Справа № 450/142/24 Головуючий у 1 інстанції: Мельничук І. І.
Провадження № 22-ц/811/1618/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
11 листопада 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.
суддів - Бойко С.М., Копняк С.М.
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
з участю представника позивачки ОСОБА_1 , представника відповідача Захарчука Я.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Ярослава Володимировича на заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 червня 2024 року в складі судді Мельничук І.І. в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
встановив:
У січні 2024 року позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, просила стягнути з відповідача 74 000, 00 Євро заборгованості за розписками.
Вимоги обґрунтовує тим, що у червні 2022 року разом із ОСОБА_2 домовились про ведення спільної підприємницької діяльності. У зв?язку з цим, ними в м. Пустомити відкрито вело-магазин. На закупівлю товару, який реалізовувався у згаданому магазині, позивачка інвестувала грошові кошти, зароблені за час перебування за кордоном. З часом, в силу різних причин, вони вирішили поділити активи, набуті в процесі підприємницької діяльності. Відповідно до досягнутих домовленостей, товар, який знаходився в магазині, залишався відповідачу, а останній зобов'язувався повернути позивачці половину його вартості. Відповідно до розписки від 02.05.2023 відповідач взяв на себе зобов'язання повернути ОСОБА_3 12000,00 Євро. Крім цього, на підставі розписки від 21.06.2023 відповідач повинен повернути 62 000,00 Євро.
03.01.2024 відповідачу надіслана вимога про повернення коштів, однак, у порушення взятих на себе зобов?язань, відповідач не здійснив повернення коштів за жодною із розписок. Таким чином, станом на момент звернення з цим позовом до суду у відповідача існує заборгованість, на загальну суму 74 000,00 Євро. Просила позов задовольнити.
Оскаржуваним заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 червня 2024 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 74000, 00 (сімдесят чотири тисячі) Євро.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 15 140, 00 (п'ятнадцять тисяч сто сорок гривень 00 копійок) судового збору.
Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 квітня 2025 року заяву про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
Заочне рішення в загальному порядку оскаржив відповідач ОСОБА_2 , вважає, що таке підлягає скасуванню, оскільки судом неповно з'ясовано та недоведено обставини, що мають значення для справи, порушено норми процесуального права.
На переконання апелянта, у позовній заяві позивачка покликається на обставини, які непідтверджені жодними доказами.
Зокрема, зазначає, що будь яких товарно-матеріальних цінностей, ні договорів, чи фінансово-господарських документів про придбання для спільного бізнесу товару на суму 74000,00 Євро, ні фінансово оборотних відомостей спільної підприємницької діяльності або будь яких інших документів, які б вказували на ведення позивачкою з відповідачем спільної підприємницької діяльності, позивачкою не надано.
Єдиними письмовими документами є відповідні розписки, при цьому такі не містять підтверджень про отримання відповідачем у ОСОБА_3 в борг грошових коштів чи товарів на суму 74000,00 Євро.
Оскільки відповідач не отримував відповідних коштів чи товарів на суму 74000,00 Євро, в останнього відсутнє зобов'язання повертати такі кошти.
Зміст зазначених розписок не вказує, які договірні відносини були між сторонами, які кошти відповідач повинен повернути позивачці.
Покликаючись на судову практику, звертає увагу, що досліджуючи боргові чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню природу правовідносин сторін незалежно від найменування документу та зробити відповідні висновки.
Просить скасувати заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 червня 2024 року,ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
12.09.2025 на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника позивачки ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, в якому покликаючись на те, що доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, визнання відповідачем у судовому засіданні факту складання ним відповідних розписок, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх представників учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити виходячи з такого.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Суд встановив, що 02.05.2023 ОСОБА_2 взяв на себе зобов'язання повернути ОСОБА_3 12 000,00 Євро, які зобов'язувався повернути у термін до 07.05.2023, а на підставі ще однієї розписки від 21.06.2023 відповідач повинен повернути 62 000,00 Євро.
03.01.2024 відповідачу надіслано вимогу про повернення коштів, однак, у порушення взятих на себе зобов?язань, відповідач не здійснив повернення коштів за жодною із розписок.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить, тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить вимогам закону та відповідає судовій практиці.
Враховуючи, що загальна сума боргу становить 74 000,00 Євро, які відповідач на момент розгляду справи позивачці не повернув, тому беручи до уваги, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за розписками є законними та обґрунтованими, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення у повному обсязі.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Враховуючи наведене, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).
Так, підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України).
Згідно із ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що 02.05.2023 відповідач ОСОБА_2 склав розписку згідно якої зобов'язався віддати ОСОБА_3 гроші в сумі 12000,00 Євро до 07.05.2023 (а.с. 8).
Крім цього, згідно розписки від 21.06.2023 ОСОБА_2 зобов'язаний віддати ОСОБА_3 62 000,00 Євро (а.с. 9).
