ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/22577/23
провадження № 2/753/3508/25
04 листопада 2025 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Цимбал І.К.,
при секретарі Козін В.Є.,
з участю сторін: представника позивача ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2
третьої особи - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу,-
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, про стягнення заборгованості за договором купівлі - продажу. В подальшому позивач змінив статус відповідача на третю особу та замінив відповідача, посилаючись на те, що між позивачем та третьою особою був укладений договір купівлі - продажу одягу, який передано покупцю згідно акту приймання - передачі на загальну суму 18661100 грн. Разом з тим, враховуючи, що майно зберігалось у приміщенні відповідача, позивач просила повернути майно, на що відповідач відмовив, а отже зберігав майно у себе без достатньої правової підстави. Позивач вважає, що майно було відчужено відповідачем, а тому просить стягнути з відповідача його вартість.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задовольнити.
Відповідач в судовому засіданні позов не визнав та пояснив, що будь яких договорів з позивачем на купівлю товару та або його зберігання не укладав. Іноді позивач зберігала в його гаражі свої речі, якими торгувала на маркетплейсах, проте остання їх давно забрала.
Третя особа пояснила, що договір з позивачем на купівлю товару та акт про його приймання та передбачу товару підписала на прохання позивача, у якої через наявність боргових зобов'язань були заблоковані рахунки. Тому позивач попросила фіктивно укласти такий договір, щоб позивач мала змогу вже від імені третьої особи яка є фізичною особою - підприємцем, продовжила свою торгівельну діяльність за допомогою марктеплейсів. Де зберігався товар згідно акту прийму - передачі і яка його доля третя особа не знає, лише знає, що періодично позивач зберігала товар у відповідача в гаражі і казала, що той товар також знаходиться там. Крім того, позивач зверталась до правоохоронних органів з приводу заволодіння відповідачем товаром, але провадження закрито, тому позивач попросила звернутися з такою заявою і третю особу, результат був аналогічним.
Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи суд вважає встановленими наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
28.04.2021 між позивачем та третьої особою укладено договір купівлі - продажу товару на суму 18661100 грн., який згідно акту приймання - передачі від 28.04.2021 передано покупцеві, тобто третій особі.
Статтею 525 ЦК України передбачена недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання.
Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), тобто ухиляючись від сплати заборгованості за кредитом, відповідач порушує зобов'язання за даним Договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 615 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно положень ст.ст. 3, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 1 ст. 691, ч. 1 - 3 ст. 692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Сторони - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.
Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), авідповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги.
З огляду на зміст норм захисту в судовому порядку підлягають порушені права й охоронювані законом інтереси саме від відповідача (аналогічний висновок викладено в пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17).
Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).
Згідно із ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Таким чином, у розумінні ч. 1 ст. 1212 ЦК України в спорах, що виникають з кондикційних правовідносин, належним відповідачем є безпосередньо особа, яка безпідставно набула або зберегла у себе майно за рахунок іншої особи.
За змістом глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних, - так би мовити, приріст майна у набувача без достатніх правових підстав.
Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях, тоді як для кондикційних зобов'язань вина не має значення, бо суттєвим є неправомірність набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки те майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість останнього. Інакше кажучи, у деліктних зобов'язаннях одна зі сторін втрачає певне майно, а інша його не набуває, тоді як у кондикційних зобов'язаннях одна зі сторін втрачає певне майно унаслідок того, що інша сторона його набуває, зокрема утримує в себе (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 (пункти 45, 46), від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 (пункт 54)).
Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства;застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.92.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Це означає, що захист має бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов'язань за ст. 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається ст. 13 Конвенції, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома іншими способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні способи захисту не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею статті 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст.16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз.12 ч. 2 вказаної статті).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (п. 52)).
В спорах, що виникають з кондикційних правовідносин, у розумінні ч. 1 ст. 1212 ЦК України належним відповідачем є безпосередньо особа, яка безпідставно набула чуже майно (майно потерпілого).
Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.
Таким чином, суд вважає, що ефективним способом захисту прав позивача буде звернення до суду з позовом щодо застосування саме наслідків невиконання та /або неналежного виконання договірних зобов'язань. Позивач не має права вимоги про повернення товару та/або його вартості від особи, яка нібито зберігала його у себе без достатньої правової підстави, оскільки позивач, згідно договору купівлі - продажу та акту, відчужила товар та передала покупцю відповідно до акту, а отже не є власником відповідного товару.
Суд вважає, що із зазначеними позовними вимогами, може звернутися лише власник товару, яка у даному судовому процесі має статус третьої особи і з відповідним позовом до суду не зверталась.
Враховуючи зазначене, суд відмовляє у задоволенні позову у повному обсязі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача, позиція суду ґрунтується на висновках, Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Враховуючи висновки зазначені вище, суд не вважає за потрібне надавати оцінку обставинам щодо зберігання товару.
Судові витрати.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судові витрати в разі відмовив задоволенні позову покладаються на позивача.
Керуючись, ст. ст. 12, 76-81, 89, 95, 133, 141, 229, 258, 259, 263-265, 273, 274, 279, 282, 284, 354 ЦПК України, ст.ст. 10,11, 525, 526, 598, 599, 610, 615, 626, 627, 692, 1212 ЦК України суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення суду.
Головуючий: