13 листопада 2025 р. Справа № 440/7562/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: Ральченка І.М. , Катунова В.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Удовіченко С.О.) від 01.08.2025 по справі № 440/7562/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просила:
визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" протиправними та такими, що грубо порушують законодавство про працю;
скасувати наказ начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу";
визнати недійсним запис № 31 від 24.04.2025 про звільнення за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" у трудовій книжці НОМЕР_1 , що належить ОСОБА_1 ;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області поновити на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати весь час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , з дати незаконного звільнення по дату поновлення на посаді, до страхового стажу для призначення пенсії, оплати тимчасової непрацездатності, до стажу, що дає право на щорічну відпустку та до стажу державної служби;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного відсторонення виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 № 100 та обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів, з обов'язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу за затримку видачі копії наказу про звільнення з вини роботодавця виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 №100 та обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів, з обов'язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період;
стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 180000 грн. моральної шкоди заподіяної незаконними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області;
допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області та в частині виплати заробітної плати за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 №100 з обов'язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період;
встановити судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подати до суду протягом 10 днів звіт про виконання судового рішення;
покласти обов'язок покрити шкоду, заподіяну Головному управлінню Пенсійного фонду України в Полтавській області у зв'язку з оплатою часу вимушеного прогулу ОСОБА_1 на начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Тараторіна Володимира Никандровича, винного в незаконному звільненні ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що наказ Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 24.04.2025 № 184-О "Про звільнення ОСОБА_1 ", який отримано 22.05.2025, винесено з грубим порушенням норм чинного законодавства про державну службу є таким, що грубо порушує Конституційні права та права державного службовця. Згідно статті 86 Закону № 889-VIII, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом. Аналогічною підставою припинення трудового договору за КЗпП України є волевиявлення його сторін щодо звільнення за угодою (домовленістю) сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України). Вказувала, що протягом 2024-2025 років відповідач систематично здійснював тривалі умисні дії які спрямовані на приниження її честі та гідності працівника, ділової репутації, у тому числі з метою примушення до припинення трудових прав та обов'язків у зв'язку з повідомленням позивачем про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону як безпосередньо ОСОБА_2 начальнику Головного управління, так і до Пенсійного фонду України. Зазначила, що у 2024 році проти позивача було порушено три дисциплінарних справи наказами відповідача від 02.01.2024 № 1-С, від 04.06.2024 № 6-С, від 04.06.2024 № 7-С. Всі ці дисциплінарні справи були порушені за сфабрикованими доказами й мали на меті притягнення позивача до дисциплінарного стягнення й як результат - звільнення. По останній, з перелічених дисциплінарних справ позивача було незаконно, з порушенням строків, притягнуто до дисциплінарної відповідальності наказом відповідача від 11.04.2025 № 4-C, що вбачається навіть з тексту самого наказу щодо дати вчинення так званого порушення й дати притягнення до дисциплінарної відповідальності. Посилалася на те, що керівництво відповідача, якому було відомо про стан здоров'я (інвалідність ІІ групи) та яке усвідомлювало, які наслідки для здоров'я можуть бути спричиненні постійним тиском на позивача систематично та умисно здійснювало незаконні дії по відношенню до позивача, що й призвело до двох інсультів прямо на робочому місці. Зазначила, що 14.04.2025 під тиском керівництва відповідача, позивач звернулася із заявою про звільнення з 23.04.2025 за ініціативою роботодавця, також повідомила Пенсійний фонд України, що буде вимушена звільнитися в зв'язку з психологічним тиском та насиллям, накладених безпідставних дисциплінарних стягнень, депреміювань, висуванням необґрунтованих вибіркових претензій викривачу корупції, які не застосовуються до інших та про те, що ОСОБА_2 14.04.2025 було принижено честь та гідність державного службовця, порушено етику державного службовця та вказано на вади здоров'я, з погрозами звільнення. Вказувала, що на день звільнення 24.04.2025 ні з письмовими заявами про звільнення за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" (підписаними нею особисто), ні з аналогічними заявами в електронному вигляді, підписаними електронним цифровим підписом, до відповідача не зверталася. На момент видання наказу від 24.04.2025 № 184-О "Про звільнення ОСОБА_1 " звільнення з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" та видачі трудової книжки тільки закінчила курс лікування наслідків чергового предінсультного стану й фізично не мала сил вступати в суперечку з кадровою службою відповідача щодо наявності чи відсутності угоди між позивачем та ОСОБА_2 щодо звільнення відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу". Зазначила, що на момент виникнення спірних правовідносин відповідачем не приймалося жодного розпорядчого акту стосовно порядку обміну документами між працівниками та роботодавцем, також жодне посилання на порядок обміну документами не внесено ні до трудових угод, ні до колективного договору, оскільки з такими документами не ознайомлювали під підпис та копії таких розпорядчих актів не надавалися й порядок надання наказу про звільнення в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області врегульовано виключно нормами КЗпП України. Вважала, що відповідач звільнив позивача за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" не отримавши згоди на таке звільнення й в порушення норм статті 47 КЗпП України не надав в день звільнення належним чином завірену копію наказу про звільнення. Також зазначала, що протиправні дії роботодавця призвели до фізичних страждань тобто негативних змін стану здоров'я (протягом 2024-2025 років в зв'язку з постійним тиском позивач була змушена проходити лікування в тому числі й лікування наслідків двох інсультів), постійного перебування у стані нервового стресу, постійний важкий головний біль, приниження її в зв'язку з дискримінацією викликало розчарування, відчуття несправедливості, постійну тривогу.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2025 по справі № 440/7562/25 позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".
