Справа № 320/9311/21 Суддя (судді) першої інстанції: Завальнюк І.В.
12 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Василенка Я.М.,
Кузьменка В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про скасування наказу,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 із позовом до до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 14.08.2020 № 146, в частині, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Наказом ДМС України від 14.08.2020 р. №146 були визнані недійсними посвідки на постійне проживання в Україні, видані на ім'я громадянина СР В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі Позивач), а саме посвідки серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 та серії НОМЕР_2 від 26.05.2010. Позивач вважав Наказ незаконним та необґрунтованим, а дії Відповідача при винесенні Наказу такими, що суперечать Конституції України та чинному законодавству України з наступних підстав. Зазначив, що при наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну суб'єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача та керуючись Законом України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивача не було виявлено, у зв'язку із чим отримано тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні. При цьому, в спірному наказу не наведено жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» та були б підставою для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, а посилання на надання документів, що втратили чинність, не відповідає дійсності, оскільки позивач при отриманні дозволу на імміграцію надав відповідачу усі чинні документи, на підставі яких перетнув кордон України та не перебуває на території України приблизно 15 років.
08.11.2021 до Окружного адміністративного суду міста Києва від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», ліквідаційною комісією 25.09.2023 скеровано дану справу до Одеського окружного адміністративного суду.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.03.2025, головуючим по справі визначено суддю Завальнюка І.В., у зв'язку із чим справу належить прийняти до провадження.
Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду від 17.03.2025 справу прийнято до провадження.
14.04.2025 до суду від представника ДМС України надійшли додаткові пояснення, згідно з якими позиція ДМС стосовно позовних вимог незмінна.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2025 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ Державної міграційної служби України від 14.08.2020 року № 146, в частині, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1
Стягнуто з бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України на користь громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 908 грн (дев'ятсот вісім грн).
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовної заяви громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 - відмовити.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.07.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено апеляційну скаргу до розгляду у письмовому провадженні на 12.11.2025.
Дану справу розглянуто в порядку письмового провадження, оскільки, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно норм ст. 309 КАС України.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Державної міграційної служби України не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, громадянин СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 18.06.2003 звернувся до Василівського МВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням щодо видачі йому посвідки на постійне проживання. При зверненні заявник надав довідку про те, що він у період з 29.10.1989 по 10.11.1993 працював на ВАТ «Завод «Ленінська кузня» (довідка від 20.05.2003 № 702).
Керівництвом відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області 19.06.2003 на підставі заяви вказаного іноземця було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».
Надалі позивачу оформлено посвідку серії НОМЕР_2 від 26.05.2010.
27.05.2020 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання, у зв'язку з досягненням 45-річного віку.
До заяви надано наступні документи: 1. Копія паспорта громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам з перекладом на українську мову, № НОМЕР_3 , виданий на ім'я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , орган, який видав паспорт - Посольство В'єтнаму в Україні; 2. Копія посвідки на проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 26.10.2010, виданої на ім'я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Головним спеціалістом відділу імміграцію та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Кравчуком Богданом за результатами розгляду матеріалів про документування громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_3 посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 складено висновок від 03.06.2020, відповідно до якого у заявника, оскільки він звернувся з питання видачі посвідки на постійне проживання 18.06.2003, були відсутні підстави для оформлення посвідки на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». Інформація про наявність будь-яких інших підстав для отримання посвідки на постійне проживання або оформлення дозволу на імміграцію у справі громадянина СРВ ОСОБА_3 , відсутня. У зв'язку з цим рішення від 19 липня 2003 року про оформлення посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_3 серії НОМЕР_1 прийнято з порушенням вимог законодавства. Виходячи з викладеного встановлено, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_3 прийняте з порушенням вимог Закону та підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 73 Порядку оформлення, наказом Голови ДМС України. Згідно підпункту 8 пункту 72 Порядку оформлення, посвідка, оформлена з порушенням вимог законодавства, вилучається, визнається недійсною та знищується.
На підставі зазначеного висновку, наказом голови ДМС України від 14.08.2020 № 146, а саме пунктом 7 цього наказу, визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посідки на постійне проживання гр. СРВ ОСОБА_3 серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 та серії НОМЕР_2 .
Також, рішенням першого заступника начальника Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства управління Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Пустові О. від 02.06.2020 № 80112300003199 гр. СВР ОСОБА_3 відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі пп. 9 п. 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ № 321 від 25.04.2018 (встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію).
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що саме до повноважень органу, який видав позивачеві посвідку на постійне проживання в Україні, - УГІРФО ГУ МВС у м. Києві відносилась перевірка законності залишення громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_3 на постійне проживання на території України.
Також, суд звернув увагу, що у висновку відсутні відомості, а в матеріалах справи докази, які б свідчили, що на момент видачі позивачеві посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 19.06.2003, існували підстави, передбачені статтею 10 Закону України «Про імміграцію».
Так, позивач звернувся з пропуском шестимісячного строку, поряд з цим указана обставина не була перешкодою саме для УГІРФО ГУ МВС у м. Києві для видачі позивачеві посвідки на постійне проживання на підставі абзацу четвертого пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».
Отже, на думку суду, саме внаслідок порушення УГІРФО ГУ МВС у м. Києві вимог діючого законодавства, позивача у 2003 році було документовано посвідкою на постійне проживання без проходження процедури отримання дозволу на імміграцію.
Поряд з цим, суд акцентував увагу на тому, що вказані обставини не можуть бути підставою для визнання недійсними посвідок на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 та серії НОМЕР_2 від 26.05.2010,
Як зазначив суд першої інстанції, помилка УГІРФО ГУ МВС у м. Києві у визначенні підстави видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивачеві, не може нести негативних наслідків для останнього особливо після спливу 15 років проживання в Україні (з дня, коли позивача було вперше документовано посвідкою на постійне проживання).
При цьому 26.05.2010 позивач отримав в УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві нову посвідку серії НОМЕР_2 з терміном «безстроково».
За наведених обставин, суд дійшов висновку, що визнаючи недійсними посвідки серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 та серії НОМЕР_2 від 26.05.2010 на підставі підпункту 8 пункту 72 Порядку № 321, відповідач діяв передчасно та всупереч наведеній процедурі без з'ясування підстав видачі дозволу на імміграцію.
Суд звернув увагу, що висновок не містить доказів існування інших підстав для скасування наданої позивачеві посвідки, які передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію», при цьому, як уже було зазначено судом, помилка УГІРФО ГУ МВС у м. Києві у визначенні підстави видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивачеві вперше, не може нести негативних наслідків для останнього.
Натомість, апелянт вважає вказані висновки суду необґрунтованими та помилковими, оскільки:
- заяви іноземців та осіб без громадянства про надання дозволу на імміграцію або видачу посвідки на постійне проживання подані з 07.08.2001 до 07.02.2002, підлягали розгляду відповідно до вимог Закону, тобто його норми використовувалися як норми прямої дії, таким чином з відповідною заявою громадянам СРВ необхідно було звернутись до 07.02.2002 року, оскільки з 08.02.2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію;
- ОСОБА_3 процедуру отримання дозволу на імміграцію в Україну не проходив, звернувся з питань видачі посвідки на постійне проживання лише 18.06.2003, у нього були відсутні підстави для оформлення посвідки на постійне проживання відповідно до абз. четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень».
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та сімнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання.
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про імміграцію» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Статтею 3 Закону України «Про імміграцію» визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, громадянин ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 18.06.2003 звернувся до Василівського МВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням щодо видачі йому посвідки на постійне проживання. При зверненні заявник надав довідку про те, що він у період з 29.10.1989 по 10.11.1993 працював на ВАТ «Завод «Ленінська кузня» (довідка від 20.05.2003 № 702).
Так, 07.08.2001 набув чинності Закон України «Про імміграцію».
Згідно з абзацом 4 пункту 4 Прикінцевих положень вказаного Закону вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.
Керівництвом відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області 19.06.2003 на підставі заяви вказаного іноземця було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».
Щодо доводів апелянта про те, що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 звернувся з питань видачі посвідки на постійне проживання лише 18.06.2003, тобто з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону, колегія суддів апеляційної інстанції виходить з наступного.
У висновку відповідач стверджує, що із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивач звернувся 18 червня 2003 року, тобто з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону.
Указані обставини, на переконання відповідача, свідчать про те, що позивач повинен був звертатись з заявою про надання дозволу на імміграцію у порядку, що передбачений статтею 9 Закону України «Про імміграцію».
Так, відповідач в оскаржуваному наказі керувався підпунктом 8 пункту 72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яким передбачено, що посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства.
Колегія суддів звертає увагу, що статтею 6 Закону України «Про імміграцію», у редакції, яка діяла станом на 18.06.2003, було передбачено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: 1) приймають заяви разом з визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; 3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки на постійне проживання; 5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Згідно зі статтею 10 Закону України «Про імміграцію», у редакції, що діяла станом на 18.06.2003, дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Положення пунктів 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.
У контексті викладеного, колегія суддів звертає увагу, що саме до повноважень органу, який видав позивачеві посвідку на постійне проживання в Україні, - УГІРФО ГУ МВС у м. Києві відносилась перевірка законності залишення громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 на постійне проживання на території України.
Також, колегія суддів наголошує, що у висновку відсутні відомості, а в матеріалах справи докази, які б свідчили, що на момент видачі позивачеві посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 19.06.2003, існували підстави, передбачені статтею 10 Закону України «Про імміграцію».
Так, позивач звернувся з пропуском шестимісячного строку, поряд з цим указана обставина не була перешкодою саме для УГІРФО ГУ МВС у м. Києві для видачі позивачеві посвідки на постійне проживання на підставі абзацу четвертого пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».
Отже, саме внаслідок порушення УГІРФО ГУ МВС у м. Києві вимог діючого законодавства, позивача у 2003 році було документовано посвідкою на постійне проживання без проходження процедури отримання дозволу на імміграцію.
Поряд з цим, колегія суддів акцентує увагу на тому, що вказані обставини не можуть бути підставою для визнання недійсними посвідок на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 та серії НОМЕР_2 від 26.05.2010.
У рішенні від 20.01.2012 "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив що, ризик будь - якої помилки державного органу, у тому числі тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи.
Європейський суд зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Це є "гарантією стабільності суспільних відносин", яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов'язок виправити свої помилки.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що помилка УГІРФО ГУ МВС у м. Києві у визначенні підстави видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивачеві, не може нести негативних наслідків для останнього особливо після спливу 15 років проживання в Україні (з дня, коли позивача було вперше документовано посвідкою на постійне проживання).
Згідно з рішенням щодо розгляду матеріалів громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 26.05.2010 отримав в УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві нову посвідку серії НОМЕР_2 з терміном «безстроково».
Таким чином, колегія суддів вважає, що визнаючи недійсними посвідки серії НОМЕР_1 від 19.06.2003 та серії НОМЕР_2 від 26.05.2010 на підставі підпункту 8 пункту 72 Порядку № 321, відповідач діяв передчасно та всупереч наведеній процедурі без з'ясування підстав видачі дозволу на імміграцію.
Окрім того, висновок не містить доказів існування інших підстав для скасування наданої позивачеві посвідки, які передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію», при цьому, як уже було зазначено судом, помилка УГІРФО ГУ МВС у м. Києві у визначенні підстави видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивачеві вперше, не може нести негативних наслідків для останнього.
Таким чином, суд першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційної інстанції, дійшов цілком обґрунтованого та правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 .
Отже, вимоги апелянта є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
За наслідком апеляційного розгляду, колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 243, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді Я.М. Василенко
В.В. Кузьменко