів забезпечення позову, визначених КАС України.
Окрім того, оцінивши викладені у заяві про забезпечення позову доводи заявника, суд доходить до переконання, що сформульована заявником вимога носить характер абсолютної заборони на вчинення взагалі будь-яких дій, пов'язаних із призовом на військову службу за мобілізацією позивача до закінчення розгляду справи безвідносно до реальних обставин поточної ситуації та ймовірності настання змін у майбутньому.
При цьому, суд змушений констатувати, що зміст використаних заявником доводів поза будь-яким розумним сумнівом свідчить про реалізацію заявником прагнення використати процесуальний документ адміністративного суду з приводу забезпечення адміністративного позову у якості інструменту тактики та стратегії захисту власних інтересів у межах інших процедур притягнення особи до адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Оскільки обсяг поданих заявником доказів та зміст і характер наведених заявником доводів унеможливлюють відмежування судом як предмету позову від предмету заяви про забезпечення позову, так і предмету доказування у спорі від предмету доказування за заявою про забезпечення позову, то суд не знаходить підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову.
При розв'язанні порушеного заявником процесуального питання, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії», від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії», від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України», від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»); вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми з»ясування об»єктивної істини в обсязі, об"єктивно необхідному для прийняття відповідного процесуального рішення не по суті спору; надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення питання по суті аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 150, 151, 152, 154, 241-243, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову від 14.11.2025р. - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно до ст. 256 КАС України, тобто негайно після підписання.
Суддя А.В. Сліденко