11 листопада 2025 року м. Дніпросправа № 160/18656/22
Суддя І інстанції - Турова О.М.
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач),
суддів: Коршуна А.О., Сафронової С.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Дніпрі апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 травня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 (відповідач-1), Військової частини НОМЕР_2 (відповідач-2) про визнання протиправними дій та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним адміністративним позовом в якому просив:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку з 15.09.2020 року по 03.11.2022 року;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 15.09.2020 року по 03.11.2022 року у розмірі 358869,60грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , яка з 01.01.2020р. зарахована на фінансове забезпечення до Військової частини НОМЕР_2 , у зв'язку із чим остання здійснювала всі нарахування і виплату грошового забезпечення військовослужбовців Військової частини НОМЕР_1 , в тому числі і позивача. З 15.09.2020 року наказом командира військові частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.09.2020 №178 позивач був виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , однак, при звільненні позивача з військової служби відповідачі не здійснили з ним повного розрахунку і не виплатили ОСОБА_1 всі належні при звільненні суми. В подальшому, постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.03.2022 року у справі №160/2947/21 визнано протиправною бездіяльність командира Військової частини НОМЕР_1 щодо виплати не у повному розмірі грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 по 15.09.2020 включно; визнано протиправними дії командира Військової НОМЕР_3 , які полягають у не застосуванні пункту 1 Примітки до Додатку 1 та пункту 1 Примітки до Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» при обчисленні починаючи з 01.01.2020 по 15.09.2020 включно, розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік 2102 грн., а також зобов'язано командира Військової частини НОМЕР_1 , починаючи з 01.01.2020 по 15.09.2020 включно, вчинити дії щодо перерахунку грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення), виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням відповідно до пункту 1 Примітки до Додатку 1 та пункту 1 Примітки до Додатку 14 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік 2102 грн. та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти; зобов'язано командира Військової частини НОМЕР_1 вчинити дії щодо перерахунку та виплати компенсації за 5 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2020 рік, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2020 рік та перерахунку грошової допомоги по звільненню за 28 календарних років виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням відповідно до пункту 1 Примітки до Додатку 1 та пункту 1 Примітки до Додатку 14 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік 2102 грн. та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання вказаного рішення суду 03.11.2022 року Військовою частиною НОМЕР_2 здійснено перерахування ОСОБА_1 відповідного грошового забезпечення в сумі 125808,28 грн. Водночас, таке грошове забезпечення мало бути виплачене позивачеві ще при його звільненні з військової служби 15.09.2020 року. тому випаливши його лише 03.11.2022р., відповідачі здійснили це з порушенням строків розрахунку при звільненні, що, в свою чергу, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто для виплати позивачеві середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, проте, відповідачі таку компенсацію позивачеві не нарахували та не виплатили, у зв'язку із чим останній був вимушений звернутися до суду з цим позовом. При цьому, враховуючи, що середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1993,72грн., із розрахунку: грошове забезпечення за два останніх повних календарних місяця проходження військової служби - липень та серпень 2020 року - 31899,50грн. / 62 (кількість днів в липні і серпні 2020 року), середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає: 358869,60грн. із розрахунку: 1993,72грн. (середньоденне грошове забезпечення позивача) х 180 календарних днів (не більше шести місяців затримки відповідно до ст.117 КЗпП України), при цьому фактична кількість днів затримки склала 779 календарних днів.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 травня 2023 року позовні вимоги було задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 15.09.2020 року по 03.11.2022 року. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з 15.09.2020 року по 03.11.2022 року у розмірі 148297,22грн. (сто сорок вісім тисяч двісті дев'яносто сім гривень 22 копійки). В іншій частині позовних вимог було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 та Військова частина НОМЕР_2 подали апеляційні скаргу в яких просять рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування апеляційних скарг посилаються на те, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні, оскільки з прийняттям судового рішення по справі норми статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання нематеріального характеру виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Вказують що на користь позивача вже було стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.09.2020 по 28.12.2021 в сумі 84607,60 грн. Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є спеціальним видом відповідальності роботодавця (постанова ВП ВС від 30.01.2019 року у справі №910/4518/16), з урахуванням положень ст. 61 Конституції України, яка визначає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одно й те саме правопорушення, він не може бути застосований двічі. Звертають увагу на те, що з 01.07.2022 року відповідальність роботодавця передбачена ст. 117 КЗпП України пом'якшена, оскільки обмежена періодом у шість місяців, а тому і підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Посилаються на пропуск позивачем місячного строку звернення до суду з позовом та необхідності залишення позову без розгляду.
Поставною Третього апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року апеляційні скарги було задоволено частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 травня 2023 року в адміністративній справі № 160/18656/22 скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку з 29.12.2021 по 02.11.2022. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 39 112 (тридцять дев'ять тисяч сто дванадцять) грн 13 коп. У задоволенні позову в іншій частині відмовити.
За наслідками касаційного оскарження постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року Верховним Судом постановою від 7 липня 2025 року вказане рішення апеляційної інстанції було скасовано та направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року Верховний Суд виходив з наступного.
Суди першої та апеляційної інстанції, визначаючи розмір середнього заробітку, помилково застосували до спірних правовідносин після 19 липня 2022 року положення статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 3248-IV, спираючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 806/345/16, від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, Верховного Суду, зроблені у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 524/1714/16-а, від 18 липня 2018 року у справі №825/325/16, від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, та врахували принцип співмірності. У межах цієї справи належить ураховувати, що після 19 липня 2022 року приписи статті 117 КЗпП України діють у редакції Закону №2352-ІХ, якими законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівнику.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції, обраховуючи суму середнього заробітку та застосовуючи критерії зменшення його розміру навів обрахунок, що суперечить формулі, визначеній Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
Зокрема, встановивши, що частка невиплаченого позивачу грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік становить 0,18 (125 808,28 грн / 687 331,88 грн), суд апеляційної інстанції не врахував, що частка простроченої заборгованості роботодавця має вираховуватися від всіх належних до виплати працівнику сум при звільненні.
Крім того, здійснюючи обрахунок середнього заробітку на підставі середньоденного розміру грошового забезпечення позивача, обчисленого з виплат за серпень та вересень 2020 року, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, згідно з яким, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, у цьому випадку звільнення позивача.
Оскільки звільнення позивача відбулося у вересні 2020 року, розрахунок середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік, необхідно здійснювати виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення розрахованого з виплат, нарахованих йому у липні та серпні 2020 року.
Насамкінець, суд апеляційної інстанції у цій справі безпідставно зменшив суму середнього заробітку, належного до стягнення з відповідача, на розмір раніше присудженого позивачу середнього заробітку у справі №160/2083/22.
Верховний суд також звернув увагу, що кожне з наведених порушень (несвоєчасна виплата індексації грошового забезпечення на суму 84 638,95 грн та несвоєчасна виплата грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік на суму 127 724,15 грн) є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 25.12.2007р. по 15.09.2020р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 15.09.2020 року №178 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
З 01.01.2020 року Військова частина НОМЕР_1 зарахована на фінансове забезпечення до Військової частини НОМЕР_2 , у зв'язку із чим остання здійснювала та здійснює й станом на теперішній час всі нарахування і виплату грошового забезпечення військовослужбовцям Військової частини НОМЕР_1 , в тому числі і колишнім, зокрема і позивача.
При звільненні ОСОБА_1 з військової служби 15.09.2020р. останньому нараховано до виплати 468063,09грн., що підтверджується Витягом з роздавальної відомості на виплату грошового забезпечення особам офіцерського складу, військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу при звільненні військової частини НОМЕР_2 та військових частин, що знаходяться на фінансовому забезпеченні. З урахуванням податків і зборів позивачеві виплачено при звільненні 461042,14грн. і щодо своєчасності виплати цієї суми коштів спір відсутній.
Разом з цим, при звільненні ОСОБА_1 15.09.2020р. останнім не отримано індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно, у зв'язку із чим позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2021р. у справі №160/17036/20, що набрало законної сили 04.10.2021р., адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, стягнення індексації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. та зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за час проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця - січень 2008 року. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2021р. у справі №160/17036/20 позивачеві нараховано індексацію його грошового забезпечення у розмірі 84638,95грн. та виплачено її 28.12.2021р.
При цьому, позивач вже звертався до відповідачів із позовом щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в частині щодо виплати вищевказаної індексації і рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.06.2022р. у справі №160/2083/22, що набрало законної сили 11.10.2022р., позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії було задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку з 15.09.2020 року по 28.12.2021 року та стягнуто з Військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 15.09.2020 року по 28.12.2021 року у розмірі 84607,60 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Після звільнення позивача з військової служби 15.09.2020р. між останнім та Військовою частиною НОМЕР_1 виник спір щодо належного розміру грошового забезпечення позивача за період з 01.01.2019 року по 15.09.2020 року, включно, у зв'язку із чим ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним рішенням.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.05.2021р. у справі №160/2947/21 позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії залишено без задоволення.
Проте, постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.03.2022 року у справі №160/2947/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 травня 2021 року у справі №160/2947/21 задоволено частково, рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 травня 2021 р. у справі №160/2947/21 скасовано та прийнято нову постанову про часткове задоволення позову, якою визнано протиправною бездіяльність командира Військової частини НОМЕР_1 щодо виплати не у повному розмірі грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 року по 15.09.2020 року включно; визнано протиправними дії командира Військової частини НОМЕР_1 , які полягають у не застосуванні пункту 1 Примітки до Додатку 1 та пункту 1 Примітки до Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" при обчисленні починаючи з 01.01.2020 по 15.09.2020 включно, розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік 2102 грн.; зобов'язано командира військової частини НОМЕР_1 починаючи з 01.01.2020 по 15.09.2020 включно, вчинити дії щодо перерахунку грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення), виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням відповідно до пункту 1 Примітки до Додатку 1 та пункту 1 Примітки до Додатку 14 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік 2102 грн. та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти; зобов'язано командира військової частини НОМЕР_1 вчинити дії щодо перерахунку та виплати компенсації за 5 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2020 рік, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2020 рік та перерахунку грошової допомоги по звільненню за 28 календарних років виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням відповідно до пункту 1 Примітки до Додатку 1 та пункту 1 Примітки до Додатку 14 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік 2102 грн. та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.
