КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ
Справа № 947/8393/25
Провадження № 2/947/2128/25
13.11.2025 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді Калініченко Л.В.
при секретарі Матвієвої А.В.,
- представник позивача ОСОБА_1 - адвоката Іванової Ілони Олександрівни,
- відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження
житловим приміщенням, шляхом виселення,
04.03.2025 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим приміщенням, шляхом виселення, в якій позивачка просить суд усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю - часткою житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 , який складається в цілому з одного будинку зазначеного в схематичному плані під літ. «А», загальною площею 69,7 кв.м., з надвірними господарськими будівлями та спорудами шляхом виселення відповідачки - ОСОБА_2 з цього належного позивачеві частки майна, без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позову позивачка посилається на те, що відповідно до договору купівлі-продажу №2-4058 від 21.06.1988 року, ОСОБА_3 набув право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, однак до смерті, він надав згоду на проживання в його будинку в окремому приміщенні жінки на ім'я - ОСОБА_4 , в подальшому встановлена як ОСОБА_2 . Як зазначає позивачка, їй стало відомо, що умовою проживання відповідачки в належній ОСОБА_3 частині будинку АДРЕСА_1 було виконання нею необхідних робіт в саду та городі, прибирання будинку. ОСОБА_3 та відповідачка не вели спільного господарства, не були пов'язані спільним побутом, не мали взаємних права та обов'язків.
Після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилась спадщина на належне останньому за час життя майно. Позивачка вказує, що вона як донька та спадкоємець першої черги до майна ОСОБА_3 , успадкувала та набула в порядку спадкування за законом у власність частку житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Позивачка вказує, що з часу смерті ОСОБА_3 , як і з дня набуття нею у власність частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_1 , відповідачка відмовляється виселятись з даного нерухомого майна, чинить постійні перешкоди у тому числі шляхом зміни замків на вхідних дверях до успадкованого будинку та калитці, що веде на ділянку, де розташований будинок, через що позивачка не має доступу до успадкованого будинку, а кожного разу коли вона намагається потрапити до успадкованого будинку, відповідач чинить перешкоди, починає голосно кричати та викликає поліцію.
Дані обставини, як зазначає позивачка, ставали підставою для звернення позивачки до органів поліції, не зважаючи на що відповідачка і далі продовжує перешкоджати позивачці у користуванні та розпорядженні успадкованим майном. Разом з тим, як вказує позивачка, ОСОБА_2 не має жодних законних прав на користування частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_1 , вона не зареєстрована в цьому майні, не є співвласником, тощо.
З посиланням на вищевикладені обставини, позивачка звернулась до суду з даним позовом.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Калініченко Л.В.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 01.04.2025 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
12.05.2025 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про витребування доказів, яке ухвалою суду від 31.07.2025 року задоволено та витребувано з Одеського районного управління поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області належним чином завірені копії матеріалів, складених за результатом розгляду звернень ОСОБА_1 від 01.11.2024 року та 16.02.2025 року.
27.08.2025 та 04.09.2025 року до суду на виконання вищевказаної ухвали суду надійшли з Одеського районного управління поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області витребувані судом докази.
24.09.2025 року судом було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
До судового засідання призначеного на 03.11.2025 року з'явились:
- представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Іванова Ілона Олександрівна, яка позовні вимоги підтримала та клопотала на їх задоволенні в повному обсязі;
- відповідача - ОСОБА_2 , яка заперечувала проти задоволення позовних вимог, зазначила, що дійсно не є зареєстрованою у спірному житловому приміщенні, однак була вселена та мешкає зі згоди ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , з яким перебувала у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу.
За наслідком розгляду даної справи, суд перейшовши до стадії ухвалення судового рішення та у відповідності до положень ч.1 ст. 244 ЦПК України відклав судове засідання до 13.11.2025 року о 13 год. 30 хв. для ухвалення та проголошення судового рішення.
Про дату, час і місце судового засідання з проголошення судового засідання, учасники справи повідомлялись належним чином.
Заслухавши пояснення сторін по справі та їх представників, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов підлягаючим задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 21.06.1988 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Тюменцевою Л.И., зареєстрованого в реєстрі за №2-4058, дублікат якого видано 24.06.2024 року державним нотаріусом Одеського державного нотаріального архіву Марчишиною С.Г., зареєстрованого в реєстрі за №1-212, копія якого посвідчена 24.06.2024 року державним нотаріусом Одеського державного нотаріального архіву Марчишиною С.Г., зареєстрована в реєстрі №1-213, ОСОБА_3 належало на прав спільної часткової власності частина житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та складається в цілому з однієї кам'яної житлової будівлі, загальна житлова площа якої становить 44,3 кв.м., та надвірних споруд: «Д» - вбиральні, «В» - сараю, №1-8 - огородження, І-ІУ - мостіння, розташованих на земельній ділянці розміром 1587 кв.м. Також у вказаному договорі зазначено, що покупцю - ОСОБА_3 у користування надається із житлової будівлі зазначеної на схематичному плані із літ. «А», приміщення під індексами: 3-1 - веранда, 3-2 - кухня, 3-3 - житлова кімната площею 14 кв.м., крильце, частина погрібу під «а», «В», сарай, І мостіння, №3-4, 6 огородження.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 87 років помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
В порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на належну останньому за час життя майно - частину житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , набута у власність дочкою - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 02.10.2024 року, виданого в рамках спадкової справи №6/2024 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Андріадіс В.Ю., зареєстрованого в реєстрі за №8383.
У відповідності до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за №425627734 від 06.05.2025 року вбачається, що 02.10.2024 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на частку житлового будинку АДРЕСА_1 , на підставі вищевказаного свідоцтва про право на спадщину за законом від 02.10.2024 року, за р.№8383.
Згідно з вказаною довідкою вбачається, відсутність відомостей про інших співвласників даного житлового будинку, однак наявний запис про належність громадянинові ОСОБА_5 права власності на житловий будинок АДРЕСА_2 .
Отже, на підставі вищевикладеного в цілому судом встановлено, що позивачка - ОСОБА_1 є співвласником житлового будинку АДРЕСА_1 , з розміром частки .
У відповідності до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №П1-179432-ю/о, виданої 09.08.2024 року Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані наступні особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_8 .
Отже, відповідачка у вищевказаному нерухомому майні не є зареєстрованою та не є співвласником.
Так, позивачка зазначає, що їй як власнику частки житлового будинку АДРЕСА_1 , створюються перешкоди з боку відповідачки - ОСОБА_2 , у користуванні і розпорядженні даним нерухомим майном, що полягає у незаконному проживанні в цьому майні, його займання та створених перешкодах у не доступі до нерухомого майна, зміни замків.
Відповідачкою під час розгляду не спростовувався факт фактичного проживання у належному позивачці на праві спільної часткової власності - частці житлового будинку АДРЕСА_1 , як і визнавалось, що вона не зареєстрована у цьому житловому приміщенні та не є його співвласником.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 01.11.2024 року звернулась до Одеського районного управління поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області з заявою за наслідком самовільного зайняття громадянкою ОСОБА_4 та іншими особами належного їй на праві спільної часткової власності частки житлового будинку АДРЕСА_1 .
За наслідком розгляду вказаної заяви, Одеським районним управлінням поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області повідомлено ОСОБА_1 про реєстрацію її заяви до ІТС ІПНП №21026 від 01.11.2024 року, під час розгляду якої встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , мешкає громадянка ОСОБА_2 , одна, з якою було проведено роз'яснювальну роботу, щодо недопущення порушень чинного законодавства України. Також повідомлено ОСОБА_1 , що усі спірні питання підлягають вирішенню мирним шляхом, або через суд у приватному порядку.
16.02.2025 року ОСОБА_1 знов звернулась до Одеського районного управління поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області з заявою за наслідком самовільного зайняття громадянкою ОСОБА_4 належного їй на праві спільної часткової власності частки житлового будинку АДРЕСА_1 , яка перешкоджає їй - ОСОБА_1 у доступі до даного житлового приміщення.
За наслідком розгляду вказаної заяви, Одеським районним управлінням поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області повідомлено ОСОБА_1 про реєстрацію її заяви до ІТС ІПНП №5444 від 16.02.2025 року, та роз'яснено, що для усунення перешкод у користуванні майном за адресою: АДРЕСА_1 , їй потрібно звернутись до суду з відповідним позовом.
Також у відповідності до витребуваних судом матеріалів за наслідком вказаного звернення ОСОБА_1 , судом встановлено, що працівниками поліції були отримані письмові пояснення громадянки ОСОБА_2 від 16.02.2025 року, яка повідомила що дійсно мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , куди вселилась зі згоди цивільного чоловіка ОСОБА_3 , з яким проживала спільно до його смерті.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
За змістом ч.2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
За положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у Постанові від 16 листопада 2016 року, справа № 6-709цс16).
Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 6-92цс15 передбачений ст. 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном - підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.
