1 УХВАЛАСправа № 335/10971/25 2/335/4472/2025
про залишення позовної заяви без руху
10 листопада 2025 року м. Запоріжжя
Суддя Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя Романько О.О., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 поданої через представника-адвоката Шулякову Марію Василівну до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, -
03 листопада 2025 року позивач ОСОБА_3 в особі представника - адвоката Шулякової М.В. звернулася до Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя з вищевказаною позовною заявою до ОСОБА_2 у якій просить суд розірвати шлюб.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Також у позовній заяві представником позивача зазначено про звільнення позивача від сплати судового збору. В обґрунтування клопотання про звільнення від сплати судового збору представник позивача посилається на п.п. 12,13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» та зазначає, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: 12) військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, - у справах, пов'язаних з виконанням військового обов'язку, а також під час виконання службових обов'язків; 13) учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав. Також зазначають, що відповідне звільнення від сплати судового збору має відбуватися на всіх стадіях судового процесу.
Далі зазначили, що такого висновку дійшла колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суд) у складі Верховного Суду (Ухвала Верховного Суду від 3 липня, 2024 року у справі № 567/79/2: (провадження № 61-16782 св 23). Колегія суддів вказала на доцільність значно ширшого тлумачення п. 13 ч. 1 ст. 5 Закон) України «Про судовий збір» і встановлення однозначного його розуміння. Тим більше зазначені проблематика набуває гострого значення в контексті збройної агресії російської федерації проти незалежності та державності України, оскільки вона потенційно зачепить інтереси сотень тисяч осіб, які стали на захист існування нашої держави та, ризикуючи власним життям, захищають,) тому числі, саме існування принципів, закріплених у Конституції України.
Просили суд звільнити позивача від сплату судового збору.
Вивчивши позовну заяву з доданими до неї матеріалами та розглянувши клопотання про звільнення від сплати судового збору, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч.4 ст.177 ЦПК України, до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Відповідно до п.п 12,13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: 12) військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, - у справах, пов'язаних з виконанням військового обов'язку, а також під час виконання службових обов'язків; 13) учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Зі змісту клопотання представника слідує, що предметом спору в цій справі є захист прав та інтересів УБД, пов'язаних з сімейними відносинами, тобто цей спір не пов'язаний із захистом порушених прав позивача саме як УБД або з виконанням ним військового обов'язку, або виконання службових обов'язків, але в той же час вважають, що позивач звільнений від сплати судового збору.
Відповідно до ухвали від 03 липня 2024 року у справі № 567/79/23 провадження № 61-16782 св 23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду (на яку посилається представник позивача у позові) вирішив тільки питання щодо передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 567/79/23 з питання сплати судового збору, зокрема позивачами, які мають статус УБД.
Ухвалу мотивували тим, що державна політика соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) захисників та захисниць України - цілеспрямована, системна діяльність органів державної влади щодо забезпечення соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) захисників та захисниць України шляхом надання їм пільг і гарантій соціального захисту відповідно до законодавства (частина перша статті 1-1 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII).
Колегія суддів виходила з того, що система соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) захисників та захисниць України - сукупність органів державної влади, підприємств, установ, організацій, які взаємодіють між собою та іншими системами державного управління з метою формування та реалізації державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) захисників та захисниць України (частина перша статті 1-2 Закону № 3551-XII).
Надалі, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11.09.2024 у справі № 567/79/23 (провадження № 14-93цс24) дійшла висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду через наявність висновку щодо застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому нею рішенні, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що у статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (правовладдя).
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи [рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11}.
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках потреби та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).
У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці [рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65]; у цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права [рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37]; неспроможність вищого суду впоратися із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції [див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99]; Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватися; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі потреби може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції [рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104].
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам'ятати також і про обов'язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від своїх попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)].
Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від своїх попередніх висновків лише за наявності для цього належних підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Згідно з відкритими та загальнодоступними даними Офіційного вебпорталу парламенту України, у березні 2020 року у Верховній Раді України зареєстрований проєкт Закону про внесення зміни до статті 5 Закону України «Про судовий збір» (щодо сплати судового збору при захисті прав учасників бойових дій, постраждалих учасників Революції Гідності та Героїв України).
До проєкту цього Закону було надано пояснювальну записку та висновки комітетів Верховної Ради України з яких вбачається, що метою цього законопроєкту було усунення суперечності, що буде сприяти приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність до вимог принципів верховенства права та правової визначеності. А саме запропоновано внести зміни до Закону України «Про судовий збір» в частині викладення пункту 13 частини першої статті 5 зазначеного Закону в такій редакції: «учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у всіх справах незалежно від характеру порушених прав».
