Справа № 727/5614/25
Провадження № 2/727/1611/25
11 листопада 2025 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:
головуючого судді Смотрицького В.Г.
при секретарі Гончар В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернівці в порядку спрощеного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог Чернівецька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
Встановив:
Короткий зміст позовної заяви та її доводи.
Позивач ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Левченко Н.В. звернулась до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що житлове приміщення, квартира, за адресою: АДРЕСА_1 не приватизоване. Свекор позивача, ОСОБА_3 проживав там разом зі своєю дружиною, на підставі ордеру на вселення від 1986 року. Після смерті його дружини, в 2010 році, на підставі рішення Шевченківської районної у м.Чернівці ради за № 77/6 від 16.06.2010 року, ОСОБА_3 , став відповідальним квартиронаймачем і особові рахунки були переоформлені на його ім'я. За життя дружина ОСОБА_3 в 2004 році зареєструвала в цій квартирі свого племінника ОСОБА_2 .
Зазначає, що в 2010 році, після визначення його відповідальним квартиронаймачем, ОСОБА_3 зареєстрував в цій квартирі свою невістку, позивачку по справі, яка проживає в цій квартирі по теперішній час. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Вказує, що весь час з моменту реєстрації в цій квартирі, відповідач не з'являвся жодного разу, не проживав, не сплачував комунальні послуги, не зберігав свої особисті речі. Де він знаходиться, та проживає на даний час не відомо. Ніякого зв'язку з ним у позивача немає.
Крім того, стверджує, що реєстрація відповідача у зазначеній квартирі перешкоджає її вільному користуванню, зокрема вона не змозі отримати субсидію у належному розмірі, вимушена сплачувати комунальні платежі за себе і за нього.
Вважає, що оскільки, відповідач ніколи не жив в спірному житлі і на даний час в ньому не проживає, не проживає в даній квартирі більше шести місяців, такі його дії свідчать про відсутність інтересу до вказаного житла. Окрім цього, будь-яких домовленостей щодо порядку користування квартирою між позивачем та відповідачем не існує, також вбачається, що він не планував вселятися в це приміщення, а тому просить суд визнати відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою.
Рух справи в суді.
Відповідно до ч.4 ст.19 ЦПК України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Відповідно до ч.1 ст.274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута малозначна справа.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 травня 2025 року відкрито провадження по справі, призначено справу до розгляду у порядку спрощеного провадження з викликом сторін та надано відповідачу строк для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного провадження. Окрім того, відповідачу було надано строк для подання відзиву на позовну заяву.
Узагальнені доводи та заперечення учасників справи.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому він вказує, що його право користування спірною квартирою є чинним та законно набутим, не припинене в установленому законом порядку, а дії відповідача щодо обмеження або перешкоджання у користуванні житлом є неправомірними та порушують житлові права особи, яка зареєстрована і має законні підстави для проживання в зазначеному приміщенні.
Зазначив, що позивач систематично вчиняє дії, спрямовані на обмеження його доступу до квартири та унеможливлення вільного проживання у ній. Позивач категорично відмовлялася йти на контакт та систематично ігнорувала його звернення, не відповідаючи на дзвінки чи повідомлення. Посилався, на те що позивач постійно створювала конфліктні ситуації, що супроводжувалися словесними образами, звинуваченнями та систематичним психологічним тиском. За таких умов, його подальше перебування у квартирі стало нестерпним, і його відсторонення від житла було вимушеним кроком, спрямованим на уникнення подальшого розвитку конфлікту та захист власного психологічного стану.
Таким чином, вказує, що його можлива обмежена присутність у житлі була не результатом добровільної відмови від житлових прав, а наслідком цілеспрямованих перешкод з боку позивача.
Крім того, зазначив, що нездійснення ним оплати комунальних послуг не може вважатися безумовною та достатньою підставою для втрати права користування житлом, а законодавством визначено інші правові механізми, зокрема судовий порядок стягнення заборгованості. Посилання позивача щодо унеможливлення отримання нею субсидії у зв'язку з реєстрацією відповідача, то вони також є необґрунтованими та недоведеними, позивачка не надала до матеріалів справи жодного належного доказу, який би підтверджував її звернення до органів соціального захисту, факт відмови у призначенні субсидії або документальне підтвердження причин такої відмови, пов'язаних із реєстрацією відповідача.
А тому, просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивач та її представник в судовому засіданні позов підтримали і в своїх поясненнях підтвердили обставини, викладені в позовній заяві. В останнє судове засідання не з'явились, надали суду заяву, в якій просили завершити розгляд справи в їх відсутності.
Представник відповідача в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні позову, в своїх поясненнях підтвердила обставини, викладені у відзиві. В останнє судове засідання не з'явилась, надала суду заяву, в якій просила завершити розгляд справи в її відсутність.
Представник третьої особи без самостійних вимог - Чернівецької міської ради в судовому засіданні вважала, що підстав для задоволення позову немає. В останнє судове засідання не з'явилась, надала суду заяву, в якій просила завершити розгляд справи в її відсутність.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, давши оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, застосовуючи до визначених правовідносин норми матеріального та процесуального права, вважає, що позов не підлягає задоволенню.
Обставини справи, встановлені судом.
Судом встановлено, що відповіддю Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 16.06.2010 року №59 ОСОБА_3 повідомлено, що рішенням виконкому №77/6 від 16.06.2010 р. переоформлено особовий рахунок на ім'я ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 7).
У відповідь на адвокатський запит Управління комунальної власності Чернівецької міської ради листом № В-579/14/01-13/617 від 20 червня 2025 року повідомило, що рішення про видачу ордера на квартиру АДРЕСА_2 або її приватизацію відсутні. У вказаному листі зазначено, що зазначене житлове приміщення не передавалося у приватну власність, а також не перебуває на балансі Управління (а.с. 50).
