Дата документу 04.11.2025 Справа № 335/49/24
Єдиний унікальний № 335/49/24 Головуючий у І інстанції: Калюжна В.В.
Провадження № 22-ц/807/1706/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
04 листопада 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
Головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Гончар М.С.,
Кухаря С.В.,
секретар: Камалова В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2 на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району, Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району про зміну місця проживання дитини, відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківський прав,-
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який у подальшому уточнив, до ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району, Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району про зміну місця проживання дитини, відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківський прав.
В обґрунтування позову зазначено, що сторони перебували у шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 26.03.2018 та мають спільну дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2021 визначено місце проживання дитини разом з матір'ю.
Після отримання судового рішення відповідач перестала виходити на зв'язок та почала створювати перешкоди у спілкуванні з донькою, у зв'язку з чим, позивач звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною.
Після повномасштабного вторгнення, відповідач з дитиною виїхала до іншої країни.
Під час судового розгляду справи про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною була отримана інформація, що мати з дитиною на території Чехії не мають постійного проживання, переїжджають, виходячи з місця роботи відповідача, дитина не відвідує школу.
Таким чином, позивач вважає, що відповідач позбавила спільну дитину сторін права на освіту. Також позивач побоюється, що мати дитини не слідкує за її здоров'ям, оскільки дитина має захворювання, які потребують постійного обстеження та своєчасного лікування.
На думку позивача, ОСОБА_3 не здійснює належним чином своїх батьківських обов'язків, як особа, з якою визначено місце проживання дитини, оскільки позбавляє дитину права на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Натомість, позивач має стабільний заробіток, характеризується позитивно, має у власності житло, де забезпечені усі належні умови для проживання дитини, здатен забезпечити дитину всім необхідним, повною мірою займатися її фізичним та духовним розвитком, чого на теперішній час відповідач забезпечити не може.
Залишення дитини разом з матір'ю, на думку ОСОБА_1 , суперечить правам та інтересам дитини.
Посилаючись на вказані обставини, з урахуванням уточненого позову та заяви про зміну предмета позовних вимог від 14.05.2024, ОСОБА_1 просив суд:
змінити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначивши місце проживання з батьком ОСОБА_1 за адресою оренди квартири: АДРЕСА_1 ;
відібрати у матері ОСОБА_3 малолітню дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без позбавлення батьківських прав та передати батьку, ОСОБА_1 , як такому, що самостійно виховує дитину.
Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2025 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шкабуро О.В. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність їм висновків суду, просить скасувати рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2025 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції, відмовляючи в позові, всупереч вимогам процесуального закону, прийняв аргументи відповідача на віру, лише на підставі пояснень, наданих через месенжер, не надав належної оцінки доводам позивача щодо відсутності у відповідача можливості для належного утримання доньки. Суд не звернув уваги на зазначені позивачем обставини для відібрання дитини у матері, що свідчать про ухилення матері від виконання її обов'язків щодо виховання дитини та забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
03 листопада 2025 року до апеляційного суду надійшла заява представника Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району Романенко О.О. про розгляд справи за її відсутності, в якому зазначено, що орган опіки не заперечує проти ухвалення рішення у справі з урахуванням прав та інтересів малолітньої дитини та висновку органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району № 1427/01-19/20.02-1697 від 11.07.2024.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Шкабуро О.В. наполягав на задоволені апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваного рішення та задоволенні позову.
Представник ОСОБА_3 - адвокат Шоніна О.В. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення просила залишити без змін.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з найкращих інтересів дитини, її прихильності до матері, факту не проживання з батьком протягом тривалого часу. Суд взяв до уваги зміст висновків органів опіки та піклування, відсутність достатніх доказів на підтвердження доводів позивача, думку самої дитини. Н думку суду першої інстанції, визначення місця проживання дитини разом з батьком призведе до зміни місця проживання малолітньої дитини, порушення її усталеного побуту і способу життя, навчання, розвитку, наслідком чого стане невиправдане та надмірне негативне психоемоційне навантаження на дитину та суперечитиме її найкращим інтересам.
Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2021, що набрало законної сили 07.12.2021, задоволено зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення місця проживання дитини, визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання матері - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з відповіддю Державної прикордонної служби України від 08.09.2022, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 виїхала за межі України (т.1, а.с.23).
Відповідно до інформації від 25.09.2023 року, наданої на виконання судового доручення, неповнолітня ОСОБА_5 не відвідувала школу у цьому навчальному році. Клопотання суду повернуто невиконаним (т.1, а.с. 24-25).
Відповідно до інформації, наданої Запорізькою гімназією № 104 листом № 321/01-19 від 11.12.2023 року, протягом вересня-жовтня 2023 року ОСОБА_6 виходила на уроки, з кінця жовтня перестала. Мати повідомила, що вони змінюють місце проживання, після облаштування на новому місці, буде забирати ОСОБА_6 з гімназії. На час надання відповіді документи ОСОБА_6 знаходяться у гімназії (т.1 а.с.26).
