справа№380/18741/25
12 листопада 2025 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючий суддя Коморний О.І.,
секретар судового засідання Рудницька Ю.С.,
представник позивача Фагат Т.В.,
представник відповідача не прибув
представники третіх осіб не прибули
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Головного управління Держпраці у Львівській області до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Державної казначейської служби України та Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, про визнання дій протиправними та скасування постанов
Обставини справи.
До Львівського окружного адміністративного суду 15.09.2025 надійшла позовна заява Головного управління Держпраці у Львівській області (далі - Позивач, ГУ Держпраці) до (первісно) Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції в особі відділу примусового виконання рішень (далі - Відповідач, ДВС), з вимогами:
- визнати дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції протиправними;
- скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження № 78983055 від 02.09.2025 року про стягнення з ГУ Держпраці на користь Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області заборгованості зі сплати капіталізованих платежів у сумі 517 349 грн 52 коп.;
- скасувати постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження № 78983055 від 02.09.2025 року у сумі 426 грн 95 коп.;
- скасувати постанову про стягнення виконавчого збору № 78983055 від 02.09.2025 року у сумі 51 734 грн 95 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивач (ГУ Держпраці) є державним органом та бюджетною установою. Виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів здійснюється в особливому порядку - органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (Державною казначейською службою України), на підставі статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Позивач вважає, що Відповідач (Відділ ПВР) не мав повноважень відкривати виконавче провадження щодо боржника - органу державної влади. Оскільки постанова про відкриття виконавчого провадження є протиправною, то похідні від неї постанови про стягнення витрат та виконавчого збору також підлягають скасуванню.
Крім того, Позивач вказує, що відповідно до частини 5 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір не стягується у разі виконання рішення за рахунок коштів бюджетної програми, передбаченої для забезпечення виконання рішень суду.
Ухвалою від 17 вересня 2025 року відкрито провадження у цій справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Цією ж ухвалою до участі у справі залучено третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державну казначейську службу України (далі - Казначейство) та Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі - ГУ ПФУ у Львівській області, Стягувач).
До суду надійшли письмові пояснення Державної казначейської служби України. Казначейство зазначило, що виконання рішень про стягнення коштів з державних органів здійснюється відповідно до Порядку, затвердженого Постановою КМУ № 845.
Водночас Казначейство звернуло увагу суду на частину 2 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» № 4901-VI, яка встановлює, що дія цього Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган. Оскільки у цій справі і боржник (ГУ Держпраці), і стягувач (ГУ ПФУ у Львівській області) є державними органами, Казначейство вважає застосування Закону № 4901-VI безпідставним.
Проте, Казначейство погоджується, що відповідно до частини 2 статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», рішення про стягнення коштів з державних органів виконуються органами казначейства.
29 вересня 2025 року до суду від Позивача надійшла заява про забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваних постанов. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.
30 вересня 2025 року до суду надійшли письмові пояснення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області. Третя особа (Стягувач) проти позову заперечила. Зазначила, що ГУ ПФУ у Львівській області є належним стягувачем (правонаступником Фонду соціального страхування) на підставі ухвали суду від 29.05.2025. Оскільки боржник (ГУ Держпраці) добровільно не виконав рішення суду, Стягувач, маючи на руках виконавчий лист та ухвалу про поновлення строку його пред'явлення, 26.08.2025 правомірно звернувся до Відділу ПВР із заявою про відкриття виконавчого провадження. Вважає, що Відповідач діяв у межах та у спосіб, передбачений Законом України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, оскільки на нього покладено примусове виконання рішень.
02 жовтня 2025 року від Позивача надійшла заява про уточнення відповідача, в якій Позивач просив вважати належним відповідачем Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (ЄДРПОУ 43316386, адреса: м. Львів, пл. Маркіяна Шашкевича, 1).
22 жовтня 2025 року в судовому засіданні суд, за згодою представника Позивача, постановив ухвалу про заміну первісного відповідача на належного, а саме: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (79007, Львівська область, м. Львів, пл. Маркіяна Шашкевича, 1, ЄДРПОУ 43316386). У зв'язку із заміною відповідача суд оголосив перерву до 12 листопада 2025 року о 09:30, надавши новому відповідачу строк для подання відзиву.
Відповідно до частини шостої статті 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Заслухавши пояснення представника Позивача, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -
05.09.2025 року на адресу Управління від Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Відповідач) надійшли:
1. Постанова про відкриття виконавчого провадження номер 78983055 від 02.09.2025 року (вхідний номер 5960/ЛВ/1-22 від 05.09.2025) про стягнення з Управління на користь Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Львівській області заборгованості зі сплати капіталізованих платежів у сумі 517349 гривень 52 копійки.
