22 жовтня 2025 року № 320/57264/24
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Ставничому Н.В., за участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача - Балдука А.О., представника відповідача-1 - Сердіченка С.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві про стягнення суддівської винагороди,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державної судової адміністрації України в якому просить стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період незаконного увільнення від виконання суддівських повноважень з 14.03.2011 по день ухвалення судом рішення у справі, включно, у сумі 6716984,91грн., що визначена без утримання податків й інших обов'язкових платежів.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.12.2024 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Представник позивача 20.06.2025 до суду звернувся із заявою про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просить суд стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період незаконного увільнення від виконання суддівських повноважень з 14.03.2011 по 02.04.2025 включно, у сумі 7080344,91грн.
Протокольною ухвалою від 23.06.2025 судом прийнято заяву про збільшення позовних вимог та закрито підготовче засідання і призначено справу до розгляду по суті.
Протокольною ухвалою від 13.08.2025 суд залучив до участі у справі співвідповідача -Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у рішенні від 30.05.2024 Вища рада правосуддя зробила висновок про те, що з часу призначення позивача на посаду судді Шевченківського районного суду м. Києва і до теперішнього часу він має статус судді, що у свою чергу надає йому право, зокрема на отримання суддівської винагороди за час вимушеного прогулу, а тому просив здійснити йому розрахунок невиплаченої суддівської винагороди за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 включно, у сумі 7 080 344,91грн.
Державною судовою адміністрацією України до суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти задоволення позовних вимог заперечує з тих підстав, що частиною 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України, а тому з огляду на викладене територіальні управління ДСА України є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня, які відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважені на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснюють нарахування та виплату суддівської винагороди.
Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в м. Києві до суду подані письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог, відповідно до яких проти задоволення позовних вимог заперечує.
Позивач та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд задовольнити даний позов у повному обсязі.
Представник Державної судової адміністрації України проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні даного позову.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Указом Президента України «Про призначення суддів» №1540/2004 від 25 грудня 2004 року ОСОБА_1 призначений на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва строком на п'ять років, постановою Верховної Ради України №2635-VІ від 21 жовтня 2010 року обраний на посаду судді цього суду безстроково.
Рішенням Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1341/0/15-10 внесено подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги за результатами розгляду пропозиції члена Вищої ради юстиції ОСОБА_2 від 18 вересня 2010 року про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду за порушення присяги, матеріалів перевірки, проведеної членом Вищої ради юстиції ОСОБА_3 за вказаною пропозицією.
Рішенням Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1342/0/15-10 внесено подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги за результатами розгляду пропозиції члена Вищої ради юстиції ОСОБА_4 від 18 вересня 2010 року про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду за порушення присяги.
Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 2010 року № 2865-VI ОСОБА_1 звільнено з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про визнання актів незаконними відмовлено.
Не погоджуючись із вказаною постановою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції - у зв'язку з тим, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя.
З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об'єднані в одне провадження відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту ЄСПЛ.
ЄСПЛ 19 січня 2017 року ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України» (набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року), зокрема, і за заявою ОСОБА_1 № 68443/1, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності, та статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.
У вказаному рішенні ЄСПЛ, пославшись на висновки у справі «Олександр Волков проти України», зазначив: «У цій справі Суд встановив, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд вважає, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються» (§ 135).
Щодо прохання вжиття заходів індивідуального характеру, а саме поновлення заявників на посадах, у значній кількості справ, в яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, ЄСПЛ дійшов висновку, що найбільш прийнятною формою компенсації було б відновлення національного провадження (§ 147 вказаного рішення). Зокрема, у справі «Олександр Волков» ЄСПЛ зазначив, що відновлення національного провадження не було належним заходом. Беручи до уваги обставини, що призвели до порушень, а також необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів, ЄСПЛ у цій справі дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до принципів Конвенції і надав Уряду вказівку забезпечити поновлення заявника на посаді (рішення у справі «Олександр Волков проти України», § 207- 208).
Втім, у рішенні «Куликов та інші проти України» ЄСПЛ дійшов іншого висновку та зазначив, що «станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв'язку з цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков» (п. 208) щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру, та відхиляє відповідне прохання» (§ 148).
У квітні 2017 року ОСОБА_1 на підставі рішення ЄСПЛ у справі «Куликов та інші проти України» звернувся до Верховного Суду України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року.
Постановою Верховного Суду України від 3 липня 2017 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 , скасовано постанову Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року та передано справу на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.
Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 2 березня 2018 року у справі № П/9901/237/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково:
- визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1341/0/15-10 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги»;
- визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1342/0/15-10 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги»;
- визнано протиправним та скасовано подання Вищої ради юстиції від 16 грудня 2010 року № 89/0/12-10 «Про звільнення судді з посади», згідно з яким Вища рада юстиції пропонує Верховній Раді України звільнити ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги;
- визнано протиправною та скасовано постанову Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді;
- передано на повторний розгляд Вищої ради правосуддя вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності з огляду обставини, викладені у пропозиціях членів Вищої ради юстиції ОСОБА_3 від 13 вересня 2010 року та ОСОБА_2 від 18 вересня 2010 року.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2018 року залишено без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та Вищої ради правосуддя на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 2 березня 2018 року.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 23 квітня 2020 року № 1043/0/15-20 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №9901/136/20 від 19 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2021 року скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 23 квітня 2020 року №1043/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України;
зобов'язано Вищу раду правосуддя розглянути матеріали дисциплінарного провадження щодо ОСОБА_1 .
Рішенням Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року № 316/1дп/15-24 притягнуто суддю Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 30 травня 2024 року скасовано повністю рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року №316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 та закрито дисциплінарне провадження.
Скасовуючи рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року №316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 та закриваючи дисциплінарне провадження Вища рада правосуддя у своєму рішенні від 30 травня 2024 року №1659/0/15-24 вказала наступне:
«Щодо тверджень ОСОБА_1 про незаконність оскаржуваного рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя з тієї підстави, що на час вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної відповідальності відсутній такий елемент складу дисциплінарного проступку, як суб'єкт, оскільки він у 2010 році звільнений з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва, у 2011 році відрахований зі штату суддів цього суду та на час розгляду дисциплінарної справи не поновлений на посаді судді, а отже, не є суддею, варто зазначити, що наведені аргументи судді є неспроможними.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19), аналізуючи складний аспект взаємовідносин між державним службовцем і державою, а також суддею і державою, Суд дійшов висновку, що слід вважати, що суддя перебуває у трудових відносинах саме з державою, а не з судом, в якому він (суддя) працює.
Таким чином, незважаючи на те, що після скасування Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ «Про звільнення суддів» у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді питання відновлення виконання ОСОБА_1 суддівських функцій не було вирішено, не можна вважати ОСОБА_1 таким, що втратив статус судді, та є не суб'єктом дисциплінарної відповідальності.».
Вища рада правосуддя у вказаному рішенні дійшла висновку, що Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вирішила питання про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності поза межами встановленого трирічного строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, тому рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року № 316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 підлягає скасуванню повністю із закриттям дисциплінарного провадження стосовно нього.
Позивач 10.10.2024 звернувся з листом до Державної судової адміністрації України в якому повідомив, що у рішенні від 30.05.2024 Вища рада правосуддя зробила висновок про те, що з часу його призначення на посаду судді Шевченківського районного суду м. Києва і до теперішнього часу він має статус судді, що у свою чергу надає йому право, зокрема на отримання суддівської винагороди за час вимушеного прогулу, а тому просив здійснити йому розрахунок невиплаченої суддівської винагороди за період з 16.03.2011 до теперішнього часу та виплатити зазначені кошти.
Листом від 25.10.2024 №К2301-24-2247/24 Державна судова адміністрація України повідомила, що частиною 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України, а тому з огляду на викладене територіальні управління ДСА України є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня, які відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважені на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснюють нарахування та виплату суддівської винагороди.
Листом від 31.10.2024 №6К255-24-499/24 Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві повідомило позивача, що відповідно до частини 3 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.
Стаття 22 Бюджетного кодексу України передбачає, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники коштів поділяються на головних розпорядників та розпорядників нижчого рівня.
Управління як розпорядник нижчого рівня не наділене правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди.
Позивач звертаючись до суду з даним позовом зазначає, що він не планує поновлення на посаді, однак бажає отримати суддівську винагороду, яку не отримував у період з 14.03.2011 по 02.04.2025 у зв'язку із незаконним звільненням.
Період з 14.03.2011 по 02.04.2025 обґрунтований тим, що 14.03.2011 головою Шевченківського районного суду м. Києва прийнято наказ № 1.5-36 "Про звільнення судді за порушення Присяги», відповідно до якого позивача звільнено з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва, а період по 02.04.2025 включно, обґрунтований тим, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.04.2025 позивач зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення.
Позивач зазначає, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2025, викладеної в постанові у справі №320/10955/23, судді, які мобілізувалися на військову службу, не повинні отримувати суддівську винагороду.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Статтею 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Згідно з частиною першою статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною п'ятою статті 133 Закону №2453-VI встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям Конституційного Суду України, які вперше призначені на посаду судді, виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 5,5 відсотка за кожен рік роботи.
Частиною десятою статті 133 Закону №2453-VI передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Частиною шостою статті 19 Закону №1402-VIІІ встановлено, що кількість суддів у суді визначає Державна судова адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону №1402-VIІІ голова місцевого суду видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний наказ.
Частиною першою статті 52 Закону №1402-VIІІ встановлено, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.
Суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Відповідно до частин другої, третьої, четвертої, п'ятої статті 135 Закону №1402-VIІІ суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:
1) вислугу років;
2) перебування на адміністративній посаді в суді;
3) науковий ступінь;
4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу судді становить:
1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
У той же час, частина десята вказаної статті Закону передбачає, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Відповідно до частини першої статті 151 Закону №1402-VIІІ Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Згідно із частиною другою статті 148 Закону №1402-VIІІ видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 148 Закону №1402-VIІІ Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.
Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону №1402-VIІІ функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Відтак, у даному випадку, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві є розпорядником бюджетних коштів, зокрема щодо суддів Шевченківського районного суду м. Києва, яке відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважене на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснення нарахування та виплати суддівської винагороди.
У той же час, Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в м. Києві не було надано доказів нарахування та виплати судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 суддівської винагороди через його незаконне звільнення.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів як того, що ОСОБА_1 був звільнений з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва так і того, що за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 йому було здійснено розрахунок суддівської винагороди, який складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, що передбачає доступ до державної таємниці та застосування до посадового окладу регіонального коефіцієнту.
Таким чином, у даному випадку, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту прав позивача є зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 14.03.2011 по 02.04.2025, а не стягнути їх з відповідача, враховуючи те, що доплати йому не були нараховані.
На переконання суду, це відповідатиме засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприятиме дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільненого судді, який був позбавлений можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу.
Суд зауважує про те, що суб'єкт владних повноважень при реалізації управлінської функції має забезпечити дотримання положень чинного закону.
Як випливає з практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170).
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкти владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів на обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності своїх дій щодо невиплати позивачеві суддівської винагороди за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 включно.
Отже, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
У зв'язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 судівську винагороду за період з 14.03.2011 по 02.04.2025.
3. У решті позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 11 листопада 2025 р.