Справа № 948/502/25
Номер провадження 2/948/354/25
12.11.2025 Машівський районний суд Полтавської області в складі:
головуючого - судді Косик С.М.,
за участю секретаря Ткач Н.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Машівка цивільну справу в порядку загального позовного провадження за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, -
у червні 2025 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулася до суду зі вказаною позовною заявою, у якій просить стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти в розмірі 346 250,00 грн, а також судовий збір у розмірі 3 462,50 грн.
Позивач зазначила, що вона здійснює підприємницьку діяльність та зареєстрована як фізична особа-підприємець. Відповідач у 2024 році працювала продавцем (кассиром) у магазині позивачки. Під час працевлаштування відповідач повідомила, що вона перебуває у скрутному матеріальному становищі та не має засобів для існування, тому позивач дозволила їй брати продукти харчування з відтермінуванням оплати за них. Відповідач після отримання заробітної плати частково розраховувалася за товар та просила додатковий час на відтермінування.
Як з'ясувалося пізніше, відповідач в подальшому брала для власних потреб продукти харчування, товари повсякденного вжитку та грошові кошти з каси не повідомляючи позивача. В результаті проведеної 29.10.2024 інвентаризації було виявлено нестачу товару на суму 346 250,00 грн. Відповідач погодилась із тим, що нею було взято товару і грошових коштів на вищезазначену суму для власних потреб без відома позивача, про що свідчить написана нею власноруч розписка.
Позивач під час врегулювання спору направила відповідачу досудову вимогу про повернення грошових коштів, яку остання проігнорувала та грошові кошти на рахунок позивача не направила (а.с.2-5).
Ухвалою від 19.06.2025 суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання (а.с.19).
Ухвалою від 05.09.2025 суд закрив підготовче засідання та призначив справу до розгляду (а.с.35).
У судове засідання сторони не з'явилися вдруге та повторно, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином та завчасно, зокрема відповідач за зареєстрованим місцем проживання, про що свідчить рекомендоване повідомлення про відсутність адресата (а.с.24,30,31,40,41), а також шляхом оголошення на офіційному веб-сайті суду (а.с.29, 39).
12.11.2025 представник позивача Буряк Д.М. подав заяву про розгляд справи без його участі та участі позивача, позов підтримав та проти ухвалення заочного рішення не заперечував, долучив оригінал розписки ОСОБА_2 (а.с.25,32,39,50,51).
Відповідач причини неявки не повідомила, відзиву на позов не подала.
Ураховуючи викладене, суд вирішив можливим розглянути справу за відсутності сторін, відповідно до ст. 281 ЦПК України - в заочному порядку та, дослідивши надані письмові докази, дійшов такого висновку.
Судом установлено, що позивач фізична особа-підприємець ОСОБА_1 здійснює підприємницьку діяльність у сфері роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (а.с.6,7).
Згідно з актом інвентаризації товарно-матеріальних цінностей від 29.10.2024 під час проведення інвентаризації товарно - матеріальних цінностей у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 », який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , було виявлено недостачу товарно - матеріальних цінностей на суму 133 205,00 грн та готівкових коштів у касі 401 295,00 грн. При проведенні інветаризації було враховано особисті борги продавців та встановлено персональну недостачу, зокрема, у продавця (кассира) ОСОБА_2 у розмірі 346 250,00 грн, якій було запропоновано добровільно відшкодувати недостачу товару та коштів (а.с.10).
11.01.2025 відповідачем ОСОБА_2 написана розписка про те, що під час роботи в ФОП ОСОБА_1 у період з 05.09.2024 по 28.10.2024 вона взяла товар на суму 346 250,00 грн, які зобов'язується повернути до 11.03.2025 (а.с.9,51).
20.05.2025 року позивачем направлено відповідачу ОСОБА_2 досудову вимогу про повернення боргу за вказаними реквізитами (а.с.11).
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч.1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Отже, позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту правата охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип«juranovitcuria»(«суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (damihifactum, dabotibijus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічногоз'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19; від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21 та багатьох інших.
З урахуванням того, що відповідач є працівником, що несе повну матеріальну відповідальність перед роботодавцем за передані йому під час трудових відносин матеріальні цінності, з огляду на наявну недостачу товарів на встановлену в акт від 29.10.2024 суму, позивач звернулася з цим позовом до суду про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов'язків.
Правовідносини між сторонами у справі, які виникли на підставі вищенаведених фактичних обставин, регламентуються такими правовими нормами.
Відповідно до частин першої та другої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права та законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови що така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю працівника).
За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 130 КЗпП України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.
Відповідно до статті 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт перший статті 134 КЗпП України), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, та чи був він укладений.
При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.
Перелік вказаних посад і робіт, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність має бути затверджений в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.Проте чинною наразі є постанова Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28.12.1977 № 447/24. Зазначеною постановою затверджено Перелік посад і робіт, що заміщаються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою чи організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм на зберігання, продаж (відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва.
Договір про повну матеріальну відповідальність можна укладати у письмовій форму тільки з працівниками визначених категорій. Договір про повну матеріальну відповідальність, укладений з особами, які не включені до Переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсним.
Крім того, відповідно до статті 135-3 КЗпП України, розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.
Статтею 138 КЗпП України встановлено, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.12.1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди. заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», для вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, суду необхідно з'ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.
Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
В той же час позивачем (роботодавцем) не надано суду трудового договору, укладеного з відповідачем, чи її посадової інструкції, договору про повну матеріальну відповідальність або інших доказів для встановлення того, чи входило до повноважень відповідача безпосередня робота із ввіреними йому роботодавцем матеріальними цінностями.
Відтак позивачем не доведено, що з відповідачем укладався договір про повну матеріальну відповідальність, та що саме винні дії лише відповідача призвели до вказаної позивачем нестачі.
Натомість позивач у позовній заяві зазначає, що до вказаних правовідносин повинні бути застосовані норми ЦК україни глави 83 ЦК України, яка визначає загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям майна без достатньої правової підстави.
Отже у задоволенні позовних вимог у цій справі слід відмовити за необґрунтованістю.
На підставі ст.141 ЦПК України у зв'язку із відхиленням позовних вимог судові витрати, що складаються із судового збору та витрат на правничу допомогу (а.с.1,48,49) відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.12,13, 81,141, 175, 258, 259, 263-265, 272 ЦПК України, суд, -
відмовити у задоволенні позову Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржено в загальному порядку, до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Полтавського апеляційного суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Позивач: Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Суддя С. М. Косик