Визнано протиправним та скасовано наказ начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".
Поновлено на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області з 25.04.2025.
Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по день постановлення рішення в справі у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов'язкових платежів).
Допущено рішення суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з 25.04.2025 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
В решті позовних вимог відмовлено.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що через фактичне отримання заяви від 14.04.2025 після того, як зазначена працівником дата звільнення (23.04.2025) вже минула, а також враховуючи те, що займана ОСОБА_1 посада належить до посад державної служби, працівниками управління по роботі з персоналом Управління 24.04.2025 в телефонній розмові роз'яснено ОСОБА_1 про неможливість її звільнення за наявною заявою і необхідність оформлення заяви про звільнення відповідно до норм Закону № 889-VIII, яким регулюються відносини, що виникають у зв'язку із припиненням державної служби, якщо інше не передбачено законом. Аналогічну відповідь про результати розгляду отриманої 24.04.2025 заяви від 14.04.2025 було направлено на електронну пошту позивачу листом від 25.04.2025 № 1600-0701-8/32198 (копія додається). Наполягаючи на своєму волевиявленні про звільнення за угодою сторін, ОСОБА_1 власноручно написала заяву від 24.04.2025 про своє звільнення із займаної посади 24 квітня 2025 року за угодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 86 Закону № 889-VIII, яку вцей же день о 15 годині 45 хвилин надіслала за допомогою месенджера Viber (копія додається). Такий спосіб передачі заяви обумовлювався обмеженими часовими рамками для оформлення звільнення і віддаленістю робочого місця ОСОБА_1 , оскільки згідно із Переліком посад працівників Управління, робочі місця яких розташовані поза його юридичною адресою (м. Полтава, вул. Гоголя, 34), затвердженим наказом від 14.01.2025 № 11-0 (витяг із переліку і копія наказу додаються), робоче місце начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян знаходиться за адресою: вул. Мазепи, 30, м. Полтава. 24.04.2025 ОСОБА_3 власноруч оформила заяву у письмовій формі і надіслала у вигляді фотографії за допомогою засобу телекомунікаційного зв'язку Viber. Фактичне отримання 24.04.2025 о 15 годині 45 хвилин надісланої ОСОБА_1 заяви від 24.04.2025 через застосунок Viber підтверджується відміткою і підписом заступника начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом Управління ОСОБА_4 на роздруківці заяви. Чинне законодавство не обмежує працівника у способах комунікації із роботодавцем. Пропозиція (ініціатива) і сама згода сторін про припинення трудового договору за угодою сторін можуть бути викладені Як в письмовій, такі в усній формі. Висновки суду про те, що відповідачем не надано відповідного затвердженого порядку щодо обміну інформацією в умовах воєнного стану, а в матеріалах справи відсутні жодні докази щодо погодження між сторонами можливості застосування вказаного альтернативного способу обміну кадровими документами суперечить роз'ясненням Національного агентства з питань державної служби. Зазначає, що факт того, що Управління і позивач дійшли взаємної домовленості про припинення державної служби ОСОБА_5 саме 24.04.2025 за угодою сторін підтверджується також резолюціями на роздруківці заяви, отриманої через месенджер Viber, виконаними 24.04.2025 ОСОБА_6 , начальником управління обслуговування громадян Головного управління (безпосереднім керівником ОСОБА_1 ), і ОСОБА_2 , начальником Головного управління. (на час звільнення ОСОБА_1 ). Документальне оформлення домовленості між Головним управлінням і ОСОБА_1 про її звільнення за угодою сторін 24.04.2025 здійснене наказом від 24.04.2025 № 184-0, який було доведено до відома ОСОБА_1 наприкінці робочого дня 24.05.2025. Зокрема факт обізнаності ОСОБА_1 станом на 24.04.2025 щодо звільнення наказом від 24.04.2025 № 184-О підтверджується її особистими підписами від 24.04.2025 у книзі обліку руху трудових книжок про отримання трудової книжки НОМЕР_1 і у акті приймання-передавання справ та майна, який оформлено згідно із ст. 89 Закону № 889 (копії додаються). Після