Номер провадження: 22-ц/813/6101/25
Справа № 522/3530/25-Е
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
14.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Одеської міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон України, -
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Служба по справах дітей Одеської міської ради про надання дозволу на виїзд дитини за кордон України.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач громадянин Арабської Республіки ОСОБА_4 є батьком двох малолітніх дітей, громадян України - ОСОБА_5 (2016 року народження) та ОСОБА_6 (2018 року народження).
Згідно з рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року шлюб із відповідачем - ОСОБА_3 , матір'ю дітей, було розірвано. З осені 2023 року діти проживають з відповідачем у м. Одеса, однак батько, який постійно проживає, офіційно працевлаштований та має стабільний дохід в Україні, завжди піклувався та продовжує піклуватися про їх добробут, матеріальне забезпечення та виховання.
Позивач у період весняних, літніх, осінніх та зимових канікул в 2025-2026 роки має намір здійснити тимчасові поїздки до Арабської республіки Єгипет разом із дітьми з наступною метою: враховуючи часті хвороби дітей, позивач планує поїздку з метою їхнього оздоровлення та відпочинку в сприятливому для їх одужання кліматі Єгипту. Позивач також прагне забезпечити культурний розвиток дітей, ознайомлення з традиціями, мовою та звичаями їх батька, що позитивно вплине на ідентичність і розвиток дітей. Поїздка також має на меті забезпечення права дітей на спілкування з родичами з боку батька, що є важливим аспектом їх культурного та емоційного розвитку. Батько прагне реалізувати своє право на виховання дітей, яке наразі обмежене діями матері, що суперечить принципу рівності прав обох батьків. Враховуючи воєнний стан та необхідність збереження здоров'я і безпеки дітей, тимчасовий виїзд з батьком здійснюється в інтересах дітей і відповідає принципу забезпечення їхніх прав на здоров'я, безпеку та гармонійний розвиток.
Позивач неодноразово пропонував відповідачу укласти на рівних умовах справедливу угоду про участь обох батьків у вихованні дітей, направив їй проект договору, однак вона категорично відкинула запропонований варіант і надала свій, який фактично унеможливлює участь батька у вихованні дітей та критично обмежує час його спілкування з ними, не маючи жодних обґрунтованих підстав, безпідставно відмовляється надати позивачу згоду на тимчасовий виїзд дітей за кордон.
В 2023 році відповідач подала до суду заяву про заборону вивозу батьком дітей за кордон. Судом було відмовлено у задоволенні її позову про заборону вивезення дітей, що свідчить про відсутність правових підстав для такої заборони. Відповідач, намагається встановити умови, що позбавляють позивача можливості брати активну участь у вихованні дітей, налаштовує дітей проти батька, у зв'язку з чим позивачем подано заяви до служби у справах дітей та суду.
Дії відповідача є формою перешкоджання реалізації батьківських прав позивача, порушують інтереси дітей та їх право на сімейні зв'язки, а також не сприяє всебічному та гармонійному розвитку, порушує право дітей на повний та гармонійний розвиток їх особистостей і вказує на зловживання відповідачем своїми батьківськими правами. За відсутності згоди одного з батьків, виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. У зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позов.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба по справах дітей Одеської міської ради про надання дозволу на виїзд дитини за кордон України залишено без задоволення.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено що суд першої інстанції припустився неправильного застосування норм матеріального права, не врахувавши низку імперативних положень законодавства України та міжнародних договорів щодо прав дитини і батьків. Оскаржуване рішення містить неправильне встановлення та трактування ключових фактичних обставин, що призвело до хибного висновку про нібито невідповідність позовних вимог інтересам дітей та фактичний вихід суду за межі позовних вимог. Так, суд першої інстанції помилково указав, що позивач просить дозволити безперервний п'ятимісячний виїзд дітей за кордон. Насправді ж у позовній заяві та поясненнях позивач зазначав про поїздки під час канікул (весняних (які вже сплили), літніх (які тривають), осінніх та зимових), сумарна тривалість яких протягом року могла становити до кількох місяців, але не йшлося про те, що діти будуть відсутні в Україні п'ять місяців поспіль. Крім того, суд першої інстанції не врахував норм міграційного законодавства Єгипту, яке чітко обмежує перебування іноземців (у тому числі неповнолітніх) строком до 90 днів (тобто 3 місяці) на рік без спеціального дозволу на проживання або довгострокову візу, які в даному випадку не потрібні, оскільки строки перебування дітей не перевищуватимуть 90 днів на рік.
Рішення суду від 19.05.2025 року вступає в протиріччя з актуальною судовою практикою Верховного Суду та встановленими міжнародними стандартами захисту прав дитини і батьків зокрема, викладені у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі №522/14257/21. Також скаржник зазначає, що справа не була "простою" чи малозначною за своїм характером, навпаки, наявність міжнародного елементу, великого обсягу доказів, особлива категорія спору (права батьків і дітей), а також процесуальні нюанси (необхідність відеозв'язку) свідчать, що справа набагато ближча до складної категорії, яка потребує розгляду за загальною процедурою. Застосування спрощеного провадження у даному випадку виглядає формально, але не відповідає критеріям щодо доцільності спрощення з урахуванням конкретних умов спору. За таких обставин скаржник вважає що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що є обов'язковою підставою для скасування рішення суду.
