65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"12" листопада 2025 р.м. Одеса Справа № 916/3226/25
За позовом: Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (65074, м. Одеса, вул. Косовська, буд. 2-Д, код ЄДРПОУ 25830731)
До відповідача: Фізичної особи-підприємця Мокан Геннадія Васильовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення
Суддя Рога Н.В.
Суть спору: Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (далі - Управління) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Мокан Геннадія Васильовича (далі - ФОП Мокан Г.В.) про стягнення заборгованості за Договором №УТ-232/20 на право користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі від 12.03.2020 року у розмірі 2 066 грн 91 коп.
Ухвалою суду від 18.08.2025р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №916/3226/25, справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
08 вересня 2025р. від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, згідно якої він просить стягнути з ФОП Мокан Г.В. заборгованість за Договором №УТ-232/20 на право користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі від 12.03.2020 року у розмірі 2 154 грн 21 коп.
Господарський суд зазначає, що згідно з п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження
Відповідно до ч. 2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
Враховуючи те, що провадження по справі №916/3226/25 відкрито 18.08.2025р., заяву про збільшення позовних вимог позивачем подано в межах строку визначеного ст. 46 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач - Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради, підтримує позовні вимоги в повному обсязі, просить їх задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві та відповіді на відзив, яка надійшла до суду 08.09.2025р.
Відповідач - ФОП Мокан Г.В., проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, що надійшов до суду 29.08.2025р.
Позивач по справі зазначає, що між ФОП Мокан Г.В. (Користувач) та Управлінням розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради укладено (Уповноважений орган) був укладений Договір №УТ-232/20 на право користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі від 12.03.2020р. (далі - Договір)
Договір було укладено на підставі п. 2.2.17 Положення про Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 30.01.2019 року №4184-711, згідно з яким одним із завдань та повноважень Управління є укладання договорів на право тимчасового користування місцями для розташування тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності та договорів на право тимчасового користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі, та п. 2.1 Правил розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності у м. Одесі, затверджених рішенням Одеської міської ради від 09.10.2013 року №3961-71 (далі- Правила), згідно з яким одним із завдань та повноважень Управління є укладання договорів з власниками (користувачами) тимчасових споруд на право тимчасового користування місцями для розташування тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, а також елементів торгівлі у випадках, передбачених Правилами.
Позивачем зазначено, що згідно з п. 2.1 Договору Уповноважений орган надав ФОП Мокан Г.В. право за плату тимчасово використовувати місця під розташування елементів вуличної торгівлі площею 6,00 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Пішонівська, 27 (згідно прив'язки до місцевості) на територіях, які є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси.
Відповідно до п. 2.5 Договору Користувач має сплачувати вартість користування цими місцями в порядку та на умовах, визначених Договором.
Як зазначає позивач, п. 14.2 Правил встановлено, що підставою для нарахування та внесення Користувачем відповідної плати є Договір, що укладається відповідно до порядку, встановленого підпунктами 7.9, 13.9 Правил.
Пунктом 4.2.4 Договору закріплено, що Користувач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати кошти за Договором.
Згідно п. 5.2 Договору Користувач має вносити плату за Договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів на банківський рахунок Управління.
Також позивач зазначив, що відповідно до п. 6.1 Договору за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за Договором Користувач має відшкодувати Управлінню завдані збитки відповідно до чинного законодавства, що не звільняє Користувача від виконання умов Договору.
Позивач в обґрунтування позову також зазначив, що Договір було укладено 12.03.2020р., у зв'язку з чим у ФОП Мокан Г.В. саме з 12.03.2020р. виникли зобов'язання вносити на користь Управління плату за Договором щомісячно, не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів на банківський рахунок позивача.
Договір припинив свою дію 24.02.2021р., у зв'язку з чим у відповідача саме з 24.02.2021р. зникли зобов'язання щодо внесення на користь Управління плати за Договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата.
Відповідно до п. 8.1. Договору, договір діє з 24.02.2020 року по 24.02.2021 року, у зв'язку із чим, плата починає обраховуватись з 24.02.2020 року по 24.02.2021 року включно, зокрема й з урахуванням лютого 2020 року - за 5 днів лютого; лютого 2021 року за 4 дні лютого.
Враховуючи квитанції надані відповідачем та взаєморозрахунок сплати за договором, Управління прийшло до висновку, що відповідачем не здійснено оплату за лютий 2020 року, за травень 2020 року, за січень 2021 року, та за лютий 2021 року.