ознайомлення із текстом наказу № 184-О та письмовим повідомленням про нараховані і виплачені при звільненні суми ОСОБА_1 з невідомих причин відмовилася від підпису про ознайомлення, що зафіксовано актом від 24.04.2025 (копія додається). Також ОСОБА_1 категорично відмовилася надавати паперову форму заяви від 24.04.2025, хоча і не заявляла про її відкликання. Відмова ОСОБА_1 надати паперовий варіант заяви від 24.04.2025 про її звільнення за угодою сторін після фактичного оформлення такого звільнення наказом № 184-О не є доказом відмови ОСОБА_1 від її волевиявлення щодо звільнення, а також не доводить згоду Управління на анулювання попередньої домовленості щодо звільнення. Письмове повідомлення про нараховані і виплачені при звільненні суми направлено на електронну пошту ОСОБА_1 25.04.2025 о 9 годині 16 хвилин. Дана обставина спростовує твердження ОСОБА_1 що лише 22.05.2025 неї було отримано наказ про звільнення. Разом з тим позивач у запиті на публічну інформацію від через вебпортал Пенсійного фонду України зверталася до Головного управління із запитом 05.05.2025 № ВЕБ-16001-Ф-С-080883 зокрема просила надати інформацію щодо розрахункових листів за період з 01.01.2025 по день звернення, суми яких підлягають обов'язковому оподаткуванню та декларуванню у відповідності до вимог частини 2 статті 45 Закону України "Про запобігання корупції та іншу інформацію у зв'язку зі звільненням (копія запиту та відповіді надається). Також через вебпортал Пенсійного фонду України позивач зверталася до Головного управління із запитом від 08.05.2025 № ВЕБ-16001-Ф-С-25-084662 про надання доступу до публічної інформації у якому чітко зазначає, що вона є звільненою відповідно до наказу № 184-О від 24.04.2025. (копія міститься в матеріалах справи). Факт отримання трудової книжки підтверджено особистим підписом 24.04.2025 y книзі обліку руху трудових книжок про отримання трудової книжки НОМЕР_1 i y акті приймання-передавання справ та майна. Факт дня вручення копії наказу про звільнення 184-О підтверджено актом від 24.04.2025. Також Головне управління вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по день постановлення рішення в справі у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов'язкових платежів) управління не погоджується з розрахунком середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 110568,51 грн. Також посилається на те, що позивачем пропущено строк звернення до суду.
Позивач подала відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. У відзиві також просила винести окрему ухвалу щодо зловживання процесуальними правами представниками Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області за введення суду в оману щодо фактичних обставин справи та стягнути в дохід Державного бюджету України штраф в порядку визначеному статтею 149 КАС України.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Сторони про розгляд справи в порядку письмового провадження повідомлені належним чином.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 прийнята до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області з 29.05.2007 (наказ від 29.05.2007 № 78-о) на посаду головного спеціаліста відділу з питань виплати пенсій військовослужбовцям та деяким іншим категоріям осіб, а з 03.05.2019 (наказ від 02.05.2019 № 81-ОС) обіймала посаду начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян, який до 15.10.2020 іменувався відділом обслуговування громадян Шевченківського району в м. Полтаві (сервісний центр) управління обслуговування громадян (т. 3 а.с. 18, 147).
24.04.2025 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області за вх. № 14601/8 надійшла заява ОСОБА_1 , в якій остання просила звільнити її з займаної посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з 23.04.2025 відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за ініціативою роботодавця (т. 2 а.с. 36).
В свою чергу, наказом від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " позивач звільнена з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону № 889-VIII (т. 1 а.с. 148).
Позивач не погоджуючись із діями відповідача щодо звільнення та наказом від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 ", звернулася до суду першої інстанції із вказаними вище позовними вимогами.
Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що оскільки суб'єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на посаді, а оскаржуваний наказ прийнято без врахування всіх обставин і підстав звільнення, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" та визнання протиправним і скасування наказу начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу". Враховуючи встановлений судом факт незаконного звільнення позивача з посади, суд вважає, що позивач підлягає поновленню на попередньо займану посаду - начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області. Також суд першої інстанції зазначив, що у матеріалах справи наявна довідка Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 09.06.2025 № 61-Ф про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 , зі змісту якої суд встановив, що середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення складала 1014,39 грн (т. 1 а.с. 152). Відповідно до кількості днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.04.2025 по день постановлення рішення суду у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов'язкових платежів).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в іншій частині, суд першої інстанції дійшов висновку про їх необґрунтованість.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Ураховуючи те, що позивачем рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржується, а доводи апеляційної скарги фактично стосуються лише висновків суду в частині задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції здійснює перегляд справи з урахуванням приписів ч. 1 ст. 308 КАС України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням доводів сторін та висновків суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
Спірні правовідносини склалися з приводу правомірності звільнення позивача з публічної служби за угодою сторін згідно з ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу».
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або, на яку вільно погоджується. При цьому, Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних програм. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55 Конституції України). Кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь - якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно зі ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Загальні правові засади і гарантії здійснення громадянами України свого конституційного права на працю визначає КЗпП України.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Правовий статус державних службовців визначається Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIIІ (далі - Закон № 889-VIIІ).
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
За приписами ч. ч. 2, 3 ст. 5 Закону України № 889-VIIІ відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Положеннями п. 3 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII встановлено, що державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (ст. 86 цього Закону).
Відповідно до ст. 86 Закону України № 889-VIIІ державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом. Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Однією з підстав для припинення трудового договору, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), є угода сторін.
Отже, Законом № 889-VIII визначено дві окремі підстави припинення державної служби: 1) припинення державної служби з ініціативи державного службовця за власним бажанням та 2) припинення державної служби за угодою сторін.
Основними умовами припинення державної служби відповідно до ч. 1 ст. 86 Закону № 889-VIII є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням. Водночас, визначення дати звільнення є обов'язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб'єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону № 889-VIII, оскільки частина друга вказаної статті передбачає умови звільнення державного службовця до закінчення двотижневого строку встановленого частиною першою статті 86 Закону № 889-VIII.
З матеріалів справи судом встановлено, що 14.04.2025 позивач звернулася з заявою про звільнення її з 23.04.2025 відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП за ініціативою роботодавця. Заява отримана відповідачем 24.04.2025 за вх. № 14601/28 /а.с. 36, т. 2/.
В свою чергу, наказом відповідача від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " позивач звільнена з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону № 889-VIII /а.с. 182, т. 2/.
Підставою прийняття цього наказу зазначено: заява ОСОБА_1 24.04.2025.
Вказуючи про факт, що між Головним управлінням і позивачем станом на 24.04.2025 існувала домовленість щодо звільнення 24.04.2025, відповідач посилається наступні обставини.
До Головного управління 24.04.2025 надійшла заява позивача від 14.04.2025 (вхідний № 14601/8 від 24.04.2025, зареєстрований о 13 годині 55 хвилин), яку ОСОБА_1 було підписано за допомогою електронного підпису і подано 23.04.2025 через вебпортал Пенсійного фонду України за № ВЕБ-16001-Ф-С-25-074103 о 21 годині 24 хвилині.
В цій заяві позивач просила про своє звільнення із займаної посади 23.04.2025 за п. 1 ч. 1 Кодексу законів про працю України.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст.36 Кодексу законів про працю України однією із підстав припинення трудового договору є угода сторін.
Про факт подання цієї заяви і своє волевиявлення на звільнення позивач зазначила і в повідомленні від 24.04.2025 через месенджер Viber.
Через фактичне отримання заяви від 14.04.2025 після того, як зазначена працівником дата звільнення (23.04.2025) вже минула, а також враховуючи те, що займана ОСОБА_1 посада належить до посад державної служби, працівниками управління по роботі з персоналом Управління 24.04.2025 в телефонній розмові роз'яснено ОСОБА_1 про неможливість її звільнення за наявною заявою і необхідність оформлення заяви про звільнення відповідно до норм Закону № 889-VIII, яким регулюються відносини, що виникають у зв'язку із припиненням державної служби, якщо інше не передбачено законом.
Аналогічну відповідь про результати розгляду отриманої 24.04.2025 заяви від 14.04.2025 було направлено на електронну пошту позивачу листом від 25.04.2025 № 1600-0701-8/32198 /а.с. 38, т. 1/.