Від представника ОСОБА_3 адвоката Лисевича Сергія Вікторовича надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник зазначає про необґрунтованість апеляційної скарги та просить суд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2025 року залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, призначене на 14.10.2025 року на 14:00 год. відповідач ОСОБА_3 та її представник адвокат Лисевич С.В. не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції не виявили та заяв про відкладення судового засідання не подавали.
Присутні у судовому засіданні в режимі відеоконференції позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Пономаренко О.І. не заперечували проти розгляду справи за фактичною явкою сторін.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 14.10.2025 року учасників справи, належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Чинне законодавство передбачає надання судом лише одноразового тимчасового дозволу на виїзд малолітньої дитини за межі України у її супроводі без згоди батька (ВССУ від 10 лютого 2016 року у справі № 6-32509ск15), в той час, як заявлені позивачем вимоги спрямовані на надання дозволу на багаторазовий виїзд дітей без згоди матері протягом зазначених позивачем часових проміжків впродовж календарного року, тому такі вимоги позивача не підлягають задоволенню. Крім того суд вважав, що такий переїзд може спричинити зміну режиму спілкування дітей з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, вплинути на їх подальше життя, розвиток і виховання.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 06.08.2013 року перебували у шлюбу, зареєстрованому Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 1116.
Від спільного шлюбу сторони мають малолітніх дітей: сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , повторно виданого 16.07.2018 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 2591 (а. с. 33); та сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , повторно виданого 29.06.2018 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 798 (а. с. 34).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.06.2024 року у справі № 522/7691/24 шлюб між сторонами розірвано (а. с. 35-37).
Діти з осені 2023 року проживають з матір'ю - відповідачкою ОСОБА_3 в м. Одесі, що підтверджено сторонами. Батько, тобто позивач, проживає в м. Вишневе Бучанського району Київської області.
Позивач перебуває у шлюбі з іншою жінкою.
Між батьками існують непорозуміння з питання часів спілкування та виховання дітей.
ОСОБА_1 у позові просить надати йому дозвіл на тимчасовий виїзд дітей до Арабської Республіки Єгипет в період з 15.03.2025 року по 15.04.2025 року; з 30.05.2025 року по 30.08.2025 року; з 20.10.2025 року по 20.11.2025 року та з 20.12.2025 року по20.01.2026 року без згоди матері.
Колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Статтею 33 Конституції України закріплено право кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України.
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У частині першій статті 9 зазначеної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України "Про охорону дитинства").
Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно частини другої статті 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Згідно із статтею 18 Конвенції батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Рівності прав і обов'язків батьків стосовно дітей необхідно дотримуватися незалежно від наявності або відсутності шлюбу між ними. Одним із питань, яке має вирішуватися за взаємною згодою батьків дитини, є реалізація права дитини на свободу пересування.
Відповідно до положень статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно із частиною другою статті 150, частиною першою статті 155 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Порядок виїзду за кордон громадян України визначено положеннями Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.
Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.
Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.
Згідно статті 2 вказаного Закону документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (стаття 3 вказаного Закону).
Пунктом 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила) передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: 1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; 2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків: якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску; якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на постійний консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном; у разі пред'явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 СК України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).
За частиною другою статті 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку й закінчення.
Згідно положень частини п'ятої статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов'язки, не має заборгованості зі сплати аліментів, звертається рекомендованим листом із повідомленням про вручення до того з батьків, з яким проживає дитина, за наданням згоди на виїзд дитини за межі України з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі в складі організованої групи дітей.
У разі ненадання тим із батьків, з яким проживає дитина, нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за кордон із зазначеною метою, у десятиденний строк з моменту повідомлення про вручення рекомендованого листа, той із батьків, хто проживає окремо від дитини та у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів, має право звернутися до суду із заявою про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди другого з батьків.
Отже закон визначає певний порядок (алгоритм) дій того із батьків, хто проживає окремо від дитини і бажає здійснити виїзд із дитиною за межі України, та умови, за яких такий виїзд може відбутися (належне виконання батьківських обов'язків, відсутність заборгованості зі сплати аліментів тощо).
Тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
При цьому, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за межі України у супроводі одного з батьків, за відсутності згоди другого з батьків, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто, таким, що надається судом на одну вже конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном (постанова Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 297/1949/21).
У справі, що переглядається, судом встановлено, що звертаючись до суду з позовом позивач просив надати йому дозвіл на тимчасовий виїзд дітей за кордон України до Арабської Республіки Єгипет у період весняних, літніх, осінніх та зимових канікул в 2025-2026 роки, зазначивши період з 30.05.2025 року по 30.08.2025 року; з 20.10.2025 року по 20.11.2025 року та з 20.12.2025 року по 20.01.2026 року.
Колегія суддів акцентує увагу, що тривалість шкільних весняних та осінніх канікул становить по 1 тижню, зимових канікул - 2 тижні та літніх канікул - 3 місяці.
Тому посилання скаржника на те, що кожна поїздка має обмежений строк - лише певний період канікул і не порушує право дітей на освіту не заслуговує на увагу, оскільки заявлений позивачем термін перебування дітей за кордоном з 20.10.2025 року по 20.11.2025 року та з 20.12.2025 року по 20.01.2026 року у навчальний період, перевищує тривалість канікул та безперечно буде порушувати освітній процес.
Крім того, надання дозволу суду на тимчасовий виїзд дитини за кордон на майбутнє вимогами чинного законодавства не передбачено, і надання такого дозволу здійснюється судом в межах кожного конкретного випадку виїзду дитини за кордон з чітко визначеними (окресленими) строками перетинання дітьми (дитиною) державного кордону України в обох напрямках.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
На підтвердження позовних вимог стороною позивача надано виписки КНП «Дитяча міська клінічна лікарня № 3» ОМР із медичних карток стаціонарного хворого №№ 9211, 9311; довідки, видані ФОП ОСОБА_9 - лікарем; консультативні висновки алерголога від 05.04.2025 року про те, що діти перебувають на обліку у лікарів як такі, що постійно хворіють та мають діагнози: ендогенна, персистуюча середнього ступеня тяжкості бронхіальна астма.
ОСОБА_10 , 2016 року народження, виявлено алергічний ринокон?юнктивіт, появу яких провокує пилок різних рослин, а також початкові порушення вентиляційної функції легень за обструктивним типом, також алергічну компоненту виявлено у ОСОБА_11 , 2018 року народження.
У грудні 2024року - січні 2025 року діти тяжко перехворіли за пов'язаними захворюваннями: ОСОБА_12 , 2016 року народження, переніс двобічну полісегментарну пневмонію з бронхообструктивним синдромом, 1 ст. важкості; ОСОБА_11 , 2018 року народження, переніс правобічну полісегментарну пневмонію з бронхообструктивним синдромом на фоні змішаної бронхіальної астми.
Проте в консультативному висновку лікаря не зазначено про необхідність щорічного оздоровлення дітей або відповідного лікування за межами України.
Крім цього, судом встановлено, що між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання дітей, що підтверджується ухвалою про відкриття провадженнявід 06 березня 2025 року у цивільній справі № 522/3653/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 щодо визначення місця проживання дітей з батьком.
Ухвалою суду від 22 квітня 2025 року в рамках вищевказаної справи заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Пономаренко Оксани Іванівни про забезпечення позову задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 до набрання законної сили рішенням суду у даній справі забезпечувати можливість ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 безперешкодного спілкування засобами телефонного зв'язку та/або відео зв'язку з малолітніми дітьми ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , щодня в узгоджений час між 14:00 та 21:00 тривалістю не менше 30 хвилин з кожною дитиною з урахуванням режиму дня дітей.
Також слід, зауважити, що виїзд дітей за межі України протягом всього періоду, окресленого позивачем у позові часовими межами як потенційного періоду можливих поїздок (а саме 5 місяців упродовж календарного року) спричинить зміну режиму спілкування дітей з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дітей, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дітей, що вплине на їх подальше життя, розвиток і виховання.
Діючим законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітніх дітей за кордон, а лише встановлено певний порядок їх виїзду за кордон, який позивачем не дотримано.
Щодо доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 19 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження.
Згідно ч. 1 ст. 274 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: малозначних справ; справ, що виникають з трудових відносин; справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
За змістом указаних процесуальних норм у порядку спрощеного позовного провадження судом розглядаються малозначні справи чи справи незначної складності та визначеної пріоритетності, за виключенням справ, які повинні бути розглянуті судом у порядку загального позовного провадження.
Як вбачається з матеріалів справи в ухвалі про відкриття провадження від 21.03.2025 року судом першої інстанції з урахуванням предмета позову визначено, що справа підпадає під ознаки малозначної та не віднесена до категорії справ, що підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, а тому дійшов висновку про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
За таких обставин апеляційний суд не вбачає порушення судом першої інстанції норм процесуально права, що було б безумовною підставою для скасування судового рішення (пункт 7 частини третьої статті 376 ЦПК України).
Посилання скаржника на висновки Верховного Суду в постановах від 19 лютого 2025 року в справі № 522/14257/21 не свідчить про те, що рішення суду ухвалені без їх урахування, оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.
Апеляційний суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, який на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав та мотивувань, які викладені у рішенні, обґрунтованість яких перевірена і підтверджена судом апеляційної інстанції.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дітей та не надання доказів на підтвердження повернення дітей на територію України виключає можливість встановити обов'язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дітей.
Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дітей оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.
Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дітей за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дітей на територію України створить ситуацію правової невизначеності та не прогнозованості.
Доводи апеляційної скарги про те, що при ухвалені оскаржуваного рішення суд не взяв до уваги найкращі інтереси дитини, не заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанції правильно виходив із того, що чинним законодавством встановлено певний порядок виїзду неповнолітніх дітей за кордон, який позивачем не було дотримано.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
Інші аргументи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено: 29.10.2025 року.
Головуючий: О.М. Таварткіладзе
Судді: Л.М. Вадовська
С.О. Погорєлова