ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/7454/25
провадження № 2/753/6797/25
28 жовтня 2025 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Заставенко М.О.,
з секретарем судового засідання Пічкур А.С.,
за участю
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, виключення майна зі спадкової маси, визнання права власності на частину квартири, третя особа Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юнда Наталія Петрівна,
І. Стислий виклад позицій учасників справи.
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в якій просила:
-Встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , а саме з 08.01.2004 по 20.11.2024;
-Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованої на ім'я ОСОБА_5 та в порядку поділу цього майна визнати за ОСОБА_1 право власності на частку вказаної квартири, виключивши це майно зі спадкової маси в спадковій справі після померлого ОСОБА_5 .
Позовна заява обґрунтована наступним. Позивач зі ОСОБА_5 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу більше двадцяти років. Вони познайомилися на відпочинку в кінці 2003 року, знайомство переросло у дружні стосунки, а згодом у сімейні відносини. На момент знайомства ні позивач, ні покійний ОСОБА_5 , у іншому шлюбі не перебували. Спочатку ОСОБА_1 та ОСОБА_5 знімали різне житло, а з 2011 року орендували квартиру АДРЕСА_2 , в якій проживали разом більше десяти років, купували в квартиру меблі, домашнє начиння, разом сплачували за утримання квартири та її ремонт, надавали один одному допомогу, займалися лікуванням, разом відпочивали та подорожували. 21.10.2023 за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_5 купили квартиру, яку орендували більше десяти років, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира оформлена в рівних частках. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилася спадщина, в тому числі на 1/2 частину вищевказаної квартири. Із заявами про прийняття спадщини після померлого звернулися спадкоємці першої черги - діти померлого: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач вважає, що 1/2 частину квартири, яка зареєстрована на ім'я ОСОБА_5 , необхідно визнати спільним майном подружжя, та виключити із спадкової маси, при цьому відступити від рівності часток у спільному майні подружжя. ОСОБА_5 був тяжко хворим, у 2006 році йому було діагностовано комбіновану аортальну ваду з перевагою стенозу 1Уст. У листопаді 2009 протезовано аортальний клапан, проведено пластику мітрального і трикуспідального клапанів, аортокоронарне шунтування. Чоловік постійно був на кардіопрепаратах. У 2018 році переніс тяжку пневмонію з ускладненням. У жовтні 2023 перебував на стаціонарному лікуванні в Київській клінічній лікарні на залізничному транспорті № 3. З 07.10.2024 по 12.11.2024 був госпіталізований в Київську клінічну лікарню на залізничному транспорті № 2 в кардіологічне відділення. Всі кошти, які заробляв чоловік, а також частина коштів позивача, витрачалися на його дороговартісне лікування, і решта грошей позивача збиралися на купівлю квартири. Тож позивач вважає, що її частка в купівлі квартири є основною. Позивач претендує на 1/2 частину квартири, яка належала її чоловіку ОСОБА_5 нга тій підставі, що основні кошти на придбання квартири були зібрані та витрачені саме нею. Тому вона просить відступити від рівності часток у спільному майні подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири, яка була зареєстрована за ОСОБА_5 . Відповідачі ж не визнають її права на квартиру, що і стало підставою звернення до суду.
Відповідачі заперечували щодо задоволення позовних вимог, посилаючись на наступне. Позивачка не є спадкоємцем майна їх померлого батька і її права ніяк не поширюються на його спадщину. Спірна частка квартири не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя, оскільки в договорі купівлі-продажу квартири від 21.10.2023, що був посвідчений приватним нотаріусом Кара О.О., нині покійний ОСОБА_5 та позивачка визначили свої частки рівними. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах, тобто визнання спільною сумісною власністю подружя на 1/2 частку квартири, що була зареєстрована за нині покійним ОСОБА_5 , спричинить визнання спільною сумісною власністю подружжя на 1/2 частки квартири, що була зареєстрована за позивачкою. Не варте уваги твердження позивачки про те, що її частка в купівлі квартири є основною лише тому, що вона отримувала більшу зарплату та пенсію, ніж покійний ОСОБА_5 , адже за нормами чинного законодавства заробітна плата, пенсія та інші доходи, одержані одним із подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності. Частки такою спільної сумісної власності є рівними і не залежать від розміру доходу. Відповідачі приймали активну участь у питаннях допомоги батькові з лікуванням, а також у буденному житті його та позивачки, позичали їм кошти, їздили разом з ними у батьківське село, майже щотижня возили їх на власному автомобілі на базар за продуктами. Покійний ОСОБА_5 за життя не склав заповіт, однак за декілька днів до смерті сказав, що бажає, аби належну йому частку в квартирі успадкували діти і дозволили б позивачці користуватися всією квартирою довічно. Відповідачі не заперечували щодо цього і повідомили про це позиваці.
ІІ. Рух справи, заяви (клопотання) учасників справи та процесуальні дії суду.
Ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва Заставенко М.О. від 20.05.2025 відкрито провадження за вказаною позовною заявою, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовче засідання. Витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юнди Н.П. копію спадкової справи, заведеної після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5
09.06.2025 до суду від відповідачів надійшов відзив на позовну заяву.
18.06.2025 на виконання ухвали суду надійшла належним чином завірена копія спадкової справи, заведеної після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5
25.06.2025 ухвалою суду частково задоволено клопотання про виклик свідків, закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті.
22.07.2025 від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив.
22.07.2025 представником позивача подане клопотання про повернення до стадії підготовчого засідання, клопотання про виклик свідка та заяву про відвід судді.
23.07.2025 протокольною ухвалою суд було ухвалено повернутися до підготовчого засідання.
Ухвалами суду від 23.07.2025 відмовлено у задоволенні заяви про відвід судді, задоволено частково клопотання про виклик свідків та закрито підготовче засідання.
17.10.2025 від відповідачки ОСОБА_3 до суду надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності.
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом.
Судом встановлено, що 21.10.2023 між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .
Згідно умов вказаного договору ОСОБА_5 та ОСОБА_1 придбали в рівних частках кожний вищевказану квартиру, загальною площеню 31,3 кв.м., житловою площею 15,4 кв.м.
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що 21.10.2023 було зареєстровано право спільної часткової власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 31,3 кв. м., житловою 15,4 кв.
Частка ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на вказану квартиру складає по 1/2 часнину кожного.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 , виданим Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 21.11.2024.
З матеріалів справи вбачається, що у провадженні приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юнди Н.П. знаходиться спадкова справа № 16/2025 після смерті ОСОБА_5 , 1953 року народження, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Спадкоємцями ОСОБА_5 за законом (першої черги) є діти спадкодавця: ОСОБА_3 та ОСОБА_8 .
Позивачка також звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юнди Н.П. із заявою про прийняття спадщини за покійним ОСОБА_5 .
IV. Норми права і мотиви їх застосування.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Верховний Суд вже неодноразово наголошував на тому, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. висновки у пунктах 72. - 76. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75. рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005).
Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що зазвичай, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5., 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).
Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_8 існує спір щодо спадкового майна померлого ОСОБА_5 .
Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
За змістом пункту 6 рішення Конституційного Суду від 03.06.1999 № 5-рп/99 до членів сім'ї можуть належати не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Однак при цьому умовою для визнання таких осіб членами сім'ї, крім факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність зокрема спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Питання про визнання членом сім'ї у спірних випадках вирішується судами при розгляді кожної конкретної справи.
Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Разом із тим національне законодавство України передбачає можливість виникнення взаємних прав та обов'язків у чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою.
Так, зокрема, відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
У постанові від 03.07.2019 у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити спільне проживання, спільний побут, взаємні права та обов'язки.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.
Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту необхідно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.
Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують та витрачають кошти.
Взаємність прав та обов'язків передбачає наявність, як у жінки, так і у чоловіка, особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з'ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, показання свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання необхідно зазначити, що за своєю природою проживання однією сім'єю спрямоване на довготривалі відносини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що «згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999 у справі № 5-рп/99 про офіційне тлумачення терміну «член сім'ї» членами сім'є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин тощо. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки».
Чинне законодавство не містить вичерпного переліку засобів доказування, за допомогою яких має підтверджуватися факт родинних відносин, тому застосовуються загальні правила щодо доказів та обов'язків щодо доказування».
У постанові від 17.10.2018 у справі № 587/302/16 (провадження № 61- 8522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
У даній справі, позивач звернулася з позовом про встановлення факту проживання зі ОСОБА_5 однією сім'єю як чоловіка та жінки з 08 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 . Встановлення такого факту необхідне для вирішення спадкових прав ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5 .
Факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 як подружжя не заперечується відповідачами.
Судом першої інстанції допитано свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які в сукупності підтвердили існування між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відносин, притаманних подружжю, в період з 2004 року по 20.11.2024, їх спільне проживання в квартирі АДРЕСА_2 , догляд ОСОБА_1 за покійним ОСОБА_5 коли він хворів, спільні витрати. Свідки зазначили і про те, що їм відомі обставини щодо придбання вищевказаної квартири, оскільки вони спільно позичали кошти на її придбання.
З наданих до суду матеріалів вбачається, що ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_5 у період з січня 2004 року по листопад 2024 року у шлюбі не перебували.
Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку про доведення позивачкою факту її спільного проживання разом з ОСОБА_5 однією сім'єю, як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу в період з січня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Разом з тим, суд вважає що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі, з огляду на таке.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до частин другої, дев'ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України)
Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23.06.2021 у справі № 537/3100/17; 10.11. 2021 в справі № 756/2312/18; 24.11.2021 в справі № 357/15284/18).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03.06.2024 у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.
З урахуванням наведених приписів чинного законодавства та судової практики, колегія суддів зауважує, що суд не може своїм рішенням підміняти домовленість (договір) між подружжям, яка не суперечить умовам законодавства України та моральним засадам суспільства.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
З матеріалів справи вбачається, що 21.10.2023 між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .
Згідно умов вказаного договору ОСОБА_5 та ОСОБА_1 придбали в рівних частках кожний вищевказану квартиру, загальною площеню 31,3 кв.м., житловою площею 15,4 кв.м.
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що 21.10.2023 було зареєстровано право спільної часткової власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 31,3 кв. м., житловою 15,4 кв.
Частка ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на вказану квартиру складає по 1/2 часнину кожного.
З наведеного вбачається що, придбаваючи вказану квартиру ОСОБА_1 та ОСОБА_5 домовились, що майно є спільною частковою власністю та визначили розмір часток кожного у такій власності.
Враховуючи що сторони визначили у договорі купівлі-продажу квартири, що таке майно буде спільною частковою власністю, і ця згода була відображена в договорі, який є чинним, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для віднесення такого майна до об'єкту спільної сумісної власності подружжя.
Посилання позивача на те, що її частка грошових коштів у придбанні квартири є основною, у звязку з чим вона просить відступити від рівності часток та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири, яка належала покійному ОСОБА_5 , суд не приймає до уваги, оскільки позивачем не надано доказів того, що кошти, за які була придбана квартира були її особистою власністю.
Також суд вважає за необхдіне зазначити про те, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Статтею 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Відповідно до ст. 1264 ЦК України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Статтею 1258 ЦК України визначено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що позивачкою не доведено обставин придбання спірної частини квартири за особисті кошті, квартира була придбана відповідно до договору купівлі-продажу з визначенням часток кожного власника, позивачка не являється спадкоємицю першої черги і буде мати право на спадкування лише у разі відсутності інших спадкоємців, що в цілому виключає задоволення всіх позовних вимог, в тому числі про встановлення факту проживання однією сім'єю, як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу.
Велика Палата Верховного Суду від 23.01.2024 у справі №523/14489/15-ц зазначила, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.
Таким чином, незважаючи на те, що позивачкою доведено факт її зі ОСОБА_5 спільного проживання, як жінки та чоловіка, однією сім'єю без реєстрації шлюбу, задоволення такої вимоги не є ефективним способом захисту її прав.
Відповідно до положень статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 4, 5, 7, 12, 13, 76, 77, 80, 81, 89, 141,
259, 263-265, 268, 279, 354 ЦПК України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, виключення майна зі спадкової маси, визнання права власності на частину квартири відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя М.О. Заставенко
Повний текст рішення складено 10.11.2025.