Окрім того, позивач відмітив, що враховуючи факти пропуску плати за зазначені місяці, Управлінням в автоматичному режимі нараховувались штрафні санкції у вигляді подвійної ставки НБУ.
Однак, як зазначає позивач, відповідач неповністю вніс на рахунок Головного управління державної казначейської служби України у місті Одесі Одеської області плату за Договором до дня його припинення, у зв'язку з чим у відповідача виник борг перед позивачем у сумі 2 154 грн 21 коп., який Управління просить стягнути на свою користь.
Щодо витрат на правничу допомогу, позивач вважає, що вони не підлягають стягненню так як, відповідно до поданого відповідачем договору про надання правничої допомоги № 1002941/18 від 22 січня 2018 року, додаткової угоди до нього (№ 4-01/002941/25 від 25 серпня 2025 року) та квитанції до прибуткового касового ордера № 2-2025 від 25 серпня 2025 року, не зрозуміло за які конкретно послуги, процесуальні та процедурні дії здійснено нарахування, відсутній детальний опис робіт та підготовлених документів, оскільки такий опис відсутній.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує та зазначає, що згідно додатку № 2 Договору №УТ-232/20 від 12.03.2020р., місячний розмір плати за тимчасове користування місцем для розташування елементу вуличної торгівлі складає 630,00 грн.
На підтвердження позовних вимог, як доказ, позивачем подано розрахунок боргу, згідно якого за ФОП Мокан Г.В. станом на 13.06.2025р. сума боргу у зв'язку із невиконанням умов договору № УТ-232/20 від 12.03.2020 становить 2 066,91 грн., де 793,48 грн. за 2020 рік та 1 273,43 грн. за 2021 рік.
Проте, на твердження відповідача, позивачем не визначено (не конкретизовано) період (місяць,) за який нібито виникла заборгованість. Допущено твердження про заборгованість за рік. Відомості бухгалтерського обліку, фінансового контролю тощо відсутні.
Відповідач посилається на пп. 44.3.1 та 44.3.2 Податкового кодексу України та зазначає, що строк зберігання первинних документів, звітності ФОП та інших документів, пов'язані з обчисленням та сплатою податків і зборів становить 1095 днів (3 роки), а тому у відповідача на даний час відсутній обов'язок із збереження документів, що стосуються умов виконання Договору № УТ-232/20 від 12.03.2020р., у тому числі і документів на підтвердження внесення плати за тимчасове користування місцем розташування елементів вуличної торгівлі.
Проте, у відповідача збереглися певні банківські квитанції, які підтверджують належне виконання умов Договору № УТ-232/20 від 12.03.2020р. та своєчасне і у повному обсязі внесення плати за умовами Договору, які додано до відзиву.
Також, відповідач зазначив, що по даній справі під час її розгляду судом понесені документально підтверджені витрати, пов'язані з розглядом справи, а саме витрати на професійну правову допомогу у розмірі 10 000 грн., які він просить стягнути з позивача.
На підставі викладеного, відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Розглянув матеріали справи, суд встановив, що між Управлінням розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (Уповноважений орган) та ФОП Мокан Г.В. (Користувач) 12.03.2020р. було укладено Договір №УТ/232/20 на право користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі (далі - Договір №УТ/232/20), відповідно до п. 2.1 якого Уповноважений орган надає Користувачу право за плату тимчасово використовувати місця під розташування елементів вуличної торгівлі площею 6,00 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Пішонівська, 27 (згідно прив'язки до місцевості) на територіях, які є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси або інших об'єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організацій Одеської міської ради та не передані у власність іншим особам.
Суд зазначає, що згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних-підприємців та громадських формувань №1670310 від 14.08.2025р. Мокан Г.В. зареєстрований як фізична особа-підприємець.
За приписами ст. 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення (ст. 52 Цивільного кодексу України).
Отже, позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України (що був чинним у спірний період) законодавець також встановив, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За приписами ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч.1 ст. 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
У розділі 1 Договору №УТ-232/20 сторони домовилися, що терміни, що застосовуються в цьому Договорі вживаються у значенні, визначеному актами законодавства, актами органів місцевого самоврядування м. Одеси та міського голови. Терміни, що застосовуються в цьому Договорі, та не визначені в чинному законодавстві або актах місцевого самоврядування, вживаються з урахуванням специфіки відносин, які виникають у процесі погодження та розташування елементів вуличної торгівлі для здійснення підприємницької діяльності.
Відповідно до п. 1.4 Правил розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності у м. Одесі, затверджених рішенням Одеської міської ради від 09.10.2013р. №3961-УІ (далі - Правила), які регулюють відносини між органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання, незалежно від форм власності, які виникають в процесі розміщення та експлуатації тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та елементів торгівлі, договір на право тимчасового користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі - двосторонній договір, укладений між власником (користувачем) елементу торгівлі та Уповноваженим органом, що визначає їх взаємні права та обов'язки щодо користування місцями для розміщення елементів торгівлі, які перебувають у комунальній власності.
Уповноважений орган - управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради, виконавчий орган Одеської міської ради, визначений Одеською міською радою для регулювання діяльності з дотримання фізичними та юридичними особами Правил розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності у місті Одесі.
Елементи вуличної торгівлі - це окремо розташовані торгівельні автомати, лотки, ємності, торговельне обладнання, низькотемпературні прилавки, інші пристрої для роздрібної торгівлі та іншої підприємницької діяльності, платіжні термінали, паркомати, споруди соціально-культурного чи іншого призначення, що не відносяться до ТС, відкриті (літні) майданчики, у складі яких відсутні помости, огорожі, намети, шатри.
Відповідно до п. 2.1 Правил Уповноважений орган укладає договори з власниками (користувачами) ТС на право тимчасового користування місцями для розташування ТС, а також елементів торгівлі у випадках, передбачених цими Правилами.
Згідно п.п. 13.11, 13.12 Правил після укладання договору на право тимчасового користування місцем для розташування елемента торгівлі, Заявник може встановити, розміщувати та експлуатувати належний йому елемент торгівлі. Визначення розміру плати за тимчасове користування місцями, які перебувають у комунальній власності міста, для розміщення елементів вуличної торгівлі та порядок її перерахування здійснюється у відповідності до розділу 14 Правил, з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом.
Відповідно до п. 7.6 Договору №УТ-232/20 він є укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками.
Договір діє з 24.02.2020р. по 24.02.2021р. (п. 8.1. Договору).
Підставою для розміщення елементу торгівлі в межах м. Одеси за цим Договором є лист-рішення (позитивна відповідь з печаткою відповідної районної адміністрації Одеської міської ради та підписом її керівника (уповноваженої особи) щодо можливості розмістити елемент торгівлі за заявленою адресою (п. 2.2. Договору).
Згідно листа-рішення №01-11/1/129/1вих. від 20.02.2020р. (додаток №1 до Договору), адреса розміщення: вул. Пішонівська, буд. 27; вид: лоток з реалізації продовольчої групи товарі; тип та опис елементу торгівлі: елемент вуличної торгівлі - 6,00 кв.м.
Згідно з п. 6.4. Договору № УТ-232/20 позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених пп. 5.1, 6.1 Договору, встановлюється строком в 4 (чотири) роки.
Відповідно до п.14.2 Правил підставою для нарахування та внесення власником (користувачем) ТС та елементу торгівлі відповідної плати є договір на право тимчасового користування місцями для розташування ТС, елементів торгівлі, що укладається відповідно до порядку, встановленого підпунктами 7.9., 13.9. цих Правил.
У розділі 5 Договору № УТ-232/20 сторони домовилися, що плата за цим Договором визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цього Договору (п.5.1 Договору ).
Користувач вносить плату за цим Договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів на зазначений у цьому Договорі банківський рахунок (п. 5.2. Договору).
Судом встановлено, що додатком №2 до Договору № УТ-232/20 встановлено розмір плати за тимчасове користування місцем для розташування тимчасової споруди у розмірі 630 грн. за місяць.
Як вбачається з п. 4.2.4. Договору № УТ-232/20, відповідач зобов'язався своєчасно та в повному обсязі сплачувати кошти за цим Договором.
При цьому, у п. 14.5 Правил встановлено, що за наявності укладеного договору на право тимчасового користування місцем для розташування елемента торгівлі власник (користувач) елементу торгівлі не звільняється від плати за тимчасове користування місцем для розміщення елементу торгівлі, що перебуває у комунальній власності, незалежно від факту його нерозміщення.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Таким чином, виходячи з умов Договору №ТС- УТ-232/20 у ФОП Мокан Г.В. з 12.03.2020р. виникло зобов'язання щодо щомісячної, не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, сплати грошових коштів у розмірі 630 грн. шляхом перерахування на рахунок Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради, зазначений у Договорі № УТ-232/20.