Згідно з актом №42 ПП «Регіон-Центр» від 25 квітня 2025 року (а.с. 15) ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 , але з моменту народження в даній квартирі не проживав і не проживає. В даній квартирі зареєстрована і проживає ОСОБА_1 . Після смерті основного квартиронаймача ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 від 11.09.2012 р. (а.с. 16). ОСОБА_2 у даній квартирі не проживав і комунальні платежі не сплачував, місце його проживання не відоме. Про вищенаведене засвідчують сусіди.
Відповідач ОСОБА_2 , згідно з свідоцтвом про народження є сином ОСОБА_4 (а.с. 49), який 27.01.2007 року подавав до Шевченківського РВВС заяву для реєстрації за місцем проживання однієї особи (а.с. 51).
У спірному житлі станом на 24.06.2025 р. зареєстровано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 24 червня 2025 року (а.с. 52).
Відповідач не несе відповідних витрат на утримання квартири, що підтверджується наявними в матеріалах справи квитанціями (а.с. 9-13).
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами виникли спірні правовідносини щодо права користування житловим приміщенням у вигляді квартири АДРЕСА_2 , яка не приватизована.
Отже, вказані правовідносини виникли не із права власності і не направлені на захист права власності позивача, а виникли із права користування житловим приміщенням і регулюються відповідними статтями Житлового кодексу України.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.
У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Статтею 71 ЖК України врегульовано збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
Так, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частина перша, друга статті 71 ЖК України).
У частині третій статті 71 ЖК України визначені випадки, за яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, перелік яких не є вичерпним.
Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
У пункті 10 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
В силу частиничетвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17.
Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась.
При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
Під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц.
На підтвердження факту не проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_2 , позивач посилається на акт №42 від 25.04.2025 р., складений комісією, за підписом директора ПП «Регіон-Центр».
В цьому акті вказано, що відповідач фактично з моменту народження в даній квартирі не проживав і не проживає.
Вказаний акт не може бути належним доказом у розумінні статті 77 ЦПК України, який містить інформацію щодо предмета доказування, оскільки акт про непроживання особи у жилому приміщенні складається і підписується уповноваженим представником житлово-комунального підприємства, управляючої компанії, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, а висновки в ньому робляться після з'ясування таких обставин як наявність у квартирі речей відповідача, причини відсутності відповідача на час перевірки тощо.
Долучений акт про фактичне непроживання особи, без з'ясування обставин щодо наявності у квартирі речей ОСОБА_2 , причин його не проживання не є належним доказом на підтвердження обставин справи.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 759/19579/17.
Суд вважає, що сам по собі факт непроживання відповідача у спірній квартирі не є належною підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки підставою для задоволення таких вимог є непроживання фізичної особи понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.
Також, суд вважає недоведеним факт свідомої поведінки відповідача, яка свідчить про втрату ним інтересу до житлового приміщення.
Навпаки, відповідач пояснює своє непроживання у квартирі конфліктними ситуаціями з позивачем. В судовому засіданні не встановлено обставин, за яких відповідач добровільно, безперешкодно та без примусу не проживає у спірній квартирі. Навпаки, судом встановлено здійснення перешкод позивачем у користуванні майном, що не спростовано позивачем.
Також, та обставина, що відповідач не утримує майно, яким має право користуватися, не може бути самостійною підставою для задоволення позовних вимог, оскільки статті 71, 72 ЖК України, на які позивач посилалась у своїй позовній заяві, не містять такої підстави для позбавлення особи права користування житлом.
Позивач має право звернутися до відповідача з вимогами про відшкодування їй витрат на утримання житла і сплату комунальних послуг, якщо вважає свої права порушеними.
Необхідно зауважити, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома або недбала поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення, чого під час розгляду справи встановлено не було.
Крім того, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року.
Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).
У постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 (провадження№ 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Будь-яких письмових доказів, в яких відповідачем була вказана інша адреса його проживання матеріали справи не містять. Навпаки, саме квартира АДРЕСА_2 , значиться як місце реєстрації відповідача.
Матеріали справи не містять доказів щодо наявності у відповідача іншого житла, яке було б придатне для проживання, тому визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням не може розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві, оскільки не відповідає принципу пропорційності в контексті статті 8 Конвенції.
Висновки за результатами судового розгляду.
Суд вважає, що позбавлення відповідача, який зареєстрований у вищевказаній квартирі, права користування житловим приміщенням, в якому він не проживає з незалежних від нього причин, за відсутності у нього іншого належного йому на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві.
Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідача на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачем свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд приходить до висновку про відсутність підстав для позбавлення відповідача права користування спірною квартирою та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за їх недоведеністю.
Відповідно до положень ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29.
За таких обставин, інші доводи учасників справи не стосуються предмету доказування в межах спірних правовідносин.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та оцінюючи належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, розглянувши справу в межах заявлених вимог, суд приходить до висновку, що наявні у справі докази не підтверджують факт добровільної відмови відповідача від користування спірним житловим приміщенням, втрати ним інтересу до нього або його відсутності понад шість місяців без поважних причин. Поведінка позивача, зокрема створення несприятливих умов для проживання у квартирі, свідчить про штучне створення перешкод у користуванні спірною квартирою, що виключає наявність правових підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом.
Щодо судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати пов'язані з розглядом справи покладаються у разі відмови в позові на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 47 Конституції України, ст.ст. 9, 64, 71, 71 ЖК України, ст.ст.29, 379 ЦК України, ст.ст.12, 13, 19, 76, 81, 141, 247, 259, 263, 265, 268, 273, 274 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог Чернівецька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити.
З повним текстом рішення суду особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись 14 листопада 2025 року.
Апеляційна скарга може бути подана протягом 30 днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Суддя: