13 листопада 2025 року № 640/9701/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державного бюро розслідувань про визнання протиправним та скасування наказу № 223-ос від 31.03.2020 про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Окружним адміністративним судом м. Києва відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
На підставі вимог Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» дану справу передано до Київського окружного адміністративного суду за належністю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.02.2024 прийнято справу до провадження та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
В обґрунтування позовних вимог позивач наголошує на порушенні вимог закону в частині змісту оскаржуваного рішення як акта індивідуальної дії та стверджує про відсутність правових підстав для його звільнення. Крім того, наполягає на порушенні відповідачем процедури такого звільнення.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві наголошує, що оскаржуване рішення прийняте ним відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені у наданому суду відзиві.
Такі доводи заперечені позивачем у наданій суду відповіді на відзив.
Відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 працював на посаді слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань Державного бюро розслідувань (ДБР) з 2018 по 2020 рік.
На виконання вимог статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Указом Президента України від 05.02.2020 № 41/2020, затверджено нову організаційну структуру ДБР.
У центральному апараті ДБР створено нові структурні підрозділи та припинено діяльність підрозділів, передбачених попередньою структурою центрального апарату ДБР.
Наказом ДБР від 27.02.2020 № 21 ДСК затверджено та введено в дію штатний розпис центрального апарату ДБР на 2020 рік.
На підставі вищевказаного наказу ДБР посади слідчих державних службовців, яку зокрема, і займав позивач, підлягали скороченню.
ОСОБА_1 03.03.2020 повідомлено про наступне вивільнення.
Наказом ДБР від 31.03.2020 № 223-ос відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) ДБР 02.04.2020 у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
Наказом ДБР «Про внесення змін до наказу від 31.03.2020 №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 06.04.2020 № 240-ос відповідно до пункту 8 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю працівника з 31.03.2020 по 03.04.2020 внесено зміни до оскаржуваного наказу в частині дати звільнення, згідно яких ОСОБА_1 звільнено 06.04.2020, про що зроблено відповідні записи в трудовій книжці позивача.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.
Правові основи організації та діяльності ДБР визначені Законом України «Про Державне бюро розслідувань», відповідно до статті 1 якого ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
Згідно із статтею 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» керівництво діяльністю ДБР здійснює його Директор, який має першого заступника та двох заступників.
Приписами частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що Директор ДБР окрім іншого: організовує роботу ДБР; координує і контролює діяльність центрального апарату та територіальних управлінь ДБР; затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів ДБР; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами; видає в межах повноважень накази і розпорядження, дає доручення, які є обов'язковими для виконання працівниками ДБР; призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату ДБР; та здійснює інші повноваження.
На службу до ДБР приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки.
З прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законів України про перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-ІХ, Верховною Радою України розпочато модернізацію системи держаного управління, з метою швидкого та ефективного перезавантаження влади в Україні, що є нагальним питанням відновлення суспільної довіри до державної влади та питанням національної безпеки.
В рамках комплексних заходів щодо реформування існуючої системи державної служби, з метою удосконалення правових основ організації та діяльності ДБР, шляхом усунення проблемних аспектів правового, структурно-організаційного, процедурного та кадрового характеру, виявлених за час функціонування ДБР, Президентом України внесено до Верховної Ради України законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про Державне бюро розслідувань», який прийнято 03.12.2019.
Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 № 305-ІХ, який набрав чинності з 27.12.2019 (далі - Закон № 305-ІХ), ДБР набуло статусу державного правоохоронного органу.
Відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (в редакції зі змінами, внесеними Законом № 305-ІХ) організаційна структура ДБР визначається Президентом України.
На виконання зазначених положень закону Указом Президента України від 05.02.2020 № 41/2020, затверджено нову організаційну структуру ДБР.
Наказом ДБР від 14.02.2020 № 42 затверджено нову структуру системи ДБР та визнано таким, що втратив чинність, наказ ДБР від 21.12.2017 № 1 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань».
З урахуванням вищевикладеного, а також на підставі положень статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», наказом ДБР від 27.02.2020 № 21 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», внесено зміни до штатного розпису центрального апарату ДБР, які введені в дію з 03.03.2020.
У свою чергу, за результатами зміни структури ДБР створено головний орган досудового розслідування в системі ДБР - Головне слідче управління, в складі якого створено: Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених військовослужбовцями, Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених працівниками правоохоронних органів та Управління з організації досудових розслідувань.
У зв'язку з цим посади слідчих та начальників слідчих підрозділів в Першому, Другому та Третьому управліннях організації досудових розслідувань ДБР, які затверджені вищезазначеним наказом ДБР № 1 від 21.12.2017, підлягали скороченню (позивач проходив службу в Другому управлінні).
Наказом ДБР «Про попередження працівників» від 03.03.2020 № 128-ос Управлінню кадрової роботи та державної служби ДБР надано доручення персонально попередити працівників ДБР, посади яких з 03.03.2020 скорочуються, про наступне вивільнення.
На виконання наказу ДБР від 03.03.2020 складено Попередження про наступне вивільнення ОСОБА_1 , на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», з яким позивача ознайомлено особисто 03.03.2020, що підтверджується матеріалами справи.
Правовідносини, які виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України «Про державну службу», якщо інше не передбачено законом, а дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Приписами частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців;
2) скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців;
3) реорганізація державного органу.
Отже, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» передбачає три самостійні та достатні підстави для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, та не містить будь-яких додаткових умов для її припинення.
На момент виникнення спірних правовідносин із Закону України «Про державну службу» виключено абзац 2 частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 визначається законодавством про працю.
Верховним Судом у складі колегій Касаційного адміністративного суду у постановах від 28.07.2021 у справі № 640/11024/20, від 29.12.2021 у справі № 420/3825/20, від 02.06.2022 у справі № 420/3541/20 та від 07.07.2022 у справі № 640/9691/20 сформовано правові висновки щодо застосування вимог статті 87 Закону України «Про державну службу», при звільнені державного службовця із підстав передбачених пунктами 1 та 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Зокрема, судом касаційної інстанції у вищевказаних справах суду зазначив, що згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Наведена правова норма передбачає застосування дискреційних повноважень суб'єкта призначення та можливість розірвати трудовий договір з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу з будь-яким державним службовцем.
Отже, закон пов'язує припинення правовідносин державної служби, за приписами статті 87 Закону України «Про державну службу», не лише зі фактичним скороченням чисельності або штату державних службовців, а й зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Тож, вищезазначені постанови Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду містять чіткі висновки з приводу відсутності обов'язку роботодавця про переведення за погодженням особи, посада якої скорочується, на рівнозначну, або нижчу вакантні посади та відсутності обов'язку враховувати наявність переважного права залишення на роботі.
Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 № 440-ІХ, частину 3 статті 87 «Про державну службу» доповнено новим абзацом такого змісту: «Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт і призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».
Крім того, Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду погодився зі змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 № 86р/з, про те, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби; внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що вжите у частині третій статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок із працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Таким чином, наявність визначених частиною 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» підстав для припинення державної служби надає можливість суб'єкту призначення розірвати трудовий договір із таких підстав із будь-яким державним службовцем, при цьому, за змістом частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок із працевлаштування працівників, що вивільняються.
Аналогічним чином Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду застосував положення статті 87 Закону України «Про державну службу» у подібних правовідносинах, ухвалюючи постанови від 13.10.2021 у справі № 520/11687/2020, від 30.11.2021 у справі № 480/4055/20, від 08.12.2021 у справі N° 380/3646/20, від 09.12.2021 у справі № 640/20284/20, від 21.12.2021 у справі № 200/7446/20-а, від 23.12.2021 у справі № 380/3551/20, від 10.02.2022 у справі № 380/3597/20, від 16.02.2022 у справі № 380/3389/20, від 16.02.2022 у справі № 380/3654/20 та від 16.02.2022 у справі № 380/4357/20.
Як вже зазначалось, 03.03.2020 позивача попереджено про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади державної служби, що підтверджується письмовим попередженням про наступне вивільнення.
При цьому, відповідачем дотримано строк повідомлення про наступне вивільнення, що позивачем не заперечується.
Відповідно до позиції Верховного Суду викладеній у постановах від 16.01.2018 у справі № 519/160/16-ц, від 06.02.2018 у справі № 619/985/15-ц, від 12.06.2019 у справі № 297/868/18, від 28.04.2021 у справі № 373/2133/17, суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання доцільності і правомірності скорочення штату та чисельності працівників, оскільки право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу.
У даній категорії справ суд не вирішує питання доцільності скорочення посади, а перевіряє лише наявність підстав для звільнення та дотримання відповідної процедури.
З огляду на викладене, на думку суду, оскаржуване кадрове рішення ДБР прийнято обґрунтовано, з дотриманням визначеної законом процедури його прийняття, що свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог.
Відповідно до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Колеснікова І.С.