Відповідно до листа Департаменту освіти та науки Запорізької міської ради № 01.01-21/2493 від 22.12.2023 року, станом на 15.12.2023 року ОСОБА_5 зарахована до Запорізької гімназії № 104 Запорізької міської ради, з 01.09.2023 року приступила до навчання у 5 класі за дистанційною формою здобуття освіти. У кінці жовтня зафіксовано відсутність ОСОБА_6 на заняттях, за інформацією, наданою матір'ю - у зв'язку зі зміною місця проживання. Станом на 15.12.2023 року ОСОБА_5 не залучена до навчання у гімназії (т.1, а.с.30).
Також судом досліджено висновок психолога щодо психологічного дослідження малолітньої ОСОБА_4 , проведеного 20-29 вересня 2021 року (т.1, а.с.31-35), матеріали, що характеризують особу позивача, довідки з місця роботи, про стан його здоров'я (т.1,а.с.36-43, 241).
Згідно з висновком органу опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району від 11.07.2024 року, з ОСОБА_3 проведена бесіда через месенджер «Telegram», вона повідомила, що наразі з дочкою, ОСОБА_4 перебувають в Федеративній Республіці Німеччині. Комісією прийнято до уваги, що мати мала поважну причину для виїзду разом з дитиною за межі України, пов'язаною з повномасштабним вторгненням російської федерації. Комісією не встановлено виняткових обставин, за яких дівчинка має бути розлучена зі своєю матір'ю. Жодних доказів, які б свідчили про неналежне виконання відповідачем своїх материнських обов'язків, недбале або жорстоке ставлення до дівчинки, негативний вплив на її особистість, немає. Позивач не надав достатніх доказів на підтвердження необхідності зміни місця проживання дитини з батьком з огляду на інтереси самої дитини, які переважають над інтересами і бажаннями її батьків, а також, що в умовах воєнного стану в Україні дитині безпечніше залишатися з батьком в Україні. Орган опіки та піклування вважає недоцільним змінити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_6 і визначення його за місцем проживання батька ОСОБА_1 та недоцільним відібрання дитини, ОСОБА_4 , у матері ОСОБА_3 без позбавлення її батьківських прав.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 05.07.2024 року, комісією встановлено, що відповідно до акту обстеження умов проживання ОСОБА_1 від 13.02.2024 року за адресою: АДРЕСА_3 створені належні умови. За місцем роботи та проживання батько дитини характеризується позитивно, має постійний дохід. Малолітня ОСОБА_4 на даний час проживає разом із матір'ю ОСОБА_3 у Федеративній Республіці Німеччина, про що надала копії відповідних документів. Згідно з інформацією Запорізької гімназії № 104 від 28.06.2024 № 156/01-19 відтерміновано переведення ОСОБА_4 до наступного навчального року. Мати дитини надала підтвердження, що дитина проживає і навчається за кордоном. Під час засідання 05.06.2024 року через месенджер був встановлений зв'язок з ОСОБА_3 , яка повідомила, що вона з донькою перебуває у ФРН з 01.10.2023 року, дитина відвідує там місцеву школу, планують залишатися у ФРН до закінчення воєнного стану. Також проведена бесіда з малолітньою ОСОБА_4 , яка повідомила, що на даний час відмовляється спілкуватись з батьком, і хоче жити з матір'ю. Комісія за підсумками засідання, враховуючи наявні документи по справі, думки батьків та дитини з цього питання, відсутність підтверджень загрози життю та здоров'ю дитини, дійшла висновку про недоцільність відібрання малолітньої ОСОБА_4 від матері ОСОБА_3 без позбавлення її батьківських прав і передачу батьку ОСОБА_1 та про недоцільність зміни місця проживання малолітньої ОСОБА_4 на теперішній час.
Проаналізувавши надані докази в їх сукупності, суд першої інстанції встановив, що батько дитини має необхідні умови для проживання дитини, працевлаштований, отримує заробітну плату, на час розгляду справи судимості не має, характеризується позитивно, сплачує аліменти на утримання дитини за рішенням суду.
Надані для дослідження суду докази підтверджують, що ОСОБА_4 тимчасово не відвідувала заняття у Запорізькій гімназії № 104 у зв'язку з переїздом в іншу країну з причин повномасштабного вторгнення рф. Натомість встановлено, що дитина ОСОБА_4 відвідує школу у Німеччині, де з 01.10.2023 мешкає разом з матір'ю.
Судом досліджено висновок спеціаліста - психолога ОСОБА_8 щодо психологічного дослідження малолітньої ОСОБА_4 , проведеного 20-29 вересня 2021 року, відповідно до якого рекомендовано проживання дитини разом з батьком, оскільки це буде формувати позитивний та стабільний психоемоційний розвиток дитини, який складено в період розгляду справи про визначення місця проживання дитини з матір'ю.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).
Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
У статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, провадження № 61-11625сво22.
У постанові від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 Верховний Суд виснував, що коли батьки перебувають у рівних умовах, мають однакове ставлення до своїх батьківських обов'язків та в разі однакової прихильності дитини до обох батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, яким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.
Наведені правові висновки Верховного Суду потрібно розуміти так, що суди під час вирішення спору про визначення місця проживання дитини мають керуватися принципом якнайкращих інтересів дитини, а при однаковому ставленні батьків до виконання своїх батьківських обов'язків та забезпечення умов проживання дитини враховувати сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з статтею 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Статтею 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Тлумачення як статті 7 СК України загалом, так і частини дев'ятої статті 7 СК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін (частина перша статті 18 СК України).
Способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є зміна правовідношення (пункт 7 частини другої статті 18 СК України).
Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що способом захисту може бути пред'явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, яке визначене рішенням суду. Тобто, зокрема, в разі зміни обставин, пов'язаних із віком дитини, або коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини, яке не виконане як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернутися з позовом про зміну місця проживання дитини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 148/1555/17 зазначено, що «рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин справи, а вже тільки потім права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У разі зміни обставин, пов'язаних з віком дитини, за наявності спору між батьками як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернення до суду із позовом про зміну місця проживання дитини й тому разі, коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини та її відібрання, які не виконані. Найкращі інтереси дитини повинні мати першочергове значення.
Урахування думки дитини щодо її життя передбачає й стаття 12 Конвенції з прав дитини, в якій записано, що Конвенція зобов'язує держави-учасниці забезпечити дитині, здатній формулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються її, і цим поглядам має приділятись належна увага, згідно з віком дитини та зрілістю.
Отже, у справах про визнання місця проживання дитини, її думку слід ураховувати, якщо дитина досягла такого віку й рівня розвитку, що може її висловити. З досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Проте не може бути передбачено шаблонного підходу до розгляду справи за участю дітей: у кожному конкретному випадку суд має підходити розумно та брати до уваги особливості розвитку кожної дитини.
Верховний Суд у своїй практиці наголошує, що для зміни усталеного місця проживання дітей мають бути вагомі аргументи, яких суд першої інстанції у цій справі не встановив. Не було встановлено таких обставин і апеляційним судом під час перегляду справи. ОСОБА_6 довгий час проживає з матір'ю, яка, враховуючи безпекову ситуацію в Україні, пов'язану з повномасштабним вторгненням, заради збереження її життя, здоров'я та найкращих інтересів, вивезла дитину закордон, забезпечила її право на середню освіту у новій школі.
Рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.
Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Отже, при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, дослідивши подані сторонами докази, суд першої інстанції, взявши до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, їх поведінку щодо дитини, вік дитини, умови проживання та інші обставини, що мають істотне значення, надавши оцінку висновкам органів опіки та піклування, дійшов обґрунтованого висновку, що проживання ОСОБА_6 , яка висловила бажання проживати з матір'ю, саме з відповідачем, буде відповідати найкращим інтересам дитини та забезпечить розвиток у безпечному та спокійному для неї середовищі.
З огляду на безпекову ситуацію в Україні, враховуючи відсутність доказів на підтвердження доводів позивача про ухилення матері від виконання її батьківських обов'язків, першочергово враховуючи інтереси самої дитини, яка висловила бажання проживати з матір'ю, і які переважають над інтересами і бажаннями її батьків колегія суддів також не вбачає необхідності визначення місця проживання дитини разом з батьком, на території України.
Суд першої інстанції правильно врахував, що позивач під час судового розгляду справи про визначення місця проживання дитини, самовільно відібрав дочку, якій на той час виповнилось лише 9 років, та ізолював від спілкування з матір'ю, що ніяк не відповідає якнайкращим інтересам дитини.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на найкращі інтереси дитини, її прихильність до матері, особу батька, з яким дочка тривалий час спільно не проживає, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визначення місця проживання дитини разом з батьком, оскільки це призведе до зміни місця проживання малолітньої дитини, порушення її усталеного побуту і способу життя, навчання, розвитку, що потягне невиправдане та надмірне негативне психоемоційне навантаження на дитину та суперечитиме її найкращим інтересам.
Сам по собі факт відсутності ОСОБА_6 на заняттях у гімназії, що знаходиться в м. Запоріжжі не свідчить про те, що ОСОБА_3 порушує право своєї дитини на середню освіту, адже висновком органу опіки встановлено, що дитина відвідує школу у ФРН, де з 01.10.2023 мешкає разом з матір'ю. Цей висновок належним чином обґрунтований, тому відсутні підстави для його неврахування.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, вони зводяться до неправильного тлумачення позивачем норм матеріального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2025 року - без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 13 листопада 2025 року.
Головуючий:
Судді: