11 листопада 2025 рокуСправа № 460/2702/25 пров. № А/857/14907/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
судді-доповідача - Качмара В.Я.,
суддів - Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, провадження в якій відкрито за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 березня 2025 року (суддя Друзенко Н.В., м.Рівне, повний текст складено 21 березня 2025 року), -
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - ГУПФ), в якому просила:
визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати з 01.01.2025 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-ХІІ);
зобов'язання відповідача здійснити з 01.01.2025 нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 21 березня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ГУПФ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 01.01.2025 доплати непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає у зоні гарантованого добровільного відселення у розмірі, визначеному статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» (далі - Закон №4059-IX). Зобов'язано ГУПФ здійснити ОСОБА_1 з 01.01.2025 нарахування та виплату доплати непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає у зоні гарантованого добровільного відселення у розмірі, визначеному статтею 45 Закону №4059-IX, що дорівнює 2361 гривні. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржили сторони, які із покликанням на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач просить: скасувати рішення суду по часткове задоволення позову та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі; відповідач скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позову повністю.
В апеляційній скарзі позивач вказує, що згідно судового рішення у справі № 460/8588/23 отримувала підвищення до пенсії у розмірі 13400 грн. Однак пенсійний орган з 01.01.2025 підвищення до пенсії позивачу безпідставно не нараховує. Разом з тим, вказує, що з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України № 6-р/2018 від 17.07.2018, відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - зоні гарантованого добровільного відселення на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ, тому вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати такого підвищення. Зазначає, що законами про державний бюджет не може бути одночасно врегульована сфера суспільних відносин, що підлягає до визначення спеціальним законом.
Відповідач в обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що ГУПФ, на виконання Закону №4059-IX та постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2024 №1524 «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» (далі - Постанова №1524) було проведено звірення з Єдиним державним демографічним реєстром, відомості якого надано Державною міграційною службою у порядку обміну інформацією щодо постійного проживання позивача у зоні безумовного (обов'язкового) відселення чи в зоні гарантованого добровільного відселення і встановлено, що у Єдиному державному демографічному реєстрі відсутні відомості щодо постійного проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26.04.1986 чи у період з 26.04.1986 до 01.01.1993. Оскільки у даному реєстрі відсутні відомості, що позивач проживала станом на 26.04.1986 чи у період з 26.04.1986 до 01.01.1993 в зоні гарантованого добровільного відселення, то відповідно у відповідача відсутні підстави для встановлення їй доплати, як не працюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає рішення суду законними та обґрунтованими, просить залишити його без змін, а апеляційну скарги - без задоволення.
Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не подало.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу ГУПФ необхідно задовольнити, з наступних підстав.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що з 01.01.2025 позивачу ГУПФ слід проводити виплати з урахуванням статті 45 Закону №4059-IX та Постанови №1524.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права, з таких міркувань.
Відповідно до частини першої статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що ОСОБА_1 з 09.03.2023 є непрацюючим пенсіонером та перебуває на обліку в ГУПФ і отримує пенсію по інвалідності.
Позивач є потерпілою від Чорнобильської катастрофи категорії 3, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 24.06.2021.
Відповідно до довідки Старости Борівського старостинського округу Зарічненської селишної ради Рівненської області від 15.01.2025 № 92 ОСОБА_1 з 26.04.1986 по 06.11.2022, з 13.03.2003 по 11.02.2004, з 04.07.2023 по 21.02.2024 проживала в селі Борове, Вараського району, Рівненської області та з 06.04.2004 по 04.07.2023, та 21.02.2024 по теперішній час проживає в селі Більська Воля, Вараського району, Рівненської області, яке згідно постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 № 106 Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» відноситься до третьої зони гарантованого добровільного відселення (далі - Постанова №106).
Відповідно до довідки № 116 з реєстру територіальної громади про місце реєстрації особи станом на 03.02.2025 ОСОБА_1 з 21.02.2004 зареєстрована в селі Більська Воля, Вараського району, Рівненської області.
Позивач звернулась до ГУПФ із заявою в якій просив провести нарахування та виплату щомісячного підвищення до пенсії у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам, встановленим на 01 січня відповідного календарного року, проте листом від 22.01.2025 ГУПФ відмовило позивачу в задоволенні його заяви.
