07.11.2025
Справа № 497/2149/25
Провадження № 2/497/1328/25
07.11.2025 року Болградський районний суд Одеської області в складі:
головуючого судді - Раца В.А.,
секретаря - Божевої І.Д.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, у відкритому судовому засіданні в місті Болграді, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу і залишення дитини з батьком,-
28.08.2025 року позивач ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом та просить постановити судове рішення, яким розірвати шлюб укладений між нею та ОСОБА_2 , зареєстрований 14 лютого 2001 року Новотроянівською сільською радою Болградського району Одеської області, актовий запис № 04, мотивуючи тим, що протягом спільного життя між ним та відповідачем склалися різні погляди на життя, ведення спільного господарства, що унеможливлює їх спільне проживання однією сім'єю. Разом сторони не проживають з серпня 2024 року, відповідач фактично проживає за іншою адресою. Причиною припинення шлюбно-сімейних відносин також є те, що між ними втрачено почуття любові одне до одного. Сім'я розпалася та існує формально, тому позивач дійшов до висновку, що зберегти сім'ю неможливо. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який фактично проживає з відповідачем, тому сторони позбавлені можливості розірвання шлюбу в добровільному порядку через органу РАЦС, що стало підставою для звернення до суду. Крім цього, позивач просить вирішити питання про залишення малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу з відповідачем, на його самостійному вихованні та утриманні за місцем його проживання.
Ухвалою судді від 03.09.2025 року було відкрите провадження. Справу було вирішено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін по справі.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання 07.11.2025 року не з'явилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутності. В судових засіданнях 21.10.2025 року та 31.10.2025 року позов підтримала, просила його задовольнити. Щодо залишення сина ОСОБА_3 після розірвання шлюбу, з відповідачем, пояснила, що він фактично проживає з ним, і вони з відповідачем за ініціативою сина, домовилися про залишення його з батьком, оскільки після розірвання шлюбу вона планує виїзжати за кордон на заробітки.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, надав заяву про розгляд справи за його відсутністю, позов визнає та не заперечує проти його задоволення. В судовому засіданні 31.10.2025 року пояснив, що їх спільна малолітня дитина після розірвання шлюбу залишається проживати разом з ним, на його самостійному утриманні.
Судом встановлено, що сторони знаходяться в зареєстрованому шлюбі з 14.02.2001 року, який зареєстровано Новотроянівською сільською радою Болградського району Одеської області, актовий запис № 04, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 14.02.2001 року (а.с.7).
В період шлюбу у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , яке видане 07.07.2011 року Виконавчим комітетом Новотроянівською сільською радою Болградського району Одеської області, на підставі актового запису № 17 (а.с.8).
Судом встановлено, що сторони однією сім'єю не проживають, сумісного господарства не ведуть, причиною припинення шлюбно-сімейних відносин є те, що між подружжям зникло почуття взаємної поваги та любові, взаємодопомоги та підтримки, спільне життя подружжя не склалося у зв'язку з різними поглядами на життя, побут, різні характери, сторони проживають окремо, тому подальше сумісне проживання між сторонами стало неможливим.
Згідно зі статтею 51 Конституції України та статті 24 Сімейного Кодексу України шлюб ґрунтується на вільній згоді дружини і чоловіка, примус до шлюбу не допускається.
Відповідно до ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.
Частинами 3, 4 ст. 56 СК України, передбачено, що кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість.
Згідно з ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст.110 цього Кодексу.
Відповідно до положень ч.1 ст. 110, ч.2 ст. 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя та суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.
Задовольняючи позов про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що добровільність шлюбу - одна з основних його засад. Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово сімейний засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово союз підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Позивач скористався даним правом та звернувся до суду з цим позовом, на розірванні шлюбу наполягає.
Збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу, а позивач не має намір зберігати шлюб з відповідачем. Крім того, відповідач не заперечує щодо розірвання шлюбу.
Суд вважає, що причини, що спонукають позивача наполягати на розірванні шлюбу є обґрунтованими і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б його інтересам, що має істотне значення, внаслідок чого шлюб підлягає розірванню.
На підставі вищезазначеного суд доходить висновку, що примирення між сторонами, збереження шлюбу та подальше спільне проживання сторін неможливе, а тому шлюб між сторонами підлягає розірванню.
Згідно ч. 2 ст. 114 СК України шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Як вже було встановлено судом сторони від шлюбу мають малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8).
Позивач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.6).
Відповідач по справі має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджено паспортом відповідача, з відміткою про його зареєстроване місце проживання, де також фактично зареєстрований син, що не оспорюється сторонами.
Проживання дитини разом із батьками є водночас правом дитини та обов'язком батьків утримувати дитину.
Відповідно до ч.1 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно з ч.1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до роз'яснень, наданих Верховним Судом України в п.18 Постанови Пленуму № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати.
Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
В судовому засіданні була вислухана думка малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в присутності його батьків, який пояснив, що в процесі розірвання шлюбу ним самим було обрано місце проживання разом із батьком ОСОБА_2 .
Відповідно до ст. 5 СК України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Ніхто не може зазнавати втручання в сімейне життя, крім випадків встановлених Конституцією України.
Згідно з ч.7, ч.8 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до принципу ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованою постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ (789-12) від 27.02.1991 року та яка набула чинності 27 вересня 1991 року, у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Статтею 11 Закону «Про охорону дитинства» встановлено, що сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно зі ст. 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй з прав дитини держава повинна забезпечувати, щоб дитина не розлучалась з батьками проти її бажання.
Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року - дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність кожної дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Разом з цим, при вирішенні питання про визначення місця проживання, наприклад, малолітньої дитини, за Сімейним кодексом України поняття місця проживання має інший зміст. Це - не конкретна адреса і не конкретний населений пункт із вказівкою на будинок, а саме особа, з якою має проживати дитина.
Відповідно до ст. 161 Сімейного кодексу України це може бути один із батьків, баба, дід або інші родичі дитини, а також орган опіки та піклування.
У судовій практиці переважним чином саме так визначається місце проживання дитини, без зазначення у рішенні про визначення місця проживання дитини з одним із батьків конкретної адреси.
Дана позиція узгоджується також зі змістом статті 33 Конституції України та статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», за якими кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання на її території, а «прив'язування» одного з батьків, з яким вирішено залишити проживати дитину, до проживання за конкретною адресою безпосередньо суперечить вищевказаному конституційному принципу вільного вибору місця проживання.
Сімейним кодексом України не передбачено залишення проживання дитини з одним із подружжя при розірванні шлюбу. Про таку можливість зазначив Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі №200/952/18, вказавши, що «за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким батьків будуть проживати неповнолітні діти суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу».
Тобто, ключовим у даному випадку є відсутність спору про те, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти після розірвання шлюбу. Крім того, вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу суд може, але не повинен, оскільки Сімейним кодексом України такий обов'язок не встановлений. Виходячи з обставин справи, в якій Верховний Суд виклав цю правову позицію, ключовим було те, що Верховний Суд не вважав помилкою суду першої інстанції вирішення питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.
Вирішуючи заяву позивача про залишення місця проживання дитини після розірвання шлюбу, суд виходить з того, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини. Саме до такого висновку дійшов Верховний суд України у своїй постанові №200/952/18 від 15 січня 2020 року.
Як вбачається з письмового договору між батьками, сторонами по справі, щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 15.08.2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Болградського районного нотаріального округу Агбун М.І., зареєстрованого в реєстрі за № 3515, сторонами визначене місце проживання та утримання спільного малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , та обговорено умови їх виховання та утримання.
Разом з цим, судом встановлено, що відповідач є військовослужбовцем Державної прикордонної служби України, та його служба пов'язана з відрядженнями, але з урахуванням того, що в судовому засіданні неповнолітній син ОСОБА_4 висловився про те, що готовий переїхати в інше тимчасове місце проживанням разом з батьком, суд вважає необхідним вирішити питання про залишення проживання дитини з батьком без зазначення адреси такого проживання.
На підставі вище викладеного суд доходить висновку, що дана вимога також підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.12, 81, 141,280, 263, 264 ЦПК України, ст.ст.110,112 СК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу і залишення дитини з батьком- задовольнити.
Розірвати шлюб між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований 14 лютого 2001 року Новотроянівською сільською радою Болградського району Одеської області, актовий запис № 04.
Малолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу залишити проживати разом із батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , за його адресою проживання, на його самостійному вихованні та утриманні.
Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя В.А. Раца