Проте Верховна Рада України не прийняла Закон про внесення зміни до статті 5 Закону України «Про судовий збір» (щодо сплати судового збору при захисті прав учасників бойових дій, постраждалих учасників Революції Гідності та Героїв України).
Тобто законодавець чітко визначив свою позицію щодо спірного питання.
Отже, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що із часу прийняття нею 09 жовтня 2019 року постанови у справі № 9901/311/19, як і постанови від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 із висновками щодо застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI з урахуванням вимог статей 12 та 22 Закону № 3551-XII, відсутні підстави стверджувати, що відбулась зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості.
Наведені Третьою судовою палатою Касаційного цивільного суду мотиви про те, що сформульований Великою Палатою Верховного Суду висновок обмежує застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI виключно статтями 12 та 22 Закону № 3551-XII, не підтверджують наявності підстав для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки висновки, сформульовані нею у наведених постановах, навпаки, є конкретними, однозначними і такими, що позбавляють можливості застосувати пункт 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI у справі, що розглядається.
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що саме по собі періодичне передання їй на розгляд справ для вирішення однієї і тієї ж проблеми за відсутності обґрунтованих підстав та лише з мотивів незгоди з раніше сформульованими Великою Палатою Верховного Суду висновками не сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності (див., зокрема, ухвалу від 19 жовтня 2023 року у справі № 465/5184/14-ц).
Велика Палата Верховного Суду не встановила об'єктивних причин відступу від правового висновку, якими, за її усталеною практикою, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту.
Отже, у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19 Велика Палата Верховного Суду в контексті аналізу застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI дійшла висновку, що правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення та членів їх сімей встановлені Законом № 3551-XII. У статті 22 цього Закону передбачено, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акта, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов'язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом цих питань
Водночас, оскільки у справі № 9901/311/19 особа зверталась за захистом права, яке не випливало із статті 12 Закону № 3551-XII, тобто позов не зачіпав обсяг соціальних гарантій чи будь-яким іншим чином не стосувався соціального і правового захисту ветеранів війни, то Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ця особа не звільняється від сплати судового збору, попри її статус учасника бойових дій, на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI.
Також, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 зазначила, що пункт 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI має відсильний характер та не містить вичерпного переліку справ, у яких учасники бойових дій та прирівняні до них особи звільняються від сплати судового збору. Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначені у статті 12 Закону № 3551-XII. А стаття 22 цього ж Закону передбачає, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акта, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов'язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом цих питань. Отже, вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти, чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статей 12 та 22 Закону № 3551-XII.
Відповідно до цього Велика Палата Верховного Суду у справі № 545/1149/17 зазначила, що не бачить підстав для відступу від цієї правової позиції та правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19 та від 21 березня 2018 року у справі № 490/8128/17.
Таким чином, враховуючи те, що надані позивачем докази не підтверджують того, що учасники бойових дій звільнені від сплаті судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі у справах не зважаючи на предмет та підстави позову, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника позивача про звільнення позивача від сплати судового збору у справі про розірвання шлюбу.
Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Як вбачається зі змісту позовної заяви позивачем при зверненні до суду заявлено позовну вимогу немайнового характеру.
Відповідно до пп.1 п.3 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», сума судового збору за подання позовної заяви про розірвання шлюбу становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Станом на 01 січня 2025 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 3028,00 грн., тобто за подання у 2025 році позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір в розмірі 1 211,20 грн..
Відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Позовна заява до суду надійшла не в електронній формі.
Таким чином, відповідно до Закону України «Про судовий збір», позивачу необхідно сплатити судовий збір за подання позовної заяви про розірвання шлюбу у розмірі 1 211,20 грн. та надати суду відповідний підтверджуючий документ.
З урахуванням вищезазначеного суд дійшов висновку про необхідність залишення даної позовної заяви без руху із наданням позивачу та представнику позивача строку для усунення недоліків шляхом подання до суду квитанції про сплату судового збору відповідно до вимог ст.177 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 175, 177, 185, 260-261, 353 ЦПК України, суддя, -
Позовну заяву ОСОБА_1 подану через представника-адвоката Шулякову Марію Василівну до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу - залишити без руху.
Надати позивачу та її представнику строк у сім днів для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії даної ухвали.
Роз'яснити позивачу, що у разі усунення недоліків у вказаний строк, заява буде вважатись поданою в день первісного її подання до суду.
У разі невиконання ухвали суду у зазначений строк, заяву буде визнано неподаною та повернуто позивачу зі всіма доданими документами.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали складено 11.11.2025.
Суддя: О.О. Романько