Провадження №2-о/760/379/25
Справа №760/6984/25
25 червня 2025 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Усатової І.А.,
за участю секретаря Зеленчука М.М.,
заявника - ОСОБА_1 ,
представника заявника - адвоката Яцуна В.М.,
заінтересованої особи - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Києві цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, заінтересовані особи: Носівська міська рада, ОСОБА_2 -
У березні 2023 року до Солом'янського районного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з даною заявою, в якій просить встановити факт постійного проживання разом з матір'ю, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування заяви заявник посилається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3 , яка на момент смерті була зареєстрована в АДРЕСА_2 .
Заявник вказує, що після смерті ОСОБА_3 залишилася спадщина, яка складається з земельних ділянок, що знаходяться на території Носівської міської ради Ніжинського району (раніше Держанівської сільської ради Носівського району) Чернігівської області площею 1,2718 га, кадастровий номер 7423881000:02:002:0169 та площею 0,8104 га, кадастровий номер 7423881000:02:002:0157, що належали ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 625318, цільове призначення яких для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Зазначив, що останні роки життя стан здоров'я ОСОБА_3 суттєво погіршувався. За деякий час до смерті заявник забрав матір до себе додому, так як у неї був слабкий стан здоров'я і вона потребувала постійного стороннього догляду. ОСОБА_1 постійно на день смерті проживав разом з нею в одній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , здійснював за нею догляд, супроводжував при відвідуванні медичних закладів, вони були пов'язані спільним побутом та господарством, мали спільний бюджет, взаємні права та обов'язки. Після смерті ОСОБА_1 здійснював її поховання і відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину як спадкоємець першої черги за законом. Інший спадкоємець першої черги за законом - син ОСОБА_2 спадщину не прийняв і на спадкове майно після смерті матері ОСОБА_3 не претендує.
Пояснив, що при підготовці документів до нотаріальної контори для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3 на дані земельні ділянки, було виявлено, що спадкова справа після смерті ОСОБА_3 не заводилась, заявник у встановлений строк не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті матері, а також відсутні документи, які б підтверджували факт його постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
У зв'язку з викладеним, він змушений звернутися до суду із даною заявою про встановлення факту його постійного проживання разом з матір'ю на час відкриття спадщини, адже, у випадку встановлення даного факту він буде вважатися таким, що прийняв спадщину в порядку ч. 3 ст. 1268 ЦК України.
Встановлення даного факту необхідне заявнику для оформлення спадщини після померлої матері відповідно до закону.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.03.2025 матеріали заяви передані на розгляд судді Усатовій І.А.
Ухвалою суду від 01.04.2025 відкрито провадження в справі в порядку окремого провадження та витребувано від державного нотаріального архіву Чернігівської області належним чином завірену копію спадкової справи, яка була заведена після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У судовому засіданні заявник заяву підтримав та просив її задовольнити, пояснив, що його померла мати проживала з ним, за його адресою реєстрації у період з 15.01.2010 по 19.01.2010 , а потім вона перебувала в лікарні, через два тижня перевезли в іншу лікарню, де вона і померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У судовому засіданні представник заявника заяву підтримав та просив її задовольнити, долучив до матеріалів справи повідомлення Носівської державної нотаріальної контори про відсутність заведеної спадкової справи щодо майна померлої ОСОБА_3 .
У судовому засіданні заінтересована особа ОСОБА_2 не заперечував проти задоволення заяви.
Представник заінтересованої особи Носівської міської ради у судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи без його участі.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Відповідно ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст.13 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до п.5 ч.2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
За ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного суду України за № 5 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» встановлено, що суд вправі розглядати справи про встановлення факту, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Тобто, від встановлення такого факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян та встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Згідно роз'яснень викладених у п.п. 2, 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах спадкування» №7 від 30.05.2008, якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд про встановлення цих фактів. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку з цим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутись в суд з заявою про встановлення факту постійного проживання з спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 18.12.1961.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 05.02.2010, актовий запис 2494.
Як вбачається з повідомлення завідувача Носівської державної нотаріальної контори Л. Киреєвої від 19.03.2025 №182/01-16, після проведення перевірки за даними алфавітних книг обліку спадкових справ встановлено, що спадкова справа після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не заведена. Роз'яснено ОСОБА_1 , що йому необхідно звернутися до суду із заявою про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини або із заявою про встановлення факту проживання разом із спадкодавцем.
Згідно положень ст.ст. 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК України).
Згідно зі ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Часом відкриття спадщини є день смерті особи.
Відповідно до ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Таким чином, в силу положень ст. 1261 ЦК України заявник належить до першої черги спадкоємців за законом.
Відповідно ч. 1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Так, відповідно до ч.ч. 3, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Частина 1 ст. 1270 ЦК України передбачає, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, тобто з дня смерті спадкодавця.
Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (ч. 1 ст. 1272 ЦК України).
