ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.10.2025Справа № 910/8024/25
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Шадурі М.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Заступника Генерального прокурора
(01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15;
Ідентифікаційний код: 00034051)
в інтересах держави в особі
позивача 1 Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
(01601, м. Київ, вул. Івана Франка, буд. 19;
ідентифікаційний код: 43220275)
позивача 2 Фонду державного майна України
(01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 18/9;
ідентифікаційний код: 00032945)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТЕХНОЗБУТ"
(03028, м. Київ, вул. Євгена Коновальця, буд. 32Г, оф. 260;
ідентифікаційний код: 32244901)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2:
Національний музей історії України у Другій Світовій Війні. Меморіальний комплекс
(01015, місто Київ, вул. ЛАВРСЬКА, будинок 24, ідентифікаційний код: 02224241)
Про виселення з державного нерухомого майна
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
Заступник Генерального прокурора (далі - прокурор) звернувся в інтересах держави в особі Міністерства культури та стратегічних комунікацій України (далі - позивач-1) та Фонду державного майна України (далі - позивач-2) до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТЕХНОЗБУТ" (далі - відповідач) про виселення у примусовому порядку відповідача з державного нерухомого майна - нежитлових приміщень на першому поверсі будівлі (літ. А) площею 15,25 кв.м., розташованих за адресою: м. Київ, пров. Запечерний, 2, що перебуває на балансі Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс.
Ухвалою суду від 04.07.2025 позовну заяву залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.
08.07.2025 прокуратурою подано до суду заяву про усунення недоліків на виконання ухвали суду від 04.07.2025.
Ухвалою суду від 09.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
15.07.2025 Фондом державного майна України надано письмові пояснення по справі.
15.07.2025 від ТОВ "Архітектурна майстерня "ІНКА" надійшла заява про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача 2.
21.07.2025 від Національного музею Історії України у другій світовій війні. Меморіальний комплекс надійшла заява про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача 2.
23.07.2025 від Національного музею Історії України у другій світовій війні. Меморіальний комплекс надійшли письмові пояснення по суті спору.
28.07.2025 від прокуратури надійшли заперечення щодо вступу ТОВ "Архітектурна майстерня "ІНКА" у справу.
Протокольною ухвалою суду від 29.07.2025 судом задоволено заяву та залучено Національний музей Історії України у другій світовій війні. Меморіальний комплекс у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача 2. Суд на місці ухвалив відмовити у задоволенні заяви щодо залучення Товариства з обмеженою відповідальністю «АРХІТЕКТУРНА МАЙСТЕРНЯ «ІНКА», в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2 оскільки за висновками суду вирішення даного спору не вплине на права та обов'язки зазначеної особи.
29.07.2025 Міністерством культури та стратегічних комунікацій подано до суду письмові пояснення щодо суті спору.
Протокольною ухвалою суду від 24.09.2025 суд закрив підготовче провадження та за погодженням із сторонами призначив справу до судового розгляду по суті на 15.10.2025.
У судове засідання 15.10.2025 з'явилися представники прокуратури, позивача 1, позивача 2 та третьої особи та підтримали позовні вимоги в повному обсязі, просили їх задовольнити.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином.
Суд зазначає, що ухвала про відкриття провадження та наступні ухвали суду про відкладення розгляду справи направлялися відповідачу на адресу, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак поштові відправлення повернулися до суду з посиланням на закінчення терміну зберігання.
Отже відповідач належним чином повідомлений про розгляд справи №910/8024/25 однак своїм правом на подачу письмового відзиву не скористався, доказів на обґрунтування своєї правової позиції у справі не надав.
У разі неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 9 ст. 165 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).
Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Отже, за висновками суду, неявка відповідача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 15.10.2025.
У судовому засіданні 15.10.2025 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача та відповідача, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку, вважає позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
На земельній ділянці 10,42 га у пров. Запечерному, 2 у м. Києві, яка була передана під будівництво Музею війни, знаходиться будівля літ. «А», яка з моменту її передання розташовується у ландшафті Музею війни та як його органічна складова, є невід'ємною частиною діяльності Музею в осередку соціально-культурного, музейного життя, а також використовувалась для реалізації відповідних музейних проектів.
Згідно зі свідоцтвом про право власності від 09.08.2012 CAE № 539976 будівля літ. «А» у пров. Запечерному, 2 у м. Києві належить державі Україна в особі Міністерства і перебуває в оперативному управлінні Музею війни.
13.12.2005 Фондом державного майна України (далі - ФДМУ, орендодавець, сторона 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКРТЕХНОЗБУД» (далі - ТОВ «УКРТЕХНОЗБУД», орендар, сторона 2) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - Договір від 13.12.2005 № 485).
Відповідно до п. 1.1 Договору від 13 12.2005 № 485 його предметом € строкове платне користування державним нерухомим майном, а саме: приміщенням на першому поверсі будівлі площею 192,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, пров. Запечерний, 2, перебуває на балансі Музею війни, ринкова вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 31.08.2005 становила 2 060 000 грн. Приміщення передавалось в оренду під розміщення офісу орендаря (п. 1.2 Договору від 13.12.2005 № 485). Одночасно сторони обумовили, що передання майна в оренду зумовлює виникнення в орендаря права власності на майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку дії оренди (п. 2.2 Договору від 13.12.2005 № 485).
Орендну плату за користування ТОВ «УКРТЕХНОЗБУД» майном сторони установили в розмірі 17 390,44 грн за базовий місяць у співвідношенні 50% до 50% перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу (п. п. 3.1, 3.3 Договору від 13.12.2005 № 485).
Розділом 10 Договору від 13.12.2005 №485 Сторони визначили строк чинності, умови зміни та припинення договору. Зокрема, зазначено, що цей Договір укладено строком на 364 календарних дні і діє з 13.12.2005 до 11.12.2006 включно (п. 10.1 Договору від 13.12.2005 № 485).
Сторони також погодили, що умови договору зберігають силу протягом всього терміну його дії, у тому числі у випадках, коли після укладення договору законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря, а 4 частині зобов'язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов'язань (п. 10.2 Договору від 13.12.2005 № 485).
Зміни і доповнення або розірвання цього договору допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни та доповнення, що пропонується внести, розглядаються протягом 20 днів з дати їх подання до розгляду іншою стороною (п. 10.3 Договору від 13.12.2005 № 485).
Крім того, п. 10.7 Договору від 13.12.2005 № 485 сторони визначили, що чинність цього договору припиняється внаслідок: - закінчення строку, на який його було укладено; - банкрутства орендаря та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України.
При цьому за ініціативою однієї зі сторін Договір від 13.12.2005 № 485 може бути розірвано за рішенням господарського суду у випадках, передбачених чинним законодавством (п. 10.4).
У разі припинення або розірвання договору орендар зобов'язаний повернути балансоутримувачу орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря (п.п. 2.4, 5.7 Договору від 13.12.2005 № 485).
Згідно з актом приймання-передачі від 13.12.2005 ФДМУ передав, а відповідач прийняв приміщення на першому поверсі будівлі площею 192,6 кв. м у пров. Заперечному, 2 у м. Києві.
Надалі сторонами укладено низку додаткових договорів та угод до Договору від 13.12.2005 № 485, якими передбачались внесення змін, зокрема щодо: -заміни назви орендаря на товариство з обмеженою відповідальністю «УКРТЕХНОЗБУТ» (далі - ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ») (угода від 22.03.2006 № 126 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»); -продовження строку дії договору до 11.12.2007 та внесення змін до п. 5.5 Договору від 13.12.2005 № 485 щодо обов'язку орендаря застрахувати орендоване майно протягом місяця після його поновлення (угода від 26.12.2006 № 621 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»);
- порядку та розміру сплати орендної плати (додаткова угода від 01.02.2007 №72 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»); -продовження строку дії договору до 10.12.2008 та викладення в новій редакції п. 5.5 Договору від 13.12.2005 № 485 щодо обов'язку орендаря застрахувати орендоване майно (додаткова угода від 10.12.2007 № 716 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»);
- продовження строку дії договору до 10.01.2009 (додатковий договір від 10.12.2008 № 599 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»). При цьому п. 2 додаткового договору від 10.12.2008 № 599 визначено, що в разі надання Міністерством згоди на продовження терміну дії договору оренди, продовження його дії можливе на термін, указаний у листі - дозволі Міністерства;
- продовження строку дії договору до 10.01.2010 (додатковий договір від 30.12.2008 № 630 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»);
-продовження строку дії договору до 10.01.2030; викладення в новій редакції п. 5.5 Договору від 13.12.2005 № 485 щодо обов'язку орендаря застрахувати орендоване майно та викладення в новій редакції п. 10.4 Договору від 13.12.2005 № 485 щодо можливості його розірвання за погодженням сторін, на вимогу однієї зі сторін за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України (додатковий договір від 11.03.2009 № 109 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»).
-обов'язку орендаря брати участь з іншими орендарями будівлі, в якій розташований об'єкт оренди, у спільних заходах щодо усунення аварійного стану цієї будівлі та запобігання зсуву ґрунту (додатковий договір від 15.06.2009 № 282 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»);
-порядку та розміру сплати орендної плати (додатковий договір від 07.11.2011 №413 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»);
-викладення в новій редакції таких пунктів Договору від 13.12.2005 № 485: п. 1.1 - щодо зміни предмета договору, яким визначено нежитлові приміщення на першому поверсі будівлі загальною площею 15,25 кв. м, розташовані за адресою: м. Київ, пров. Запечерний, 2, а також вартості орендованого майна; п. п. 3.1, 3.5, 5.2 - щодо порядку та розміру сплати орендної плати; п. 5.10 - щодо забезпечення орендодавцю та балансоутримувачу доступу до орендованого майна; п. 8.1 - щодо права орендодавця контролювати виконання умов договору (додатковий договір від 21.06.2013 № 219 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ»).
Згідно з актом приймання-передачі від 21.06.2013 відповідач передав, а Музей війни з відома ФДМУ прийняв приміщення на першому поверсі будівлі площею 177,35 кв. м у пров. Заперечному, 2 у м. Києві.
Отже, за вказаним договором в оренді ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» перебували приміщення площею 15,25 кв. м, розташовані на першому поверсі будівлі літ. «А» за адресою: м. Київ, пров. Запечерний, 2.
Водночас на переконання прокуратури, 03.10.2019 прийнято Закон України «Про оренду державного та комунального майна» № 157-ІХ, положення якого не передбачають можливості автоматичної пролонгації договору оренди державного майна на новий строк.
Таким чином за твердженням прокуратури, термін дії Договору від 13.12.2005 № 485 - до 10.01.2021, отже, з 10.01.2021 спірний договір оренди є припиненим, тому з урахуванням положень договору майно мало бути повернено орендарем за актом приймання-передавання майна, а оскільки відповідач цього не зробив, він має бути у примусовому порядку виселений з орендованого приміщення.
З пояснень Музею війни вбачається, що ФДМУ як орендодавець за вказаним договором 28.04.2023 надіслав на адресу ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» та Музею війни лист з пропозицією Музею війни як балансоутримувачу - скласти акт повернення з оренди орендованого майна TOВ «УКРТЕХНОЗБУТ», а ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» - підписати цей акті звільнити орендоване майно.
Своєю чергою Музей війни 18.05.2023 звернувся до TOB «УКРТЕХНОЗБУТ» з листом про необхідність підписання акта повернення з оренди орендованого майна на об'єкті у пров. Запечерному, 2 у м. Києві.
Проте, оскільки представники ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» нe з'явились за вказаною адресою 25.05.2023, акта повернення з оренди орендованого майна не підписано. Myзей війни 29.06.2023 також звернувся до ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» з листом про необхідність підписання акта повернення з оренди орендованого майна на об'єкті у пров. Запечерному, 2 у м. Києві.
Однак, у зв'язку з повторною неявкою представників ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» за вказаною адресою Музей війни 03.07.2023 одноособово склав акт повернення з оренди орендованого майна на об'єкті у пров. Запечерному, 2 у м. Києві, а також акт відсутності TOB «УКРТЕXHОЗБУТ» в орендованому приміщенні.
Згодом 07.07.2023, Музей війни звернувся до ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» з листом про необхідність підписання акта повернення з оренди орендованого майна на об'єкті у пров. Запечерному, 2 у м. Києві, долучивши відповідні акти та акт відсутності орендаря за вказаною адресою, анкету про стан майна і розрахунків за договором оренди. Проте цей лист з документами 24.07.2023 повернено Музею війни у зв'язку з неотриманням його адресатом (ТОВ«УКРТЕХНОЗБУТ»). Про зазначене Музей війни 03.08.2023 інформував ФДМУ та Міністерство.
Крім того, ФДМУ 15.09.2023 надіслав на адресу Музею війни лист із пропозицією Музею війни як балансоутримувачу ініціювати питання повернення орендованого майна від ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ».
При цьому необхідність повернення об'єкта оренди обґрунтована потребою використання Музеєм війни додаткових площ, у тому числі спірних приміщень, які є предметом договору оренди, оскільки повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації на територію України 24.02.2022 змінило завдання діяльності Музею. Водночас на сьогодні, ураховуючи наведені завдання, виникла реальна потреба у поверненні Музею війни всіх об'єктів, які входять до складу майнового комплексу «Особняк командувача» у пров. Запечерному, 2, у м. Києві, у зв'язку iз чим надалі зазначені об'єкти нерухомості мають бути повернуті, оскільки договір оренди припинив свою дію. Своєю чергою, Музей війни 27.10.2023 інформував листом ФДМУ та Міністерство, а також 22.06.2023 - Міністерство, про необхідність вжиття заходів щодо повернення майна, яке перебуває в оренді, ураховуючи, що Мyзeй війни не є стороною спірного договору оренди.
Крім того, Музей війни у 2023 році звертався до ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» з листами про необхідність погашення заборгованості, які залишились без задоволення
Таким чином, на переконання Музею війни, з урахуванням закінчення 10.01.2021 строку дії Договору від 13.12.2005 № 485, чинність якого припинено внаслідок закінчення строку, на який його було укладено, у відповідача відсутні правові підстави для користування орендованим майном, натомість наявний обов'язок щодо повернення такого майна.
Отже, обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор вказує, що оскільки відповідач фактично не повернув орендованого майна і продовжує безпідставно ним користуватись, наявні підстави для виселення відповідача у примусовому порядку.
Окрім того, за доводами прокурора та позивачів, додатковий договір від 11.03.2009 № 109 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» є нікчемний у зв'язку з недотриманням сторонами вимог закону щодо її нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України "Про прокуратуру" та Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді. Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно з частинами 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Прокурор у позові зазначав про те, що Фонд державного майна України та Міністерство культури та стратегічних комунікацій України як органи, уповноважені державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, такого захисту не здійснюють.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про Фонд державного майна України" Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.
За змістом пунктів 1, 5 частини 1 статті 4 ст.1 Закону України "Про Фонд державного майна України" до основних завдань Фонду державного майна України належать: 1) реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності; здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління.
За змістом статті 4 Закону України "Про Фонду державного майна України" Фонд державного майна України виступає орендодавцем щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю.
Також згідно з ст.7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Фонд державного майна України виступає відповідно до законодавства орендодавцем державного майна, здійснює контроль за використанням майна, переданого в оренду, виконанням договорів оренди державного майна.
Отже, саме Фонд державного майна України є уповноваженим органом на виконання функцій держави у правовідносинах щодо оренди державного майна та орендодавцем об'єктів нерухомості за договором оренди.
Основними завданнями Міністерства культури та стратегічних комунікацій України (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 №1028 Міністерство культури та інформаційної політики України перейменовано на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України) є забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах відновлення та збереження національної пам'яті, кінематографії, у сфері мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей; здійснення функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління; організація планово-фінансової роботи на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління (п.3,4,5 Положення про Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2019 року № 885).
Відповідно до Статуту Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, музей є об'єктом державної власності, належить до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики України.
Отже, органом управління об'єктами державної власності Національного музею історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс є Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.
Тобто, органами, які уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Фонд державного майна України та Міністерство культури та стратегічних комунікацій.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 сформульовано висновок щодо застосування приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; Прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Встановлена статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 912/2385/18 зазначила, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16).
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Сам факт не звернення до суду уповноваженого суб'єкта з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження щодо повернення майна, у зв'язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №903/129/18).
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 28.09.2022 у справі №483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Офіс Генерального прокурора на виконання вимог, установлених абзацом 4 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», листами від 28.02.2024 та від 06.06.2025 повідомив ФДМУ про існування порушення інтересів держави. Зазначеними листами також витребувано відомості про вжиті та заплановані заходи щодо повернення орендованого майна, у тому числі в судовому порядку.
