вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
06 листопада 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/546/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.
Розглянув матеріали справи
за позовом Ужгородської окружної прокуратури, м. Ужгород в інтересах держави
в особі Ужгородської міської ради, м. Ужгород
до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Ужгородського національного університету», м. Ужгород
до відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Ужгородський житловий комплекс», м. Ужгород
до відповідача 3 Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», м. Ужгород
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород
про розірвання договору суперфіцію та зобов'язання повернути земельну ділянку
За участю представників:
прокуратури - Романець О.П., службове посвідчення №069239 від 01.03.2023;
позивача - не з'явився;
відповідача 1 - Німенко А.С., адвокат, ордер серії АО №1078371 від 08.10.2025;
відповідача 2 - Німенко А.С., адвокат, ордер серії АО №1072464 від 08.10.2025;
відповідача 3 - Логойда В.М., адвокат, ордер серії АО №1158871 від 06.06.2025;
третьої особи - не з'явився.
Ужгородська окружна прокуратура звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Ужгородського національного університету», відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Ужгородський житловий комплекс», в якій просить:
- розірвати договір суперфіцію, укладений 15.10.2010 між Ужгородською міською радою, Товариством з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Ужгородського національного університету», Товариством з обмеженою відповідальністю «Ужгородський житловий комплекс» та Державний вищим навчальним закладом «Ужгородський національний університет»;
- зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Ужгородський житловий комплекс» повернути земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:30:002:0063, площею 2,7171 га, яка розташована на вулиці Університетській в м. Ужгород територіальній громаді м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради..
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/546/25 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 травня 2025 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 19 травня 2025 року суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, залучив до участі у справі третю особу встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив у справі підготовче засідання на 17 червня 2025 року.
У підготовчому засіданні 17 червня 2025 року, за участю прокурора, представників відповідача 1 та третьої особи, суд заслухавши пояснення представників учасників справи, постановив протокольну ухвалу, якою поновив відповідачу 1 та третій особі процесуальні строки на подання відповідних заяв по суті справи, визнавши поважними причини пропуску вказаних строків та оголосив перерву в підготовчому засіданні до 08 липня 2025 року.
За результатами підготовчого засідання 08 липня 2025 року суд постановив ухвалу, якою, зокрема, продовжив строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів, задовольнив клопотання ДВНЗ «Ужгородський національний університет» від 17.06.2025 та залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Закарпатську обласну державну адміністрацію, а також задовольнив клопотання прокурора від 07.07.2025 та залучив до участі в справі як співвідповідача Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет», змінивши його процесуальний статус з третьої особи на відповідача 3 та відклав підготовче засідання у справі на 31 липня 2025 року.
15 липня 2025 року представник ДВНЗ «Ужгородський національний університет» подав до суду в електронній формі через підсистему ЄСІТС клопотання про приєднання до матеріалів справи доказів надсилання залученій третій особі раніше поданих заявником заяв по суті справи.
21 липня від представника відповідача 1 до суду через систему «Електронний суд» надійшло клопотання від 18.07.2025 яким, на виконання вимог ухвали суду, заявник надає докази надіслання Закарпатській обласній державній адміністрації процесуальні документи подані відповідачем 1 в ході розгляду цієї справи.
23 липня 2025 року представник ДВНЗ «Ужгородський національний університет» подав через систему «Електронний суд» заяву №6/07 від 23.07.2025 в якій просить продовжити строк для подання відзиву до 31.08.2025 у зв'язку з чим розпочати розгляд справи спочатку.
30 липня 2025 року прокуратура подала до канцелярії суду клопотання про долучення доказів надіслання третій особі поданих заяв по суті справи.
До початку підготовчого засідання 31 липня 2025 року від представника відповідача 1 через систему «Електронний суд» надійшло клопотання від 30.07.2025 про долучення до матеріалів справи доказів, продовження строку підготовчого провадження та оголошення перерви.
У підготовчому засіданні 31 липня 2025 року, за участю прокурора, представників відповідача 1 та відповідача 3, суд постановив протокольну ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви відповідача 3 №6/07 від 23.07.2025 в частині розгляду справи спочатку, водночас, частково задовольнив таку в частині продовження строку подання відзиву та продовжив строк для подання відзиву відповідачем 3 до 15 серпня 2025 року, а також задовольнив клопотання відповідача 1 в частині долучення доказів та відхилив у частині продовження строку підготовчого провадження. У підготовчому засіданні 31 липня 2025 року суд, в порядку ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оголосив перерву до 16 вересня 2025 року.
22 серпня 2025 року представник відповідача 1 подав через систему «Електронний суд» клопотання від 22.08.2025 про долучення до матеріалів справи доказів та поновлення процесуального строку на їх подання.
У підготовчому засіданні 16 вересня 2025 року, за участю прокурора та представників відповідачів 1, 3, суд постановив протокольну ухвалу, якою задовольнив клопотання відповідача 1, поновив строк на подання доказів, долучивши такі докази до матеріалів справи, задовольнив усне клопотання прокурора та оголосив перерву в підготовчому засіданні до 14 жовтня 2025 року.
29 вересня 2025 року відповідачем 1 подано суду письмові примірники доказів, долучених до клопотання від 22 серпня 2025 року.
За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з'ясуванню судом, ухвалою суду від 14.10.2025 постановлено підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 04.11.2025 року.
В судовому засіданні 04.11.2025 судом заслухано вступні слова прокурора та представників відповідачів, досліджено наявні у матеріалах справи письмові докази та з урахуванням заявленого прокурором клопотання для надання учасникам справи можливості підготуватися до судових дебатів оголошено перерву в судовому засіданні до 06.11.2025 року.
Прокурор в судових засідання позовні вимоги підтримав у повному обсязі з визначених у позовній заяві підстав, надав суду пояснення щодо спірних у справі правовідносин.
Представники відповідачів в судових засіданнях 04.11.2025 та 06.11.2025 заперечили проти задоволення позовних вимог з мотивів, що викладені у відзивах на позов, надали суду пояснення щодо підстав незгоди з вимогами прокурора.
Позивач та третя особа в судові засідання не з'явилися, хоча про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, у встановленому законом порядку шляхом надіслання ухвали від 14.10.2025 про закриття підготовчого провадження і призначення справи до її розгляду по суті та ухвали від 04.11.2025 про оголошення перерви в судовому засіданні до електронних кабінетів Ужгородської міської ради та Закарпатської обласної державної адміністрації, що підтверджується довідками про доставку електронного листа від 17.10.2025 року та від 04.11.2025 року.
Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Згідно приписів ч. 1 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до наведених приписів процесуального закону та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, беручи до уваги, що явка учасників справи в судові засідання не визнавалася обов'язковою, у зв'язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивача та третьої особи.
В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 06.11.2025 року.
Правова позиція прокурора.
Позовні вимоги прокурором обґрунтовані порушенням відповідача 1 та 2 умов укладеного між сторонами цієї справи договору суперфіцію від 15.10.2010 щодо здійснення забудови земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:002:0063 площею 2,7171 га всупереч умовам пунктів 1.1., 2.2. та 2.3. договору суперфіцію від 15.10.2010 в комерційних цілях без мети їх передання їх працівникам ДВНЗ «УжНУ» та членам їх сімей, внаслідок чого власник земельної ділянки значною мірою позбавлений того, на що він розраховував при укладенні договору.
Наведені обставини, за позицією прокурора свідчать про істотність допущених відповідача 1 та 2 порушень і є підставою для розірвання договору суперфіцію від 15.10.2010 та, відповідно, повернення в порядку п. 4.2. даного договору земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:002:0063 площею 2,7171 га Ужгородській міській раді.
Письмові пояснення позивача.
Позивачем не надано письмових пояснень щодо ініційованого прокурором позову.
Заперечення (відзиви) відповідачів.
Відповідач 1 згідно з відзивом на позовну заяву від 16.06.2025 заперечує проти задоволення позову в повному обсязі.
Пояснює, що з аналізу умов договору суперфіцію від 15.10.2010 вбачається, що співвідповідачам надається широка дискреція на забудову земельної ділянки, вони вправі самостійно розробляти проектну документацію, отримувати вихідні дані на проектування та господарювати на ділянці, споруджувати та вводити в експлуатацію нерухоме майно по ній, та таке нерухоме майно, згідно умов договору, є власністю співвідповідачів.