Матеріали справи не містять доказів продовження дії Договору №УТ-232/20, а тому строк його дії закінчився 24.02.2021р., що також підтверджено сторонами.
Перевірив надані позивачем до матеріалів справи розрахунки, судом встановлено, що вони є неправильними, так як позивач неправомірно включив до розрахунку пеню, про що зазначив у відповіді на відзив.
Господарський суд зазначає, що ні в позовній заяві, ні в заяві про збільшення позовних вимог позивачем не наведено обгрунтування стягнення пені та не заявлено такої позовної вимоги, яка в силу приписів законодавства є похідною від основної вимоги про стягнення заборгованості за Договором № УТ-232/20.
Крім того, позивачем здійснено нарахування за період з березня по липень 2021р., вже після закінчення терміну дії Договору № УТ-232/20.
Разом з тим, із наданих відповідачем квитанція на підтвердження оплати за Договором № УТ-232/20 вбачається, що ним здійснено оплати в повному обсязі за березень-квітень, червень-грудень 2020р. та лютий 2021р. (за який відповідачем сплачено повну суму за цілий місяць, а саме 630 грн.)
Доказів оплати відповідачем за Договором № УТ-232/20 за лютий, травень 2020р. та січень 2021р. матеріали справи не містять.
Судом здійснено власний розрахунок заборгованості за Договором № УТ-232/20 та встановлено що стягненню з відповідача підлягає заборгованість за лютий 2021р. у розмірі 86 грн 90 коп., за травень 2020р. у розмірі 630 грн., за січень 2021р. у розмірі 553 грн 28 коп. (із врахуванням переплати за лютий 2021р.), що у загальному розмірі складає 1 270 грн 18 коп.
Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Що стосується клопотання відповідача про стягнення з позивача витрат на правничу допомогу у розмірі у розмірі 10 000 грн суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Статтею 16 ГПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
У силу положень п. 12 ч.3 ст. 12 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Впровадження зазначеного принципу має на меті забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Згідно із положеннями ст. 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частинами першою, другою ст. 126 ГПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави; за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно з. 5 ч.1 ст. 237 ГПК України в числі питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду, зазначено розподіл між сторонами судових витрат.
Верховний Суд у додаткових постановах від 17.12.2021р. у справі №10/5026/290/2011 (925/1502/20), від 06.12.2023р. у справі №905/493/22, від 01.11.2023р. у справі №911/1340/22 зазначив, що право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, виходячи з положень статей 124, 129 ГПК, кореспондується з її обов'язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв'язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
У постанові Обєднаної Палати Верховного Суду від 03.02.2024р. у справі №910/9714/22 зазначено, що практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
За приписами ч.1 ст. 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Суд вважає за необхідне зауважити, що першою заявою по суті спору, поданою відповідачем є відзив на позовну заяву, що надійшов до Господарського суду Одеської області 29.08.2025р., у якому відповідач зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.
Відповідно до ч.8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Таким чином, відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється у разі наявності відповідної заяви сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, якщо справа розглядається з повідомленням учасників справи з проведенням дебатів, а відповідні докази надані цією стороною або до закінчення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. При цьому перевірка цих доказів та надання їм оцінки здійснюється судом у разі дотримання цього порядку, оскільки за інших обставин розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом справи, не може бути здійснений.
Процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема, не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 р. у справі №921/221/21, від 31.05.2022 у справі №917/304/21). Вказана позиція застосована також у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.02.2024р. у справі №910/9714/22, додатковій постанові Верховного Суду від 03.04.2024р. у справі №910/12005/22).
Суд зазначає, що у даному випадку справа розглядалася у порядку письмового провадження, який не містить стадії судових дебатів.
Положення ч.8 ст.129 ГПК підлягають застосуванню судом під час дослідження обставин стосовно дотримання стороною порядку та строків подання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, і у разі дотримання стороною цих вимог, суд здійснює розподіл судових витрат. У разі не дотримання стороною порядку та строків на подання таких доказів суд залишає таку заяву без розгляду.