Суд також враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 109 Житлового кодексу України,, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Відповідно до ст. 116 Житлового кодексу України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Власник житла має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, про що йдеться в постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц.
Відповідно до ч.1,2 ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного суду в постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17.
У відповідності до ч. 5 ст. 9 ЖК України житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/454/17 сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ у справах з приводу користування житловими приміщеннями. Зокрема, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві».
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Приймаючи вищевикладене в цілому, суд вважає встановленим на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, що позивачка 02.10.2024 року в порядку спадкування за законом після смерті батька - ОСОБА_3 набула у власність частку житлового будинку АДРЕСА_1 .
Судом встановлено, що відповідачка проживає у вказаному житловому приміщенні без реєстрації та не є співвласником цього майна, що особисто визнано останньою під час розгляду справи.
Будь-яких доказів на підтвердження наявності у відповідачки прав з користування вказаним житловим приміщенням, зокрема, проживання в ньому, як і доказів на підтвердження існування будь-яких угод з користування цим приміщенням укладених з власником цього майна, до суду не надано.
Також є безпідставними доводи відповідачки, що вона була вселена до цього житлового приміщення зі згоди померлого власника - ОСОБА_3 , як член його сім'ї, перебуваючи з ним у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, оскільки в порушення ч.1 ст. 81 ЦПК України не підтверджені жодним доказом.
Приймаючи встановлені судом обставини, наявність неодноразових звернень позивачки до органів поліції за наслідком перешкод з боку відповідачки у користуванні належною позивачці часткою житлового будинку АДРЕСА_1 , з підстав перешкод в доступі до житлового приміщення, а також приймаючи не підтвердження у відповідачки наявності будь-яких прав на час подання позову права користування спірним житловим приміщенням, відсутність укладених з відповідачкою будь-яких угод з користування цим приміщенням, відсутність будь-яких сімейних стосунків та відношення до членів сім'ї власника цього майна, суд вважає обґрунтованими доводи позивачки зі створення з боку відповідачки перешкод у користуванні та розпорядженні позивачкою належною останній на праві власності часткою житлового будинку АДРЕСА_1 .
За наслідком чого, приймаючи, що власник житла має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, суд вважає, що порушене право позивача підлягає захисту, шляхом усунення позивачці перешкод у користуванні та розпорядженні нерухомим майном - часткою житлового будинку АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з цієї частки майна належного позивачеві, без надання іншого житлового приміщення, що є пропорційними переслідуваній меті, а відтак позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.
Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом враховується, що згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Під час ухвалення рішення суд, у відповідності до приписів статті 264 ЦПК України у тому числі вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
У відповідності до положень статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
У відповідності до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , як позивачем за пред'явлення даного позову, було сплачено судовий збір в сумі 1211,20 грн.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України, приймаючи задоволення позову, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню у відшкодування витрат зі сплати судового збору - 1211,40 грн.
Також позивачкою у позові заявлено вимогу про стягнення з відповідачки у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу - 5000,00 грн., яка підтримана представником позивача у судовому засіданні 03.11.2025 року, якою в свою чергу до закінчення судових дебатів не заявлялось жодної заяви про намір подання відповідних доказів після ухвалення судового рішення на протязі п'яти днів в порядку передбаченому ч.8 ст. 141 ЦПК України.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно із п. 2 ч. 3 ст.141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Отже, аналізуючи норми ЦПК України щодо визначення розміру судових витрат та їх розподілу між сторонами можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічні висновки містяться у додатковій постанові Верховного Суду від 24.01.2019 року по справі № 910/15944/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) вказано, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Приймаючи викладене, суд зазначає, що позивачкою заявляючи у відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00 грн. не надано жодного доказу на підтвердження їх складу, розміру та понесення, у тому числі договору про надання професійної правничої допомоги, визначення між позивачем та представником розміру гонорару, опису проведених робіт, акту приймання-передачі, документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку, тощо.
За наслідком чого, у задоволенні вимоги позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід відмовити, залишивши їх за позивачем.
Керуючись ст.ст. 1-18, 76-89, 133, 137, 141, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_4 ) про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим будинком, шляхом виселення - задовольнити.
Усунути перешкоди ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом виселення ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , з належного ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності житлового приміщення - частки житлового будинку АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , у відшкодування судових витрат зі сплати судового збору - 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок.
У задоволенні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування витрат понесених на професійну правничу допомогу - відмовити.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено - 13.11.2025 року.
Головуючий Л. В. Калініченко