2. Постанова про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження номер 78983055 від 02.09.2025 року (вхідний номер 5961/ЛВ/1-22 від 05.09.2025) у сумі 426 гривень 95 копійок.
3. Постанова про стягнення виконавчого збору номер 78983055 від 02.09.2025 року (вхідний номер 5962/ЛВ/1-22 від 02.09.2025) у сумі 51 734 гривні 95 копійок.
Не погоджуючись із цими постановами, Позивач (Боржник) звернувся до суду.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Спірні відносини врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 номер 1404-VІІІ (далі Закон номер 1404-VIII) та Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 номер 4901-VI (далі Закон номер 4901-VI).
Згідно з статті 1 Закону номер 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини другої статті 74 Закону номер 1404-VIIІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Пунктами 1, 5 частини першої статті 3 Закону номер 1404-VIII передбачено, що примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Приписами статті 5 Закону номер 1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та, у передбачених цим Законом випадках, на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною першою статті 13 Закону номер 1404-VIII встановлено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення; 2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; 3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом; 4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом; 5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (частина 1 статті 26 Закону номер 1404-VIII).
Проте, частиною 2 статті 6 Закону України від 02 червня 2016 року номер 1404-VIII передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Особливості надання державою гарантій щодо виконання рішень суду визначаються статтею 2 Закону номер 4901-VI "відповідно до якої, держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є:
1. державний орган;
2. державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство);
3. юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Примусова реалізація майна юридичних осіб - відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництв.
В частині 2 статті 2 номер 4901-VI зазначено, що дія вказаного Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.
За змістом частини першої статті 3 Закону номер 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Отже, визначальним для даного Закону є статус боржника.
У разі, якщо боржником є державний орган (державне підприємство), то порядок стягнення коштів з державного органу (державного або місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) регулюється положеннями статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" з урахуванням положень статті 6 Закону України "Про виконавче провадження". Вказані висновки за своєю суттю відповідають правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 06 листопада 2023 року у справі номер 906/624/22.
Під час касаційного перегляду у цій справі, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні положень Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", Закону України "Про виконавче провадження" і Порядку номер 845, Верховний Суд України зазначив таке: «Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (у редакції, чинній на момент винесення постанови Державної виконавчої служби) дія цього Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.
Враховуючи викладене, державні виконавці позбавлені можливості проводити будь-яке списання коштів за виконавчими документами, згідно з якими боржниками є державні органи, тому стягувачам необхідно подавати такі документи безпосередньо до органів Казначейства.
Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження (пункт 8 частини 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на момент винесення постанови Державної виконавчої служби).
Судом враховано Постанову Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі N 916/2182/14 та постанову Верховного Суду України від 08.07.2015 у справі номер 916/2543/14.
Згідно з пунктом 12 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетними установами є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.
Судом встановлено та підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру, що Позивач - Головне управління Держпраці у Львівській області (код ЄДРПОУ 39778297) - має організаційно-правову форму «ОРГАН ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ».
Відповідно до пункту 12 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України, бюджетними установами є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету.
Таким чином, ГУ Держпраці у Львівській області є боржником, який має статус державного органу та бюджетної установи у розумінні частини другої статті 6 Закону № 1404-VIII.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань праці затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року номер 96 Держпраці є центральним органом виконавчої влади, який, зокрема, реалізує державну політику у сфері охорони праці, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.
Відповідно до пункту 7 цього ж Положення Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Відповідно до пункту 1 Положення про Головне управління Держпраці у Львівській області затвердженого наказом Держпраці від 03.08.2018 року номер 84 (далі - Положення номер 84) Управління є територіальним органом Держпраці, що їй підпорядковується.
Частиною другою, четвертою статті 3 Закону номер 4901-VI обумовлено, що стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України ,,Про виконавче провадження, із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року номер 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
З наведеного слідує, що центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України.
Таким чином, згідно з вимогами частини другої статті 3 Закону номер 4901-VI із заявою про виконання рішення суду стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тобто до Державної казначейської служби України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.01.2023 року у справі номер 300/833/22.
Отже, Стягувач (ГУ ПФУ у Львівській області) повинен був звернутися із виконавчим листом не до Відділу ПВР, а безпосередньо до Державної казначейської служби України для виконання рішення в порядку, передбаченому Постановою КМУ № 845.
Відповідач (Відділ ПВР), не є органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. Отримавши заяву Стягувача та виконавчий лист, де боржником чітко зазначено орган державної влади, державний виконавець Відповідача діяв поза межами своїх повноважень (contra legem), порушивши пряму заборону, встановлену частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII.
Відповідно до пункту 8 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо виконання рішення неможливо здійснити без залучення іншого органу, ніж той, що зазначений у виконавчому документі. У даному випадку, виконавець мав би встановити, що виконання належить до компетенції іншого органу (Казначейства), та відмовити у відкритті провадження.
Натомість, державний виконавець 02.09.2025 виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 78983055. Враховуючи вищенаведене, суд доходить висновку, що дії державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження є протиправними, а постанова про відкриття виконавчого провадження винесена з порушенням норм процесуального та матеріального права і підлягає скасуванню. Зокрема: Постанова про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження номер 78983055 від 02.09.2025 року (вхідний номер 5961/ЛВ/1-22 від 05.09.2025) у сумі 426 гривень 95 копійок; Постанова про стягнення виконавчого збору номер 78983055 від 02.09.2025 року (вхідний номер 5962/ЛВ/1-22 від 02.09.2025) у сумі 51 734 гривні 95 копійок.
Зазначені постанови є похідними від постанови про відкриття виконавчого провадження, а тому їхня законність безпосередньо залежить від правомірності первісного рішення. Оскільки, постанова про відкриття виконавчого провадження є протиправною та такою, що винесена з перевищенням повноважень, відпадають будь-які правові підстави для існування похідних постанов, оскільки вони не мають самостійного значення і не можуть існувати поза межами виконавчого провадження, відкритого незаконно.
Таким чином, постанови про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження та про стягнення виконавчого збору є юридично нікчемними та такими, що порушують права Управління, оскільки вони створюють додатковий фінансовий тягар у вигляді безпідставного обов'язку сплатити кошти, нараховані внаслідок неправомірних дій виконавця.
Окрім цього, відповідно до частинами 1-3 статті 27 Закону номер 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
Отже, виконавчий збір стягується за примусове виконання рішення суду, початком якого є відкриття виконавчого провадження у справі.
Водночас, пунктом 3 частини 5 статті 27 Закону номер 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується, якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
З огляду на вищенаведене, а також керуючись нормами чинного законодавства України, суд доходить висновку, що дії Відповідача є неправомірними,
Оскільки виконання цього судового рішення, хоч і не підпадає під дію Закону № 4901-VI напряму (через статус стягувача), але за своєю природою (стягнення з державного органу) мало б відбуватися за аналогічним механізмом за рахунок бюджетних коштів (Порядок № 845), стягнення виконавчого збору у даному випадку є неправомірним і за цією підставою.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач (Відділ ПВР) не надав суду відзиву та жодних доказів, які б спростовували доводи Позивача та підтверджували правомірність оскаржуваних постанов.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними та скасування оскаржуваних постанов є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Водночас вимоги визнати дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції протиправними задоволенню не підлягають оскільки не мають самостійного правового значення, оцінка діям надана судом при вирішенні питання про правомірність оскаржуваних постанов.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач (Відділ ДВС), будучи належним чином повідомленим про розгляд справи та про заміну його на належного відповідача, не виконав покладеного на нього обов'язку та не довів правомірності своїх дій. Відзив на позовну заяву від Відповідача не надійшов.
Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд, діючи в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, керуючись принципами верховенства права та офіційного з'ясування всіх обставин справи (статті 2, 6, 8, 9 КАС України), дійшов висновку, що дії Відповідача порушили критерії правомірності, встановлені частиною другою статті 2 КАС України, оскільки були вчинені не на підставі та з перевищенням повноважень, наданих Законом № 1404-VIII.
Щодо судових витрат, суд зазначає. Позивач у позовній заяві просив звільнити його від сплати судового збору на підставі пункту 20 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI).
Відповідно до пункту 20 частини 1 статті 5 Закону № 3674-VI, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: «центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, його територіальні органи».
Позивач (ГУ Держпраці у Львівській області) є територіальним органом Державної служби України з питань праці, що підтверджується Положенням та даними ЄДР. Отже, Позивач правомірно звільнений від сплати судового збору. Оскільки інших судових витрат у справі не заявлено, питання про їх розподіл не вирішується.
Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 257, 262, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про відкриття виконавчого провадження № 78983055 від 02 вересня 2025 року.
3. Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження № 78983055 від 02 вересня 2025 року.
4. Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про стягнення виконавчого збору № 78983055 від 02 вересня 2025 року.
5. У задоволенні інших вимог відмовити.
6. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі статтею 287 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом десяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом 10 днів з дня проголошення рішення.
Повний текст рішення складений 12 листопада 2025 року.
Суддя Коморний О.І.