Також відповідач зазначає, що наполягаючи на своєму волевиявленні про звільнення за угодою сторін, ОСОБА_1 власноручно написала заяву від 24.04.2025 про своє звільнення із займаної посади 24 квітня 2025 року за угодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 86 Закону № 889-VIII, яку в цей же день о 15 годині 45 хвилин надіслала за допомогою месенджера Viber /а.с. 181, т. 1/.
За твердженням відповідача, такий спосіб передачі заяви обумовлювався обмеженими часовими рамками для оформлення звільнення і віддаленістю робочого місця ОСОБА_1 , оскільки згідно із Переліком посад працівників Управління, робочі місця яких розташовані поза його юридичною адресою (м. Полтава, вул. Гоголя, 34), затвердженим наказом від 14.01.2025 № 11-0, робоче місце начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян знаходиться за адресою: вул. Мазепи, 30, м. Полтава.
Відповідач також зазначає, що 24.04.2025 ОСОБА_1 власноруч оформила заяву у письмовій формі і надіслала у вигляді фотографії за допомогою засобу телекомунікаційного зв'язку Viber. Фактичне отримання 24.04.2025 о 15 годині 45 хвилин надісланої ОСОБА_1 заяви від 24.04.2025 через застосунок Viber підтверджується відміткою і підписом заступника начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом Управління ОСОБА_4 на роздруківці заяви.
Приймаючи спірний наказ про звільнення ОСОБА_1 , відповідач виходив з того, що чинне законодавство не обмежує працівника у способах комунікації із роботодавцем. Зазначив, що пропозиція (ініціатива) і сама згода сторін про припинення трудового договору за угодою сторін можуть бути викладені як в письмовій, такі в усній формі, а висновки суду першої інстанції про те, що відповідачем не надано відповідного затвердженого порядку щодо обміну інформацією в умовах воєнного стану, а в матеріалах справи відсутні жодні докази щодо погодження між сторонами можливості застосування вказаного альтернативного способу обміну кадровими документами суперечить роз'ясненням Національного агентства з питань державної служби.
Надаючи оцінку цим висновкам відповідача, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу порядку звільнення за угодою сторін, що передбачено частиною другою статті 86 Закону № 889-VIII та пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 815/4354/17 Суд виснував, що передбачене частиною другою статті 86 Закону № 889-VIII правило, що за змістом відповідає сенсу словосполучення «за угодою сторін» означає домовленість між суб'єктом призначення і державним службовцем щодо звільнення останнього із займаної посади в інший, ніж передбачений частиною першою цієї статті, строк, і саме з цих підстав.
Тобто, підстава звільнення та дата звільнення є обов'язковими умовами домовленості щодо звільнення державного службовця за частиною другою статті 86 Закону № 889-VIII.
У постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 816/1391/16 констатовано, що підставою припинення державної служби за угодою сторін, визначеною частиною другою статті 86 Закону № 889-VIII, є домовленість державного службовця із суб'єктом призначення про певний строк звільнення. Недосягнення сторонами згоди щодо припинення державної служби за угодою сторін або відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє суб'єкта призначення права на звільнення державного службовця за угодою сторін.
При домовленості між державним службовцем і суб'єктом призначення про припинення державної служби за ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу» (за угодою сторін) державний службовець звільняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного службовця і суб'єкта призначення.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 816/1389/16, від 26 листопада 2019 року у справі № 815/6722/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 802/1343/17-а.
Згідно з усталеною судовою практикою, розглядаючи позовні вимоги щодо скасування наказу про припинення державної служби/звільнення за угодою сторін, суд повинен з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість державного службовця і суб'єкта призначення про припинення державної служби/звільнення за взаємною згодою; чи було волевиявлення державного службовця на припинення державної служби/звільнення в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв державний службовець про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення державної служби/звільнення за угодою сторін; чи була згода суб'єкта призначення на анулювання угоди сторін про припинення державної служби/звільнення.
В межах спірних правовідносин судом встановлено, що звільнення ОСОБА_1 здійснено відповідно до частини другої статті 86 Закону № 889-VIII та пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на підставі заяви, у якій остання визначила підставу звільнення - за угодою сторін, а також дату припинення трудових відносин - 24.04.2025.
Разом з тим, ця заява подана до відповідача не у спосіб власноручного її написання ОСОБА_1 , а отримана роботодавцем у вигляді фотографії через месенджер Viber, на якій міститься зображення власноручно написаної заяви у паперовому вигляді.
Надаючи оцінку цим обставинам, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази того, що заява ОСОБА_1 , яка отримана відповідачем у вигляді фотографії через месенджер Viber реєструвалася службою діловодства чи службою по роботі з персоналом ГУ ПФУ у Полтавській області. При цьому, позивач заперечує своє волевиявлення з подання такої заяви.
Що стосуються способу подання заяви від 24.04.2025, колегія суддів зазначає таке.
Згідно з п. 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Указом Президента України від 24.04.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. Строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці.
Отже, положення Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Водночас, інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем.
Відповідно до ч. 3 ст. 29 КЗпП України, ознайомлення працівників з наказами (розпорядженнями), повідомленнями, іншими документами роботодавця щодо їхніх прав та обов'язків допускається з використанням визначених у трудовому договорі засобів електронних комунікаційних мереж з накладенням удосконаленого електронного підпису або кваліфікованого електронного підпису. У трудовому договорі за згодою сторін можуть передбачатися альтернативні способи ознайомлення працівника, крім інформації, визначеної пунктом 4 частини першої цієї статті, що доводиться до відома працівників у порядку, встановленому цією статтею.
Згідно зі ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа.
Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги" (стаття 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг").
Як правильно зазначив суд першої інстанції, оскільки, законодавець не регламентує порядок персонального доведення інформації до працівника, доцільним є застосування аналогії закону в тотожних правовідносинах, виходячи з реалій воєнного стану в Україні.
Відповідно ч. 2 ст. 7 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.
Крім того, в тотожних за змістом відносинах, законодавством України передбачено алгоритм доведення до працівників документів та інформації засобами електронного зв'язку.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1042 затверджено "Порядок фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку".
Цей Порядок, зокрема, визначає процедуру фіксації доведення інформації або документів до відома працівника шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку, зокрема, на його адресу електронної пошти чи за іншими контактними даними, які зазначені в його особовій справі. Факт доведення інформації або документів до відома державного службовця фіксується протоколом про доведення інформації або документів до відома державного службовця.
При цьому, згідно роз'яснень Національного агентства України з питань державної служби від 16.03.2022 щодо можливості і правильності оформлення та надсилання кадрових документів (заяв про надання відпусток, переведення, звільнення тощо) в електронному вигляді або різними засобами телекомунікаційного зв'язку зазначено, що кадрові документи (зокрема, заяви про надання відпусток, звільнення тощо) можуть бути складені в будь-якій формі, проте мають містити чітке, однозначне і зрозуміле волевиявлення заявника. Письмові заяви також можуть подаватись в електронній формі з накладенням кваліфікованих електронних підписів. У разі коли і електронні кваліфіковані підписи недоступні, такі заяви можуть бути надані в письмовій формі будь-якими засобами телекомунікаційного зв'язку (електронна пошта, WhatsApp, Telegram тощо) без накладання згаданих підписів.
У такому разі підтвердженням ознайомлення вважатиметься факт обміну відповідними електронними документами між роботодавцем та працівником, однак таке ознайомлення фіксується відповідним протоколом.
Таким чином, діюче станом на час спірних правовідносин законодавство не забороняло роботодавцю та працівнику поряд з традиційним поштовим зв'язком використовувати для персонального повідомлення засоби електронної комунікації.
Проте, процедура обміну документами має бути чітко врегульована відповідними актами підприємства, установи, організації.
Разом з тим, як було правильно встановлено під час розгляду справи в суді першої інстанції та не спростовано під час апеляційного перегляду справи, відповідачем не надано відповідного затвердженого порядку щодо обміну інформацією в умовах воєнного стану, а в матеріалах справи відсутні жодні докази щодо погодження між сторонами можливості застосування вказаного альтернативного способу обміну кадровими документами, зокрема і через месенджер Viber. Матеріали справи також не містять доказів складання роботодавцем документу (протоколу, акту тощо), який би фіксував факт надходження відповідної заяви працівника.
Колегія суддів зазначає, що певні дефекти адміністративного акта можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися, наприклад, процедури його ухвалення. Саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків. Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.
Фундаментальне порушення - це таке порушення суб'єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення.
Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.
Отже, колегія суддів, не применшуючи значення необхідності дотримання встановленої законодавством процедури ухвалення того чи іншого рішення, вважає, що порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб'єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення.
Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. По суті, ЄСПЛ у своїх рішеннях акцентує увагу на необхідності з'ясувати, «чи перетворили допущені порушення (в контексті конкретних обставин справи) судовий розгляд у цілому на несправедливий». При цьому, як свідчить практика ЄСПЛ, навіть виявлення судом серйозних (чи вагомих), на його думку, порушень права на справедливий судовий розгляд, допущених національними судами, не завжди тягне загальну оцінку проведеного судового розгляду та ухваленого підсумкового рішення як несправедливого.