03.01.2024 позивачка надіслала вимогу про повернення коштів відповідачу, однак, у матеріалах справи відсутні дані про те, що відповідач повернув позивачці кошти за будь якою із описаних розписок.
Звертаючись до суду із позовними вимогами, позивачка ОСОБА_3 такі зводить до того, що у відповідача існує непогашена заборгованість за двома розписками, на загальну суму 74000,00 Євро, просила стягнути таку у примусовому порядку з останнього.
Як зазначено вище, вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, визначаючи правову природу правовідносин, які склалися між сторонами та надаючи оцінку досліджених розписок, застосував до встановлених правовідносин положення закону, які регулюють відносини за договором позики.
Зокрема, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст.1046 ЦК України).
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно із ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Колегія суддів виходить з того, що зметою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16.
Аналізуючи зміст складених власноручно відповідачем розписок, колегія суддів не знаходить достатньо підстав для беззаперечного висновку про узгоджені та визначені сторонами умови отримання позичальником в борг коштів, із зобов'язанням їх повернення до чітко визначеного терміну.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
При цьому, судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою, відмінність залежить від доказування. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Так, факт написання спірних розписок дійсно підтверджується оригіналом таких, які на вимогу суду сторона позивача представила, що жодним чином не заперечується і стороною відповідача.
Натомість, як вбачається із доводів апеляційної скарги, відповідач ОСОБА_2 заперечує сам факт отримання відповідних коштів у позику в принципі.
Як вже зазначалося, відповідно до частини першої ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Таким чином, законодавець викладаючи зазначену норму зробив чіткий акцент на необхідності врахування суми грошових коштів чи кількості відповідної речі (речей), які були передані у позику, оскільки саме у такій самій сумі або у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, відповідні предмети мають бути повернуті позикодавцю.
Іншими словами, для виникнення зобов'язання у позичальника із повернення позики, законодавець зобов'язує враховувати сам факт передачі відповідного об'єкту цивільних прав у позику, про що має бути зазначено у договорі (розписці).
В свою чергу, будь яких даних (часу, місця, самого факту передачі коштів) чи інших обставин, які б стосувалися отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг від ОСОБА_3 , розписки від 02.05.2023 та від 21.06.2023, не містять.
Верховний Суд у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18), вирішуючи подібний спір, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у цій справі про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг й не встановлено обов'язку відповідача повернути грошові кошти позивачу.
Разом з цим, як зазначалося вище перевірка справжньої правової природи правочину (боргової розписки) не дала апеляційному суду підстав вважати цю розписку договором позики, що спростовує протилежні висновки суду першої інстанції.
Натомість, як на підставу обґрунтування позовних вимог, так і у відзиві на апеляційну скаргу, сторона позивача покликається на те, що розписки від 02.05.2023 та від 21.06.2023 складені відповідачем не на підтвердження передання грошових коштів по договору позики, а у зв'язку із перебуванням сторін у зовсім інших правовідносинах, а саме ведення спільної підприємницької діяльності.
Колегія суддів звертає увагу на те, що для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц,).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що: “…у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.»
Разом з цим, наявні у матеріалах справи розписки не свідчать про необхідність відповідної поведінки відповідача, зокрема, щодо повернення коштів, оскільки будь які докази отримання таких у матеріалах справи відсутні.
Також, колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 13 вересня 2023 року справа №754/3591/21 Верховний Суд зазначив, що саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину.
У разі різночитання вони не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про тлумачення правочину відповідно до положень статті 213 ЦК України, чого позивачка у цій справі не здійснила.
Натомість, суд з власної ініціативи вирішувати вказане правове питання не може (частина друга статті 213 ЦК України, частина перша статті 13 ЦПК України).
Таким чином, уникаючи будь яких констатацій чи висновків для можливої преюдиції у майбутньому, колегія суддів все ж не може розділити висновок місцевого суду про наявність, за існуючих обставин, між сторонами зобов'язання із повернення коштів, оскільки як правильно вказав суд першої інстанції, договір позики є одностороннім договором, при цьому, на даному етапі обов'язок відповідача щодо повернення відповідних коштів є незрозумілим (неконкретизованим), оскільки будь які вказівки та зазначення про отримання таких у змісті відповідних розписок, відсутні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно із пунктом 2 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до вимог ст. 376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи те, що доводи апеляційної скарги є такими, що заслуговують на увагу та спростовують висновки суду першої інстанції, які не відповідають обставинам справи, оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити нове рішення по суті спору, яким у задоволенні позову відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України колегія суддів вирішує питання судового збору.
Керуючись ст. ст.367, 368, 369, п. 2 ч. 1 ст. 374, 6, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Ярослава Володимировича - задовольнити.
Заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 червня 2024 року - скасувати.
Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 22710 (двадцять дві тисячі сімсот десять) гривень 00 копійок за подання апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 12 листопада 2025 року.
Головуючий А.В. Ніткевич
Судді С.М. Бойко
С.М. Копняк