Справа № 355/2286/23
Провадження № 2/355/30/25
03 листопада 2025 року Баришівський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Чальцевої Т.В.,
за участю секретаря Ющенко Л.А., Верби Ю.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача адвоката Куценко Н.В.,
представника відповідача адвоката Чередніченко Н.В.,
розглянувши в судовому засіданні в приміщенні суду в селищі Баришівка Київської області за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування позову зазначив, що 20 серпня 1991 року за актовим записом № 2 був зареєстрований шлюб між ним та відповідачкою.
14 вересня 2021 року рішенням Баришівського районного суду Київської області шлюб було розірвано.
За період шлюбу ними за спільні кошти, спільною працею для спільних потреб був набутий житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_1 . Зазначений будинок був оформлений на підставі договору дарування від 26 вересня 1997 року, згідно якого гр. ОСОБА_3 подарувала, а гр.. ОСОБА_2 прийняла в дар житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Однак в дійсності житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 були придбана (куплені) за їхні спільні кошти, набуті спільною працею для спільних потреб.
В день посвідчення договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , дарителька ОСОБА_3 написала розписку про те, що вона отримала грошові кошти в сумі 4 000 (чотири тисячі) доларів за продаж житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В розписці додатково ОСОБА_3 зазначила, що будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , вона в дійсності продала ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за 4 000 доларів США.
Окрім того, перед придбанням будинку в смт. Баришівка, позивачем ОСОБА_1 , була продана квартира, розташована по АДРЕСА_2 , яка перебувала у власності ОСОБА_1 . Окрім того, ОСОБА_2 був проданий житловий будинок (який був їхньою спільною сумісною власністю), розташований по АДРЕСА_3 . Отримані кошти від продажу квартири та будинку ними спільно були використані на придбання будинку, розташованого по АДРЕСА_1 .
За період шлюбу, за спільні кошти, спільною працею придбаний ними житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , позначений в технічному паспорті літ. «А» був реконструйований в 2007 році; прибудова, позначена в технічному паспорті літ. «а» була прибудована до будинку в 2007 році, також в 2007 році був побудований погріб та в 2020 році побудована тераса, позначена в технічному паспорті літ. «а2».
Земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1442 га цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та спору була розділена на дві окремі земельні ділянки на підставі технічної документації щодо поділу земельної ділянки, в результат чого на даний час одна ділянка є загальною площею 0,0995 га, розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3220255101:01:131: 0012, а ділянка загальною площею 0,0447 га розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3220255101:01:131:0013.
На земельній ділянці площею 0,0447 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд кадастровий номер 3220255101:01:131:0013, розташованої по АДРЕСА_1 за спільні кошти, спільною працею, для спільних потреб було розпочато будівництво будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, що підтверджується копією технічного паспорту від 12 вересня 2020 року.
На даний час сторони не дійшли згоди щодо добровільного поділу спільного майна, набутого за час шлюбу.
У зв'язку з вищевикладеним, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаною позовною заявою, яку просить задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 29.01.2024р. було відкрито провадження по справі; справу було призначено до розгляду у загальному позовному провадженні.
Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 27.08.2024р. провадження по справі було зупинено, по справі було призначено судово-технічну експертизу.
Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 14.11.2024р. провадження по справі було відновлено, справу було призначено до розгляду по суті.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Куценко Н.В. підтримали позовні вимоги, надали пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві; просили задовільнити позовну заяву у повному обсязі за викладених у позові обставин.
Відповідач ОСОБА_2 та її представник адвокат Чередніченко Н.В. позовні вимоги не визнали, надали пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позов. Просили відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , суд прийшов до наступних висновків.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересі юридичних осіб, інтересів держави.
Судом встановлено, що 20 серпня 1991 року був зареєстрований шлюб між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_7 за актовим записом № 2, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 20.04.1991 р. (т.1 а.с. 13).
14 вересня 2021 року рішенням Баришівського районного суду Київської області шлюб між сторонами було розірвано.
