13 листопада 2025 року № 320/5232/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної гвардії України (адреса Україна, 03151, місто Київ, вул. Святослава Хороброго, будинок 9А, ЄДРПОУ 08803498) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Представник позивача ОСОБА_1 звернулась у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом до Головного управління Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, у якому просить суд:
-Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Головного управління Національної гвардії України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни (Витяг з протоколу від 31.10.2024 № 90) про відмову у наданні статусу учасника бойових дій ОСОБА_1 .
- Зобов'язати Головне управління Національної гвардії України повторно розглянути матеріали ОСОБА_1 щодо надання статусу учасника бойових дій.
- Зобов'язати Головне управління Національної гвардії України надати ОСОБА_1 на підставі поданих документів статус учасника бойових дій.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю - Вісьтак М. Я.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.02.2025 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі. Розгляд справи постановлено проводити одноособово суддею Вісьтак М. Я., у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні). Відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 , який обіймав посаду старшого інструктора (з водіння) спеціальної комендатури, у період з 10.07.2006 по 14.12.2007 перебував у службовому відрядженні у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово (колишня Республіка Югославія), що підтверджується відповідними наказами МВС України та довідками. На час направлення позивача у відрядження діяла постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 № 63 (із змінами від 25.05.2006), якою період бойових дій у Югославії включався до Переліку держав і періодів бойових дій, починаючи з 15.07.1992 року. ОСОБА_1 вважає, що набув право на отримання статусу учасника бойових дій. Незважаючи на це, Головне управління Національної гвардії України відмовило у наданні статусу, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 08.11.2007 № 1296, якою внесено зміни до постанови № 63 та фактично виключено з Переліку період перебування позивача у Косово. Позивач вважає таку відмову протиправною, оскільки згідно з частиною третьою статті 22 Конституції України забороняється звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Отже, зміни, внесені постановою № 1296, не можуть застосовуватися до правовідносин, що виникли до її набрання чинності. З огляду на це ОСОБА_1 наголошує, що він виконував службові обов'язки на території, де фактично відбувалися бойові дії, а тому має право на надання статусу учасника бойових дій як гарантії соціального захисту військовослужбовців МВС України.
20.02.2025 року від уповноваженого представника Головного управління Національної гвардії України надійшов письмовий відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що останній просить суд у задоволенні позову відмовити. Так, сторона відповідача зазначила, що Головне управління Національної гвардії України є головним органом військового управління НГУ, його повноваження визначені Законом України «Про Національну гвардію України» та Положенням №346/2014. На підставі Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та затвердженого наказом МВС Положення про Комісію НГУ, саме Комісія розглядає заяви про надання статусу учасника бойових дій. За рішенням Комісії (протокол №90 від 31.10.2024) Позивачу, ОСОБА_1 , відмовлено у наданні статусу УБД. Підставою відмови є те, що територія Автономного Краю Косово (Республіка Сербія, колишня Югославія), де перебував Позивач у період з 10.07.2006 по 14.12.2007, не входить до Переліку держав і періодів бойових дій, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1994 №63. Відповідач вважає, що діяв в межах своїх повноважень та компетенції і не порушував права Позивача, оскільки рішення Комісії ґрунтувалося на чинному законодавстві та затверджених переліках.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.
На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).
Розглянувши справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.
Старший інструктор (з водіння) спеціальної комендатури, прапорщик ОСОБА_1 у період з 10.07.2006 по 14.12.2007 перебував у службовому закордонному відрядженні у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово (колишня Союзна Республіка Югославія), що підтверджується довідками від 10.12.2007 № К1-868/1 та від 15.10.2007 № К1-624, які містяться у матеріалах справи.
Згідно з наказом начальника управління північного територіального командування ВВ МВС України (по стройовій частині) від 13.07.2006 № 135 ОСОБА_1 вибув у службове відрядження до республіки Югославія.
На підставі наказу начальника управління північного територіального командування ВВ МВС України (по стройовій частині) від 18.12.2007 № 246 встановлено, що ОСОБА_1 прибув зі службового відрядження із республіки Югославія 14.12.2007 року.
Суд встановив, що ОСОБА_1 21.10.2024 звернувся до Головного управління Національної гвардії України із заявою про надання статусу учасника бойових дій.
Листом від 04.11.2024 за вихідним № 27/10/1/5-0-4290 Відповідач надав Витяг з протоколу засідання комісії від 31.10.2024 № 90, яким відмовлено Позивачу у наданні статусу УБД на підставі того, що територія Автономного Краю Косово у період перебування Позивача не входить до Переліку держав і періодів бойових дій, затвердженого Постановою КМУ № 63 від 08.02.1994.
Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, застосовує такі норми.
Відповідно до частини п'ятої статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
Правовий статус учасника бойових дій визначено положеннями Закону № 3551-ХІІ.
Частиною 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності громадян, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Статтею 40 цього Закону передбачено, що гарантії правового і соціального захисту громадян, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та інших нормативно-правових актів.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 3551-ХІІ законодавство України про статус ветеранів війни та їх соціальні гарантії складається з цього Закону та інших актів законодавства України.
Відповідно до статті 5 Закону № 3551-ХІІ учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 11 частини першої статті 6 Закону № 3551-ХІІ передбачено, що учасниками бойових дій визнаються: особи, які у складі груп піротехнічних робіт (груп розмінування) залучалися до безпосереднього виконання завдань щодо розмінування (виявлення, знешкодження та знищення) вибухонебезпечних предметів на території України, та особи, які на мінних тральщиках брали участь у траленні бойових мін у територіальних і нейтральних водах у воєнний і повоєнний час.
Таким чином Законом чітко передбачено, що особи які виконують певні роботи щодо розмінування мають їх здійснювати безпосередньо на території України або траленні бойових мін у територіальних і нейтральних водах у воєнний і повоєнний час.
Крім того, згідно з пунктом 2 частини першої статті 6 Закону № 3551-ХІІ учасниками бойових дій визнаються: учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, поліцейські, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки або у відрядження в держави, де в цей період велися бойові дії.
Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.
Перелік держав і періодів бойових дій на їх території, затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 8 лютого 1994 року №63 з наступними змінами (далі - Постанова №63).
Так, відповідно до змісту Постанови №63 Ліванська Республіка не відноситься до переліку держав і періодів бойових дій на їх території, в яких проходили службу військовослужбовці України в складі миротворчого континенту, що може бути підставою для надання статусу учасника бойових дій відповідно до Закону № 3551-ХІІ.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.06.2021 (справа №240/9932/20) висловив позицію, що дія Постанови №63 поширюється тільки на:
- осіб миротворчого контингенту до 31 грудня 2005 року та військовослужбовців Служби безпеки і Служби зовнішньої розвідки, направлених у відрядження до Республіки Ірак з метою забезпечення в умовах посилення терористичних посягань безпеки дипломатичної установи України, її співробітників та членів їх сімей;
- осіб начальницького складу органів внутрішніх справ та військовослужбовців внутрішніх військ МВС, які перебували 17 березня 2008 року в складі миротворчого персоналу органів внутрішніх справ на території Автономного Краю Косово (Республіка Сербія, колишня Югославія).
При цьому колегія суддів (у справі №240/9932/20) зазначає, що положення абзацу третього частини другої статті 6 Закону № 3551-ХІІ, які передбачають, що перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України були чинними як на період перебування позивача на території Автономного Краю Косово (Республіка Сербія, колишня Югославія), так і на момент виникнення та існування спірних правовідносин.
Суд встановив, що ОСОБА_1 у період з 13.07.2006 по 14.12.2007 перебував у закордонному відрядженні у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово (колишня Союзна Республіка Югославія), що підтверджується наказами МВС України від 07.07.2006 №381 о/с, від 19.07.2007 №938 о/с та від 31.08.2007 №1172 о/с, а також довідками №К1-868/1 від 10.12.2007 та №К1-624 від 15.10.2007.
Вказаний підрозділ був сформований та здійснював миротворчу місію в рамках тимчасової цивільної адміністрації ООН на підставі Закону України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» від 23.04.1999 №613-14, Указу Президента України від 02.10.1999 №1261/99 та Резолюції Ради Безпеки ООН від 10.06.1999 №1244.
Суд звертає увагу, що Постанова КМУ №63 формально поширюється на осіб, які перебували у миротворчих контингентах у визначені дати, проте ОСОБА_1 перебував у Косово з 13.07.2006 по 14.12.2007, тобто до 17.03.2008.
Як було встановлено, листом від 04.11.2024 за вихідним № 27/10/1/5-0-4290 відповідач надав Витяг з протоколу засідання комісії від 31.10.2024 № 90, яким відмовлено Позивачу у наданні статусу УБД на підставі того, що територія Автономного Краю Косово у період перебування Позивача не входить до Переліку держав і періодів бойових дій, затвердженого Постановою КМУ № 63 від 08.02.1994.
Разом з цим, суд вважає за доцільне вказати, що не знаходить підстав для відступу від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 червня 2021 року у справі № 240/9932/20.
У зазначеній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що дія Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 № 63 поширюється виключно на осіб, які перебували у складі миротворчого персоналу органів внутрішніх справ на території Автономного Краю Косово 17 березня 2008 року, тоді як особи, які проходили службу у складі миротворчих контингентів МВС України в Косово до цієї дати, не підпадають під дію вказаного нормативного акта.
З огляду на однакові фактичні обставини - а саме: перебування позивача у складі миротворчого підрозділу МВС України на території Косово у період до 17 березня 2008 року, - суд вважає, що правова позиція Верховного Суду, викладена у справі № 240/9932/20, є застосовною й у цій справі.
За результатами розгляду справи суд дійшов наступних висновків.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь- які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Дослідивши матеріали позову, положення законодавства України та детально оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач діяв на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За таких обставин суд вважає, що зазначений позов не підлягає задоволенню з підстав, викладених у його мотивувальній частині.
Відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат у суду відсутні, оскільки у задоволенні позову відмовлено.
З огляду на наведене та керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної гвардії України (адреса Україна, 03151, місто Київ, вул. Святослава Хороброго, будинок 9А, ЄДРПОУ 08803498) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Копію рішення направити учасникам справи (їх представникам).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Вісьтак М.Я.