У відповідях від 13.03.2024 та від 25.06.2025 ФДМУ повідомив Офіс Генерального прокурора, що, за інформацією Міністерства, наразі існує нагальна необхідність у припиненні договору оренди, укладеного з ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ», та поверненні цим товариством спірних об'єктів у зв'язку з істотною зміною обставин, оскільки повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації на територію України 24.02.2022 створило нові суспільнополітичні реалії, внаслідок чого вектори діяльності Музею кардинально змінилися та потребують на сьогодні здійснення ним освітньої, комунікаційної, комеморативної роботи, заходів з національно-патріотичного виховання, для чого потрібні додаткові площі, у тому числі спірні приміщення, які надана Музею війни в оперативне управління.
Своєю чергою, ФДМУ звертався до ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» та Музею війни з пропозицією вжити заходів для повернення орендованого майна, однак майно орендарем повернуто не було.
Крім того, ФДМУ інформував Музей війни та Міністерство щодо необхідності вирішення питання вжиття заходів для повернення орендованого ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» майна, однак останніми питання повернення майна від орендаря вирішено не було.
Також Офіс Генерального прокурора листами від 28.02.2024, 24.05.2024 24.07.2024, 01.10.2024 та від 06.06.2024 повідомив Міністерство про існування порушень інтересів держави.
З відповідей Міністерства від 18.03.2024, 13.06.2024, 24.07.2024, 22.10.202 убачається, що наразі існує нагальна необхідність у припиненні договору оренди, укладеного з ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ», та поверненні ним спірних об'єктів у зв'язку з істотною зміною обставин, оскільки повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації на територію України 24.02.202 створило нові суспільно-політичні реалії, внаслідок чого вектори діяльності Музею кардинально змінилися та потребують на сьогодні реалізації останнім освітньої, комунікаційної, комеморативної роботи, заходів з національнопатріотичного виховання, для чого потрібні додаткові площі, у тому числі спірні приміщення, які надано йому в оперативне управління.
У зв'язку з цим Музей війни звертався до Міністерства, а Міністерство -до ФДМУ як орендодавця спірних приміщень про ініціювання процесу повернення орендованого майна. Однак, водночас питання до цього часу не вирішено.
Наданими прокурором у матеріали справи доказами підтверджується, що позивачі були обізнані з обставинами з приводу наявності підстав для розірвання договорів, проте впродовж тривалого періоду не вчиняли дій представницького характеру на захист інтересів держави.
Отже, прокурор у порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", повідомив Фонд державного майна України та Міністерство культури та стратегічних комунікацій України про порушення інтересів держави та дав їм можливість відреагувати. Однак, уповноважені органи не вжили належних заходів у розумний строк, внаслідок чого інтереси держави залишаються незахищеними.
За наведених обставин, прокурор дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", для представництва інтересів держави в суді.
Оскільки компетентні органи протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернулися до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді.
Згідно з п. 7 ст. 176 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до п. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Статтями 11, 509 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань), які мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору.
У відповідності до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно з ст. 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації (ст. 794 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. ст. 209, 210 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Судом встановлено, що пунктом 10.1 Договору від 13.12.2005 №485 що цей Договір укладено строком на 364 календарних дні і діє з 13.12.2005 до 11.12.2006 включно, тобто в момент укладення вказаного договору строк його дії не перевищував 3 роки. Відповідно, вказаний договір не підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Згідно з ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі зміни договору зобов'язання змінюються з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором або не обумовлено характером його зміни (ст. 653 Цивільного кодексу України).
Статтею 654 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Як вбачається з матеріалів справи, додатковий договір від 11.03.2009 № 109 між ФДМУ та ТОВ «УКРТЕХНОЗБУТ» укладено в письмовій формі. В такій же формі був укладений договір від 13.12.2005 №485.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом згідно з законодавством, яке діяло на момент вчинення правочину.
Чинна на момент укладення перелічених договорів норма частини 2 статті 793 ЦК України чітко передбачала обов'язковість нотаріального посвідчення договору найму будівлі капітальної споруди (їх окремої частини) в разі, якщо він укладений строком на три роки і більше, що також в силу частини 3 статті 827 цього Кодексу підлягала застосуванню і до договору безоплатного користування (позички).
Відповідно до частини 3 статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Статтею 220 ЦК України визначені правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору.
У разі недотримання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Пункт 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначає серед загальних засад цивільного законодавства свободу договору. Разом із цим, частиною 3 статті 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Закріпивши принцип свободи договору у Цивільному кодексі України, законодавець разом із тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Укладаючи основний договір, сторони спору мали право очікувати, що все обумовлене укладеним між ними правочином, буде виконано контрагентом зацікавленої сторони. Це випливає з норми статті 629 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами та відповідає загальноприйнятому принципу pacta sunt servanda (постанова Верховного Суду від 18.04.2019 у справі №910/22752/17).
Таким чином, сторони, уклавши договір оренди, узгодили всі істотні умови та на власний розсуд узгодили строк дії договору до 10.01.2030.
Посилання прокурора та позивачів на нікчемність Договору від 13.12.2005 №485 та додаткової угоди від 11.03.2009 № 109 через те, що вони потребували нотаріального посвідчення та державної реєстрації судом відхиляються, оскільки угода про зміну строку дії договору була укладена сторонами 11.03.2009 в тій самій письмовій формі, що і Основний договір і строк дії договору був встановлений до 10.01.2030. Отже, строк дії договору від 13.12.2005 №485 з урахуванням додаткової угоди від 11.03.2009 № 109 станом на момент розгляду справи у суді не закінчився.
Поряд з цим, враховуючи принцип добросовісності, сторони мають інформувати одна одну про важливі обставини, які можуть вплинути на виконання взятих на себе зобов'язань за договором. У цьому випадку, ні Фонд державного майна України, як уповноважений орган на виконання функцій держави у правовідносинах щодо оренди спірного майна, ні Міністерство, як органом управління спірними об'єктами, ні балансоутримувач, враховуючи існування з 2014 року військової агресії РФ проти України, не визначали можливості залучення орендованих площ для діяльності Музею на час визначеного строку договору.
Статтею 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором, а у відповідності до ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Стаття 631 Цивільного кодексу України визначає, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Строк дії договору визначається сторонами на їх власний розсуд, за винятком випадків, коли законом передбачено конкретний строк дії того чи іншого виду договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Відповідно до ст. 764 Цивільного кодексу України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди) то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Таким чином, підставою припинення договору є закінчення строку дії договору за умови, що орендодавець відмовиться від продовження його дії та вимагатиме повернення йому майна.
Як визначено у п. 2.9. Постанови пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 р. № 2269-XII (тут і далі в редакції чинній на час укладання Договору оренди від 13.12.2005 №485) орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Згідно із частиною 4 статті 10 Закону України від 10.04.1992 р. № 2269-XII умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.
Приписи статті 17 Закону України від 10.04.1992 р. № 2269-XII передбачають, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін (частина 1). У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором (частина 2). Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін (частина 3).
В свою чергу, частина 2 статті 26 Закону України від 10.04.1992 р. № 2269-XII встановлює, що однією з підстав припинення договору оренди є закінчення строку, на який його було укладено.
При цьому частини 2 та 4 статті 284 ГК України встановлюють, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
03.10.2019 було прийнято Закон України «Про оренду державного та комунального майна» № 157-ІХ , в розділі "Прикінцеві та перехідні положення" якого передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 1 лютого 2020 року (за виключенням окремих зазначених норм).
При цьому пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 157-IX визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 30, ст. 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.
Ураховуючи опублікування тексту Закону України № 157-ІХ в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019 р., останній набрав чинності 27.12.2019 р. і введений в дію з 01.02.2020 р., отже, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").
При цьому за загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина 1 статті 5 ЦК України).
Відповідно до частини 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 157-IX договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Під час розгляду даної справи як прокурор та і позивачі не довели суду належними та допустимими доказами обставин того, що на дату звернення до суду із позовом про виселення, строк договору оренди від 13.12.2005 №485 є таким, що закінчився, так само як і не доведено суду обставин, з яким Закон пов'язує наявність підстав для припинення Договору та обставин нікчемності означеного правочину.
Таким чином, оскільки строк дії договору оренди не закінчився, суд вважає за необхідне у задоволенні позов відмовити повністю.
У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994 р., серія A, № 303-A, п.29).
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р.). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Приписи статті 79 ГПК України встановлюють, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1-3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005 р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У рішенні від 03.01.2018 р. Віктор Назаренко проти України (Заява № 18656/13) ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції справедливого судового розгляду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають справедливого балансу між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі Беер проти Австрії (Beer v. Austria), заява № 30428/96, пункти 17,18, від 06 лютого 2001 року).
Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.
Враховуючи приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 12.11.2025
Суддя М.О. Лиськов