28 жовтня 2025 року місто Київ
справа № 755/11595/18
апеляційне провадження № 22-ц/824/12775/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Головачова Я.В.,
суддів: Нежури В.А., Невідомої Т.О.,
за участю секретаря судового засідання: Приходька Р.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва у складі судді Твердохліб Ю.О. від 28 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Позов обґрунтовано тим, що 3 грудня 2015 року позивач передав у борг відповідачам грошові кошти в розмірі 4 433 250 гривень, строком на п'ять місяців, що підтверджується нотаріально посвідченим договором позики. В обумовлений в договорі строк відповідачі грошові кошти не повернули. В добровільному порядку повернути борг відмовляються. В укладеному між сторонами договорі позики не передбачено процентів за користування грошовими коштами, а тому проценти нараховано у відповідності до вимог частини 1 статті 1048 ЦК України.
Посилаючись на вказані обставини, позивач, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив солідарно стягнути з відповідачів на свою користь суму боргу в розмірі 4 433 250 грн, проценти у розмірі 1 925 002 грн 17 коп., три відсотки річних у розмірі 383 324 грн 30 коп. та інфляційні втрати у розмірі 1 371 733 грн 36 коп.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь
ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 3 грудня 2015 року в розмірі 4 433 250 грн, проценти у розмірі 1 925 002 грн 17 коп., три відсотки річних у розмірі 383 324 грн 30 коп. та інфляційні втрати в розмірі 1 371 733 грн 36 коп. Судовий збір, сплачений ОСОБА_2 у розмірі 8 810 грн за подання позову, компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не виконали взятих на себе зобов'язань, своєчасно не повернули грошові кошти, отримані в борг, а тому підлягають стягненню в примусовому порядку з урахуванням процентів, інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, невідповідність рішення фактичним обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Судом не встановлено факту укладання договору позики сторонами, його підписання ОСОБА_1 та факту передання коштів за договором. На думку скаржника, враховуючи суму позики, грошові кошти не могли передаватися у готівковій формі, а тому дослідженню підлягали банківські документи про безготівкове переведення грошових коштів; не встановлено обставин чи було звернення стягнення на предмет застави (транспортні засоби) та в якій сумі.
Зазначає, що строк виконання зобов'язання не настав, оскільки за змістом договору грошові кошти мають бути повернуті до 4 травня 2015 року, тоді як договір укладено 3 грудня 2015 року. Поруч з цим, наголошує, що вимогу про повернення коштів вона не отримувала; позивачем надано лише копію вимоги, адресовану ОСОБА_3 ; надані позивачем документи про надсилання вимоги свідчать, що вона була направлена за адресою, за якою ОСОБА_1 в той момент вже півроку не проживала.
Резюмуючи, зазначає, що суд першої інстанції безпідставно встановив обставини, що підлягали доведенню. Крім того, суд стягнув проценти, які не передбачені умовами договору.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відзиви на апеляційну скаргу не подали.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу підтримав з викладених в ній підстав та просив її задовольнити.
Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 в судовому засіданні в режимі відеоконференції проти задоволення апеляційної скарги заперечувала та просила залишити рішення суду без змін.
ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином. З урахуванням положень частини 2 статті 372 ЦПК України його неявка не перешкоджає розгляду справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Судом установлено, що 3 грудня 2015 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 (позичальники) укладено договір позики.
Пунктом 1 договору визначено, що позикодавець надає позичальникам безпроцентну позику у розмірі 4 433 250 грн, що на день укладення договору складає 172 500 доларів США.
Згідно з пунктом 3 договору, договір укладено строком на п'ять місяців, позичальники зобов'язуються повернути позику в повному обсязі до 4 травня 2016 року.
Відповідно до пункту 4 договору, позичальники зобов'язуються повертати позикодавцю, щомісяця, до 15 числа суму, що складає еквівалент 4 500 доларів США, за курсом продажу долара США ПАТ "Укрсоцбанк" на день повернення коштів.
Підтвердженням повернення позики, будь-якої її частини є власноручно написані позикодавцем розписки про отримання грошових коштів (пункт 6 Договору).
В пункті 7 договору визначено, що позичальники несуть солідарний обов'язок перед позикодавцем за виконання зобов'язань за цим договором.
Згідно з пунктом 8 договору, у разі порушення терміну повернення позики, позичальники зобов'язуються сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
В забезпечення виконання відповідачами зобов'язань за договором позики від 3 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договори застави транспортних засобів.