Інакше кажучи, за принципами, що сповідує ЄСПЛ, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.
На переконання колегії суддів, напрацьовані ЄСПЛ положення щодо правові наслідки допущених судами порушень при розгляді справ та критерії його застосування можуть бути вжиті за аналогією й до аналізу оскаржуваного у цій справі адміністративного акту відповідача.
Ураховуючи встановлені у цій справі обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наказ начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" підлягає скасуванню, оскільки прийнятий на підставі заяви, яка подана без дотримання відповідної процедури та способу обміну інформацією в умовах воєнного стану між роботодавцем та працівником.
Що стосується доводів апелянта про те, що заява на звільнення від 24.04.2025 за угодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 86 Закону № 889 надіслана за допомогою месенджера Viber, і заперечень проти такого надсилання позивачем при розгляді справи не надано, колегія суддів зазначає, що в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилалася на те, що на день звільнення 24.04.2025 року ні з письмовими заявами про звільнення за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України «Про державну службу» (підписаними нею особисто), ні з аналогічними заявами в електронному вигляді, підписаними електронним цифровим підписом, до відповідача вона не зверталася, а тому ці доводи суд відхиляє, як безпідставні.
Положеннями ч. 1 ст. 235 КЗпП регламентовано, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У зв'язку з цим, висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 слід поновити на роботі на посаді начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області з 25.04.2025 також є правомірним.
Що стосується висновків суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу", колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
З урахуванням встановлених у цій справі обставин та наведених норм чинного законодавства України, оскільки суд дійшов висновку про недоведення відповідачем наявності фактичних підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 86 Закону України "Про державну службу", колегія суддів зазначає, що в межах спірних правовідносин права позивача порушені саме внаслідок прийняття наказу від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 ", а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування цього наказу, оскільки це є належним способом захисту порушених прав.
Натомість, задоволення позовних вимог у спосіб визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" не є належним способом захисту порушеного права у цій категорії трудових спорів, а тому колегія суддів вважає, що підстави для задоволення вимог в цій частині відсутні, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині, прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Що стосується висновків суду першої інстанції в частині стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по день постановлення рішення в справі у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов'язкових платежів), колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» № 108/95-ВР від 24.03.1995р. (із змінами і доповненнями), порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014р. (справа № 21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).
Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку № 100 встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідно до пункту 5 цього Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Враховуючи вищевикладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції зазначив, що у матеріалах справи наявна довідка Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 09.06.2025 № 61-Ф про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 , зі змісту якої суд встановив, що середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення складала 1014,39 грн (т. 1 а.с. 152). Відповідно до кількості днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.04.2025 по день постановлення рішення суду у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов'язкових платежів).
Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції в цій частині, колегія суддів зазначає, що дійсно, згідно наявної в матеріалах справи довідки № 61-Ф від 09.06.2025, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 за два останні календарні місяці перед звільненням становить: лютий 2025 р. - кількість робочих днів (планова) 20, посадовий оклад 20795,00 грн; березень 2025 р. - кількість робочих днів (планова) 21, посадовий оклад 20795,00 грн. Всього 41 робочий, посадовий оклад - 41590,00 грн. Середньоденна зарплата: 41590,00/41 = 1014,39 грн.
Враховуючи висновки суду першої інстанції в цій частині, судом апеляційної інстанції встановлено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 110568,51 грн обрахована судом першої інстанції шляхом множення середньоденного заробітку позивача (1014,39 грн) на кількість днів вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по 01.08.2025, який за висновком суду першої інстанції складав 109 днів (1014,39 грн * 109 днів = 110568,51 грн).
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що за період з 25.04.2025 по 01.08.2025 кількість робочих днів складає 71 день: квітень - 4 дні; травень - 22 дні; червень - 21 день; липень - 23 дні; серпень - 1 день.
Отже, враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів дійшла до висновку, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 72021,69 грн (1014,39 грн * 71 день), а тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення відповідної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, шляхом викладення п'ятого абзацу резолютивної частини тексту судового рішення в наступній редакції: «Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по день постановлення рішення в справі у розмірі 72021,69 грн».
Що стосується доводів апелянта про пропущення позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
З матеріалів справи судом встановлено, що наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 24.04.2025 № 184-о, ОСОБА_1 звільнено з 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".
