11 листопада 2025 року справа № 580/4028/25
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Черкаського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 21.03.2025 №70 про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора сектору кадрового забезпечення Броварського районного управління поліції;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 21.03.2025 до дня фактичного поновлення на посаді
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 02.10.2020 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначила, що Закон України «Про Національну поліцію» містить вичерпний перелік підстав для звільнення особи зі служби в поліції. Збереження робочого місця та посади, тобто дотримання роботодавцем гарантій, визначених ч. 3 ст. 119 КЗпП України, не може вважатись одночасним проходженням військової служби та служби в поліції. Наведені обставини, на думку позивача, вказують на протиправність оскаржуваного наказу, необхідність його скасування з поновленням її на службі в поліції та стягненням середнього заробітку.
Відповідач подав відзив на позов, в якому просив відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог, аргументуючи свою позицію тим, що згідно з п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій). Відповідач вважає, що наведений закон виключає можливість одночасного проходження поліцейським служби в поліції та Збройних Силах України.
З урахуванням зазначеного відповідач вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходила службу в органах Національної поліції України та займала посаду старшого інспектора сектору кадрового забезпечення Броварського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області. Згідно наказу ІНФОРМАЦІЯ_1 №67 від 01.03.2025 позивач призвана на військову службу під час мобілізації.
Наказом ГУНП в Київській області №70 від 21.03.2025 ОСОБА_1 звільнена із посади відповідно до п.8 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» у зв'язку з переходом на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).
Позивач не погоджуючись з правомірністю звільнення зі служби в поліції звернувся до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію».
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Статтею 3 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною першою статті 59 Закону України «Про Національну поліцію» служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов'язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону.
У відповідності до ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232) військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом (ст. 2 Закону №2232).
Відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону №2322 громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП України, а також ч. 1 ст. 53 і ч. 2 ст. 57 Закону України «Про освіту», ч. 2 ст. 44, ч. 1 ст. 54 і ч. 3 ст. 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», ч. 2 ст. 46 Закону України «Про вищу освіту».
Як передбачено статтею 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Нормами Закону України «Про Національну поліцію» не врегульовано порядок збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації. Водночас, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відтак, у даному випадку застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.
Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 31 жовтня 2019 року у справі №825/598/17 та від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією РФ проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжено та на час розгляду справи триває.
Воєнний стан в розумінні положень ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи, посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.
На переконання суду, гарантії встановлені ч. 3 ст. 119 КЗпП України, спрямовані забезпечення права громадян на працю, які повинні виконати свій конституційний обов'язок захисту Батьківщини.
При цьому суд вважає, що призов на військову службу під час мобілізації не є тотожним з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), на що посилається відповідач, як на підставу звільнення позивача.
Враховуючи ту обставину, що позивач призвана на військову службу під час мобілізації у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану, а тому на неї поширюються гарантії, передбачені ст. 119 КЗпП України. Тому, враховуючи положення ч. 3 ст. 119 КЗпП України, суд вважає, що ГУНП в Київській області не мало права звільняти позивача зі служби в поліції на підставі п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01.07.2022 № 2352-IX, який набув чинності 19.07.2022 (далі - Закон № 2352-IX), внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Враховуючи вищевикладене, з дня набрання чинності Законом № 2352-IX за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу, слід зберігати лише місце роботи (посаду).
Тобто, внесеними змінами з роботодавця знято обов'язок по забезпеченню мобілізованому працівнику виплати середнього заробітку, оскільки держава взяла на себе обов'язок з виплати щомісячного грошового забезпечення військовослужбовцям ЗСУ та мобілізованим працівникам (зокрема, тим, що перебувають на військовій службі за контрактом) та при цьому з 19 липня 2022 року зняла цей обов'язок з роботодавців.
Оскільки закон не має зворотної дії в часі, обов'язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку зберігається включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом.
Оскільки внесеними змінами з роботодавця державою знято обов'язок по виплаті середнього заробітку працівникам, які проходять військову службу по мобілізації, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягає задоволенню.
Згідно частини 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи питання про судові витрати, суд зазначає, що позивач звільнена від сплати судового збору згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», тому судові витрати зі сплати судового збору стягненню з відповідача не підлягають.
Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частиною 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
За змістом пункту 1 частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 4 статті 134 цього ж Кодексу).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 КАС України).
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17 (адміністративне провадження №К/9901/5157/19), від 24.10.2019 у справі №820/4280/17 (адміністративне провадження №К/9901/11712/19), від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18 (касаційні провадження №К/9901/17099/19, №К/9901/17108/19, №К/9901/18639/19), у постанові Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №520/6161/19 (адміністративне провадження №К/9901/5378/20).
Згідно з частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивач надала суду копію договору про надання правничої допомоги від 12.04.2025, а також квитанцію до платіжної інструкції на переказ готівки №9 від 11.04.2025 на суму 6000 грн.
Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає, що дана справа є нескладною, підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Отже, проаналізувавши вказані обставини, в контексті складності справи (спір не є складним, розглядається у спрощеному провадженні), обсягу та якості виконаних адвокатом робіт, витраченого часу, суд вважає, що сума витрат на правничу допомогу у розмірі 6000 грн. не є співмірною та не відповідає принципу справедливості, у зв'язку з чим заявлені витрати є обґрунтованими частково.
Враховуючи викладене у сукупності, суд вважає розумно обґрунтованими, справедливими та співмірними заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу у розмірі 3000 грн.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби, тому судове рішення в частині поновлення позивача на посаді підлягає негайному виконанню.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 14, 72, 76, 90, 241-246, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Київській області від 21.03.2025 №70 про звільнення ОСОБА_1 .
Поновити ОСОБА_1 з 01 березня 2025 року на посаді інспектора сектору кадрового забезпечення Броварського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді інспектора сектору кадрового забезпечення Броварського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області - допустити до негайного виконання.
В задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області (вул. Володимирська, 15, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 40108616) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 3000 (три тисячі) грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення.
Суддя Валентин ГАРАЩЕНКО