Заява сторони про розподіл судових витрат фактично є дією спрямованою на реалізацію стороною свого права лише на подання доказів щодо витрат, які вже понесені такою стороною.
У ст.126 ГПК України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
За приписами ст.26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ).
За змістом ч.3 ст.27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Отже, надання адвокатом правничої допомоги в порядку представництва у суді здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, положення щодо якого містяться, зокрема у Главі 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, ст.903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору. Згідно з положеннями цієї статті ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Згідно зі ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити такі висновки: (1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені у ч.2 ст.27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ); (2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України; (3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; (4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; (5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як положеннями цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ;(6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару; факт надання послуг з правничої допомоги має підтверджуватися належними доказами.
Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з положеннями ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 06.03.2019 р. у справі № 922/1163/18, від 07.09.2020 р. у справі № 910/4201/19, від 02.02.2023р. у справі №915/606/21.
За матеріалами справи, до відзиву на позовну заяву відповідачем було надано копію договору №1-002941/18 про надання правничої допомоги, укладеного 22.01.2018р. між адвокатом Панасюк Олегом Миколайовичем (Адвокат) та ФОП Мокан Геннадієм Васильовичем (Замовник), згідно п.1.1 якого Адвокат бере на себе зобовязання надавати правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором, а Замовник зобовязаний оплатити замовлення у порядку та строки, обумовлені сторонами.
Строк дії договору - з моменту його підписання і до виконання сторонами своїх зобов'язань (п.2.1).
За правову допомогу, передбачену в п.п.1.2 договору Замовник сплачує Адвокату винагороду в розмірі, визначеному додатком №1 до цього договору В ціну не включені фактичні витрати щодо виконання Адвокатом зобов'язань за договором ( п.п.3.1,3.2. договору).
Суд звертає увагу, що відповідачем до матеріалів справи не надано додатку №1 до договору №1-002941/18 про надання правничої допомоги від 22.01.2018р.
Розмір оплати праці Адвоката при наданні правової допомоги, а також умови та порядок розрахунків, визначаються сторонами в додатках до цього договору. За домовленістю сторін оплата правової допомоги може здійснюватися також у вигляді передоплати або авансу ( п.п.4.1,4.2 договору).
Відповідачем до матеріалів справи надано додаткову угоду №4-01/002941/25 до договору №1-002941/18 про надання правничої допомоги від 22.01.2018р., згідно якої ФОП Мокан Г.В. доручив Адвокату Панасюк О.М. представляти у встановленому порядку інтереси клієнта, зокрема, у справі господарського судочинства №916/3226/25 за позовом Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради. Гонорар складає 10 000 грн.
Також відповідач надав копію квитанції до прибуткового касового ордера №2-2025 від 25.08.2025р., згідно якої адвокат прийняв від Мокан Г.В. 10 000 грн.
Дійсно, у справі №916/3226/25 представником ФОП Мокан Г.В. був адвокат Панасюк Олег Миколайович згідно ордеру серії ВН №1397049 від 29.08.2025р., оформленого на підставі договору №1-002941/18 від 22.01.2018р.
Але, до матеріалів справи відповідачем не детального опису робіт, виконаних адвокатом Панасюк Олегом Миколайовичем, надано акту приймання -передачі наданих адвокатом послуг з надання правничої допомоги в ході розгляду справи №916/3226/25.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання ФОП Мокан Г.В. про стягнення з позивача судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами ч. 1 ст. 73 цього Кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010р. у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010р.) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, витрати по сплаті судового збору слід покласти на сторони у відповідності до положень ст. 129 ГПК України.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 123, 129, 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд
1. Позовну заяву Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця Мокан Геннадія Васильовича про стягнення заборгованості за Договором №УТ-232/20 на право користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі від 12.03.2020 року у розмірі 2 154 грн 21 коп. - задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Мокан Геннадія Васильовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради (65022, м. Одеса, вул. Косовська, буд. 2-Д, код ЄДРПОУ 25830731) заборгованість за Договором №УТ-232/20 на право користування місцями для розташування елементів вуличної торгівлі від 12.03.2020 року у розмірі 1 270 грн 18 коп., та витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 786 грн 52 коп.
3. У задоволенні решти позову відмовити.
4. У задоволенні клопотання Фізичної особи-підприємця Мокан Геннадія Васильовича про стягнення з Управління розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Повний текст рішення складено 12 листопада 2025 р.
Суддя Н.В. Рога