14 листопада 2025 рокусправа № 380/16386/25
Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач), у якій просить:
- визнати незаконною відмову командира військової частини НОМЕР_1 звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби за п.п. г п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов?язок та військову службу» у зв?язку з необхідністю здійснювати догляд за матір'ю із числа осіб з інвалідністю;
- зобов?язати командира військової частини НОМЕР_1 звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби за п.п. г п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов?язок та військову службу» у зв?язку з необхідністю здійснювати догляд за матір'ю із числа осіб з інвалідністю.
В обґрунтування позову вказав, що проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Повідомив, що 26.05.2025 звернувся з рапортом до командира в/ч НОМЕР_1 про звільнення з військової служби за п.п. г п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснювати догляд за матір'ю із числа осіб з інвалідністю, однак 23.06.2025 начальник ІНФОРМАЦІЯ_1 у звільненні позивача з військової служби відмовив. Позивач вважає протиправною таку відмову у звільненні його з військової служби, тому звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою судді від 18.08.2025 в справі відкрито провадження в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому проти позову заперечив повністю. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначив, що 06.05.2025 від позивача надійшов рапорт щодо звільнення з військової служби у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. 23.06.2025 за № 08/15911/25-Вих на вищевказаний рапорт ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) було надано відповідь за результатами розгляду повідомлено про те, що наявність у Позивача брата, який перебуває за кордоном, не звільняє його від конституційного обов'язку та не є безумовною підставою для визнання того, що брат не може здійснювати або організувати належний догляд за матір'ю відповідно до статті 51 Конституції України. Стверджує, що лексико-граматичне розуміння абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» вказує, що у зв'язку з необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків, що є особою з інвалідністю I чи II групи є можливим за умови, що у такої особи з інвалідністю I чи II групи відсутні інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення або ж якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи та перебування за кордоном не передбачається Законом як підставою/умовою/тощо та допустим доказом, що унеможливлює здійснення обов'язку щодо піклування про непрацездатних батьків всіма повнолітніми дітьми у рівній мірі. Таким чином, Законом не передбачено підстав для звільнення як необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків, що є особою з інвалідністю I чи II групи за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї перебувають за кордоном. Відтак позивачем не було доведено, що його рідний брат сам потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. В свою чергу, оскільки Позивач проходить військову службу, що є обов'язком громадян України щодо захисту держави та виконує бойові (спеціальні) завдання, та перебуває за місцем несення служби впливає на необхідності здійснення постійного догляду безпосередньо позивачем та можлива лише за умови звільнення з військової служби у разі відсутності інших членів сім'ї І чи ІІ ступеня споріднення, що можуть здійснювати такий догляд. Також повідомив, що відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.09.2025 №1324-ОС, позивач виключений зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення у зв'язку із вибуттям для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_3 з 19.09.2025, що унеможливлює звільнення з військової служби правами Військової частини НОМЕР_1 та вказує на неможливість зобов'язати відповідача звільнити з військової служби Позивача, оскільки правовідносини з Відповідачем є припиненими та зобов'язальна частина позову не підлягає задоволенню. Просив відмовити у задоволенні позову повністю.
Розглянувши позов, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.
Згідно з витягом з наказу Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 10.04.2025 № 529-ОС «Про особовий склад» солдата запасу ОСОБА_1 , який прибув з ІНФОРМАЦІЯ_4 , зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення з 09.04.2025.
ОСОБА_1 звернувся до командира ІНФОРМАЦІЯ_1 Військової частини НОМЕР_1 із рапортом від 25.05.2025 про звільнення його з військової служби за сімейними обставинами, на підставі пункту «г» частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ.
Листом від 23.06.2025 № 08/15911-25-Вих ІНФОРМАЦІЯ_5 повідомив позивача про те, що підстав для звільнення ОСОБА_1 з військової служби не встановлено. В обґрунтування відмови зазначено, що відповідно до статті 51 Конституції України обов'язок піклування про непрацездатних батьків покладається на всіх повнолітніх дітей у рівній мірі. Наявність у позивача брата, який перебуває за кордоном, не звільняє його від конституційного обов'язку та не є безумовною підставою для визнання того, що він не може здійснювати або організувати належний догляд за матір'ю.
Відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.09.2025 № 1324-ОС солдата ОСОБА_1 , призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, який перебуває у розпорядженні начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з вибуттям для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_6 , з 19 вересня 2025 року виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Позивач не погодився із відмовою командира військової частини НОМЕР_1 звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби за п.п. г п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов?язок та військову службу» у зв?язку з необхідністю здійснювати догляд за матір'ю із числа осіб з інвалідністю, тому звернувся до суду із цим позовом.
Вирішуючи спір суд керується таким.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.
Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до абзацу 1 ст. 1-1 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XІІ) законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Частиною 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон України № 2232-ХІІ) передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено з 25 травня 2022 року на 90 діб згідно з Указом Президента № 342/2022 від 17 травня 2022 року, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2264-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
Пунктами 4 та 5 цього Указу Президент України постановив призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами. Генеральному штабу Збройних Сил України визначити черговість та обсяги призову військовозобов'язаних, резервістів та транспортних засобів національної економіки в межах загального строку мобілізації.
Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Цей конституційний обов'язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.
Зі змісту статті 23 Конституції України слідує, що кожна людина має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. З цього випливає, що людина є частиною суспільства, інтереси якого (як от національна безпека, громадський порядок, права та свободи інших людей) можуть виправдати обмеження прав людини, які не є абсолютними. Належне виконання громадянами своїх обов'язків має бути забезпечене державою.
Із початком широкомасштабної військової агресії російської федерації фундаментальні національні інтереси, які полягають у збереженні суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, що є засадничими умовами реалізації права українського народу на самовизначення та збереження держави Україна, викликали потребу у невідкладній повній мобілізації оборонних ресурсів для забезпечення відсічі агресору, в тому числі громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації або можуть бути залучені в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.
Приписами частини першої статті 4 Закону України «Про оборону України» передбачено, що у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження […].
Згідно з частиною третьою статті 4 Закону України «Про оборону України» з моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною другою статті 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначається Законом України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу».
Цим Законом установлено військовий обов'язок, який включає: (1) підготовку громадян до військової служби; (2) приписку до призовних дільниць; (3) прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; (4) проходження військової служби; (5) виконання військового обов'язку в запасі; (6) проходження служби у військовому резерві; (7) дотримання правил військового обліку (частина третя статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Згідно з частиною п'ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Згідно з частиною чотирнадцятою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно правовими актами, зокрема Законом України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
За приписами абзацу 4 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.
Мобілізаційна підготовка та мобілізація є складовими частинами комплексу заходів, які здійснюються з метою забезпечення оборони держави, за винятком цільової мобілізації (частина перша статті 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина друга статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина восьма статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (абзац 5 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Після оголошення мобілізації в державі проводяться заходи особливого періоду, які передбачають, крім іншого, призов військовозобов'язаних до Збройних Сил України на військову службу в особливий період.
Відповідно до частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: 3) під час проведення мобілізації та дії воєнного стану: г) через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції Закону № 3633-IX від 11.04.2024), військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 року № 1115/2009 (далі - Положення) конкретизовані умови укладення контракту, порядок проходження служби та підстави її припинення.
Відповідно до абзацу 1 пункту 288 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 року № 1115/2009, у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.
Згідно зі ст.14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Стаття 31 Статуту визначає, що начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
Згідно з пунктом 12.9 Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, документи на звільнення військовослужбовців з військової служби надсилаються безпосередньо до служби персоналу, підпорядкованій посадовій особі, яка має право на звільнення такого військовослужбовця з військової служби.
Отже, процедура звільнення військовослужбовців з військової служби передбачає направлення документів на звільнення військовослужбовця для прийняття відповідного рішення до тієї посадової особи, яка має право на звільнення такого військовослужбовця з урахуванням його військового звання.
Суд враховує, що відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.09.2025 №1324-ОС, ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення у зв'язку із вибуттям для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_3 з 19.09.2025, що унеможливлює звільнення з військової служби позивача Військовою частиною НОМЕР_1 , оскільки правовідносини з відповідачем є припиненими.
Отже з 19.09.2025 позивач виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , тому у суду не має правових підстав зобов'язати відповідача звільнити позивача, оскільки визнання протиправною відмови командира військової частини НОМЕР_1 звільнити солдата ОСОБА_1 з військової служби за п.п. г п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов?язок та військову службу» у зв?язку з необхідністю здійснювати догляд за матір'ю із числа осіб з інвалідністю (у випадку задоволення цієї вимоги судом) не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення (у випадку його встановлення).
Залучити до участі у справі другого відповідача - Головний центр підготовки особового складу Держприкордонслужби, до якого вибув позивач для подальшого проходження у суду немає правових підстав, оскільки у позивача з Головним центром підготовки особового складу Держприкордонслужби не виникло спірних правовідносин та він до нього із рапортом не звертався.
Сама лише констатація протиправності бездіяльності не може ефективно захистити позивача та не може вважатися способом захисту порушених прав. Отже, визнаючи бездіяльність протиправною, суд повинен в силу закону застосувати і спонукаючий засіб впливу, зобов'язуючи відповідача виправити порушення у спосіб вчинення певної дії.
У постанові від 13.06.2017 у справі № 12-1393а17 Верховний Суд України та згодом Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.04.2018 у справі № 800/426/17 сформулювала такий підхід до оцінки бездіяльності державного органу:
"Протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені".
Визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного розгляду рапорту позивача без зобов'язання вчинити певні дії не захистить та не відновить права позивача, тому суд вважає, що позов задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не подано належних доказів на підтвердження правомірності своїх дій, які є предметом оскарження.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи зібрані у справі докази в сукупності та мотиви суду щодо кожної з позовних вимог, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору і такий фактично не сплачувався, відсутні підстави для вирішення питання про відшкодування судового збору.
Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні адміністративного позову відмовити.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Желік О.М.