Разом з тим, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року у справі № 460/8588/23 (далі - Рішення суду) визнано протиправною бездіяльність ГУПФ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 09.03.2023 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ. Зобов'язано відповідача здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 09.03.2023 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-ХІІ, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
На виконання вказаного рішення суду позивачу було призначено підвищення до пенсії у розмірі 13400 грн.
Однак, як встановлено судом, позивач є непрацюючим пенсіонером та з 26.04.1986 по 11.02.2004 року і з 04.07.2023 по теперішній час постійно проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, проте нарахування та виплату позивачу вказаного підвищення до пенсії з 01.01.2025 відповідачем здійснено не було.
Як свідчать матеріали додані до поданої заяви, позивач вважає, що відповідачем починаючи з 01.01.2025 протиправно припинено їй виплату підвищення до пенсії встановленого статтею 39 Закону №796-XII, оскільки право на таке визнане судовим рішенням.
Закон № 796-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Тобто із 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року в частині, яка не змінена Законом № 987-VIII.
Тому стаття 39 вказаного Закону № 796-ХІІ із 17 липня 2018 року має такий зміст:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення
Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: -у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
-у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року в справі № 240/4937/18.
Отже, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018.
Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону № 796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Водночас 06.12.2016 був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01.01.2017
Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 № 410-IX).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 № 2415-VIII).
Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених вище положень Закону № 1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом № 76-VIII [що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018].
Відтак з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Відтак, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 квітня 2024 року в справі № 240/19227/21 виснувала, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Водночас статтею 45 Закону № 4059-IX установлено, що у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв'язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2361 гривня.
Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов'язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється.
Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов'язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.
Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею.
Апеляційний суд враховує, що у Рішенні від 09.07.2007 №6-рп/2007 Конституційний Суд України зазначив, що закон про Державний бюджет України як правовий акт, який чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України.
Метою і особливістю Закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами, спрямовані на їх соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, під час прийняття Закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України). Оскільки предмет Закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.
У Рішенні від 22.05.2008 №10-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України у статті 92 визначила сфери, зокрема бюджетну, які мають врегульовуватися виключно законом. Закон про Держбюджет є основним фінансовим документом держави. Через своє спеціальне призначення цей закон не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя. Конституція України не надає Закону про Держбюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що Законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і, як наслідок, - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони.
У Рішенні від 27.11.2008 у справі № 1-37/2008 Конституційний Суд України вказав, що Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходів та видатків на загальносуспільні потреби), створює належні умови для реалізації законів України, інших нормативно-правових актів, ухвалених до його прийняття, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами і територіальними громадами. Саме у виконанні цих зобов'язань утверджується сутність держави як соціальної і правової.
Відповідно до статей 1, 3 Конституції України та принципів бюджетної системи (стаття 7 Кодексу) держава не може довільно відмовлятися від взятих на себе фінансових зобов'язань, передбачених законами, іншими нормативно-правовими актами, а повинна діяти ефективно і відповідально в межах чинного бюджетного законодавства (абзаци 2, 3 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення 27.11.2008 у справі № 1-37/2008).
Таким чином, законодавство, що визначає фінансові зобов'язання держави, має первинний характер, а бюджетне законодавство - похідний від нього характер.
У Рішенні від 28.08.2020 №10-р/2020 Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна Законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання не допускається.
Позивач наголошує, про існування двох законів, які по-різному регулюють одні й ті самі відносини.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України (Другий Сенат) від 18.06.2020 № 5-р(ІІ)/2020 особливу роль у системі інституційного забезпечення «верховенства права» (правовладдя) відведено судовій владі загалом, а зокрема - конституційному й адміністративному видам судочинства. Саме ці два види судочинства покликані забезпечувати узгоджений характер усієї юридичної системи в умовах співіснування суперечливих норм, завдяки чому досягається дієвість верховенства права (правовладдя), тобто його ефективність. Принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori); «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Суд зазначає, що Закон про Державний бюджет України - це закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду, тобто є загальним законом (lех generalis).
