Справа № 640/23222/19 Головуючий у 1-й інстанції: Лапій С.М.
Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.
11 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Черпака Ю.К.,
суддів Файдюка В.В., Штульман І.В.,
за участю секретаря судового засідання Краснової О.Р.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача адвоката Романюка І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Романюка Івана Миколайовича, подану в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Київського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області, про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
25 листопада 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач/апелянт/ ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Київської обласної прокуратури (далі - відповідач), третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області, з урахування заяви про зміну предмета позову, про:
- визнання незаконними дії Прокуратури Київської області про призначення ОСОБА_1 прокурором Києво-Святошинської місцевої прокуратури на підставі наказу № 52 від 26 липня 2019 року;
- зобов'язання Київської обласної прокуратури протягом 3-х календарних днів з дня набрання рішенням суду законної сили внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 про виключення запису стосовно призначення прокурором Києво-Святошинської місцевої прокуратури на підставі наказу № 52 від 26 липня 2019 року;
- визнання протиправним та скасування наказу Прокуратури Київської області від 24 жовтня 2019 року № 615к про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру»;
- поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора окружної прокуратури, яка станом на дату ухвалення судового рішення є рівнозначною посаді, яку він займав станом на 28 жовтня 2020 року;
- стягнення з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу з 28 жовтня 2019 року по момент винесення рішення по даній справі;
- стягнення з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку.
В заяві від 03 квітня 2024 року просив поновити його на посаді прокурора Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Васильківської області з 24 жовтня 2019 року.
Позовні вимоги обґрунтовано посиланням на те, що звільнення позивача з посади прокурора було здійснено з істотним порушенням вимог чинного законодавства, без дотримання визначеної процедури та гарантій трудових прав. Зокрема, наказ Прокуратури Київської області від 24 жовтня 2019 року № 615к про звільнення його з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Зазначив, що він фактично не був призначений на посаду прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури на підставі наказу № 52 від 26 липня 2019 року, а отже не міг бути звільнений з цієї посади. У трудовій книжці міститься запис про призначення, однак відповідного наказу про переведення на посаду прокурора він не отримував і з його змістом не був ознайомлений. Після звільнення з посади начальника Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області він продовжував виконувати функції прокурора цього ж відділу, а заяви про призначення прокурором Києво-Святошинської місцевої прокуратури не подавав. Відтак, застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII до нього є безпідставним. Крім того, не було й персонального попередження про звільнення за два місяці, як того вимагає стаття 49-2 КЗпП України. Він не отримував жодних письмових повідомлень про припинення трудових відносин, а натомість відповідач послався лише на публікацію загального повідомлення на сайті прокуратури, що не відповідає вимогам законодавства та практиці Конституційного Суду. Також при звільненні йому не було виплачено вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, як це передбачено статтею 44 КЗпП України. Наголосив, що положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX щодо обов'язкового проходження прокурорами чергової атестації є дискримінаційними, такими, що суперечать Конституції України та міжнародним зобов'язанням держави. Він уже проходив атестацію у 2015 році відповідно до наказу № 265, успішно склав тести та конкурс, і тому повторне проходження атестації без належних підстав порушує принцип правової визначеності та гарантії незалежності прокурора. Також наведено аргументи про те, що під час ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX не проводилась обов'язкова антидискримінаційна експертиза, чим порушено вимоги Регламенту Верховної Ради України та статті 19 Закону «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини».
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Романюка Івана Миколайовича задоволено частково.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку скасовано та прийнято в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.
Зобов'язано Київську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що становить 19 975, 18 грн, без вирахування розміру обов'язкових платежів.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року залишено без змін.
Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що спір регулюється насамперед спеціальним законом, а саме: Законом України «Про прокуратуру», а норми КЗпП застосовні лише в частині питань, які не врегульовані спеціальним законом. Наказ № 52 від 26 липня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з адміністративної посади (начальника відділу) видано на підставі його власної заяви і сам по собі є правомірним, а твердження про бездіяльність щодо подальшого призначення/переведення становлять інший предмет спору. Звільнення позивача наказом № 615-к від 24 жовтня 2019 року за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII відповідає «перехідним» приписам Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, оскільки позивач у встановлений строк не подав заяви про переведення та намір пройти атестацію. Водночас апеляційний суд не погодився з відмовою в задоволенні позову в частині вихідної допомоги та зазначив, що питання виплати вихідної допомоги спеціальним законом не врегульоване і не входить до переліку винятків частини п'ятої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, тому підлягають застосуванню приписи статті 44 КЗпП та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 вересня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року скасовано, а справу № 640/23222/19 направлено на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
Повертаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки усім правовим підставам позову та ключовим доводам позивача, допустили неповне з'ясування фактичних обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, суди залишили поза увагою позовні вимоги щодо правомірності дій прокуратури при призначенні ОСОБА_1 на посаду прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури на підставі наказу № 52 від 26 липня 2019 року, хоча цей наказ стосувався лише його звільнення з адміністративної посади. Не було досліджено обставин внесення запису до трудової книжки про призначення на вказану посаду, відсутні рішення відповідача, які б підтверджували це призначення, а також не надано правової оцінки застосуванню частини п'ятої статті 41 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII після звільнення позивача з адміністративної посади. Крім того, висновок судів про нібито оскарження позивачем бездіяльності прокуратури щодо неповідомлення про наявність вакансій або непереведення на іншу посаду є помилковим. Із позовної заяви чітко вбачається, що позивач заперечував саме факт призначення його на іншу посаду без його заяви та рішення уповноваженого органу. Таким чином, ключові аргументи сторони залишилися без аналізу, що є порушенням процесуальних норм та стандартів обґрунтованого судового рішення. З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що усунути зазначені недоліки в касаційній інстанції неможливо, оскільки вони пов'язані з невстановленням фактичних обставин справи та недослідженням доказів судами попередніх інстанцій. Тому касаційну скаргу задоволено частково, а рішення судів скасовано з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції встановив, що після звільнення позивача з адміністративної посади (начальника відділу) його повноваження прокурора не припинилися, а були зупинені до вирішення питання про подальше призначення, як того вимагає частина п'ята статті 41 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII. Оскільки на 26 липня 2019 року вакантних посад у відповідному органі не було, фіксація у трудовій книжці позивача запису про перебування на посаді прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури (без окремого наказу про призначення) розцінена як тимчасове, процедурне оформлення, що забезпечує гарантії статусу прокурора і не порушує прав позивача. Тому вимоги про визнання таких дій незаконними та про виключення запису з трудової книжки є безпідставні. Щодо звільнення, то на момент видання наказу № 615к від 24 жовтня 2019 року позивач обіймав посаду прокурора місцевої прокуратури, а отже на нього поширювалися перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX. Позивач не подав заяви про переведення та намір пройти атестацію у встановлений строк, що є самостійною підставою для звільнення за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (підпункт 1 пункту 19 розділу II Закону № 113-IX). Відтак наказ про звільнення є правомірним, а похідні вимоги про поновлення на посаді прокурора та стягнення середнього заробітку не підлягають задоволенню. Крім того, заява від 24 лютого 2025 року про зміну підстав позову (із посиланням на рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024) підлягає залишенню без розгляду як така, що подана з пропуском процесуального строку (після закриття підготовчого провадження 09 вересня 2024 року).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Романюк І.М., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Зазначено, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону, допущено істотні порушення норм процесуального права й неправильне застосування матеріальних норм. Стверджує, що на день звільнення він не обіймав посаду прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури, а його повноваження були зупинені відповідно до частини п'ятої статті 41 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, тому обов'язок проходження атестації на нього не поширювався. Суд першої інстанції неправильно витлумачив зазначену норму, не врахувавши, що прокурор після звільнення з адміністративної посади повинен бути або призначений на вакантну посаду в тому ж органі, або переведений до іншого органу за письмовою згодою, а відсутність відповідного наказу про призначення свідчить про відсутність у позивача статусу прокурора на момент набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX. Наголосив, що суд першої інстанції не дослідив ключову обставину, а саме: чи перебував позивач на посаді прокурора станом на 25 вересня 2019 року, коли набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, і чи поширювались на нього його перехідні положення. До моменту видання наказу про звільнення позивач не здійснював прокурорських функцій, а його повноваження були зупинені. Крім того, в апеляційній скарзі наявне посилання на рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024, яким пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII визнано неконституційним, та на правову позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 09 червня 2022 року у справі № 520/2098/19 щодо обов'язку судів не застосовувати норми, які суперечать Конституції України. Суд першої інстанції проігнорував ці аргументи та не дав відповіді, на яких доказах ґрунтувався його висновок про статус посади, з якої позивача було звільнено. Також звернув увагу на порушення вимог статті 49-2 КЗпП щодо відсутності персонального попередження про вивільнення не менш ніж за два місяці, що є істотною гарантією трудових прав.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач підтримав висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, та просив залишити його без змін. Зазначив, що звільнення ОСОБА_1 здійснено правомірно на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII у зв'язку з неподанням ним заяви про переведення до окружної прокуратури та проходження атестації у встановленому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX порядку. Підкреслено, що станом на дату звільнення позивач перебував у статусі прокурора та мав обов'язок подати відповідну заяву, а відсутність наказу про призначення не звільняє його від виконання вимог закону. Відповідач наголосив, що поновлення позивача без проходження атестації суперечить спеціальному закону та створює нерівні умови порівняно з іншими прокурорами, які пройшли відповідну процедуру. Також вказано, що рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 не може бути застосоване ретроспективно, оскільки на момент ухвалення рішення суду першої інстанції воно не набрало чинності. Посилання апелянта на порушення трудових гарантій, у тому числі щодо попередження про звільнення, визнано безпідставними, оскільки спеціальні норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX мають пріоритет над загальними положеннями трудового законодавства.
Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився.
Згідно з частиною другою статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи, що особиста участь відповідача в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за його відсутності.
Згідно з частинами першою та другою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів вирішено продовжити на розумний строк її апеляційний розгляд.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та їх правову оцінку, правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 з липня 2009 року по жовтень 2019 року навчався та працював в органах прокуратури.
Наказом Прокурора Київської області № 130к від 01 серпня 2018 року молодшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено на вакантну посаду прокурора Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, звільнивши його з адміністративної посади заступника керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області з 01 серпня 2018 року.
Наказом керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області № 40 від 02 серпня 2018 року прокурора Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області молодшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області.
Наказом керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області № 29 від 23 травня 2019 року прокурора Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області молодшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Обухівського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області з 24 травня 2019 року.
Наказом керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області № 48 від 09 липня 2019 року прокурора Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області радника юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області з 22 липня 2019 року.
Наказом керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області № 52 від 26 липня 2019 року молодшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з адміністративної посади начальника Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області за власним бажанням на підставі його заяви (запис № 21 в трудовій книжці).
З копії трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що згідно з записом № 22 від 26 липня 2019 року він перебуває на посаді прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, підставою для цього зазначено наказ № 52 від 26 липня 2019 року.
Наказом прокурора Київської області від 24 жовтня 2019 року № 615к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 28 жовтня 2019 року.
Позивач, вважаючи протиправними дії та наказ відповідача, звернувся до суду з позовом.
Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
За змістом статті 2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) право громадянина України на працю є одним з основних трудових прав працівників.
Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Статтею 4 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII/в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За статтею 7 Закон № 1697-VII систему прокуратури України становлять:
1) Генеральна прокуратура України;
2) регіональні прокуратури;
3) місцеві прокуратури;
4) військові прокуратури;
5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Статтею 10 Закону № 1697-VII передбачено, що у системі прокуратури України діють регіональні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя.
Регіональну прокуратуру очолює керівник регіональної прокуратури - прокурор області, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, який має першого заступника та не більше трьох заступників.
Відповідно до статті 12 Закон № 1697-VII у системі прокуратури України діють місцеві прокуратури, перелік та територіальна юрисдикція яких визначається в Додатку до цього Закону.
Місцеву прокуратуру очолює керівник місцевої прокуратури, який має першого заступника та не більше двох заступників.
У структурі місцевої прокуратури в разі необхідності утворюються такі підрозділи, як відділи.
До повноважень керівника місцевої прокуратури, зокрема, відноситься: призначення на адміністративні посади та звільнення з адміністративних посад прокурорів у випадках та порядку, встановлених цим Законом (пункт 4-1 частини першої статті 13 Закону № 1697-VII).
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 15 Закону № 1697-VII прокурором органу прокуратури є керівник підрозділу місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої), а пункту 19 частини 1 статті 15 цього Закону - прокурор місцевої прокуратури.
За частиною другою статті 15 Закону № 1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.
Згідно з частиною третьою статті 16 Закону № 1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Пунктом 14 частини першої статті 39 Закону № 1697-VII передбачено, що адміністративними посадами в місцевих прокуратурах (крім посад, зазначених у частинах другій і третій цієї статті) є, серед іншого, посади: керівників підрозділів місцевої прокуратури.
Призначення прокурора на адміністративну посаду, передбачену пунктами 14 та 15 частини першої цієї статті, здійснюється керівником місцевої прокуратури (частина четверта статті 39 Закону № 1697-VII).
Частиною першою статті 41 Закону № 1697-VII встановлено, що звільнення прокурора з адміністративної посади, передбаченої пунктами 14 та 15 частини першої статті 39 цього Закону, здійснюється керівником місцевої прокуратури з підстав, передбачених абзацом першим частини першої цієї статті.
Відповідно до частини четвертої вказаної статті звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини другої цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора.
Після звільнення прокурора з адміністративної посади або припинення його повноважень на цій посаді він не пізніше одного місяця призначається на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою. У таких випадках рішення про призначення на посаду приймається керівником відповідного органу прокуратури.
У разі відмови прокурора від призначення на вакантну посаду у відповідному органі прокуратури або від переведення на посаду до іншого органу прокуратури у зазначений строк прокурор звільняється з посади прокурора.
До моменту прийняття рішення про призначення прокурора на посаду, переведення на посаду до іншого органу прокуратури або звільнення з посади прокурора повноваження відповідного прокурора зупиняються із збереженням гарантій матеріального, соціального та побутового забезпечення, передбачених законодавством для прокурорів (частина п'ята статті 41 Закону № 1697-VII).
З аналізу вказаних норм Закону № 1697 вбачається, що звільнення прокурора з адміністративної посади не припиняє його повноважень прокурора, але зупиняє їх. Прокурор, у свою чергу повинен бути призначений не пізніше одного місяця після звільнення з адміністративної посади на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури (Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області) або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою.
Таким чином, відповідно до вимог частини четвертої статті 41 Закону № 1697-VII, видання керівником Києво-Святошинської місцевої прокуратури наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Васильківського відділу не припинило його повноважень прокурора та не потягло за собою припинення трудових відносин в органах прокуратури. Враховуючи зміст зазначеної норми та факт зупинення повноважень відповідного прокурора у ОСОБА_1 на момент звільнення його з адміністративної посади, за ним відповідно до статей 16, 17 та частини п'ятої статті 41 Закону № 1697-VII були збережені гарантії незалежності прокурора шляхом забезпечення перебування на посаді, що не є адміністративною, у місцевій прокуратурі - прокурора прокуратури.
На думку позивача, після звільнення його з адміністративної посади він мав би автоматично повернутися до попередньої займаної ним посади - прокурора Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури, без прийняття відповідного наказу про призначення. В обґрунтування цієї позиції позивач посилається на відсутність наказу про його подальше призначення на будь-яку іншу посаду прокурора, зазначаючи, що існує лише наказ № 52 від 26 липня 2019 року про звільнення його з адміністративної посади начальника Васильківського відділу, тоді як наказ про призначення прокурором Києво-Святошинської місцевої прокуратури не видавався. Саме цей факт позивач розцінює як порушення його трудових прав та підставу для визнання відповідного запису в трудовій книжці незаконним.
Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що відсутність окремого наказу про призначення позивача на іншу посаду прокурора після звільнення з адміністративної посади не свідчить про припинення його відносин служби в органах прокуратури чи про порушення гарантій, визначених статтею 41 Закону № 1697-VII.
Як правильно встановив суд першої інстанції, відповідно до частини четвертої статті 41 Закону № 1697-VII звільнення прокурора з адміністративної посади не припиняє його повноважень прокурора, а лише зупиняє їх до моменту прийняття рішення про призначення, переведення або звільнення з посади прокурора.
Водночас, частиною п'ятою цієї ж статті передбачено, що протягом одного місяця після звільнення з адміністративної посади прокурор має бути призначений на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або, у разі їх відсутності, переведений за його згодою до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня.
Станом на 26 липня 2019 року вакантних посад прокурорів у Васильківському відділі Києво-Святошинської місцевої прокуратури не було, а тому відсутні підстави для повернення позивача на попередню посаду у цей структурний підрозділ місцевої прокуратури.
Разом з тим, зазначення у його трудовій книжці запису про перебування на посаді прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури, до вирішення питання про його подальше призначення або звільнення, повністю відповідало приписам статті 41 Закону № 1697-VII та забезпечувало збереження його статусу прокурора і відповідних гарантій.
За таких обставин відсутність наказу про призначення не впливало на подальший перебіг спірних правовідносин, а його доводи про автоматичне повернення на попередню посаду не знаходять підтвердження у законодавстві.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 440/4502/20 колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки фактичні обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, установлених у даному провадженні.
У справі № 440/4502/20 суд дійшов висновку про неправомірність внесення до трудової книжки запису про призначення на посаду прокурора без відповідного наказу в умовах, коли наказ фактично мав бути виданий, а трудові відносини з конкретною посадою не були врегульовані належним чином.
Натомість у даній справі звільнення позивача з адміністративної посади начальника Васильківського відділу місцевої прокуратури здійснено відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 41 Закону № 1697-VII, яка прямо передбачає, що таке звільнення не припиняє повноважень прокурора, а лише зупиняє їх до моменту прийняття рішення про призначення/переведення чи звільнення. Станом на дату звільнення за наказом від 26 липня 2019 року № 52 вакантних посад у цій прокуратурі не було, тому для видання окремого наказу про переміщення прокурора відсутні підстави, а внесення запису до трудової книжки відповідало законодавству та забезпечувало збереження його статусу прокурора відповідно до пункту 19 частини першої статті 15 Закону № 1697-VII.
Таким чином, правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі № 440/4502/20, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин через відмінність фактичних обставин та правового регулювання.
Тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині.
Щодо наказу Прокурора Київської області від 24 жовтня 2019 року № 615к, яким на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області та органів прокуратури.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Відповідно до статті 21 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» у тексті Закону України «Про прокуратуру» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ) слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Абзацами першим та другим пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
Пунктами 4 - 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України».
Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України.
З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII (цей пункт 6 розділу ІІ визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року № 1-р(ІІ)/2023).
Відповідно до абзацу першого пункту 7, пункту 9 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.
Пунктом 10 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ встановлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
З матеріалів справи та з встановлених обставин слідує, що позивач на момент звільнення в силу частини третьої статті 15, частини третьої статті 16 Закону № 1697-VII перебував на посаді прокурора Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, а тому на нього розповсюджувались норми підпункту 1 пункту 19 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ щодо обов'язку подати заяву на переведення та про намір пройти атестацію.
