Справа № 320/42646/23 Суддя (судді) першої інстанції: Войтович І. І.
11 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Беспалова О.О., Грибан І.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про зобов'язання вчинити певні дії,
У листопаді 2023 року до Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач, апелянт), у якому просить суд:
- стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2022 року у справі № 640/22655/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду, за період із 08 грудня 2022 року по 01 листопада 2023 року 529 154, 00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Окружним адміністративним судом міста Києва 08 грудня 2022 року у справі № 640/22655/19 ухвалено рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Проте, рішення суду, яке допущено до негайного виконання в частині поновлення позивача на посаді заступника начальника управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, виконано лише 15 грудня 2023 року згідно із наказом Генерального прокурора № 1447ц.
Таким чином, відповідно до позовних вимог, час затримки виконання рішення суду про поновлення на публічній службі (роботі) в органах прокуратури позивач вказує у період з 08 грудня 2022 року по 01 листопада 2023 року включно, що є вимушеним прогулом який становить 235 робочих дні.
Відтак, середній заробіток ОСОБА_1 за час затримки виконання рішення суду про поновлення на публічній службі (роботі) в органах прокуратури становить 529 154,20 грн (розрахунок: 2251,72 грн * 235 робочих днів = 529 154,20 грн).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2022 року у справі № 640/22655/19, за період з 09 грудня 2022 року по 01 листопада 2023 року у розмірі 526 902,48 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю; справу розглядати за участю представника Офісу Генерального прокурора.
Апеляційна скарга мотивована тим, що право позивача претендувати на стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі матеріальний закон пов'язує виключно із виданням роботодавцем відповідного наказу, фактичним допуском незаконно звільненого до роботи. При цьому, суд також має встановити вину роботодавця у не видані наказу про поновлення працівника на роботі. Судом першої інстанції в цій справі не враховано відсутність можливості у відповідача виконати рішення суду в частині негайного поновлення особи, оскільки видання відповідного наказу без подання відповідної заяви особи прямо суперечитиме вимогам ст. 24 КЗпП України. Видання відповідного наказу про поновлення особи на роботі без вчинення нею відповідних дій не тільки суперечитиме вимогам ст. 24 КЗпП України, а і може призвести до порушення її прав у зв'язку з відсутністю у неї інформації щодо здійснення такого поновлення.
ОСОБА_1 у межах спірних правовідносин була службовою особою, яка у значені Закону України «Про запобігання корупції» займала відповідальне становище, отже така справа не належить до справ незначної складності та не підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Судом першої інстанції при визначенні порядку розгляду даної справи № 320/42646/23 всупереч нормам ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України не враховано значення даної справи для сторін, обсяг та характер доказів у справі, чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес та думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Таким чином, судом порушено норми п. 1 ч. 6 ст. 12 Кодексу адміністративного судочинства України, не враховано категорію і складність справи, обсяг та характер доказів, що підлягають дослідженню, значення справи для сторін та безпідставно її розглянуто у спрощеному позовному провадженні.
Викладені порушення допущені судом першої інстанції відповідно до ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову.
Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2025 року та 12 серпня 2025 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до апеляційного розгляду у письмовому провадженні.
24 червня 2025 року позивачем подано відзив на апеляційну скаргу.
Щодо клопотання апелянта про розгляд справи в судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.
Частинами 2 та 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
У той же час, згідно частин 1-3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 4 статті 12, частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років";
6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
У той же час, спірні правовідносини не відносяться до категорії справ, передбачених частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як вбачається з поданого клопотання апелянта, в такому не наведено доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб.
Дослідивши клопотання апелянта, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, тощо, беручи до уваги пункт 20 частини 1 статті 4 та частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначеного клопотання необхідно відмовити.
Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, залишених без задоволення, сторонами не оскаржується.
Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до фактичних обставин справи, Окружним адміністративним судом міста Києва в адміністративній справі №640/22655/19 ухвалено рішення від 08 грудня 2022 року, яким:
- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 22.10.2019 №1172ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;
- поновлено ОСОБА_1 з 24.10.2019 на посаді заступника начальника управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 765 348,48 грн;
- допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць 67 551,60 грн.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2023 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 25 квітня 2024 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2023 року у справі № 640/22655/19 залишено без змін. Поновлено виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2023 року у справі № 640/22655/19 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
На виконання зазначеного рішення суду, згідно з наказом Генерального прокурора від 15 грудня 2023 року за № 1447ц ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
Позивач вважаючи, що має право на стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду, звернувся з даним позовом до суду.
Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виснував, що встановлено факт затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року у справі №640/22655/19 у період з 09 грудня 2022 року по 01 листопада 2023 року, та суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час такої затримки у розмірі 526 902,48 грн (2251,72х234).
Переглядаючи оскаржуване рішення в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Стаття 129-1 Конституції України закріплює, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
За пунктом 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду, зокрема про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Згідно зі статтею 236 КЗпП України у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Частиною першою статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» визначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
За змістом пунктом 10 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100», яка набрала чинності 12 грудня 2020 року, у Порядку №100 виключено пункт 10.
Спір у цій справі пов'язаний із затримкою виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року у справі № 640/22655/19 у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.
Апеляційним судом враховано, що позиція щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання, вже неодноразово викладалась Верховним Судом у своїх постановах.
Так, у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.
Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Верховний Суд у цій справі підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.
Також Верховний Суд наголосив, що наведені приписи Кодексу не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі.
Як висновок, суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Також висновки Верховного Суду щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України викладені у постановах від 27 січня 2022 року у справі № 580/5185/20, від 23 березня 2023 року у справі № 420/8539/21.
Додатково, колегія суддів також враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, у якій зазначено, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов'язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущене до негайного виконання, яке покладає на нього зобов'язання щодо поновлення працівника на посаді.
Таким чином, доводи Офісу Генерального прокурора у апеляційній скарзі про необхідність звернення позивача з заявою щодо волевиявлення на продовження роботи, є помилковими та спростовуються наведеною практикою Верховного Суду. Поряд з цим, колегією суддів також відхиляються доводи апелянта про виплату незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі лише за умови добросовісного користування таким працівником наданими законом правами.
У постанові Верховного Суду від 24 вересня 2021 року у справі №640/755/19 Суд указав, що добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. У таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.
В контексті доводів апелянта про обов'язкову наявність вини роботодавця у не виданні наказу про поновлення працівника на роботі, колегія суддів зазначає, що відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №480/69/19.
Водночас, апеляційний суд звертає увагу на те, що предметом спору в справі, яка розглядається, є стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, яке підлягало виконанню негайно, проте виконано лише через рік, і у контексті цієї справи не вирішуються питання щодо реагування ОСОБА_1 на листи відповідача від 10.03.2023 № 07/1/1-381вих-23, від 16.06.2023 № 07/1/1- 956вих-23, від 27.07.2023 № 07/1/1-1108вих-23.
Більше того, колегія суддів акцентує увагу, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно і це жодним чином не може ставитися в залежність від будь-яких обставин, окрім непереборних. Водночас, наявність непереборних обставин, що перешкоджали такому виконанню відповідачем не повідомлено та відповідно апеляційним судом не встановлено.
Аналіз положень статті 236 КЗпП України свідчить про те, що цією нормою закону установлено фінансову санкцію у вигляді виплати середнього заробітку за невиконання рішення про поновлення на роботі через бездіяльність роботодавця. При цьому законодавець, з огляду на імперативний припис щодо негайного виконання судового рішення, установлений статтею 235 КЗпП України і одночасно закріплений у статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, виходив з того, що будь-яка бездіяльність з боку роботодавця є підставою для здійснення таких виплат незаконно звільненому працівнику, незалежно від причин невиконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі.
У розрізі наведеного апеляційний суд констатує, що в даному випадку має місце очевидна затримка виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року у справі № 640/22655/19 у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, що в свою чергу є підставою для виплати позивачу середнього заробітку у зв'язку з несвоєчасним виконанням судового рішення про поновлення на роботі.
Судова колегія враховує відсутність заперечень апелянта щодо розрахунку середнього заробітку за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2022 року у справі № 640/22655/19 у розмірі 526 902,48 грн.
Апеляційним судом при розгляді даної справи також враховано висновки Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2024 року у справі № 640/22270/21, від 07 березня 2024 року у справі №140/14364/21.
В частині доводів апелянта щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, судова колегія зазначає що ця справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні статей 12, 257 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому суд, беручи до уваги передбачені частиною третьою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України чинники, може розглянути її як за правилами загального позовного провадження, так і за правилами спрощеного позовного провадження, якщо дійде такого висновку.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 07 березня 2024 року у справі № №140/14364/21.
За таких умов, покликання апелянта на порушення судом порядку розгляду справи не знайшли свого підтвердження у ході апеляційного перегляду оскаржуваного рішення.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно зі статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення дотримано норми матеріального та процесуального права, що стало підставою для правильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 319, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень статті 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: О.О. Беспалов
І.О. Грибан