Водночас основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон 796-XII (lex specialis).
Таким чином, апеляційний суд враховує доводи позивача про те, що у спірних правовідносинах Закон 796-XII, хоча і був прийнятий раніше за Закон 4059-IX, є спеціальним законом.
Однак варто звернути увагу на те, що статтею 39 Закону № 796-ХІІ в редакції Закону після 1 січня 2016 року встановлено, що: громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Фактично починаючи з 1 січня 2016 року стаття 39 Закону № 796-ХІІ чинна в редакції Закону № 987-VIII, яка передбачає встановлення доплати виключно громадянам, які працюють у зоні відчуження.
Суд зауважує, що Закон № 987-VIII неконституційним не визнавався.
Надалі законодавець реалізуючи свободу дій щодо законодавчого регулювання спірних правовідносин, у встановленому законом порядку та в межах власних повноважень, статтею 45 Закону № 4059-IX установив, у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплату непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення.
Так нормами статті 45 Закону № 4059-IX визначено:
(1) дві зони радіоактивного забруднення: зона безумовного (обов'язкового) відселення (II зона) та зона гарантованого добровільного відселення (III зона);
(2) умова «постійного» проживання в цих зонах:
(3) періоди постійного проживання у зонах: станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року;
(4) дії пенсійного органу щодо: «встановлення», «продовження» чи «припинення» доплат;
(5) сукупність таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року.
Суд зазначає, що норма статті 45 Закону №4059-IX, якою визначено доплату за проживання на зазначених територіях у розмірі 2361 грн є чинною та неконституційною не визнавалася.
Отже доводи позивача про існування двох законів, які по-різному регулюють одні й ті самі відносини, судовим розглядом не підтвердилися.
Сформульовані Конституційним Судом України загальноправові принципи подолання колізій між нормативно-правовими актами однакової юридичної сили закріплено і в Законі України «Про правотворчу діяльність» від 24.08.2023 №3354-IX, який набрав чинності 20.09.2023, але буде введено в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, статтею 66 якого передбачено, що у разі виявлення колізії між нормативно-правовими актами рівної юридичної сили пріоритет у застосуванні мають:
1) норми, що містяться в нормативно-правових актах спеціального законодавства України (крім випадку, визначеного частиною другою цієї статті);
2) норми, що містяться у нормативно-правових актах, що вступили в дію пізніше.
Дійсно, після 01.01.2025 норми спеціального Закону 796-XII не зазнали змін в частині виплати підвищення (доплати) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а Закон 4059-IX, виходячи з його мети, не може зупиняти дію окремих законів України та / або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин.
Однак Закон 4059-IX і не зупиняє дію чи вносить зміни до Закону №796-XII, оскільки визначає право на отримання доплати до пенсії іншій категорії осіб, за інших фактичних підстав.
Водночас Конституційний Суд України в абзаці третьому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 вказав, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися винятково Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Конституційний Суд України у рішеннях сформував практику стосовно запровадження, шляхом прийняття законів, нових механізмів перерозподілу Державного бюджету України та використання бюджету Пенсійного фонду України у соціальній сфері, спрямованих на досягнення розумного балансу між інтересами окремих осіб, суспільства та держави.
Так, у Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 (пункт 5) Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей. Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, врахував зміст актів міжнародного права, зокрема статтю 22 Загальної декларації прав людини про те, що розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави, тобто кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення потрібних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва, проте відповідно до структури і ресурсів кожної держави.
У Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 (пункт 2.1) Конституційний Суд України зазначив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави, проте мають забезпечувати конституційне право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, гарантоване статтею 48 Конституції України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 визначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, з огляду на фінансові можливості держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. Водночас рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. В цьому Рішенні Конституційний Суд України спирається на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).
Підсумовуючи висновки, сформульовані Конституційним Судом України в наведених рішеннях, можна узагальнити, що держава, базуючись на існуючих фінансово-економічних можливостях, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тож в разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте, держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, що відповідають людській гідності. Одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист, є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються передусім внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішні та внутрішні економічні й політичні чинники.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
У статті 46 Конституції України соціальний захист пов'язано, зокрема, «з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім'ї» (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009).
До того ж, Конституційний Суд України звертав увагу, що право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України; згідно із частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом; складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх під час формування соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів (абзаци другий, четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 листопада 2018 року № 9-р/2018).
Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов'язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів існування. Водночас соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім'ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім'ї (пункт 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 листопада 2018 року № 9-р/2018).
Верховна Рада України під час формування соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості.
Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень частини третьої статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зокрема, у пункті 5.2 Рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав на те, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.
Водночас Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 квітня 2024 року в справі № 240/19227/21 дійшла висновку, що суб'єктивне право на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.
Така виплата має допоміжний та стимулюючий характер.
Так, Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати зазначений вид державної допомоги, змінювати її розмір, механізми її нарахування та надання, оскільки така доплата не закріплена в Конституції України, а визначається у законах відповідно до соціальної політики держави.
Зрештою варто вказати на контекст виплати підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ згідно Закону №4059-IX.
Відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правовідносини щодо соціального захисту громадян регулюються статтею 46 Конституції України, що не передбачена частиною другою статті 64 Конституції України.
Відповідно право соціального захисту, гарантоване статтею 46 Конституції України, може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Спеціальним нормативним актом, який визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, є Закон України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VIII).
Окремі особливості тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з введенням воєнного стану визначені статтею 6 Закону № 389-VIII, пунктом 5 частини першої якої передбачено, що в указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Воєнний стан в Україні запроваджено Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», пунктом 3 якого визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що потрібні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону № 389-VIII.
У Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» зазначено: «Попри безпрецедентні виклики, що були спричинені повномасштабним вторгненням російської федерації, економіка України демонструє надзвичайно високий потенціал адаптивності до нових умов та зберігає відновлювальне зростання. Вагомим чинником цього є макрофінансова стабільність, яка забезпечується як виваженими діями Уряду, так і системною підтримкою міжнародних партнерів України. Утім, відновлювальне зростання залишатиметься повільним як у поточному році, так і на прогнозному горизонті з огляду на сукупність негативних наслідків війни для економіки України, таких як масштабна руйнація промислових комплексів, обмежена логістика, зовнішня та внутрішня міграція населення, дисбаланси на ринку праці, тощо. Країна-агресор продовжує зосереджувати зусилля на руйнуванні об'єктів цивільної та промислової інфраструктури. Це, в першу чергу, стосується об'єктів енергетики, які з початку 2024 року стали основною ціллю масованих ракетних обстрілів, що спричинило втрату значної частини енергогенеруючих потужностей України та посилило виклики для економічного відновлення. Крім того, повномасштабне вторгнення та геноцидний тип ведення війни російської федерації спричинили низку демографічних викликів для розвитку України, основними з яких є масштабне внутрішнє переміщення населення, що спричиняє надмірну концентрацію населення у відносно безпечних регіонах; масова вимушена еміграція населення, передусім жінок та дітей; високий рівень передчасної смертності, і як наслідок дії цих факторів скорочення чисельності населення та робочої сили, як ключового фактору виробництва, зокрема. Додатковим викликом для аналізу та прогнозування економічного розвитку є складність оцінки перерозподілу продуктивних сил України внаслідок війни, оскільки з початку повномасштабного вторгнення відбувається кардинальна зміна не лише системи міжгалузевих зв'язків, а й структури економіки в цілому№.
Приписами статті 46 Конституції України встановлено, що такі складові конституційного права громадян на соціальний захист, як забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (1); втрати годувальника (2); безробіття з незалежних від них обставин (3); старості (4), не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, апеляційний суд також враховує, що пунктом 1 Постанови № 1524, яка набрала чинності з 01.01.2025 (із змінами, внесеними згідно з постановою № 263 від 07.03.2025) установлено, що у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин:
особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;
у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року.
За пунктом 1-1 цієї Постанови, виплата за проживання на забруднених територіях у 2025 році встановлюється у розмірі, передбаченому статтею 45 Закону №4059-IX, як самостійна доплата до пенсії, на яку має право особа згідно із законом.
Окремо слід зауважити на тому, що постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання визначення порядку внесення відомостей про місце проживання особи у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення для отримання відповідних доплат» від 07.03.2025 № 263 передбачено, що
1) у разі відсутності в Єдиному державному демографічному реєстрі та відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відомостей про місце проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року особа може звернутися до органу реєстрації, надавши документи, які підтверджують реєстрацію її місця проживання (паспорт громадянина України у вигляді книжечки та/або будинкова книга), для внесення таких відомостей до реєстру відповідної територіальної громади з подальшим їх переданням до відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби та Єдиного державного демографічного реєстру. З метою підтвердження факту внесення відомостей про місце проживання особа в установленому законодавством порядку може звернутися до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг для отримання витягу з реєстру територіальної громади. У разі відсутності в особи документів, які підтверджують реєстрацію її місця проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року (паспорт громадянина України у вигляді книжечки та/або будинкова книга), особа може звернутися до територіального органу Пенсійного фонду України за отриманням сканованих копій паспорта громадянина України у вигляді книжечки (у разі їх наявності в матеріалах пенсійної справи) з метою подання таких сканованих копій до відповідного органу реєстрації для внесення відомостей про період реєстрації до реєстру територіальної громади з подальшим їх переданням до відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби та Єдиного державного демографічного реєстру;
2) у разі, коли у 2025 році Пенсійним фондом України уточнено факти, визначені підпунктом 1 цього пункту, органи Пенсійного фонду України встановлюють доплату, передбачену статтею 45 Закону №4059-IX, з 1 січня 2025 року;
3) довідка про період проживання на забруднених територіях, передбачена частиною третьою статті 15 Закону № 796-ХІІ, видається органом реєстрації у формі витягу з реєстру територіальної громади.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно довідки старости Борівського старостинського округу Зарічненської селишної ради Рівненської області від 15.01.2025 № 92 ОСОБА_1 з 26.04.1986 по 06.11.2022, з 13.03.2003 по 11.02.2004, з 04.07.2023 по 21.02.2024 проживала в селі Борове, Вараського району, Рівненської області. та з 06.04.2004 по 04.07.2023, та 21.02.2024 по теперішній час проживає в селі Більська Воля, Вараського району, Рівненської області, яке віднесено до зони гарантованого добровільного відселення та має посвідчення громадянина який потерпів від Чорнобильської катастрофи (Категорія 3).
Апеляційний суд, наголошує, що саме на органи Пенсійного фонду України покладено обов'язок із забезпечення звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність до статті 45 Закону № 4059-IX.
Водночас належним доказом на підтвердження обставини про місце проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення є наявність відомостей в Єдиному державному демографічному реєстрі та відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що стаття 45 Закону № 4059-IX чітко передбачає необхідність підтвердження проживання на території зон радіоактивного забруднення відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.
Відповідно до частини другої статті 74 КАС обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що матеріали справи не містять відомостей з Єдиного державного демографічного реєстру та / чи відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби відомостей про місце проживання у зоні безумовного (обов'язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року щодо ОСОБА_2 , відтак в суду відсутні правові підстави для зобов'язання органи пенсійного фонду України провести позивачу нарахування і виплату підвищення до пенсії, як постраждалому від наслідків на ЧАЕС непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення відповідно до статті 45 Закону 4059-IX, у розмірі 2361 грн, за період з 01 січня 2025 року.
Апеляційний суд зауважує, що позивачка не позбавлена права звернутися до органу реєстрації, надавши документи, які підтверджують реєстрацію її місця проживання (зокрема погосподарські книги, які була підставою для видання довідки від 15.01.2025 № 92, копію паспорта із відміткою місця реєстрації тощо), для внесення таких відомостей до реєстру відповідної територіальної громади з подальшим їх переданням до відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби та Єдиного державного демографічного реєстру.
Відповідно до пункту 4 частини першої, другої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Переглянувши рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення через неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права підлягає скасуванню у відповідній частині з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись статтями 308, 311, 315-317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області задовольнити.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 березня 2025 року в частині, якою позовні вимоги задоволено, скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволені позову в цій частині відмовити.
В решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС.
Суддя-доповідач В. Я. Качмар
судді Л. Я. Гудим
Т. В. Онишкевич