Рішення у справі №160/2947/21 набрало законної сили 22.03.2022 року.
На виконання рішення суду у справі №160/2947/21 Військова частина НОМЕР_2 здійснено нарахування ОСОБА_1 грошового забезпечення у загальному розмірі 127724,15грн. та виплачено його з відрахуванням відповідних податків і зборів у сумі 125808,28грн. на картковий рахунок позивача 03.11.2022 року, що підтверджується випискою з банківського рахунку, яка наявна в матеріалах справи.
Вважаючи, що при здійсненні виплати на виконання рішення суду у справі №160/2947/21 грошового забезпечення позивача відповідачі порушили строки розрахунку при звільненні, в наслідок чого виникли підстави для виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, тобто за період з 15.09.2020 року по 03.11.2022 року, але не більш як за шість місяців, проте, відповідачами такий середній заробіток протиправно нараховано та виплачено не було, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 148297,22 грн. яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні відсоткового співвідношення між розміром несвоєчасно виплачених сум та розміром розрахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Зміст спірних правовідносин, які склались у цій справі зводиться до питання щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розмір виплати грошового забезпечення.
Водночас такі питання врегульовано нормами загального трудового законодавства - Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З аналізу зазначених норм трудового законодавства випливає, що умовами застосування статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум. У разі дотримання наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником і підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
19 липня 2022 року набрав чинності Закон України № 2352-IX від 01 липня 2022 року та внесені зміні до статті 117 КЗпП України в частині визначення строку, за який необхідно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені. Цей строк не повинен перевищувати шість місяців.
Питання застосування статті 117 КЗпП України до подібних триваючих правовідносин вже вирішувалося Верховним Судом.
Після відкриття провадження у справі Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, в якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19 липня 2022 року положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19 липня 2022 року підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20 грудня 2005 року № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли / тривають після 19 липня 2022 року є неможливим.
Верховний Суд також звернув увагу на те, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП України в редакції Закону від 20 грудня 2005 року № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах. Необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативно-правовому рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
З прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Аналогічним чином положення статті 117 КЗпП України були застосовані в постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22.
Колегія суддів апеляційного суду наголошує на тому, що у розвиток правовідносин, щодо застосування та тлумачення статті 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду України у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 виснувала наступне.
«Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 8 червня 2021 року у справах № 346/1305/19 (пункт 32) та № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49)].
Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами колегії суддів Касаційного цивільного суду щодо наявності підстав для відступу від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та вважає за необхідне сформулювати такий правовий висновок.
Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».
Враховуючи вищезазначені правові висновки, суд першої інстанції виходячи з принципу пропорційності, розрахував суму компенсації на користь позивача у розмірі 148297,22 грн.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання рішення суду у справі №160/2947/21 Військова частина НОМЕР_2 здійснено нарахування ОСОБА_1 грошового забезпечення у загальному розмірі 127724,15грн. та виплачено його з відрахуванням відповідних податків і зборів у сумі 125808,28грн. на картковий рахунок позивача 03.11.2022 року, що підтверджується випискою з банківського рахунку, яка наявна в матеріалах справи, в той же час з зазначеною позовною заявою позивач звернувся до суду 21 листопада 2022 року, тобто у місячний строк, передбачений ст. 122 КАС України, а тому доводи апеляційних скарг про порушення строку звернення до суду є безпідставними.
Колегія суддів апеляційного суду також зауважує, що кожне з наведених порушень (несвоєчасна виплата індексації грошового забезпечення на суму 84 638,95 грн та несвоєчасна виплата грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2020 рік на суму 127 724,15 грн) є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше, а тому доводи апеляційних скарг з приводу того, що на користь позивача вже було стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.09.2020 по 28.12.2021 в сумі 84607,60 грн. є неприйнятними.
Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Враховуючи зазначену позицію Європейського суду з прав людини, апеляційний суд надав відповідь на всі аргументи апелянта, наведені в апеляційній скарзі, які мають значення для правильного вирішення справи.
Доводи апеляційних скарг зводяться до переоцінки висновків зроблених судом першої інстанції, в рішенні суду першої інстанції правильно дана правова оцінка обставин по справі, правильно застосовані норми матеріального та процесуального права при прийнятті рішення, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322 КАС України, суд, -
Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 травня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення в повному обсязі.
В повному обсязі постанова складена 11 листопада 2025 року.
Головуючий - суддя Д.В. Чепурнов
суддя А.О. Коршун
суддя С.В. Сафронова