Справа № 645/4472/21 Номер провадження 22-ц/814/2415/25Головуючий у 1-й інстанції Материнко М. О. Доповідач ап. інст. Чумак О. В.
06 листопада 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Чумак О.В.,
суддів: Дряниці Ю.В., Пилипчук Л.І.
за участю секретаря Чемерис А.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 20 березня 2025 року, ухвалене суддею Материнко М.О.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним,-
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати з моменту його вчинення недійсним договір № 7089/17/001249 купівлі-продажу автомобіля «Lexus GX-460», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, двигун V- 4608, тип кузова універсал, укладений 26.04.2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що вона з 20 червня 2006 року перебуває з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі.
15 червня 2013 року вони придбаний автомобіль LEXUS GX-460, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, двигун V- 4608, тип кузова універсал, який був зареєстрований на її чоловіка.
26 квітня 2017 року за договором купівлі-продажу № 7089/17/001249 вказаний вище автомобіль LEXUS GX-460, без згоди позивача, був проданий ОСОБА_2 громадянці ОСОБА_3 , у зв'язку з чим на її думку були порушені майнові права позивача.
Згідно довідки Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС в Харківській області № 31/20-1988 від 24.09.2020 в подальшому вказаний автомобіль був зареєстрований на ОСОБА_3 та третіх осіб.
Оскільки спірний автомобіль придбаний подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , його продаж було здійснено без згоди позивача, як співвласника майна, ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу діяла недобросовісно, оскільки знала, що автомобіль належить подружжю на праві спільної часткової власності, тому ОСОБА_1 вважає, що наявні підстави для визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 20 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не доведена недобросовісність дій ОСОБА_3 при укладанні договору купівлі-продажу спірного автомобіля, що виключає можливість визнання його недійсним.
Не погодившись з вказаним рішенням місцевого суду його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_6 , просила його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що спірний договір купівлі-продажу було укладено без її письмової згоди, яка згідно положень ч. 3 ст. 65 СК України є обов?язковою.
Наявні в матеріалах справи докази доводять факт того, що ОСОБА_3 укладаючи договір купівлі-продажу автомобіля за символічну суму у розмірі 30000 грн., будучи обізнаною про належність даного авто подружжю на праві спільної сумісної власності діяла недобросовісно.
Відзиву на апеляційну скаргу в порядку, передбаченому ст. 360 ЦПК України, до суду апеляційної інстанції не надходило.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник ОСОБА_3 адвокат Тищенко А.В. приймав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Інші учасники справи будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи в судове засідання не з?явилися. ОСОБА_4 судову повісту на судове засідання призначене 06.11.2025 отримав 04.08.2025, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Судові повістки адресовані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 повернулися до суду без вручення з відмтікою «адресат відсутній за вказаною адресою», що згідно п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України вважається належним врученням судової повістки.
Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення представника ОСОБА_3 адвоката Тищенка А.В., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення місцевого суду повною мірою відповідає вказаним вимогам.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 20 червня 2006 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (т. 1, а.с. 19).
15 червня 2013 року ОСОБА_2 зареєстрував на своє ім?я автомобіль LEXUS GX-460, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (т. 1, а.с. 25).
26 квітня 2017 року між ТОВ «Автоконсалтинг Україна» та ОСОБА_2 було укладено договір комісії № 7089/17/001249 з продажу вищевказаного автомобіля.
Цього ж дня, між ТОВ «Автоконсалтинг Україна» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу № 7089/17/001249 спірного автомобіля (т. 1, а.с. 12).
Згідно повідомлення ТОВ «Автоконсалтинг Україна» №101/08/2020 від 04.08.2020, під час укладення договору купівлі-проодажу № 7089/17/001249 від 26.04.2017 автомобіля LEXUS GX-460, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2013 року випуску, дружина продавця ОСОБА_2 присутня не була. Нотаріально завіреної згоди на відчудження рухомого майна та згоди у письмовій формі від дружини власника автомобіля надано не було (т. 1, а.с. 27).
Відповідно до інформації Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Харківській області, спірний транспортний засіб 02.09.2017 зареєстровано на ОСОБА_5 (т. 1, а.с. 29-30).
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23.04.2021 по справі № 645/4725/20 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним та поділ автомобіля як спільної сумісної власності подружжя відмовлено (т. 1, а.с. 31-39).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1статті 16 ЦК України).
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вказана правова норма кореспондується з положеннями частини першої статті 626 ЦК України.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і, в залежності від цього, у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.
Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.
Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція, яка в загальному вигляді передбачена абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства, оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом, власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Також частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а при його відчуженні й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
Разом з тим, з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.
Тобто, відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).
Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред'явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21) вказала, що пред'явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (пункт 8.67)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 зазначила, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцевий набувач знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
Отже, із наведеного вище слідує, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
Судом вірно встановлено, що спірний транспортний засіб було придбано під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, у зв'язку із чим він набув статусу спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
ОСОБА_3 укладала договір купівлі-продажу спірного автомобіля з ТОВ «Автоконсалтинг Україна», яке діяло на підставі договору комісії з ОСОБА_2 .
При укладенні оспорюваного договору жодних відомостей про те, що спірний автомобіль є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, не було, та покупець не був зобов'язаний перевірити це питання. Сам транспортний засіб був зареєстрований саме за ОСОБА_2 .
З урахуванням фактичних обставин справи, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про відсутність підстав, які б свідчили про недобросовісність ОСОБА_3 та недійсність договору купівлі-продажу спірного автомобіля.
Посилання позивачки на продаж автомобіля, на її думку, за заниженою ціною, не є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, адже не підтверджують недобросовісності набувача і його обізнаності про перебування автомобіля у спільній власності.
Положеннями ч. 1 ст. 632 ЦК України встановлено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Доказів того, що отримані кошти від продажу автомобіля не пішли на задоволення потреб сім'ї, матеріали справи не містять.
Таким чином, ціна автомобіля і вартість його продажу не мають значення для вирішення цієї справи, оскільки вимог про компенсацію вартості майна позивачка не заявляла.
З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.
Інших доводів, які б спростовували висновки місцевого суду або вказували на порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права апеляційна скарга не містить.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, який повно встановивши фактичні обставини справи, правильно застосував норми процесуального права та постановив рішення, яке відповідає закону, тому підстави для задоволення даної апеляційної скарги відсутні.
Отже, враховуючи вищевказане, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст. 375, ст. 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 20 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий О.В. Чумак
Судді Ю.В. Дряниця
Л.І. Пилипчук