Разом з тим, позивачем не було подано заяви про переведення до окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію, а тому наказ прокурора Київської області від 24 жовтня 2019 року № 615к про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII є правомірним.
Колегія суддів зазначає, що саме на прокурора було покладено обов'язок ініціювати своє переведення шляхом подання відповідної заяви та висловлення наміру пройти атестацію. Закон не покладає на орган прокуратури обов'язку автоматичного переведення прокурорів на нові посади після реформи, а навпаки встановлює персональну відповідальність прокурора за вчинення відповідних дій у визначений строк
Встановлена судом обґрунтованість цього наказу свідчить про відсутність підстав для задоволення позову в іншій частині, зокрема щодо поновлення на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а, де в пункті 57 зазначено, що неподання прокурором у встановлений строк заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури та про намір пройти атестацію відповідно до пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ становить самостійну підставу для звільнення за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Посилання апелянта на рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 є безпідставними, оскільки зазначене рішення не має зворотної дії в часі та застосовується лише до правовідносин, які виникли після його ухвалення. Наказ про звільнення позивача № 615к від 24 жовтня 2019 року прийнято до ухвалення цього рішення, Конституційним Судом, а тому воно не може впливати на правомірність дій відповідача.
Суд перевіряє правомірність рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на момент їх прийняття або вчинення.
Посилання апелянта на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 09 червня 2022 року у справі № 520/2098/19, також не підлягає застосуванню, оскільки зазначена позиція стосується випадків, коли на момент розгляду справи норма вже визнана неконституційною, тоді як спірні правовідносини у даній справі виникли та були реалізовані у 2019 році і задовго до ухвалення рішення Конституційного Суду.
Оскільки судом не встановлено підстав для визнання звільнення позивача протиправним, похідні позовні вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині.
Щодо виплати вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку, слід зазначити таке.
Статтею 51 Закону № 1697-VII визначено загальні умови звільнення прокурора з посади.
Згідно з пунктом 9 частини першої цієї статті прокурор звільняється у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому він обіймає посаду, або у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом № 113-ІХ уточнено особливості звільнення прокурорів, проте питання виплати вихідної допомоги спеціальним законом не врегульовано.
Відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
З огляду на те, що Закон № 1697-VII не містить заборони щодо застосування статті 44 КЗпП України, а питання виплати вихідної допомоги прямо не врегульовано, до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства. Такі гарантії спрямовані на забезпечення соціального захисту працівника у разі припинення трудових відносин з незалежних від нього причин.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 29 вересня 2022 року у справі № 260/188/21, де зазначено, що у випадках, коли спеціальним законом не врегульовано питання виплати вихідної допомоги, застосовуються норми КЗпП України.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII не позбавляє його права на отримання вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, у розмірі середнього місячного заробітку.
Згідно з довідкою Київської обласної прокуратури від 12 жовтня 2020 року № 219-341, середньомісячна заробітна плата позивача за останні два місяці роботи становить 19 975 грн 18 коп, що і підлягає виплаті як вихідна допомога при звільненні.
Оскільки суд першої інстанції повно і правильно з'ясував обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, але допустив помилку у застосуванні норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виплату вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку при звільненні, з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення цих позовних вимог.
Враховуючи, що позивач відповідно до вимог статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від його сплати, а інших судових витрат сторони не несли, підстав для їх розподілу суд не вбачає.
Керуючись статтями 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Романюка Івана Миколайовича, подану в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року скасувати в частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, про стягнення з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку та прийняти в цій частині нове рішення.
Стягнути з Київської обласної прокуратури (адреса: 01601, місто Київ, бульвар Лесі Українки, будинок 27/2, код ЄДРПОУ 02909996) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що становить 19 975, 18 грн (дев'ятнадцять тисяч дев'ятсот сімдесят п'ять вісімнадцять копійок), без вирахування розміру обов'язкових платежів.
В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.
Судді: Файдюк В.В.
Штульман І.В.
Повний текст постанови виготовлено 13.10.2025.