8 червня 2018 року ОСОБА_6 , ОСОБА_1 надіслано вимогу про повернення суми боргу.
ОСОБА_3 , ОСОБА_1 не повернули ОСОБА_2 отримані в борг грошові кошти.
Згідно з розрахунком заборгованості, наданого позивачем, розмір процентів, визначений на рівні облікової ставки Національного банку України, за період з 5 травня 2016 року до 22 березня 2019 року становить 1 925 002 грн 17 коп.; розмір трьох відсотків річних за період з 5 травня 2016 року до 22 березня 2019 року становить 383 324 грн 30 коп.; розмір інфляційних втрат за період з 5 травня 2016 року до 22 березня 2019 року становить 1 371 733 грн 36 коп.
Позиція суду апеляційної інстанції
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені
родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною 2 статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику.
Згідно з частиною 1 статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини 1 статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в частині стягнення боргу, трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки відповідачі свої зобов'язання за договором позики не виконали та не повернули ОСОБА_2 отримані в борг грошові кошти в розмірі 4 433 250 грн.
Висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права.
До того ж, суд обґрунтовано відхилив заперечення відповідачів про не укладення договору позики, вказавши, що на підтвердження таких обставин не надано належних, достатніх та допустимих доказів.
Суд також обґрунтовано відхилив заперечення ОСОБА_1 про не підписання нею договору позики, оскільки відповідного експертного висновку відповідачами суду не надано, а після призначення судової почеркознавчої експертизи на вимогу експерта не надано вільних зразків підпису та не оплачено експертизу, у зв'язку з чим експертизу не проведено.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 22 травня 2024 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1
- ОСОБА_4 про призначення судової почеркознавчої експертизи. На вирішення експерта поставлено питання: Чи виконано підпис від імені ОСОБА_1 у договорі позики від 3 грудня 2015 року та у договорі застави транспортних засобів від 3 грудня 2015 року ОСОБА_1 .? Експертизу доручено провести експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Окрім іншого, зобов'язано ОСОБА_1 надати зразки вільних особистих підписів та здійснити оплату витрат на проведення експертизи (том ІІ, а.с. 199-201).
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 11 вересня 2024 року задоволено клопотання експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз та зобов'язано до 9 жовтня 2024 року ОСОБА_1 надати зразки вільних особистих підписів та визнано обов'язковою явку ОСОБА_1 в судове засідання 9 жовтня 2024 року для відібрання експериментальних зразків підпису. Оплату витрат за проведення експертизи у розмірі 12 116 грн 48 коп., згідно рахунку Київського науково-дослідного інституту судових експертиз № 2852 від 26 червня 2024 року, покладено на ОСОБА_1 (том ІІ, а.с. 231-233).
Копію ухвали районного суду від 11 вересня 2024 року доставлено 13 вересня 2024 року до електронного кабінету представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 (том ІІ, а.с. 235).
Листом від 9 жовтня 2024 року директор Київського науково-дослідного інституту судових експертиз О. Рувін повідомив суд про залишення без виконання ухвали суду про призначення експертизи, оскільки не надійшли відомості щодо оплати вартості судової почеркознавчої експертизи (том ІІ, а.с. 246).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає неспроможними доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не було надано достатньо часу для надання зразків підписів та оплати експертизи.
Оскільки в пункті 2 договору позики сторони погодили, що підписання позичальниками цього договору свідчить про отримання ними суми позики у повному обсязі, а відповідачами належними доказами не спростовано підписання ними договору позики, колегія суддів вважає безпідставними доводи скаржника про не передання грошових коштів за договором.
Колегія суддів відхиляє та вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що з огляду на значний розмір грошових коштів за договором позики такі кошти не могли передаватися у готівковій формі і в такому разі суду належало дослідити банківські документи про безготівкове перерахування, оскільки чинним законодавством не передбачено, що від суми позики залежить порядок передачі грошових коштів між фізичними особами.