Зауважує, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:30:002:0063 площею 2,7171 га знаходиться у постійному користуванні відповідача 3, не вибуло з його володіння за умовами спірного договору, а відповідачі 1 та 2 отримали лише право забудови ділянки, за метою визначеною в пункті 1.2. договору.
Акцентує увагу, що договір суперфіцію від 15.10.2010 не містить чіткого обсягу чи кількості, а також способу передачі нерухомості на користь працівників ДВНЗ «УжНУ», а сама позовна заява не містить чітких вказівок на порушення конкретних умов такого договору співвідповідачами.
Зауважує, що єдина вказівка на необхідність забезпечення, а не передачі житлом працівників ДВНЗ «УжНУ» міститься в тексті преамбули до договору суперфіцію з посиланням на Закон України «Про житловий фонд соціального призначення», Концепцію державної програми «Соціальне житло», схваленої розпорядженням КМУ від 03.09.2005 за № 384-р, програму «Житло УжНУ» та Програму сприяння забезпеченню житлом педагогічних на науково-педагогічних працівників у Закарпатській області на 2007-2012 роки, в рамках співпраці профкому УжНУ з Закарпатським регіональним управління Державної спеціалізований фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та зазначає, що в рамках забудови земельної ділянки, а саме спорудження багатоквартирних житлових будинків за №№ 1-5 по вулиці Мальовнича у місті Ужгород, Закарпатської області, переважна більшість покупців житла були наукові та педагогічні працівники ДВНЗ «УжНУ», придбання якого здійснювалося на пільгових умовах за кредитного фінансування Державної спеціалізований фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» саме в рамках співпраці із профкому УжНУ.
Доводить, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:30:002:0063 площею 2,7171 га наразі перебуває саме у державній, а не комунальній власності, а в Ужгородської міської ради відсутні правомочності по управлінню нею, оскільки така, починаючи з 2013 року, замінена, в силу вказівок Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» на Закарпатську обласну державну (військову) адміністрацію.
Вважає логічним та послідовним умовивід, що з 01.01.2013, у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», власник ділянки змінився, така перейшла у державну власність, а відповідне правонаступництво власника земельної ділянки передбачено у п. 8.7 договору суперфіцію від 15.10.2010 року.
Наведене, за позицією відповідача 1, дозволяє стверджувати про наявність автономних підстав для відмови у задоволенні такого позову, в зв'язку із відсутності у прокурора господарської процесуальної правосуб'єктності для звернення із позовом до суду в особі Ужгородської міської ради, а реєстрація права комунальної власності на ділянку проведена не за ініціативою Ужгородської міської ради чи ДВНЗ «УжНУ», а в рамках подання співвідповідачами заяви про реєстрацію права суперфіцію, і очевидно проведена помилково, оскільки територіальна громада міста Ужгорода не є власником такої ділянки та не є стороною договору суперфіцію із 01.01.2013 року.
В даному контексті та з посиланням на ст.ст. 651, 652 ЦК України стверджує, що оскільки Ужгородська міська рада, на момент прийняття оскаржуваної ухвали, не була стороною договору суперфіцію від 15.10.2010, внаслідок чого відсутні підстави для захисту її порушеного права, а тим паче не вбачається предмет спору, з підстав та у формулюванні вимог, які зазначив прокурор у позовній заяві, звертаючись в її інтересах до суду.
Окремо акцентує увагу на відсутності правових підстав для повернення ділянки до комунальної власності, а також з мотивів відсутності факту її вилучення із комунальної власності, позаяк таке вилучення умовами договору суперфіцію не передбачалося.
Резюмуючи наведене зазначає, що з урахуванням вимог ефективності захисту порушеного права, принципу неможливості захисту права, що не є порушеним, співвідповідачами наведено достатньо підстав, що вказують на відсутність порушеного права Ужгородської міської ради у спірних правовідносинах, а також недоведення прокурором факту неналежного виконання умов договору суперфіцію від 15.10.2010 року.
Крім того, у наданих суду письмових поясненнях від 07.07.2025 доводить, що за відсутності конкретного механізму набуття науково-педагогічними працівниками ДВНЗ «УжНУ» житла, такі реалізовувалися шляхом надання таким сім'ям пільгових кредитних умов на придбання житла у споруджуваних співвідповідачами житлових комплексах по спірній земельній ділянці, а відповідно до письмових пояснень від 22.08.2025 відповідач 1 доводить, що період 2010- 2025 років ряду наукових та педагогічних працівників ДВНЗ «УжНУ», в багатоквартирних будинках №№ 1-9 по вулиці Мальовнича у місті Ужгороді Закарпатської області, надана можливість придбати за кредитні кошти доступне житло, на умовах пільгових умов кредитування, здешевлення частини процентів, а також на індивідуальних умовах надання кредиту і така реалізація та передача житла здійснена саме в рамках співпраці Державної спеціалізований фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», співвідповідачів та профкому УжНУ.
Наведені обставини, за позицією відповідача 1 спростовують доводи прокурора, що викладені у позовній заяві стосовно істотних порушення ТзОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» умов договору суперфіцію від 15.10.2010 року.
Відповідач 2 не надав суду відзиву на позов у визначеному в ст.ст. 165, 178 ГПК України порядку.
Відповідач 3 згідно викладеної у письмових поясненнях від 17.06.2025 позиції в цілому погоджується з твердженням прокурора про те, що в процесі виконання сторонами договору суперфіцію від 15.10.2010 ДВНЗ «УжНУ» з вини відповідачів 1 та 2 не досяг тієї цивільно-правової мети, задля якої даний договір укладався, а саме: відповідачами не передавалося і наразі поки не планується до передачі на баланс ДВНЗ «УжНУ» новозбудованого на спірній земельній ділянці житлового фонду (квартир) для їх наступного розподілу між співробітниками ДВНЗ «УжНУ», зокрема науково-педагогічним складом. З цієї точки зору вважає наявними підстави для висновку про можливість застосування до даної ситуації норм ст. 610, 611, 651 ЦК України.
Разом з тим, вважає, що застосування такого роду наслідків повинно проводитися у належній процесуальній формі, з дотриманням встановленої процедури і з використанням ефективних способів судового захисту.
В даному аспекті звертає увагу, що пред'явлення позову прокурором, а не стороною договору, не може бути підставою для недотримання встановленої законом процедури розірвання договору, а недотримання цієї процедури може свідчити про передчасність позову прокурора в інтересах держави і відсутність предмету спору в цій частині.
З посиланням на п. 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України в редакції до 01.01.2013 зазначає, що всі землі України, крім переданих на той момент в приватну власність, вважалися державними (якщо не був проведений процес розмежування земель державної та комунальної власності), проте їх розпорядження здійснювалося різними органами, залежно від локації ділянок та розташованих на них об'єктів містобудування; зокрема, в межах населених пунктів таке право розпорядження землями державної власності делегувалося державою представницьким органам місцевого самоврядування.
Таким чином, з урахуванням приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» вважає, що спірна земельна ділянка як до 01.01.2013, так і після 01.01.2013 відносилася і далі відноситься до державної власності, але до 01.01.2013 розпорядження нею здійснювалося Ужгородською міською Радою, а після 01.01.2013 таке розпорядження повинно було здійснюватися Закарпатською обласною державною адміністрацією, що в свою чергу є аргументом на користь того, що позов у даній справі повинен був заявлятися прокурором в інтересах держави в особі не Ужгородської міської Ради, а Закарпатської обласної державної адміністрації.
Доводить, що право комунальної власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано після 01.01.2013 за заявою відповідачів 1 та 2 при реєстрації права суперфіцію, що з огляду на пп. «а» п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України №5245-VI від 06.09.2012, згідно з яким спірна ділянка залишається у державній власності, державну реєстрацію права комунальної власності і відповідні докази цього, подані прокурором, слід сприймати критично - і це також є аргументом на користь того, що позов у даній справі повинен був заявлятися прокурором в інтересах держави в особі не Ужгородської міської Ради, а Закарпатської обласної державної адміністрації, у зв'язку з чим спірною вважає також позовну вимогу про повернення земельної ділянки на користь органу місцевого самоврядування.
Звертає увагу, що відповідно до ст. 148-1 ЗК України передбачено автоматичний перехід прав за договором суперфіцію до нового розпорядника земельної ділянки і відсутність потреби документальної фіксації цього, а відтак, саме по собі зазначення у спірному договорі Ужгородської міської ради як сторони такого договору не може бути підставою для заявлення позовних вимог прокурором в особі органу місцевого самоврядування.
Окремо зауважує на необхідності додаткового обґрунтування прокурором порушення саме прав позивача, оскільки з позову випливає, що порушені насамперед і навіть більшою мірою права самого відповідача 3 в інтересах якої прокурор заявляти позови не має права відповідно до законодавства України про прокуратуру.
Відповідь на відзив.
Прокурором не подано суду відповіді на відзив на позов в розумінні ст. 166 ГПК України. При цьому, згідно з письмовими поясненнями від 04.11.2025 за №07.53-107-8602 вих-25 прокурор зазначає, що згідно з наданими відповідачем 1 доказами вбачається, що усі квартири, які надавалися відповідним науковим чи педагогічним працівникам ДВНЗ «УжНУ» були надані на оплатній основі із застосуванням програми пільгового молодіжного житлового кредитування, передбаченого постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 р. № 584 «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла».
Зауважує, що правом на отримання кредиту було наділено велику кількість сімей та одиноких молодих громадян, серед яких були і наукові (науково-педагогічні) працівники; надані відповідачем 1 договори купівлі-продажу квартир та майнових прав на них свідчать про те, що ряд наукових (науково-педагогічних) працівників вирішили скористатись своїм законним правом на отримання пільгового кредиту на поліпшення житлових умов за рахунок бюджетних коштів, при цьому такі договори не містять жодних відомостей про те, що вони укладені на виконання спірного договору суперфіцію, не містять умов повної чи часткової компенсації вартості придбаних квартир чи майнових прав на них за рахунок забудовника чи застосування інших пільгових умов для покупців квартир у зв'язку з тим, що вони є працівниками УжНУ, у зв'язку із на виконанням спірного договору суперфіцію.
Таким чином, вважає, що укладення таких договорів купівлі-продажу квартир та майнових прав на них не стосується виконання ТОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» своїх обов'язків за договором суперфіцію, а самі умови договору взагалі не передбачають можливості іншого використання земельної ділянки, окрім як для будівництва та експлуатації багатоповерхової житлової забудови для працівників ДВН3 «УжНУ» та членів їх сімей.
Звертає увагу, що відповідно до відповіді Ужгородської міської ради управлінням ДАБК прийнято в експлуатацію 08.11.2024 багатоквартирні житлові будинки, побудовані на земельній ділянці за вищевказаним кадастровим номером, де замовником є ТОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету», загальна кількість квартир, які здані в експлуатацію складає 135, на стадії будівництва перебуває багатоквартирний житловий будинок, замовник ТОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету», загальна кількість квартир - 32.
При цьому, зауважує, що відповідачем не надано жодних доказів передання Ужгородській міській раді, ДВН3 «УжНУ» , працівникам ДВНЗ « УЖНУ» чи членам їх сімей квартир чи інших приміщень у багатоквартирних будинках, збудованих після 2021 року, що свідчить про істотні порушення ТзОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» умов договору суперфіцію від 15.10.2010, внаслідок яких власник земельної ділянки значною мірою позбавлений того, на що він розраховував при укладенні договору.
За позицією прокурора, фактично у даному випадку відповідачем не дотримано мети договору суперфіцію щодо передачі в строкове безоплатне користування земельної ділянки саме для будівництва та експлуатації на ній багатоповерхової житлової забудови для працівників ДВН3 «УжНУ» та членів їх сімей.
Письмові пояснення третьої особи.
Третьою особою не подано суду письмових пояснень відповідно до ст. 168 ГПК України.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
Рішенням L сесії IV скликання Ужгородської міської ради від 28.02.2006 за №846 Ужгородському національному університету на підставі п. 3 ст. 124 ЗК України, постанов Кабінету Міністрів України від 11.04.2022 за №502 та від 26.05.2004 за №677 надано дозвіл на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення земельної ділянки площею 3,0 га в районі вул. Університетської для багатоповерхової житлової забудови.
Відповідно до рішення IV сесії V скликання Ужгородської міської ради від 13.06.2007 за №340 Ужгородському національному університету затверджено проект відведення та надано в постійне користування земельну ділянку площею 2,7171 га для розміщення багатоповерхової житлової забудови по вул. Університетській.
На підставі означеного рішення Ужгородської міської ради Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» 05 грудня 2007 року видано Державний акт серії ЯЯ №097887 (надалі - Державний акт) на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 для розміщення багатоповерхової житлової забудови, що підтверджується копією Державного акту з Планом меж земельної ділянки до нього.
За результатами розгляду клопотання Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» рішенням V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 01.10.2010 за №1592 надано дозвіл Ужгородському національному університету на укладення договору суперфіцію на земельну ділянку в районі вул. Університетської в м. Ужгороді площею 2,7171 га (Державний акт серії ЯЯ №097887) з ТОВ «Житловий комплекс УжНУ» та ТОВ «Ужгородський житловий комплекс» для будівництва та наступної експлуатації багатоквартирними житловими будинками для працівників УжНУ та постановлено затвердити проект договору суперфіцію на сесії міської ради.
Рішенням V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 15.10.2010 за №1613 затверджено відповідний проект та цього ж дня - 15 жовтня 2010 року між Ужгородською міською радою, як Стороною 1, Товариством з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Ужгородського національного університету», як Стороною 2, Товариством з обмеженою відповідальністю «Ужгородський житловий комплекс», як Стороною 3 та Державним вищим навчальним закладом «Ужгородський національний університет», як Стороною 4 укладено Договір суперфіції (надалі - Договір) за умовами п. 1.1. якого Сторона 1 надає, а Сторона 2 та Сторона 3 приймають у строкове безоплатне користування земельну ділянку (надалі - Земельна ділянка), яка знаходиться по вулиці Університетській в місті Ужгороді для будівництва та експлуатації на ній багатоповерхової житлової забудови для працівників УжНУ та членів їх сімей (Об'єкт будівництва).
Згідно з преамбулою Договору його укладено з метою забезпечення реалізації прав працівників Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» на житло, вирішення їх побутових питань, поліпшення умов життєдіяльності сімей молодих викладачів та співробітників УжНУ, що потребують поліпшення житлових умов у відповідності до норм чинного законодавства, на виконання Закону України «Про житловий фонд соціального призначення», Концепції державної програми «Соціальне житло», схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 №384-р, Статутом Ужгородського національного університету, колективним договором, на виконання програми «Житло УжНУ» та Програми сприяння забезпеченню житлом педагогічних та науково-педагогічних працівників у Закарпатській області на 2007-2012 роки, в рамках співпраці профкому УжНУ з Закарпатським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», інших нормативних актів України.
Метою надання в користування Земельної ділянки відповідно до п. 1.2. Договору є здійснення Стороною 2 та Стороною 3 будівництва та подальшої експлуатації багатоповерхової житлової забудови згідно затвердженого проекту будівництва, з дотриманням цільового призначення наданої в користування земельної ділянки.
Положеннями п.п. 2.1.-2.3. Договору визначено, що загальна площа надано в користування Земельної ділянки становить 2,7171 га. Земельна ділянка не вилучається з постійного користування Сторони 4, а Сторона 2 та Сторона 3 отримують лише право на користування нею для будівництва та експлуатації багатоповерхової житлової забудови для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей. Площа та межі Земельної ділянки залишаються без змін.
Діяльність Сторони 2 та Сторони 3 щодо будівництва та експлуатації багатоповерхової житлової забудови не повинна негативно впливати на стан Земельної ділянки.
Права та обов'язки сторін Договору визначено в його розділі 6, зокрема, за змістом п. 6.3. якого Сторона 2 та Сторона 3 мають право:
- вимагати від Сторони 1 надання в користування Земельної ділянки після підписання даного Договору (п. 6.3.1. Договору);
- самостійно господарювати на земельній ділянці з дотриманням умов Договору суперфіцію (п. 6.3.2. Договору);
- залучати на свій власний розсуд для виконання зобов'язань за даним Договором та для досягнення мети цього Договору треті організації (п. 6.3.3. Договору);
- переважного перед третіми особами права придбання у користування або у власність Земельної ділянки (п. 6.3.4. Договору);
- вимагати подовження строку дії цього Договору (п. 6.3.5. Договору);
- відчужувати право користування земельною ділянкою, яке надано йому за цим Договором, за попередньою згодою Сторони 1 та Сторони 4 (п. 6.3.6. Договору);
- за згодою Сторони 1 проводити поліпшення земельної ділянки без зміни її цільового призначення, про що Сторонами укладається додаткова угода до даного Договору, яка є його невід'ємною частиною (п. 6.3.7. Договору);
- користуватися на умовах і в порядку, обумовленому Сторонами інженерними комунікаціями Сторони 1 з метою забезпечення належної діяльності Сторін 2 та 3 на Земельній ділянці (п. 6.3.8. Договору);
- зводити з дотриманням технічної документації жилі будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження відповідно до умов цього Договору (п. 6.3.9. Договору);
- здійснювати у встановленому законодавством порядку, за письмовою згодою Сторін 1 та 4 будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем (п. 6.3.10. Договору).
При цьому, пунктами 6.4.1.-6.4.6. розділу 6 Договору визначено обов'язки Сторін 2 та 3, а саме:
- використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;
- приступити до використання земельної ділянки у строки, встановлені цим Договором;
- розпочати будівництво об'єктів нерухомості протягом трьох років з дати набрання чинності даним Договором;
- при використанні земельної ділянки додержуватись природоохоронних, екологічних норм, санітарних та протипожежних норм і правил;
- погодити зі Стороною 1 проект будівництва на Земельній ділянці;
- повернути Земельну ділянку у стані, придатному для її подальшого використання після припинення дії цього Договору, на умовах і в порядку, встановлених даним Договором.
Означеним обов'язками Сторони 2 та Сторони 3 за Договором кореспондують визначені у п.п. 6.1., 6.5. права Сторони 1 та Сторони 4, а саме:
- вимагати від Сторін 2 та 3 використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення згідно з умовами цього Договору.
- вимагати від Сторін 2 та 3 при здійсненні будівництва на земельній ділянці, наданій у користування, дотримання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів.
- вимагати від Сторін 2 та 3 дотримання режиму використання прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та інших режимів використання земель і територій, які особливо охороняються.
Крім того, положенням п. 6.5.1. Договору визначено, що Сторона 4 має прав користуватися Земельною ділянкою, наданою під забудову в обсязі, який не перешкоджатиме здійсненню будівельних робіт та вводу об'єкта в експлуатацію Сторонами 2 та 3, а відповідно до п. 6.1.4. Договору Сторона 1 має право вимагати відшкодування понесених збитків у разі погіршення стану земельної ділянки, окрім змін внаслідок будівництва, експлуатації та обслуговування об'єктів нерухомості на Земельній ділянці, що здійснені відповідно до погодженої проектної документації та які відповідають вимогам ДБН.
Згідно з положеннями п. 3.1. Договору його укладено на період будівництва та експлуатації багатоповерхової житлової забудови.
У разі припинення права користування Земельною ділянкою, на якій споруджено Об'єкт будівництва, Сторони визначають правові наслідки такого припинення за взаємною згодою.
Земельна ділянка повертається за Актом приймання-передачі земельної ділянки протягом 20 (двадцяти) робочих днів з дати припинення дії Договору у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому Сторона 2 та/або Сторона 3 одержали її у користування, з урахуванням змін, що сталися внаслідок будівництва та експлуатації об'єкта будівництва (п.п. 4.1., 4.2. Договору).
Відповідно до п. 4.4. Договору після припинення дії цього Договору Сторони 2 та 3 зберігають право власності на будівлі (споруди), споруджені на Земельній ділянці, переданій їм для забудови.
Аналогічні положення містяться у п. 7.1. Договору, за змістом якого Право власності на зведені об'єкти будівництва на земельній ділянці, відповідно до цього Договору, належить Стороні 2 та Стороні 3.
У разі продажу Стороною 2 та/або Стороною 3 об'єктів нерухомості до його покупця - нового власника, за домовленістю із Стороною 1 та за згодою Сторони 4, може перейти право користування земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому ж обсязі, які були визначені в даному Договорі (п. 7.2. Договору).
За змістом п.п. 8.3., 8.4. Договору він припиняється у разі: спливу строку цього Договору; відмови Сторін 2 та 3 від права користування земельною ділянкою; в інших випадках, передбачених законодавством.
Договір може бути достроково розірваний: за взаємною згодою Сторін; у разі виявлення необумовлених Стороною 2 та 3 у Договорі недоліків земельної ділянки, які істотно перешкоджають Стороні 2 та 3 використовувати земельну ділянку; за рішенням суду.
Одностороннє розірвання цього Договору не допускається (п. 8.5. Договору).
Згідно з долученою до позовної заяви прокурором Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав від 13.05.2025 за №426620280 вбачається реєстрація 19.03.2015 права забудови земельної ділянки площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 за Стороною 2 та 3 за Договором (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19.03.2015 індексний номер 20125717).
Окрім того, з означеної Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав від 13.05.2025 за №426620280 вбачається, що 19.03.2015 державним реєстратором Ужгородського міськрайонного управління юстиції Цоклан О.М. зареєстровано права власності Ужгородської міської територіальної громади в особі Ужгородської міської ради на земельну ділянку площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 та право постійного користування Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» на цю земельну ділянку на підставі Державного акта (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19.03.2015 індексний номер 20123393).
За встановленими судом обставинами, в період з дати укладення між сторонами Договору відповідачами 1 та 2 (Сторонами 2 та 3 за Договором) було збудовано та введено в експлуатацію житлові будинки, які знаходяться на переданій за Договором на праві суперфіцію земельній ділянці площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063, зокрема, будинки за присвоєними їм адресами: м. Ужгород, вул. Мальовнича, буд. 1, буд. 3, буд. 5, буд. 7, буд. 9, а відповідно до долучених прокурором до позовної заяви витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 04.03.2025 за № ЗК012210820180, Сертифікатів про готовність об'єктів до експлуатації від 08.11.2024 за №ЗК122241030336, №ЗК122241031270, №ЗК122241031313 вбачається здача відповідачем 1 в листопаді 2024 року в експлуатацію І-ІІІ черг будівництва багатоквартирних житлових будинків по вул. Мальовнича, 2 в м. Ужгород загальною проектованою кількістю квартир - 187 одиниць.
Означені обставини не заперечуються учасниками цієї справи, вбачаються також з долучених до клопотання відповідача 1 від 25.09.2025 копій договорів купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, про інвестування в будівництво (реконструкцію) житла, кредиту та іпотеки (з додатковими угодами), Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав від 18.07.2025 №435995979, від 17.07.2025 №435916250, від 18.08.2025 №439939690, від 18.08.2025 №439940767, від 18.08.2025 №439940067, від 18.08.2025 №439940467, від 21.07.2025 №436277319, від 18.08.2025 №439941425, від 18.08.2025 №439941729, від 18.08.2025 №439942462, від 18.08.2025 №439942075, від 18.08.2025 №439942177, від 18.08.2025 №439942711, від 18.08.2025 №439942782, від 18.08.2025 №439942621, від 28.07.2025 №437181466, від 18.08.2025 №439943123, від 28.07.2025 №437204975, від 18.08.2025 №439943387, від 28.07.2025 №437206995, від 28.07.2025 №437207439, від 18.08.2025 №439943607, а, як слідує з наданих представником відповідачів 1 та 2 пояснень, спорудження житлових будинків на виконання Договору суперфіцію відбувалося Стороною 2 та 3 у два етапи, перший з яких тривав з 2010 по 2016 роки, а наступний триває по даний час та, наразі, в експлуатацію уведено три з чотирьох черг запроектованого будівництва багатоквартирних будинків по вул. Мальовнича, 2 в м. Ужгороді.
Відповідно до вже згаданої Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав від 13.05.2025 за №426620280 вбачається реєстрація 19.01.2022 за відповідачем 1 права власності на незавершене будівництво (7% готовності до експлуатації) за адресою: м. Ужгород, вул. Мальовнича, 2, що знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.01.2022 індексний номер 63013135).
Предметом позовних вимог у цій справі є заявлена прокурором в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради як власника земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 вимога про розірвання Договору суперфіції від 15.10.2010 з підстав істотного порушення відповідачами 1 та 2 вимог цього Договору щодо будівництва на ній житлової забудови з порушенням умов Договору без мети передачі збудованого житла для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей, що, в свою чергу, є підставою для повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Ужгорода, яка недоотримує значні суми земельного податку під багатоквартирними житловими будинками, позбавлена можливості разом з постійним землекористувачем можливості використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, а, в подальшому, збудувати на цьому місці житлові будинки для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей.
Відповідачі 1 та 2 під час розгляду справи заперечують заявлені прокурором вимоги та по суті стверджуваних прокурором порушень доводять виконання сторонами Договору суперфіції від 15.10.2010 та, зокрема, передачу на умовах купівлі-продажу частини спорудженого житла науковим та науково-педагогічним працівникам Сторони 4 за Договором, що з огляду на відсутність встановленого у Договорі механізму його виконання, кількості житлової забудови, порядку її передачі не може свідчити про істотність порушення Стороною 2 та 3 власних зобов'язань за Договором, які у такому договорі не передбачені.
Відповідач 3 в ході розгляду справи погоджується з аргументами прокурора про наявність порушень відповідачами 1 та 2 умов Договору в частині будівництва та експлуатації на земельній ділянці кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 багатоповерхової житлової забудови виключно для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей, зазначаючи водночас аналогічні відповідачам 1 та 2 міркування, що прокурором невірно обрано особу, яка уповноважена представляти державу у спірних правовідносинах, якою за позицією відповідачів повинна бути Закарпатська обласна державна адміністрація, а особа права якої порушені неналежним виконанням відповідачами 1 та 2 умов Договору є саме відповідач 3, а не Ужгородська міська рада. Наводить, крім того, аргументи щодо ознак неукладеності Договору суперфіції від 15.10.2010 у зв'язку з невизначенням строку його дії та недотримання у спірних правовідносинах визначеної у ст. 651 ЦК України процедури розірвання договору.
Встановлення наявності правових підстав для розірвання в порядку ст. 651 ЦК України укладеного між сторонами Договору суперфіції від 15.10.2010 з огляду на стверджувані прокурором порушення відповідачами 1 та 2 умов такого Договору, наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді, визначення органу, уповноваженого представляти державу у спірних правовідносинах та наявність у такого органу порушеного права з огляду на заявлені прокурором підстави позову і є предметом судового розгляду в даній справі.
Згідно з ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч.1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено суб'єктний склад позивача у складі Ужгородської міської ради, як зареєстрованого власника земельної ділянки відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13.05.2025 за №426620280 та сторони спірного Договору суперфіцію.
Відповідачами зазначені прокурором обставини щодо комунальної власності земельної ділянки площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 заперечуються з посиланням на п. 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України в редакції до 01.01.2013, приписи Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», з огляду на які на переконання відповідачів спірна земельна ділянка належить до державної форми власності, а належним позивачем за ініційованим прокурором позовом має бути орган, уповноважений державою здійснювати повноваження у спірних правовідносинах - Закарпатська обласна державна адміністрація (третя особа у цій справі).
Надаючи оцінку означеним аргументам учасників справи щодо встановлення дати виникнення в органу місцевого самоврядування права комунальної власності на земельну ділянку в межах населеного пункту, суд послуговується правовою позицією щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, що викладена Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 05 серпня 2022 року у справі №922/2060/20 та враховує наступне.
28 червня 1996 року із прийняттям Конституції України визначено один із фундаментальних принципів конституційного ладу держави, а саме гарантування права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).
Ці положення створили принципово нову основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності і фактично відображені у статті 1 ЗК України та статті 373 ЦК України.
Історико-правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що до державної власності в Україні відповідно до статті 31 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII «Про власність» (який діяв до 20.06.2007) належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
При цьому суб'єктами права комунальної власності відповідно до частини 2 статті 32 цього Закону були визначені адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.
Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
За змістом частини 2 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (у первісній редакції) підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
У пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачалося, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об'єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.
Із уведенням у дію 01.01.2002 нового Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України.
Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України.
Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV «Про розмежування земель державної та комунальної власності» (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.
У статті 5 цього Закону було наголошено, що суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності»).
При цьому, із 01.01.2013 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 № 5245-VI (надалі - Закон № 5245-VI), за змістом пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:
а) земельні ділянки:
на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;
які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;
б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах «а» і «б» пункту 4 цього розділу.
Згідно з пунктом 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.
Як передбачено у пункті 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI, у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:
у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;
за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками.
За змістом пункту 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.
Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, ЗК України і пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI, орган місцевого самоврядування є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах населеного пункту - м. Ужгорода, а відсутність державної реєстрації речового права станом на 01.01.2013 не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на неї.
Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI за якими «державна реєстрація речових прав на земельні ділянки … здійснюється в порядку, встановленому законом», що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.
За таких підстав суд вважає, що правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах м. Ужгород, Ужгородська міська рада наділена в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового ЗК України. При цьому за змістом пунктів 1, 3, 7, 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VІ державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності об'єктивно не можна було здійснити раніше, ніж із часу розмежування земель державної та комунальної власності, тобто до 01.01.2013 року.
Подібні за змістом правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 911/488/18, від 05 серпня 2022 року у справі №922/2060/20.
Водночас, відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку з 01.01.2002, а як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 13.05.2025 за №426620280 право комунальної власності на спірну земельну ділянку площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 зареєстровано у встановленому законом порядку державним реєстратором Ужгородського міськрайонного управління юстиції 19.03.2015 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19.03.2015, індексний номер 20123393).
Інших доказів, які б могли поставити під об'єктивний сумнів право комунальної власності позивача на спірну земельну ділянку суду не надано.
Наведене спростовує твердження відповідача 3 про те, що право комунальної власності на спірну земельну ділянку ніколи не виникало, а намір Закарпатської обласної державної адміністрації зареєструвати право державної власності на земельну ділянку площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 (лист від 01.08.2025 за №06-16/9689 - Том ІІ, арк. с. 118) та непідтвердження виконавчим комітетом Ужгородської міської ради приналежності такої земельної ділянки до комунальної власності Ужгородської територіальної громади (лист від 27.05.2025 за №2652/02.4-18 - Том І, арк.с. 141) свідчать про хибне трактування позивачем та третьою особою положень чинного законодавства та не можуть спростовувати підставність висновків суду щодо їх застосування (які відповідають правовій позиції Верховного Суду в подібних правовідносинах).
Хибною також слід вважати позицію відповідача 1 з посиланням на п. 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI щодо переходу з 01.01.2013 земельної ділянки площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 до державної власності, як такої, що перебуває на підставі Державного акта в постійному користуванні Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», позаяк означеними нормами п. 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI визначено, що такі земельні ділянки залишаються, а не переходять у державну власність, а відтак, за відсутності доказів приналежності державі спірної земельної ділянки до 01.01.2013, - невідповідними слід вважати аргументи ТОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» про зміну форми її власності з 01.01.2013 у зв'язку з набранням чинності Законом № 5245-VI.
Водночас, за позицією прокурора, бездіяльність Ужгородської міської ради, як органу, що уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, в частині незвернення до суду з позовом про розірвання Договору та повернення земельної ділянки порушує економічні інтереси держави не відповідає суспільному інтересу, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.
Вказані порушення прокурором обґрунтовуються недоотриманням значних сум земельного податку під багатоквартирними житловими будинками, які зводяться відповідачами 1 та 2 на спірній земельній ділянці з порушенням умов Договору, відсутність можливості разом з постійним землекористувачем використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, а, в подальшому, збудувати на цьому місці житлові будинки для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
В контексті завдань господарського судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача.
Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов для реалізації встановленого вказаними вище нормами права.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У цьому контексті суд звертає увагу на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
При цьому Європейський суд справ людини у своїх рішеннях наголошує, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні (пункт 192 рішення у справі «Scordino v. Italy (№ 1)» від 29.03.2006, заява № 36813/97; пункт 45 рішення у справі «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany» від 12.07.2001, заява № 42527/98).
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення / підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та / або оспорювання його прав та інтересів.
Водночас підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.09.2022 у справі № 916/144/17.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
У свою чергу, суд перевіряє доводи позивача і, залежно від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Схожий за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з'ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).
Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237 ГПК України) суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
За змістом положення статті 14 ГПК України передбачено обов'язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
У частині 1 та пунктах 4, 5 частини 3 статті 162 ГПК передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору («da mihi factum, dabo tibi jus»). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia» (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
З урахуванням викладеного вище, суд зауважує, що при розгляді спору у цій справі передусім підлягають встановленню (1) наявність порушення цивільного права або інтересу держави в особі визначеного прокурором позивача, за захистом якого він (прокурор) звернувся до суду, (2) яке саме право (інтерес) порушене, (3) в чому полягає порушення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)).
Також Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3)).
За змістом правої позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у справі № 912/2385/18, суд розглядаючи справу по суті, повинен вирішити питання, чи є позивач (особа, в інтересах якої поданий прокурором позов) тією заінтересованою особою, про яку йдеться в частині 2 статті 4 ГПК України. При цьому при вирішенні такого питання суд повинен виходити з характеру спірних правовідносин та оцінки конкретних фактичних обставин справи.
У справі, що розглядається, судом установлено, що заявляючи позовні вимоги про розірвання договору суперфіцію та повернення земельної ділянки та подаючи такий позов в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради, прокурор посилається на недоотриманням органом місцевого самоврядування земельного податку під багатоквартирними житловими будинками, які зводяться відповідачами 1 та 2 на спірній земельній ділянці з порушенням умов Договору та відсутність можливості разом з постійним землекористувачем використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, а, в подальшому, збудувати на цьому місці житлові будинки для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей.
Позатим, суд враховує, що прокурором не долучено до матеріалів справи жодного доказу на підтвердження обставин наявності у землекористувача (-ів) земельної ділянки площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 заборгованості зі сплати земельного податку, а відповідно до наданих представником відповідача 3 пояснень платником земельного податку за користування цією земельною ділянкою є саме постійний землекористувач - Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет» і на час розгляду справи в суді така заборгованість у навчального закладу - відсутня.
Суд враховує, що за змістом п.п. 269.1.1.2. ст. 269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є, зокрема, землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування, зокрема, у спірних правовідносинах таким платником на підставі Державного акта є Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет».
При цьому, умовами Договору суперфіцію від 15.10.2010 не врегульовано правовідносини щодо ймовірного відшкодування відповідачами 1 та 2 сплаченого відповідачем 3 земельного податку (плати за землю) та/або не встановлювався для ТОВ «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» чи ТОВ «Ужгородський житловий комплекс» обов'язок самостійної оплати земельного податку, що за встановлених у справі обставин спростовує аргументи прокурора про недоотримання позивачем сум земельного податку за земельну ділянку площею 2,7171 га, кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 чи про ймовірну наявність причинно-наслідкового зв'язку з діями відповідачів 1 та 2 у цій частині.
Суд, при цьому, враховує, що визначальним у розгляді даної справи є те, чи порушені права та інтереси визначеного прокурором позивача з підстав позову, які визначені самим прокурором, і на підставі тих доказів, які подані ним на обґрунтування своїх же вимог та чи належний спосіб захисту, обраний прокурором у заявленому ним же позові.
З'ясовуючи питання наявності в органу місцевого самоврядування порушеного права у спірних правовідносинах з інших заявлених прокурором підстав суд враховує, що відповідно до ст.ст. 13, 19 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 80 ЗК України суб'єктами права на землі комунальної власності є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
За приписами ст.ст. 12, 122 ЗК України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції міських рад належить вирішення питань про надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад.
За встановлених у справі обставин, відповідно до рішення IV сесії V скликання Ужгородської міської ради від 13.06.2007 за №340 Ужгородському національному університету затверджено проект відведення та надано в постійне користування земельну ділянку площею 2,7171 га для розміщення багатоповерхової житлової забудови по вул. Університетській та на підставі означеного рішення Ужгородської міської ради Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» 05 грудня 2007 року видано Державний акт серії ЯЯ №097887 на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 для розміщення багатоповерхової житлової забудови, що підтверджується копією Державного акту з Планом меж земельної ділянки до нього.
З урахуванням викладеного, у спірних правовідносинах, повноваження щодо вирішення питання про категорію спірної земельної ділянки, її цільове призначення та надання у постійне користування спірної земельної ділянки належать до компетенції Ужгородської міської ради, яка реалізована шляхом прийняття органом місцевого самоврядування рішень:
- від 28.02.2006 №846 - про надання Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» дозволу на підготовку проекту відведення з зміною цільового призначення земельної ділянки для багатоповерхової житлової забудови;
- від 13.06.2007 №340 - про затвердження проекту відведення та надання у постійне користування Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» земельної ділянки площею 2,7171 га для розміщення багатоповерхової житлової забудови по вул. Університетській;
- від 01.10.2010 №1592 - про надання Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» дозволу на укладення договору суперфіцію на земельну ділянку в районі вул. Університетської в м. Ужгороді площею 2,7171 га;
- від 15.10.2010 за №1613 - про затвердження договору суперфіцію.
Суд враховує, що з поданих учасниками справи доказів, зокрема з витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 04.03.2025 за № ЗК012210820180, Сертифікатів про готовність об'єктів до експлуатації від 08.11.2024 за №ЗК122241030336, №ЗК122241031270, №ЗК122241031313, копій договорів купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, про інвестування в будівництво (реконструкцію) житла, кредиту та іпотеки (з додатковими угодами), Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав від 18.07.2025, 21.07.2025, 28.07.2025, 18.08.2025 вбачається, що з часу укладення спірного Договору суперфіцію відповідачами 1 та 2 на земельній ділянці площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 збудовано та здано в експлуатацію багатоквартирні житлові будинки за адресами: м. Ужгород, вул. Мальовнича буд. 1, буд. 2, буд. 3, буд. 5, буд. 7, буд. 9.
Означені обставини не заперечуються учасниками цієї справи та, відповідно, не можуть свідчити про нецільове використання земельної ділянки площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063, яка надавалася Ужгородською міською радою в постійне користування Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» та в подальшому була предметом спірного договору суперфіції від 15.10.2010 саме для розміщення багатоповерхової житлової забудови.
Так, приписами ст. 19 ЗК України визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії, зокрема, землі житлової та громадської забудови.
Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим (ч. 3 ст. 19 ЗК України).
Згідно з ч. 1 ст. 20 ЗК України при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення. При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення.
Відповідно до ч. 3 ст. 20 ЗК України категорія земель та вид цільового призначення земельної ділянки визначаються в межах відповідного виду функціонального призначення території, передбаченого затвердженим комплексним планом просторового розвитку території територіальної громади або генеральним планом населеного пункту.
При цьому, класифікатор видів цільового призначення земельних ділянок, видів функціонального призначення територій та співвідношення між ними, а також правила його застосування з визначенням категорій земель та видів цільового призначення земельних ділянок, які можуть встановлюватися в межах відповідної функціональної зони, затверджуються Кабінетом Міністрів України. Зазначені класифікатор та правила використовуються для ведення Державного земельного кадастру і містобудівного кадастру.
Віднесення земельних ділянок до певних категорії та виду цільового призначення земельних ділянок має відповідати класифікатору та правилам, зазначеним в абзаці першому цієї частини (ч. 5 ст. 20 ЗК України).
Суд зазначає, що кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму. При цьому земельні ділянки однієї категорії можуть використовуватися за різними видами цільового призначення.
Водночас, поняття «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» стосується тих випадків, коли на земельній ділянці з певним цільовим призначенням проводиться діяльність, яка виходить за межі цільового призначення та передбачає фактичне використання такої ділянки.
Матеріали справи свідчать, що спірна земельна ділянка площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 відноситься до категорії земель: землі житлової та громадської забудови; цільове призначення: для розміщення багатоповерхової житлової забудови та за встановленими у справі обставинами відповідачами 1 та 2 на підставі договору суперфіції від 15.10.2010 здійснюється будівництво на ній багатоквартирних житлових будинків, що відповідає як категорії даної землі, так і її цільовому призначенню і, відповідно, виключає підставність доводів прокурора про порушення цільового використання такої земельної ділянки відповідачами 1 та 2 при виконанні Договору.
Суд враховує також, що за змістом ч. 1 ст. 92 ЦК України правом постійного користування земельною ділянкою є право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Таким чином, за наслідками реалізації власної компетенції на надання у постійне користування Державному вищому навчальному закладу «Ужгородський національний університет» земельної ділянки площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 (Державний акт серії ЯЯ №097887 від 05.12.2007) правомочності щодо володіння та користування такою земельною ділянкою перейшли від Ужгородської міської ради до Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», який, в тому числі, у спірних правовідносинах за наслідками набуття права постійного користування земельною ділянкою отримав і процесуальну компетенцію щодо захисту такого права.
Згідно з частинами 1, 3, 4 статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Визначення відповідача (відповідачів), предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідача (відповідачів) й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічний висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).
В пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 сформульовано такий висновок щодо застосування статті 21 ГПК України (в редакції, чинній до 14.12.2017), яка за змістом є подібною до норми статті 45 чинного ГПК України:
«За змістом наведеної норми сторони - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача».
Судом приймається до уваги, що подання прокурором в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради цього позову в частині заявлених підстав про неможливість для постійного користувача (відповідача 3) використання ділянки за цільовим призначенням та будівництва відповідачами 1 та 2 житлових будинків не з метою їх передачі працівникам ДВНЗ «УжНУ» та членам їх сімей, не пов'язується з наявністю порушених прав чи інтересів саме Ужгородської міської ради, яка передавши земельну ділянку площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 в постійне користування відповідачу 3 та уклавши в подальшому з відповідачами договір суперфіції від 15.10.2010 набула права вимагати від відповідачів 1 та 2 використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення (п. 6.1.1. Договору); дотримання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів (п. 6.1.2. Договору); дотримання режиму використання прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та інших режимів використання земель і територій, які особливо охороняються (п. 6.1.3. Договору); відшкодування понесених збитків у разі погіршення стану земельної ділянки (п. 6.1.4. Договору), а не передання збудованого житла працівникам відповідача 3 та/або членам їх сімей.
В даному аспекті суд також приймає до уваги, що умовами Договору суперфіції від 15.10.2010 не передбачено, що збудоване на земельній ділянці, площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 житло чи його частина включається до фонду житлового фонду соціального призначення, а відтак неналежними слід вважати посилання прокурора на приписи Закону Україну «Про житловий фонд соціального призначення».
Суд зауважує, що, заявивши позовну вимогу про розірвання договору з підстав неможливості для постійного користувача (відповідача 3) використання ділянки за цільовим призначенням та будівництва житлових будинків для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей, прокурор фактично звернувся за захистом інтересів не позивача (Ужгородської міської ради), а відповідача-3, за рахунок якого насправді має задовольнятися позов, як того вимагає частина 4 статті 45 ГПК України.
При цьому прокурором вказану позовну вимогу пред'явлено фактично в інтересах відповідача-3 поза відносинами представництва інтересів держави, тобто всупереч положенням частин 3, 4 статті 53 ГПК України, за змістом яких прокурор у визначених законом випадках має звертатися до суду виключно в інтересах держави в особі уповноваженого державного органу чи органу місцевого самоврядування як суб'єктів владних повноважень.
При цьому, саме по собі заявлення прокурором похідної вимоги про повернення земельної ділянки площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 Ужгородській міській раді не спроможне спростувати означених висновків суду, позаяк з приписів ч. 2 ст. 414, ч. 1 ст. 415 ЦК України, положень п. 2.2. Договору вбачається, що така земельна ділянка не вилучалася з користування Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» та, у разі припинення Договору, у визначеному в п. 4.2. Договору порядку підлягає поверненню саме постійному землекористувачу, ане органу місцевого самоврядування.
Таким чином, суд вважає, що у спірних правовідносинах наявне фактичне звернення прокурора в інтересах Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», що не відповідає викладеному в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3337/16-ц, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.11.2021 у справі № 917/269/21, від 16.08.2022 у справі № 905/820/21 висновку про те, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом 3 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», має застосовуватися з урахуванням положень абзацу 1 частини 3 цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
При цьому, за змістом положень статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні, комунальні підприємства чи підприємства об'єднань громадян, які не мають статусу суб'єкта владних повноважень.
Позатим, в аспекті стверджуваних прокурором порушень умов Договору, що слугують підставою позовних вимог про його розірвання, суд також вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
За змістом ч. 1 ст. 413 ЦК України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
Приписами ст. 414 ЦК України визначено права та обов'язки власника земельної ділянки, наданої для забудови, а саме: власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею. Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача.
Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.
При цьому, відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 415 ЦК України землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором.
Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.
За встановлених у справі обставин, метою укладення Договору суперфіції від 15.10.2010 є здійснення Стороною 2 та Стороною 3 будівництва та подальшої експлуатації багатоповерхової житлової забудови згідно затвердженого проекту будівництва, з дотриманням цільового призначення наданої в користування земельної ділянки, про що зазначено у п. 1.2. Договору.
При цьому, у розділі 6 Договору визначено права та обов'язки сторін за Договором, зокрема, Сторона 2 та Сторона 3 зобов'язані:
- використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;
- приступити до використання земельної ділянки у строки, встановлені цим Договором;
- розпочати будівництво об'єктів нерухомості протягом трьох років з дати набрання чинності даним Договором;
- при використанні земельної ділянки додержуватись природоохоронних, екологічних норм, санітарних та протипожежних норм і правил;
- погодити зі Стороною 1 проект будівництва на Земельній ділянці;
- повернути Земельну ділянку у стані, придатному для її подальшого використання після припинення дії цього Договору, на умовах і в порядку, встановлених даним Договором.
Статтею 651 Цивільного кодексу України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Іншим критерієм істотного порушення договору є розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому, йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.
Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
Як зазначено у постанові Верховного суду від 16.05.2018 у справі №920/817/17 у кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 18.09.2013 у справі N 6-75цс13.
Надаючи оцінку твердженням прокурора про наявність істотних порушень умов Договору відповідачами 1 та 2, що слугують підставою вимоги про розірвання такого договору, суд враховує відсутність встановлених порушень будь-яких із зобов'язань Сторони 2 та Сторони 3 за Договором, які визначені у п. 6.4. Договору, дотримання в ході його виконання визначеної у п. 1.2. Договору мети надання в користування земельної ділянки, що підтверджується матеріалами справи та вбачається з наданих сторонами пояснень.
При цьому, наявність таких порушень прокурором обґрунтовується посиланням на п.п. 1.1., 2.2. Договору щодо необхідності будівництва відповідачами 1 та 2 багатоповерхової житлової забудови виключно для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей.
Оцінюючи означені положення Договору у їх взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють правовідносини з користування земельною ділянкою для забудови, суд враховує, що за змістом ч. 2 ст. 415 ЦК України право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій для забудови належать безпосередньо землекористувачу (забудовнику).
Аналогічні положення щодо права власності відповідачів 1 та 2 на споруджені на земельній ділянці площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 будівлі (споруди) зазначені і в п.п. 4.4., 7.1. Договору.
З урахуванням наведеного, при укладенні Договору суперфіції від 15.10.2010, при умові дійсної необхідності передачі (оплатної чи безоплатної) усієї багатоповерхової житлової забудови для працівників ДВНЗ «УжНУ» відповідний порядок передачі повинен бути врегульований у самому договорі із зазначенням кількості квартир (житлового фонду), способу передачі, її бенефіціарів (сам вищий навчальний заклад або конкретний його працівник) тощо, позаяк у протилежному випадку усі сторони Договору не можуть не розуміти, що в силу закону та умов договору збудована на земельній ділянці площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 в межах її цільового призначення багатоквартирна житлова забудова є власністю землекористувача (забудовника).
Згідно з ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Приписами ч. 1 ст.628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.637 ЦК тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК. У частинах 3, 4 ст. 213 ЦК визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення:
- перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів;
- другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні;
- третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення;
У разі, якщо ці правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору щодо порядку проведення розрахунку, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.
Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).
Аналогічні висновки наведені в постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №753/11000/14-ц, від 24.06.2021 у справі №910/16328/19, від 23.12.2021 у справі №910/17027/20, від 25.01.2022 у справі №904/3886/21, від 23.09.2022 у справі №920/566/21 тощо.
При цьому ЄСПЛ зазначає, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення «Воловик проти України», заява №15123/03).
Матеріали справи не містять доказів існування переддоговірних правовідносин між сторонами, які передували укладенню договору та могли б з достеменною долею вірогідності встановити особи оферента та акцептанта при укладенні Договору суперфіції від 15.10.2010 року.
Частина друга статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип закріплено у ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 13 ГПК України.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Чинною нормою ст. 79 ГПК України впроваджено в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів» встановлює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач та їх оцінки їх правдивості і переваги доводів протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті показує, що нею на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (тут суд звертається до правових висновків викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20, зокрема, що саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») звернув увагу, що цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.10.2011 у справі «Дія-97» проти України» зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.
Таким чином, за стандартом оцінки доказів на предмет їх вірогідності, суд враховує, що згідно з долученим прокурором до позовної заяви рішенням Ужгородської міської ради від 01.10.2010 за №1592 вбачається, що проект договору суперфіцію було вирішено затвердити на сесії Ужгородської міської ради, що й було зроблено 15.10.2010 (рішення Ужгородської міської ради №1613), а відтак, за відсутності інших доказів на підтвердження особи оферента при укладенні Договору, саме на визначеного прокурором позивача покладаються судом усі ризики, пов'язані з неясністю при тлумаченні умов Договору суперфіції від 15.10.2010 року.
Водночас, суперечливими у їх взаємозв'язку є положення п.п. 1.1., 1.2., 2.2., 4.4., 6.4., 7.1. Договору суперфіції від 15.10.2010 в частині стверджуваного прокурором обов'язку Сторін 2 та 3 Договору зводити багатоквартирну житлову забудову виключно для працівників ДВНЗ «УжНУ» та членів їх сімей, позаяк в даному випадку має місце відсутність прямо обумовленого для Сторін 2 та 3 обов'язку передавати (оплатно чи безоплатно) житло (повністю чи частково) на користь Сторони 4 (чи конкретного працівника (-ів) Сторони 4 та/або членів їх сімей), без визначення механізму та способу такої передачі, разом із встановленням мети надання в користування земельної ділянки - виключно здійснення багатоквартирної забудови з дотриманням цільового призначення земельної ділянки та належності саме Сторонам 2 та 3 права власності на об'єкти будівництва.
При цьому, суд вважає, що тлумачення наведених умов договору повинно здійснюватися як таке, що не може встановлювати для його сторін (які не несуть ризиків, пов'язаних з неясністю умов) інших прямо не передбачених договором обов'язків, а відтак невідповідними є аргументи прокурора про порушення відповідачами 1 та 2 у справі певних зобов'язань за Договором, які прямо договором не визначені та не випливають з актів цивільного законодавства.
В даному аспекті суд враховує, що з наданих відповідачем 1 доказів, зокрема, копій договорів купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, про інвестування в будівництво (реконструкцію) житла, кредиту та іпотеки (з додатковими угодами), Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав від 18.07.2025 №435995979, від 17.07.2025 №435916250, від 18.08.2025 №439939690, від 18.08.2025 №439940767, від 18.08.2025 №439940067, від 18.08.2025 №439940467, від 21.07.2025 №436277319, від 18.08.2025 №439941425, від 18.08.2025 №439941729, від 18.08.2025 №439942462, від 18.08.2025 №439942075, від 18.08.2025 №439942177, від 18.08.2025 №439942711, від 18.08.2025 №439942782, від 18.08.2025 №439942621, від 28.07.2025 №437181466, від 18.08.2025 №439943123, від 28.07.2025 №437204975, від 18.08.2025 №439943387, від 28.07.2025 №437206995, від 28.07.2025 №437207439, від 18.08.2025 №439943607, листа ДВНЗ «УжНУ» від 04.08.2025 за №2699/01-14 вбачається, що за наслідками виконання умов Договору та спорудження на земельній ділянці площею 2,7171 га кадастровий номер 2110100000:30:002:0063 багатоквартирних будинків за адресами: м. Ужгород, вул. Мальовнича, будинки 1, 2, 3, 5, 7, 9 частина введених в експлуатацію квартир (23 квартири) були продані саме працівникам Сторони 4 на визначених у договорах купівлі-продажу умовах, в тому числі за участі коштів Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництво», що за відсутності встановленого в Договорі обов'язку безоплатної передачі житла Сторонами 2 та 3 підтверджує виконання цими сторонами умов Договору в цій частині.
Суд також приймає до уваги, що положення преамбули Договору також містять посилання на співпрацю профкому УжНУ з означеною Державною спеціалізованою фінансовою установою «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництво» та укладення договору на виконання Програми «Житло УжНУ» (затвердженої ректором УжНУ 02.02.2006), за змістом якої констатовано відсутність у навчального закладу коштів для будівництва чи придбання житла для своїх працівників, наявність таких працівників, які потребують покращення житлових умов та перебувають на обліку в Закарпатському регіональному відділенні ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництво», необхідність залучення інвестицій з метою будівництва житла.
При цьому, зміст означеної програми «Житло УжНУ» не свідчить про можливість виключно безоплатного забезпечення працівників УжНУ житлом за рахунок навчального закладу чи відповідачів 1 і 2 у цій справі, а виконання цієї програми відповідно до її розділу V полягає, зокрема, у зборі заяв щодо отримання житла, виробленні черговості його отримання.
В даному контексті суд враховує, що за відсутності доказів виконання Стороною 4 за Договором власної житлової програми, формування відповідної «квартирної черги», надання Сторонам 2 та 3 за Договором конкретного переліку працівників УжНУ чи членів їх сімей, яких слід в рамках виконання Договору забезпечити житлом передчасними є і аргументи прокурора про порушення Сторонам 2 та 3 зобов'язань за Договором у цій частині.
Критично судом оцінюються й аргументи відповідача 3 щодо ймовірної неукладеності Договору з підстав відсутності встановленого в договорі строку, позаяк такий строк обумовлений у п. 3.1. Договору - на період будівництва та експлуатації багатоповерхової житлової забудови, що відповідає приписам ч. 4 ст. 413 ЦК України, за якою право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк, крім випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті.
При цьому, застосування положень ч. 5 ст. 413 ЦК України щодо обмеження строку користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови у 50 років за встановлених у справі обставин не може свідчити про невідповідність умов Договору в цій частині та/або про неукладеність такого договору, позаяк такі обставини як ймовірне перевищення строку експлуатації житлової забудови понад 50-річний термін не можуть об'єктивно існувати на момент укладення самого договору чи слугувати підставою для висновку про його неукладеність.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на встановлену судом відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особи позивача з ініційованого предмету та підстав позову, недоведеність обставин, які слугють підставою заявленого позову, в задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Щодо забезпечення позову.
За встановленими у даній справі обставинами, одночасно з позовною заявою прокурор подав заяву про забезпечення позову від 13.05.2025 за №07.53-107-3647 вих-25, за результатами розгляду якої ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.05.2025 було частково задоволено заяву прокурора та постановлено:
- заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Ужгородського національного університету» та Товариству з обмеженою відповідальністю «Ужгородський житловий комплекс», іншим фізичним і юридичним особам на час розгляду справи та до набрання законної сили рішенням суду у справі здійснювати будь-які підготовчі чи будівельні роботи на земельній ділянці кадастровий номер 2110100000:30:002:0063, площею 2,7171 га, яка розташована на вулиці Університетській в м. Ужгород;
- заборонити Державній інспекції архітектури та містобудування України та її територіальним структурним підрозділам, а також Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Ужгородської міської ради на час розгляду та до набрання законної сили рішенням суду у справі здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо проведення підготовчих робіт, будівництва чи реконструкції об'єктів нерухомості і введення їх в експлуатацію на земельній ділянці кадастровий номер 2110100000:30:002:0063, площею 2,7171 га, яка розташована на вулиці Університетській в м. Ужгород;
- заборонити органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно проводити будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:30:002:0063, площею 2,7171 га, яка розташована на вулиці Університетській в м. Ужгород.
У решті вимог заяви Ужгородської окружної прокуратури від 13.05.2025 за №07.53-107-3647 вих-25 судом відмовлено.
Ухвалами від 09.06.2025 та від 15.10.2025 відмовлено відповідачу 1 у скасуванні заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16 травня 2025 року у справі №907/546/25.
Згідно з ч.ч. 9, 10 ст. 145 ГПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. В такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
З урахуванням викладеного, беручи до уваги ухвалення судом в даній справі рішення щодо повної відмови в задоволенні позовних вимог підлягають скасуванню в повній мірі вжиті ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.05.2025 у справі №907/546/25 заходи забезпечення позову.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на самого прокурора у справі.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 142, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
2. Скасувати вжиті ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16 травня 2025 року у справі № 907/546/25 заходи забезпечення позову.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 13 листопада 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.