За таких обставин, щодо спадкоємців, які на час відкриття спадщини постійно проживали спільно із спадкодавцем, встановлюється презумпція прийняття спадщини, яка може бути спростована лише шляхом подання ними заяви про відмову від спадщини до нотаріальної контори.
Відповідно до п.п. 1.12. пункту 1 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Мінюстом від 22.02.2012 року № 296/5 місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця відповідно до статті 29 ЦК України. Місце відкриття спадщини не може підтверджуватись свідоцтвом про смерть (п.п. 1.12. пункту 1 глави 10 розділу ІІ Порядку).
Підпунктом 2.1 пункту 2 глави 10 розділу ІІ цього Порядку, зокрема, встановлено, що спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину.
За п.п. 3.21 зазначеного Порядку спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.
У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем (п.п. 3.22 Порядку).
Таким чином, з огляду на викладене, чинним законодавством передбачено, що спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину в установлений строк якщо він у встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини подав відповідну заяву до нотаріуса або проживав постійно із спадкодавцем на час його смерті та був зареєстрованим разом із спадкодавцем на день його смерті за однією адресою зі спадкодавцем.
З довідки виконкома Держанівської сільської ради Носівського району Чернігівської області від 14.05.2018 №327, вбачається, що на момент смерті ОСОБА_3 в житловому будинку АДРЕСА_2 проживала одиноко та була зареєстрована.
З паспорта ОСОБА_1 , вбачається, що він зареєстрований з 1997 року за адресою: АДРЕСА_1 .
Тобто, заявник, будучи спадкоємцем за законом, після смерті матері, на час відкриття спадщини, був зареєстрований не за місцем реєстрації спадкодавця, при цьому, у встановлений ч.1 ст. 1270 ЦК України шестимісячний строк, відповідної заяви нотаріусу про прийняття спадщини не подав, в зв'язку з чим, у нього не виникло право на отримання свідоцтва про право на спадщину за законом.
Між тим, заявник, скориставшись правом згідно ст. 1268 ЦК України, звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час її смерті (на час відкриття спадщини), оскільки це має для нього юридичне значення.
Вирішуючи питання постійного проживання заявника зі спадкодавцем на час її смерті, суд виходить з наступного.
Як зазначалося вище, для прийняття спадщини за ч.3 ст. 1268 ЦК України має значення саме постійне проживання з спадкодавцем на момент смерті.
Як зазначив ВС КЦС в постанові від 10.01.2019 у справі № 484/747/17: «частиною 1 ст. 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
У той же час ЦК України не дає визначення постійного, переважного або тимчасового проживання.
Натомість ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» оперує визначеннями місце перебування та місце проживання: місце перебування - адміністративно - територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - адміністративно - територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зазначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до ч. 10 ст. 6 цього ж Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.
Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.
Аналіз наведених законодавчих норм свідчить про те, що проживання в певному місці буде постійним, якщо особа проживала в ньому понад шість місяців протягом року та, при цьому, реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.
Також, відповідно до правової позиції Верховного Суду від 28 квітня 2021 року в справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20) державна реєстрація спадкоємця сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті спадкодавця за адресою реєстрації. Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
У той же час, відповідно до висновку, викладеного Верховним Судом в постанові від 23.12.2019 у справі № 303/1816/17, що за частин першої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто, того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться. Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, самого факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини недостатньо. Необхідно, щоб таке проживання було постійним.
Таким чином, з огляду на викладене вище, виходячи з аналізу чинного законодавства та правових висновків суду вищої інстанції для підтвердження прийняття спадщини, відповідно до ст. 1268 ЦК України, має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Для визначення, чи певне житло є місцем проживання особи, слід встановити існування достатніх і тривалих зв'язків особи з конкретним місцем такого проживання.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту постійного проживання, тому, вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
У той же час, з пояснень заявника у судовому засіданні вбачається, що заявник зі своєю матір'ю за адресою його реєстрації проживав 4 дні. У судовому засіданні пояснив, що коли матір захворіла, вони з братом у 2010 році перевезли її до нього в квартиру, вона проживала з ним з 15.01.2010 по 19.01.2010, потім матір перебувала в лікарні, а через два тижні перевезли в іншу лікарню, де вона і померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За таких обставин, суд вважає, що проживання заявника разом із матір'ю не є постійним проживанням у розумінні ч.3 ст. 1268 ЦК України.
За частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому, Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Таким чином, з огляду на вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, беручи до уваги, що в судовому засіданні не знайшов своє підтвердження факт проживання заявника з померлою матір'ю на час відкриття спадщини, оскільки, виходячи з належної оцінки пояснень заявника у сукупності з іншими доказами у справі, цей факт не підтверджений, надані заявником докази, є недостатніми, а тому, суд дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 2-5, 11-13, 258, 259, 263, 268, 294, 315, 352, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні заяви відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Суддя: І. А. Усатова