24.04.2025 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Полтавській області складено Акт про відмову від простановлення підпису про ознайомлення з наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області та отримання письмового розрахунку при звільненні.
Як слідує з вищевказаного акта 24.04.2025 у присутності заступника начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом ОСОБА_7 , головних спеціалістів відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом Тетяни Васіної та Станіслава Цвєтова, начальника відділу бухгалтерського обліку № 2 фінансово-економічного ОСОБА_8 , начальник відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Тетяна Ясак ознайомилася з текстом, наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 , письмовим повідомленням про нараховані та виплачені їй суми при звільненні, але відмовилася від проставлення підпису про ознайомлення з даними документами без уточнення причини відмови. При цьому, нею було підписано акт приймання-передавання справ та майна від 24.04.2025 та отримано трудову книжку під підпис у книзі обліку трудових книжок і вкладишів до них.
Разом з тим, як правильно зазначив суд першої інстанції при вирішенні питання дотримання позивачем строку звернення до суду, зазначений вище акт лише фіксує факт відмови від підписання наказу про звільнення, однак не може слугувати переконливим доказом доведення до відома позивача оскаржуваного наказу.
Крім того, відповідно до трек номеру рекомендованого листа № 0601146167768 Укрпошти, що містив у собі лист відповідача № 1600-0701-8/36909 з додатком до нього - копією наказу начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 року № 184-О «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України «Про державну службу», цей лист направлено відповідачем 14.05.2025, а копію наказу про звільнення позивач фактично отримала 22.05.2025 року, а до суду першої інстанції звернулася 30.05.2025, а тому суд вважає, що позивачем строк звернення до суду не пропущений, а тому доводи апелянта в цій частині суд також відхиляє.
Що стосується вимоги позивача у відзиві на апеляційну скаргу винести окрему ухвалу щодо зловживання процесуальними правами представниками Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області за введення суду в оману щодо фактичних обставин справи та стягнути в дохід Державного бюджету України штраф в порядку визначеному статтею 149 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі ст. 324 КАС України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених ст. 249 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Згідно ч. 1, 3, 4, 6, 8 ст. 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов'язків, неналежного виконання професійних обов'язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно (ч. 3 ст. 249 КАС України).
В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.
Окрему ухвалу може бути винесено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.
Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати.
Отже, окрема ухвала має на меті усунення виявлених у процесі розгляду адміністративного позову порушень закону та є підставою для розгляду питання щодо відповідальності винних осіб.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що окрема ухвала - це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушників.
Необхідність її винесення зумовлена завданнями адміністративного судочинства - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових, службових осіб у процесі здійснення ними управлінських функцій.
Тобто, окрема ухвала виноситься судом у зв'язку з виявленням під час судового розгляду порушення законності з боку, зокрема, суб'єкта владних повноважень, які не охоплюються предметом спору та не можуть бути усунені шляхом розв'язання спору по суті.
Наведена правова позиція вже була викладена Верховним Судом у постановах від 25.09.2018 у справі № 09/1653/15 та від 13.02.2019 у справі № 355/1116/17.
При цьому, постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
В обґрунтування заявленого клопотання позивач посилається на те, що посадові особи (представники) відповідача в тексті апеляційної скарги навмисно вводять суд в оману щодо фактичних обставин справи шляхом зазначення неіснуючих норм права в статті 233 Кодексу законів про працю України (сторінка друга апеляційної скарги), щодо факту наявності (неіснуючого) акту від 24.04.2025 про вручення копії наказу про звільнення (сторінки 3 та 7 апеляційної скарги), щодо існування взаємної домовленості про припинення державної служби (сторінки 5, 6 апеляційної скарги), фактичній підміні дати отримання позивачем копії наказу про звільнення (сторінки 2, 3 та 7 апеляційної скарги).
Колегія суддів зазначає, що оцінка обґрунтованості доводів, які наведені відповідачем в апеляційній скарзі надана судом під час апеляційного перегляду цієї справи, а посилання заявника на умисне введення суду в оману ґрунтується на припущеннях позивача та не є підставою для винесення окремої ухвали.
Згідно з ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи сторін отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат зі сплати судового збору.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області задовольнити частково.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2025 по справі № 440/7562/25 скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2025 по справі № 440/7562/25 змінити шляхом викладення п'ятого абзацу резолютивної частини тексту судового рішення в наступній редакції: «Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по день постановлення рішення в справі у розмірі 72021,69 грн».
В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2025 по справі № 440/7562/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий
Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко В.В. Катунов