Згідно договору купівлі -продажу від 20.01.1997р., ОСОБА_2 продала житловий будинок з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с. 14)
Зі змісту договору дарування від 26.09.1997 р., ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,14 га, розташовану в АДРЕСА_1 . Дар сторони оцінюють в 1209 грн. 60 коп. (т.1 а.с. 16-19)
Зі змісту договору дарування від 26.09.1997 р., ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 прийняла в дар житловий будинок з надвірними будівлями, розташований в АДРЕСА_1 . Дар сторони оцінюють в 3798 грн. (т.1 а.с. 86).
Згідно розписки ОСОБА_3 від 26.09.1997р., вона отримала від ОСОБА_2 та ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 4 000 (чотири тисячі) доларів за продаж житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 20).
Згідно Рішення виконавчого комітету Баришівської селищної ради Баришівського району Київської області № 85.15 від 14.08.2003р., ОСОБА_2 дозволено провести розширення веранди та перебудувати господарчий сарай, будівництво на власній присадибній земельній ділянці по вищезазначеній адресі згідно будівельного паспорту (т. 1а.с. 21,22-26, 27-32).
Земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1442 га цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та спору була розділена на дві окремі земельні ділянки на підставі технічної документації щодо поділу земельної ділянки, в результат чого на даний час одна ділянка є загальною площею 0,0995 га, розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3220255101:01:131: 0012, а ділянка загальною площею 0,0447 га розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3220255101:01:131:0013.
На земельній ділянці площею 0,0447 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд кадастровий номер 3220255101:01:131:0013, розташованої по АДРЕСА_1 було розпочато будівництво будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, що підтверджується копією технічного паспорту від 12 вересня 2020 року.
Згідно довідки № 978 від 25.03.2008р., виданої виконавчим комітетом Баришівської селищної ради Баришівського району Київської області, ОСОБА_2 проживає та прописана в АДРЕСА_1 . Вищевказаний будинок належить ОСОБА_2 . На цій житловій площі постійно проживає, але не зареєстрований, чоловік ОСОБА_1 та донька ОСОБА_4 (т.1 а.с. 40-42).
Згідно відповіді КП Баришівське Бюро Технічної Інвентаризації № 645 від 05.12.2023р., наявна інвентаризаційна справа на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 , в якій, зокрема, зазначено зведений акт вартості будівель і споруд, оціночний акт, поверховий план, технічний опис, ескіз, картка на домоволодіння, журнал зовнішніх обмірів, зведений оціночний акт (т. 1 а.с. 43 - 55).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26.10.2017р., ОСОБА_2 є власницею земельної ділянки площею 0,1442 кадастровий номер 3220255101:01:131:0011 за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 71,88).
Згідно рішення виконавчого комітету Баришівської селищної ради Баришівського району Київської області № 27.5 від 26.04.2018р., місцю розташування земельної ділянки площею 0,1442 кадастровий номер не визначений, за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , присвоєно адресу - АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 72).
Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.09.2018р., земельна ділянка площею 0,0995 кадастровий номер 3220255101:01:131:0012 за адресою: АДРЕСА_1 є з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (т.1 а.с. 73-76).
Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.09.2018р., земельна ділянка площею 0,0447 кадастровий номер 3220255101:01:131:0013 за адресою: АДРЕСА_1 є з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (т.1 а.с. 77-81).
Зі змісту Довідки КП Баришівське Бюро Технічної Інвентаризації № 56 від 26.02.2024р., ОСОБА_2 є власницею житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 26.09.1997 р. (т.1 а.с. 89).
Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
За змістом частини першої статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України , договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно із частинами першою - третьої, п'ятою статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов'язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним.
Однак, удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Тобто для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.
Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.
Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.
Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши при розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частинами першою, другою статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Позивач, в разі заявлення вимоги про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
В той же час, стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Так, в тексті позовної заяви , позивач стверджує, що дарителька ОСОБА_3 отримала від позивача кошти в сумі 4000 доларів США за житловий будинок, що розташований за адресою по АДРЕСА_1 , по що написала відповідну розписку. В той же час в тексті вказаної розписки мова про продаж земельної ділянки за вказаною адресою не йдеться.
Крім того, в договорі дарування житлового будинку від 26 вересня 1997 року зазначена вартість майна, що дарується, і вона становить 3798 гривень, а вартість земельної ділянки, згідно договору дарування, становить - 1209 гривень .
В той же час, позивач зазначає, що житловий будинок по АДРЕСА_1 був придбаний сторонами по справі за 4 000 тисячі доларів, при цьому посилається на текс рукописної розписки, про отримання коштів від позивача за спірний будинок.
Поряд з тим, відповідача категорично заперечує факт написання цієї розписки, підкреслюючи, що про існування такої розписки відповідачу відомо не було. Більш того, на думку відповідача, вказана розписка не могла бути написана самою ОСОБА_3 , оскільки в даній розписці була відсутня будь яка потреба.
Згідно висновку експерта за результатами проведення судово-технічної експертизи документів № 10469/24-34 від 01.11.2024р., « відповісти на питання в який період часу (день, місяць, рік) було виконано рукописний текст розписки від імені ОСОБА_3 від 26.09.1997р. та яка давність нанесення рукописних записі, виконаних в тексті розписки ОСОБА_3 , яка датована 26.09.1997р. та чи відповідають вони даті, яка в ній зазначена» не видається можливим через те, що на досліджувану розписку від імені ОСОБА_3 датовану 26.09.1997р., здійснювався суттєвий вплив сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що призвело до штучного зістарювання її (розписки) реквізитів» (т.1 а.с. 194-202).
Суд звертає увагу, що , відповідно до положень ст. 46 ЦК УРСР, яка була чинна на момент укладення спірного договору, договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує укладення у письмової форми.
Згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Таким чином, суд не бере до уваги показання свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в частині спростування факту дарування житлового будинку та його фактичного продажу ОСОБА_8 за певну грошову суму, суд оцінює їх показання в цій частині як недопустимі докази, оскільки ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, та не мають суттєвого значення для вирішення спору, адже в силу вимог ч. 2 ст. 78 ЦПК України показання свідків в даній ситуації є недопустимими доказами.
Вказані висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, які викладено у постанові від 24 червня 2021 року у справі №404/5851/18, провадження №61-17620св20.
Окрім того, згідно п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України N 3 від 28 квітня 1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", чинної на час виникнення правовідносин між сторонами, при вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно враховувати, що недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених ст. 27 ЦПК засобами доказування, якщо інше не передбачено законом. Однак, ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь.
Матеріали справи не містять інших допустимих та належних доказів передачі коштів саме на момент укладення договору.
З даного приводу Верховний Суд у своїй постанові від 17.03.2021р. №521/15178-ц зазначив про таке: «…На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 додала до позовної заяви розписку від 26 грудня 2003 року, яка написана ОСОБА_2 , у якій вказано, що остання на підставі договору дарування від 26 грудня 2003 року 1/3 частини квартири надала позивачу 22 000 доларів США, які вона отримала від продажу своєї квартири АДРЕСА_2 23 грудня 2003 року. Судами встановлено, що вказана розписка була написана на прохання позивача у 2016 році. Доводи заявника у касаційній скарзі про те, суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував розписку про отримання грошових коштів від ОСОБА_2 не можуть бути прийняті судом, оскільки вказана розписка є належним та допустимим доказом, однак суд, оцінюючи її, враховує, що вона була складена у 2016 році, що не заперечувалось сторонами під час розгляду справи, хоча датою написання в тексті вказано 26 грудня 2003 року, тобто остання містить недостовірну інформацію. Крім того, вона була написана після того, як було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя, тобто після того, як між позивачем та третьою особою виник спір щодо поділу спільного майна…
…Крім того, апеляційним судом обґрунтовано зазначено, що зміст нотаріально посвідченого договору дарування від 26 грудня 2003 року підтверджує, що між сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, укладення договору відповідало вільному волевиявленню та внутрішній волі сторін саме на укладення договору дарування, який визначений сторонами як безоплатний».
В іншій постанові Верховного Суду №61-17620св20 (справа №404/5851/18) від 24.06. 2021 року йдеться, зокрема, про таке: «…суд першої інстанції, встановивши, що оспорюваний договір дарування квартири укладено у письмові формі та нотаріально посвідчено, тобто він відповідає вимогам щодо форми та змісту договору дарування нерухомого майна, укладеного між фізичними особами, між сторонами не настали інші права та обов'язки, ніж передбачені договором дарування, а позивач не надала суду доказів того, що сторони договору дарування - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - діяли свідомо з метою приховати інший правочин, та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування, зокрема не надала доказів оплатності цього договору, дійшов правильного висновку, що у позові слід відмовити у зв'язку з його недоведеністю. При цьому суд першої інстанції правильно не врахував як доказ нотаріально посвідчені письмові пояснення відповідача ОСОБА_5, в яких вона вказувала, що у 2000 році продала належну їй квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 за 1 700,00 дол. США, з яких частина коштів була використана на погашення боргів, а частину отримали вони з чоловіком, оскільки ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків».
З матеріалів справи вбачається, що договір дарування житлового будинку, на який посилається позивач у своїй заяві, укладено 26 вересня 1997 року, отже правовідносини між сторонами регулюються нормами діючого на час укладення договору ЦК УРСР (у редакції Закону1963 року).
Відповідно до ст. 41,42 ЦК УРСР, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.
Відповідно до частин першої, другої статті 243 ЦК УРСР, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців ,повинен бути нотаріально посвідчений (частина перша статті 244 ЦК УРСР).
За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 224 ЦК УРСР).
Згідно зі статтею 153 ЦК УРСР, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Згідно з частиною другою статті 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки, та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли.
Отже, підставою для визнання договору дарування з мотивів її мнимості, є її укладення без створення юридичних наслідків.
Так, Верховний Суд, розглядаючи аналогічну справу, у постанові від 20.02.2020р. № (справа №761/6884/17) зазначив про таке: «…За удаваною угодою сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини, права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Судами встановлено, що відповідно до умов укладеного у письмовій формі та нотаріально посвідченого договору дарування обдарований набув право власності на квартиру, договір та право власності на квартиру за цим договором зареєстровано у встановленому законом порядку.
Судом установлено, що договір дарування мав реальний характер, майно було передано дарувальником обдарованому і прийнято останнім. Обдарований ОСОБА_2 проживав у спірній квартирі, перебував на обліку у лікарняному закладі та учбовому закладі за місцем розташування подарованого йому житла.
Відповідно до пункту 9 договору дарування він був зареєстрований у Київському міському бюро технічної інвентаризації.
Обдарований є власником особового рахунку спірної квартири.
Передбачені вищевказаними нормами ЦК УРСР підстави удаваності правочину належними і допустимими доказами позивачем не доведено, що є його процесуальним обов'язком (частина третя статті 12 ЦПК України)».
Судом встановлено, що право власності ОСОБА_2 було зареєстроване Баришівським бюро технічної інвентаризації після отримання його в дар, будинок, як стверджує позивач, використовується сторонами за його цільовим призначенням, що виключає характер мнимості вказаної угоди.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 , згідно договору дарування від 26 вересня 1997 року, отримала в дар житловий будинок по АДРЕСА_1 . Як зазначено в договорі дарування, житловий будинок є дерев'яний , розмір житлової площі становить 24,9 кв.м., та сарай, що підтверджується технічним паспортом, а сама будинок має дві житлові кімнати , загальною площею 24,9 кв.м.
В той же час, як вказує позивач в позовній заяві, вказаний житловий будинок був реконструйований у 2007 році, а саме, був побудований погріб, в 2020році побудована тераса, позначена в технічному паспорті літ. «а2».
При цьому, як вбачається з технічного паспорту на житловий будинок від 12 вересня 2020 року, виготовленого на замовлення відповідача ОСОБА_1 , на даний час житлова площа даного житлового будинку становить - 42,2 кв.м., вже має не дві, а три житлові кімнати, змінилися площі інших приміщень в будинку , та відповідно збільшилась загальна площа будинку з моменту дарування з 55,2 кв.м. на 80,0 кв.м.
Крім цього, вказаний будинок згідно договору дарування та технічного паспарту, на момент дарування був дерев'яний, а на даний час, згідно технічного паспорта за 2020 рік, будинок обкладений цеглою, в 2007 році побудовано прибудову, погріб, та в 2020 році побудовано терасу.
В той же час суд звертає увагу, що будь-якої дозвільної документації на проведення вказаних будівельних робіт, в результаті яких змінилася як площа житлового будинку, так і було здійснено добудову господарських будівель, позивачем не надано, а зі змісту рішення Баришівської селищної ради від 14 серпня 2003 року № 85.15, яке надане позивачем до позовної заяви, вбачається, що відповідачу ОСОБА_2 було надано лише дозвіл на проведення розширення веранди, перебудову господарчого сараю та будівництво гаража.
Таким чином, згідно даного рішення, було лише розширено веранду; перебудови сараю та будівництва гаража не відбувалось. Крім цього, вказаним рішенням не надавалось жодного дозволу на реконструкцію та перепланування житлового будинку. При цьому позивачем не надано жодного доказу щодо наявності декларації про готовність після проведеного перепланування будинку, введення в експлуатацію та реєстрацію права власності на перебудований житловий будинок.
Таким чином, вказані обставини свідчать про самочинне будівництво, право власності на яке не виникає, та не може бути визнане в судовому порядку.
Відповідно, не підлягають задоволенню також позовні вимоги позивача в частині визнання за ним права власності на частину недобудованого житлового будинку по АДРЕСА_1 , оскільки даний об'єкт нерухомості не добудований, не введений в експлуатацію, та право власності на нього не зареєстроване, та позивачем не надано доказів щодо відсотку його готовності.
Так, 12 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 511/2303/19, провадження № 14-56цс22 (ЄДРСРУ № 110255611) досліджувала питання щодо правової можливість визнання право власності на самочинне будівництво при поділі майна між подружжям, де зокрема звернула увагу на наступне:
«Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України, власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (стаття 190 цього Кодексу).
До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).
Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України.
За змістом частини другої цієї статті, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Цивільний Кодекс України у частині першій статті 376 ЦК України визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо 1) вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з 3) істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті).
Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб'єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна.
Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції, не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та ін.».
Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № № 14-8цс21)).
В іншій Постанові від 31 січня 2024 року, справа № 607/4891/15-ц, Верховний суд вказав:
«78. Набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
79. ЦК України у частині першій статті 376 ЦК України визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
80. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті).
81. Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб'єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна.
82. Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції, не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
83. Отже, у розумінні частини першої статті 376 ЦК України, самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
84. Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься у пункті 3 Державних будівельних норм В.3.2-2-2009 «Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт», затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295 (далі - ДБН), відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.
85.Таким чином, норма частини першої статті 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої об'єкт набуває нових якісних характеристик (зміна кількості приміщень, створення нових, втручання в несучі конструкції).
86. Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі№ 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та інші.
87. Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).
88. З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що до спірного будинку здійснено самочинну добудову, внаслідок якої на першому поверсі збільшено площу кімнати «1-2» із 7,1 кв. м до 11,7 кв. м, кімнати «1-7» із 2,0 кв. м до 5,7 кв. м, вікна, які були у кімнатах «1-4», «1-2», «1-7» замуровані та відсутні, натомість, у кімнатах «1-2», «1-4» улаштовано нові вікна, пробито вхід із кімнати «1-2» до кімнати «1-3», які не передбачено Планом будинку.
89. Крім цього, на другому поверсі влаштовано санвузол «ІІ-2» площею 2,9 кв. м, «ІІ-3» комора площею 2,9 кв. м, «ІІ-4» сходова клітка» площею 3,2 кв. м, «ІІ-5» житлова кімната площею 18 кв. м. Загальна площа будинку під літерою «А» із прибудовою під літерою «А-1», яка була передбачена Планом будинку збільшилась із 94,8 кв. м до 97,6 кв. м, тобто на 2,8 кв. м.
90. Крім цього, площа проведеної добудови до спірного будинку під літерою «А-2» склала 94,4 кв. м, внаслідок чого було закрито вікна у кімнатах «1-2», «1-7», «1-4», «2-2», «2-1», які було передбачено Планом будинку.
91. Крім цього, експертом під час проведення натурного обстеження житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами по
АДРЕСА_1 також було встановлено, що сараї під літерою «Б» та літерою «В», підвал під літерою «Пд» та огорожа цифра «2» знесені, що відображено ним у висновку експерта за результатами проведеної додаткової судової будівельно-технічної експертизи від 15 лютого 2021 року №1021/1022/20-22.
92. З огляду на вказане суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що внаслідок самочинного будівництва (реконструкції, прибудови) спірний будинок втратив тотожність із тим, які сторони отримали у власність, що виключає можливість задоволення позову про його поділ.»
У Постанові ВС від 28 лютого 2025 року справа № 405/7250/17 суд вказав : «Набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
ЦК України у частині першій статті 376 ЦК України визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті).
Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
За змістом зазначених норм матеріального права, до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації, право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку, суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Отже, встановивши, що спірний реконструйований будинок в установленому законом порядку не прийнятий в експлуатацію, відтак є самочинним будівництвом, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання зазначеного майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ.»
Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
За змістом зазначених норм матеріального права, до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Таким чином, проаналізувавши надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості та взаємозв'язку, суд приходить до наступних висновків щодо вирішення позову про поділ спільного майна подружжя.
У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 57 Сімейного кодексу України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах у справі № 6-1587цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до роз'яснень наданих у п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 року №11, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але на підставі договору дарування, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження 61-35779ск18).
Якщо один з подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя, зазначене узгоджене з позицією ВСУ (Постанова ВСУ у справі №6-1568цс16).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В силу ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З наведених вище та досліджених судом доказів та пояснень відповідача та свідків по справі вбачається, що спірний житловий будинок по АДРЕСА_1 та земельна ділянка за вищевказаною адресою, належать відповідачці по справі ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 26 вересня 1997 року, а отже є її особистою приватною власністю.
Суд зауважує, що вказані договори дарування позивачем в даній справі не оспорюється, питання про їх недійсність або удаваність позивач не ставить, а відтак дані договори дарування, які посвідчений нотаріально, є чинними, а тому майно отримане за вказаними договорами не є спільним майном подружжя, в силу приписів ст.24 Кодексу про шлюб та сім'ю, який був чинний на момент придбання будинку та земельної ділянки в дар. Презумпція дійсності вказаних договорів діє до того часу, поки вказані договори дарування не будуть скасовані в судовому порядку за позовом зацікавленої особи.
За таких обставин, вимоги позивача про визнання за ним права власності на частку в даному нерухомому майні, яке належить колишній дружині на підставі договорів дарування, без заявлення вимоги про скасування даних договорів дарування, з підстав їх недійсності чи удаваності, та без заявлення вимоги про визнання даного майна спільною сумісною власністю подружжя, є не правомірними та задоволенню не підлягають, оскільки суперечать нормам матеріального права.
З приводу клопотання представника відповідача щодо застосування позовної давності щодо визнання договору дарування недійсним , суд зазначає наступне:
Так, відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може вернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалися або могла довідатися про порушення свого прави або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.
Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Відповідно до ст. 126 ЦПК України, право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
Частиною 1 статті 127 ЦПК України закріплено, що суд за заявою учасника справи поновлює процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
Верховний Суд України у своїй постанові від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16 дійшов наступного правового висновку: «пунктом 1 статті 6. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кільки важливих цілей, а саме забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про подій, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93. 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»: пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»)
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав.
Тобто, за змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, з позовом про визнання права власності.
Поряд з цим, суд зауважує, що вищевказані договори дарування спірного житлового будинок по АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вищевказаною адресою, від 26 вересня 1997 року, позивачем по справі ОСОБА_1 не оспорюється, питання про їх недійсність або удаваність правочину позивач ОСОБА_1 не ставить, отже за відсутності відповідних позовних вимог у суду відсутні правові підстави для застосування до цих вимог позовної давності.
Відповідно до статті 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, пов'язані із проведенням експертизи.
В силу ч. 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позов, суд вважає за необхідне стягнути з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача ОСОБА_2 витрати за проведення судово-технічної експертизи у сумі 10 000,00 грн.
Керуючись ст.ст. 57, 60, 70, 72 СК України, ст.ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст. ст. 4, 19, 76, 81, 258-259, 263-265, 354 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( РНОКПП НОМЕР_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( РНОКПП НОМЕР_3 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) витрати по сплаті судово-технічної експертизи у сумі 10 000 ( десять тисяч ) грн. 00 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 13.11.2025р.
Суддя Баришівського
районного суду Т. В. Чальцева