Посилання скаржника на те, що строк виконання зобов'язань за договором позики не настав є безпідставними, оскільки в пункті 3 договору позики від 3 грудня 2015 року чітко визначено, що договір укладається на п'ять місяців і позичальники зобов'язуються повернути позику в повному обсязі до 4 травня 2016 року. При цьому, зазначення в пункті 4 договору, що залишок боргу позичальники повинні повернути до 4 травня 2015 року фактично є опискою в даті, оскільки в попередньому пункті конкретно визначено надання позики на п'ять місяців, тобто до 4 травня 2016 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не отримувала вимогу від позивача про повернення боргу та така вимога надіслана їй не на актуальну адресу проживання не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки надсилання
вимоги є не обов'язковим, якщо строк повернення позики визначено у договорі позики чи в розписці про отримання коштів, що узгоджується з положеннями статей 526, 1049 ЦК України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що під час розгляду справи судом не досліджено чи було звернуто стягнення на предмет застави (транспортні засоби) в рахунок погашення боргу і в якій сумі, тобто не встановлено чи було частково погашено заборгованість.
Колегія суддів не приймає до уваги такі доводи скаржника, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, протягом розгляду справи в суді першої інстанції, відповідачі не надавали доказів погашення боргу повністю або частково за рахунок предмета застави, а відтак такі докази не досліджувалися судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення. Згідно з частиною 6 статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Більш того, такі доводи скаржника фактично свідчать про його суперечливу поведінку, адже спочатку стверджує про не укладення договору позики, не отримання грошових коштів та поруч з цим вказує про не дослідження судом обставин часткового погашення боргу.
Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що відповідачі не виконали умов укладеного із ОСОБА_2 договору позики, факт підпису договору не спростували, застосувавши норми матеріального права, які регулюють дані правовідносини, зробив правильний висновок, що відповідачі зобов'язані солідарно сплатити позивачу суму основного боргу за договором позики, інфляційні втрати та три проценти річних нарахованих на підставі частини 2 статті 625 ЦК України.
Доводів незгоди з рішенням суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних апеляційна скарга не містить.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами скаржника, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення процентів, з огляду на таке.
Згідно статті 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Порушення умов договору є цивільним правопорушенням, оскільки статтею 629 ЦК України встановлюється принцип безумовності та обов'язковості виконання договору.
Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором
встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі №444/9519/12-ц, від 4 липня 2018 року в справі №14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року в справі №202/4494/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 лютого 2020 року в справі № 912/1120/16 вказано, що проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною 2 статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини 1 статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини 2 статті 625 ЦК України не можуть застосовуватися одночасно. Тому за період прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 ЦК України, як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
Таким чином, після настання строку повернення позики позикодавець має право на стягнення з позичальника тільки сум, передбачених положеннями частини 2 статті 625 ЦК України.
Як вже вказувалася вище, укладений між сторонами договір позики не містить умов щодо встановлення розміру процентів за користування грошовими коштами.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 , з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, нараховував проценти в розмірі 1 925 002 грн 17 коп. за користування грошовими коштами на підставі частини 1 статті 1048 ЦК України, тобто на рівні облікової ставки Національного банку України. Нарахування суми процентів ОСОБА_2 здійснював за період з 5 травня 2016 року до 22 березня 2019 року, тобто поза межами строку дії договору позики, який було укладено на строк до 4 травня 2016 року (пункт 3 договору).
Отже, ураховуючи вище наведені норми закону та зважаючи, що строк дії договору позики становив до 4 травня 2016 року, позивач не мав права на нарахування та стягнення процентів на підставі частини 1 статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування, тобто після 4 травня 2016 року.
У даній справі, що переглядається, позивач заявив вимоги про стягнення грошових коштів на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, які правомірно задоволено судом першої інстанції.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про солідарне стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 процентів у розмірі 1 925 002 грн 17 коп.
За змістом пункту 2 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що задовольняючи позов у повному обсязі, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в частині позовних вимог про стягнення процентів за договором позики й ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.
Розподіл судових витрат
Відповідно до частин 1, 13 статі 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина 6 статті 141 ЦПК України).
Ураховуючи, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування рішення суду в частині позовних вимог про стягнення процентів та відмову в задоволенні цих позовних вимог в розмірі 1 925 002 грн 17 коп., а також те, що відповідачі звільненні від сплати судового збору, то підлягає зміні розподіл судових витрат шляхом зменшення суми судового збору, що підлягає компенсації за рахунок держави, з 8 810 грн до 6 719 грн 39 коп., що пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року в частині стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 пені скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення такого змісту.
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення процентів за договором позики в розмірі 1 925 002 грн 17 коп. відмовити.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року в частині розподілу судових витрат змінити, зменшити суму судового збору, що підлягає компенсації за рахунок держави, з 8 810 грн до 6 719 грн 39 коп.
В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді: