Справа № 201/14256/25
Провадження № 1-кс/201/4785/2025
12 листопада 2025 року м. Дніпро
Слідчий суддя Соборного районного суду міста Дніпра ОСОБА_1 за участі секретаря судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши в залі Соборного районного суду міста Дніпра клопотання старшого слідчого в ОВС слідчого відділу 2-го управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях ОСОБА_3 , погоджене прокурором у кримінальному провадженні - прокурором Донецької обласної прокуратури ОСОБА_4 , про арешт майна у кримінальному провадженні за №22025050000000601, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 30.04.2025, за підозрою ОСОБА_5 , у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України,
Слідчий звернувся до суду із погодженим прокурором клопотанням про арешт майна.
В обґрунтування заявленого клопотання посилався на те, що слідчим відділом 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 22025050000000601, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 30.04.2025, за підозрою ОСОБА_5 , у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.
Досудовим розслідуванням встанволено, що 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй (далі - ООН).
До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року - Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року змінено назву на Російська Федерація) та ще 49 країн - засновниць, а в подальшому до вказаної міжнародної організації прийняті інші країни світу.
Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь - якої держави, так і будь - яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки; від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету та від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), що містить визначення агресії, установлено, що ні одна з держав не має право здійснювати інтервенцію чи втручання у будь - якій формі або з будь - якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено:
- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави;
- застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.
Будь - яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;
- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
- дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.
Жодні міркування будь-якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.
Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій (Гаага, 18 жовтня 1907 року), яка вступила в дію 26 січня 1910 року, яку 7 березня 1955 року визнано Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.
24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.
16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.
Згідно з п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року ШЗ/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42 ФЗ). Відповідно до ст.ст. 2 - 3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов'язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько - російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької та Луганської областей відноситься до території України.
Статтями 1 - 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Згідно із статтею 5 Конституції України носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України.
Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Відповідно до статей 132 - 134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Таким чином, із зазначених міжнародних нормативно-правових актів, а також актів національного законодавства, яке визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, випливає, що дії Російської Федерації на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України створюють реальні загрози національній безпеці та є проведенням підривної діяльності проти України. Її результатом стала в 2014 році анексія Криму, окупація території Донецької та Луганської областей, масштабні руйнування провідних промислових бюджетоутворюючих підприємств на сході держави, що призвело до загострення суспільно - політичної обстановки в Україні, падіння економіки держави та інших вкрай негативних для України наслідків.
Наведені вище факти розв'язання та ведення Російською Федерацією агресивної війни проти України, здійснення підривної діяльності, в тому числі, і шляхом вторгнення підрозділів ЗС Російської Федерації на територію півострова Крим, захоплення державних установ, організацій та військових частин із 27 лютого 2014 року широко висвітлювалися більшістю засобів масової інформації України та іноземних держав.
Постановою Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» від 01 березня 2014 року № 48 - СФ за результатами звернення Президента Російської Федерації, нібито виходячи з інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації, особового складу військового контингенту ЗС Російської Федерації, що дислокується на території України (АР Крим), надано згоду Президенту Російської Федерації на використання ЗС Російської Федерації на території України.
Надалі, продовжуючи підривну діяльність проти України, Російська Федерація утворила на тимчасово окупованій території України в АР Крим федеральні органи державної влади Російської Федерації, правоохоронні органи та органи судової системи, місцевого самоврядування, з метою становлення та зміцнення окупаційної влади Російської Федерації та недопущення контролю України над цією територією.
Верховною Радою України 15 квітня 2014 року прийнято Закон України № 1207 - УІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII), за яким перебування підрозділів ЗС Російської Федерації на території України з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, а також всупереч міжнародно-правовим актам визнано окупацією частини території суверенної держави Україна, а територію АР Крим, відповідні води, територіальне море України, територію виключної (морської) економічної зони України, а також повітряний простір над цими територіями визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії з боку Російської Федерації.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262 «референдум», проведений в АР Крим 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для зміни статусу АР Крим.
Реакцією на такі дії Російської Федерації стало прийняття Верховною Радою України 21 квітня 2015 року постанови № 337 - VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», згідно з якою констатовано початок такої агресії з боку Російської Федерації на території АР Крим 20 лютого 2014 року, яка завершилася воєнною окупацією та подальшою незаконною анексією цієї частини території України.
Резолюціями Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190 «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів» від 17 грудня 2018 року, «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» від 22 грудня 2018 року послідовно засуджено тимчасову окупацію з боку Російської Федерації внаслідок військової агресії частини території України - АР Крим - підтверджено невизнання анексії.
Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами України Російської Федерації та світовою спільнотою, 21 лютого 2022 року Російською Федерацією визнано «Донецьку Народну Республіку» та «Луганську Народну Республіку» незалежними державами.
22 лютого 2022 року Президент Російської Федерації, реалізуючи злочинний план, направив до Ради Федерації звернення про використання Збройних сил Російської Федерації за межами Російської Федерації, яке було задоволено.
24 лютого 2022 року о 05 годині Президент Російської Федерації оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні.
У подальшому Збройними силами Російської Федерації, які діяли за наказом керівництва Російської Федерації і ЗС Російської Федерації, здійснено пуск крилатих та балістичних ракет по цивільному населенню, також військовими формуваннями Російської Федерації здійснено вторгнення на територію суверенної держави Україна.
24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, затвердженого Законом України № 2102 - IX від 24.02.2022, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України, який у подальшому неодноразово продовжувався та діє і по нині.
Внаслідок розв'язання і ведення агресивної війни, починаючи з 24 лютого 2022 року збройними формуваннями Російської Федерації тимчасово окуповано частини території Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Сумської, Харківської, Херсонської областей.
Відповідно до п.п. 6, 7 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» окупаційна адміністрація Російської Федерації - сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб'єктів адміністративних послуг.
Тимчасово окупована територія - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.
Згідно з ст. 42 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: положення про закони і звичаї війни на суходолі (1907 року) територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.
У результаті ведення агресивної війни з боку Російської Федерації проти України, з 10 березня 2022 року, згідно з розділом ІІ Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією території України, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28 лютого 2025 року, збройними формуваннями РФ з 07.04.2014 окуповано Донецький район Донецької області, у тому числі і населений пункт Харцизьск.
З метою забезпечення роботи окупаційних органів влади у районних центрах та містах на території Донецької області, де органи влади України тимчасово не здійснюють своїх повноважень, керівниками т. зв. «Донецької Народної Республіки» за вказівки невстановлених представників Російської Федерації створено не передбачені законодавством України державні адміністрації. З метою надання вигляду законності їх діяльності органами влади т.зв. «Донецької Народної Республіки» прийнято ряд документів із ознаками нормативності, проте які є нікчемними відповідно до законодавства України, зокрема:
- «Конституцію» «Донецької Народної Республіки» від 14 травня 2014 року, у ст. 54 якої вказано, що адміністративно - територіальними одиницями «Донецької Народної Республіки» є райони та міста республіканського значення;
- «Закон» «Народної Ради Донецької Народної Республіки» «Про місцеве самоврядування Донецької Народної Республіки», у ст. 1 Закону «Народної Ради Донецької Народної Республіки» «Про місцеве самоврядування в Донецькій Народній Республіці» місцеве самоврядування в «Донецькій Народній Республіці» - форма здійснення народом своєї влади, що забезпечує в межах, встановлених Конституцією Російської Федерації, федеральними законами, а у випадках, встановлених федеральними законами, - законами «Донецької Народної Республіки», самостійне та під свою відповідальність рішення населення безпосередньо та (або) через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, виходячи з інтересів населення з урахуванням історичних та інших місцевих традицій.
Згідно з ст. 3 вищезазначеного «закону» правову основу місцевого самоврядування у т.зв. «Донецькій Народній Республіці» складають Конституція Російської Федерації, міжнародні договори Російської Федерації, федеральні конституційні закони, Федеральний закон від 6 жовтня 2003 року № 131 - ФЗ «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації», інші федеральні закони та інші нормативні правові акти Російської Федерації, Конституція т.зв. «Донецької Народної Республіки», цей Закон, інші закони та інші нормативні правові акти «Донецької Народної Республіки», статути муніципальних утворень, рішення, прийняті на місцевих референдумах та сходах громадян, та інші муніципальні правові акти.
10 листопада 2023 року рішенням № 8/2 «Харцизької міської ради Донецької Народної республіки» заснована «Адміністрація міського округу Харцизьк Донецької Народної республіки», яка наділена повноваженням юридичної особи у формі муніципальної казенної установи. Метою створення адміністрації є здійснення повноважень, передбачених Федеральним законом від 06.10.2003 № 131-ФЗ «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації», іншими законами Російської Федерації, Законом «Донецької Народної Республіки» від 14.08.2023 № 468 - ІІНС «Про місцеве самоврядування у Донецькій Народній Республіки», нормативно правовими актами «Донецької Народної Республіки» та «Харцизької міської ради Донецької Народної Республіки».
У невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 29.08.2024 громадянин України ОСОБА_5 , перебуваючи на тимчасово окупованій території - в м. Харцизьку Донецької області, діючи умисно, реалізуючи свій злочинний умисел, з метою встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України, підтримки рішень та дій держави-агресора, збройних формувань, окупаційної адміністрації держави-агресора, співпраці з державою-агресором, збройними формуваннями та окупаційною адміністрацією, на підставі наказу голови муніципального утворення міський округ Харцизьк «Донецької Народної республіки», був призначений на так звану посаду «заступника голови Адміністрації міського округа Харцизьк Донецької Народної Республіки», що розташована за адресою: Донецька область, м. Харцизьк, вул. Краснознаменська, буд 87А, тобто надав згоду на виконання організаційно-розпорядчих функцій в незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території.
Так, у невстановлений слідством час, але не пізніше 29.08.2024 ОСОБА_5 призначено на так звану посаду «заступника голови адміністрації міського округу Харцизьк Донецької Народної Республіки» та того ж дня останній приступив до виконання своїх обов'язків. Відповідно до розподілу своїх обов'язків та сфери відповідальності, ОСОБА_6 відповідає за напрямок у сфері житлово-комунального господарства м. Харцизька Донецької області.
Так, відповідно до розподілу обов'язків, ОСОБА_6 виконує завдання щодо організації місцевого самоврядування та визначення правових, економічних та фінансових основ організації місцевого самоврядування в міському округу Харцизьк, у тому числі, за п. 10 ст. 29 «Статуту муніципального утворення міського округу Харцизьк Донецької Народної Республіки», прийнятого рішенням Харцизької міської ради Донецької Народної Республіки № 5/1 від 25.10.2023, у разі тимчасової відсутності голови округу, виконує повноваження голови округу на підставі його розпорядження.
Крім того, відповідно до розпорядження «Адміністрації міського округу Харцизьк Донецької Народної Республіки», затвердженого рішенням т.зв. «Харцизької міської ради Донецької Народної Республіки» від 24.02.2025 № 14-Р, ОСОБА_5 , який є заступником голови т.зв. «Адміністрації міського округа Харцизьк Донецької Народної Республіки» та згідно з ч. 3 «розпорядження», відповідає за утримання та розвиток житлово-комунального господарства, тепло-, водо-, газо,- енергозабезпечення, дорожнього господарства, зовнішнього освітлення, будівництво, екологію та виконує посадові обов'язки, розподілені між головою муніципального утворення міського округу Харцизьк ДНР та його заступниками, керуючого справами.
Одними з головних посадових обов'язків, покладених на ОСОБА_5 , є:
- розробка проєктів муніципальних правових актів міського округу Харцизьк, забезпечення їх відповідності діючому законодавству Російської Федерації, «ДНР», муніципальним правовим актам міського округу Харцизьк;
- внесення на розгляд голови округу проєктів муніципальних правових актів міського округу Харцизьк з питань, віднесених до їх компетенції;
- внесення питань в план роботи на розгляд адміністрації та повістки засідання Харцизької міської ради «ДНР»;
- проведення особистого прийому громадян, розгляд звернення громадян, запитів депутатів, держаних органів та органів місцевого самоврядування з питань, віднесених до їх компетенції;
- координація та контроль роботи управління житлово-комунального господарства «Адміністрації»; відділу капітального будівництва адміністрації; відділу архітектури та градобудівництва адміністрації; сектору екології та охорони навколишнього середовища адміністрації; муніципального бюджетної установи «Харцизькміськсвітло»;
- організація роботи по здійсненню переводу житлових приміщень в нежитлові та нежитлові у житлові приміщення, визнання в установленому порядку житлових приміщень муніципального житлового фонду непридатними для проживання;
- організація роботи з будівництва муніципального житлового фонду та виконання інших обов'язків, передбачених ч. 3 «розподілу посадових обов'язків».
Таким чином, громадянин України ОСОБА_5 у невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 29.08.2024, був призначений на посаду, що передбачає виконання організаційно-розпорядчих функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, в окупаційній адміністрації Російської Федерації, а саме на так звану посаду «заступника голови Адміністрації міського округа Харцизьк Донецької Народної Республіки», що розташована за адресою: Донецька область, м. Харцизьк, вул. Краснознаменська, буд 87А, яку продовжує займати до теперішнього часу.
У поданому клопотанні слідчим зазначено, що за таких обставин, зазначене майно підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.111-1 КК України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підлягає конфіскації, а саме: автомобіль марки Hyundai H100, номерний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , рік випуску 1997, колір синій, свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 02.08.2011; реєстраційний номер майна: 14867306, тип майна - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 66,4 кв.м.; житлова площа 25,1 кв. м., форма власності приватна спільна часткова, частка власності .
На підставі викладеного, слідчий просив накласти арешт майно підозрюваного ОСОБА_5 з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання та проводити розгляд клопотання в порядку ч. 2 ст. 172 КПК України без участі власника цього майна.
Слідчий у судове засідання по розгляду клопотання не з'явився, про час та місце його розгляду повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд клопотання про арешт майна за його відсутності, на задоволенні наполягав, неприбуття слідчого в судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.
Відповідно до ч. 2 ст. 172 КПК України клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна.
З метою забезпечення арешту майна, клопотання розглядається без повідомлення підозрюваного.
Відповідно до ч. 4 ст. 107 КПК України, фіксація під час розгляду клопотання слідчим суддею за допомогою технічних засобів не здійснювалась.
Відповідно до ст. 26 КПК України, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та спосіб, передбачених цим Кодексом.
Зважаючи на ці положення закону та враховуючи принцип диспозитивності, суд визнав можливим прийняти рішення по суті клопотання за відсутності осіб, що не з'явилися.
Вивчивши матеріали клопотання та долучені до клопотання матеріали, слідчий суддя приходить до висновку, що клопотання слідчого підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Розглядом клопотання встановлено, що слідчим відділом 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 22025050000000601, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 30.04.2025, за підозрою ОСОБА_5 , у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України.
24.10.2025 з дотриманням вимог ст. ст. 111, 135, 278 КПК України, ОСОБА_5 повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, у відповідності та у спосіб, передбачений діючим кримінальним процесуальним законодавством України.
Постановою слідчого від 07.11.2025 на підставі ст. 281 КПК України підозрюваного ОСОБА_5 оголошено в розшук.
Доведено, що згідно з відповіддю з ТСЦ 1452 РСЦ ГСЦ МВС в Донецькій, Луганській обл. Автономній Республіці Крим та м. Севастополі отримано інформацію щодо наявності рухомого майна, яке належить ОСОБА_5 на праві власності: автомобіль марки Hyundai H100, номерний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , рік випуску 1997, колір синій, свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 02.08.2011.
Також доведено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 448444453 від 20.10.2025 ОСОБА_5 на праві власності належить: реєстраційний номер майна: 14867306, тип майна - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 66,4 кв.м.; житлова площа 25,1 кв. м., форма власності приватна спільна часткова, частка власності .
Згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.
Арешт майна допускається з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання (п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України).
У випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна (ч. 5 ст. 170 КПК України).
Вказана норма передбачає можливість накладення арешту на майно підозрюваного щодо якого здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна.
За положеннями ч. 10 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.
Санкція ч. 5 ст. 111-1 КК України, за якою підозрюється ОСОБА_5 , окрім іншого передбачено додаткове покарання у виді конфіскації майна.
Окрім того, згідно з п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Пунктами 4, 6 ч. 2 ст. 173 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про арешт майна суд повинен враховувати розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу). У положеннях пункту 4 цієї ж статті йдеться про те, що у разі задоволення клопотання слідчий суд, застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна, суд зобов'язаний застосовувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб.
Отже, матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
Таким чином, за наявності усіх підстав для арешту майна, слідчий суддя прийшов до висновку, що клопотання слідчого підлягає задоволенню, шляхом накладення арешту на зазначене в клопотанні майно.
Керуючись ст. ст.117, 170-173 КПК України, слідчий суддя,
Клопотання - задовольнити.
Накласти арешт у кримінальному провадженні за №22025050000000601, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 30.04.2025, на майно підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст.111-1 КК України, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме на: автомобіль марки Hyundai H100, номерний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , рік випуску 1997, колір синій, свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 02.08.2011; частку власності, реєстраційний номер майна: 14867306, тип майна - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 66,4 кв.м.; житлова площа 25,1 кв. м., форма власності приватна спільна часткова.
Роз'яснити, що відповідно до ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення.
Слідчий суддя ОСОБА_1