ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
05.11.2025Справа № 910/10301/25
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто»
доКиївської міської ради
пророзірвання договору оренди,
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Дупляченко Ю.О.
Представники сторін:
від позивача:Іванов О.В.;
від відповідача:Поліщук М.В.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто» (надалі - ТОВ «Каштанове місто») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про розірвання договору оренди.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для розірвання договору оренди від 02.02.2004, зареєстрованого в реєстрі за №48, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто» та Київською міською радою.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.08.2025 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
10.09.2025 до Господарського суду міста Києва від Київської міської ради надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі з огляду на порушення умов договору самим позивачем та відсутністю порушеного права.
15.09.2025 до Господарського суду міста Києва від ТОВ «Каштанове місто» надійшла відповідь на відзив, в якій позивач навів обґрунтування позовних вимог, з урахуванням заперечень відповідача, викладених у відзиві на позов, підтримав позов та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі
Протокольною ухвалою суду від 08.10.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05.11.2025.
Представник позивача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, позов підтримав та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору, проти позову заперечила та просила відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні 05.11.2025 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Рішенням Київської міської ради «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» №486-2/646 від 29.05.2003 Товариству з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто» передано земельні ділянки загальною площею 0,23 га для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу вставки між будинками (житлово-офісний комплекс з підземним паркінгом) на вул. Микільсько-Ботанічній, 31 та вул. Льва Толстого, 27.
02.02.2004 між Київською міською радою (орендодавець) та ТОВ «Каштанове місто» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки (надалі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого орендодавець, на підставі п. 7 рішення Київської міської ради №486-2/646 від 29.05.2003 за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду на 25 років земельну ділянку, визначену цим договором. Об'єктом оренди відповідно до цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками:
- місце розташування - вул. Микільсько-Ботанічній, 31 та вул.. Льва Толстого, 27 у Голосіївському районі м. Києва;
- розмір - 0,1052 га;
- цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу вставки між будинками (житлово-офісний комплекс з підземним паркінгом);
- кадастровий номер 8000000000:76:048:0004.
Пунктом 7.3 Договору передбачено, що договір може бути розірваний:
- за згодою сторін;
- за рішенням суду, в порядку, встановленому законом;
- в односторонньому порядку, за ініціативою орендодавця, в разі використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематичної несплати орендної плати (протягом двох місяців поспіль) та невиконання орендарем інших умов цього договору.
Відповідно до акту приймання-передачі земельної ділянки від 16.06.2005 Київська міська рада передала, а ТОВ «Каштанове місто» прийняло у володіння і користування земельну ділянку, визначену умовами Договору.
ТОВ «Каштанове місто» звернулось до Київської міської ради із заявами №07/05/25-1 від 07.05.2025 та №09/07/25-1 від 09.07.2025, в яких просило розглянути питання про дострокове розірвання Договору шляхом укладення додаткової угоди.
Спір у справі виник у зв'язку із наявністю, на думку позивача, підстав для розірвання Договору внаслідок неможливості використання орендованої земельної ділянки за її призначенням.
Внаслідок укладення Договору між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України виникли цивільні права та обов'язки.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В даному випадку Договір є договором оренди земельної ділянки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі, Глави 58 Цивільного кодексу України, Закону України «Про оренду землі» та Земельного кодексу України.
Відповідно статті 792 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Матеріалами справи (акт приймання-передачі земельної ділянки від 16.06.2005) підтверджується передача відповідачем та прийняття позивачем земельної ділянки в оренду на підставі Договору.
В той же час, позивач звернувся до відповіача із заявами №07/05/25-1 від 07.05.2025 та №09/07/25-1 від 09.07.2025, в яких зазначив про неможливість використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, у зв'язку з чим просив розглянути питання про дострокове розірвання Договору шляхом укладення додаткової угоди.
Положеннями статті 31 Закону України «Про оренду землі» визначено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. Правочин про розірвання договору оренди (суборенди) землі сільськогосподарського призначення, орендарем (суборендарем) за яким є юридична особа приватного права (крім акціонерного товариства, повного та командитного товариства), є значним правочином та потребує попереднього прийняття загальними зборами учасників або іншим вищим органом такої юридичної особи рішення про надання згоди на його вчинення (крім випадку, якщо статутом юридичної особи прямо передбачено, що такий правочин не є значним). У разі неприйняття загальними зборами учасників або іншим вищим органом юридичної особи рішення про надання згоди на вчинення такого значного правочину (крім випадку, якщо статутом юридичної особи прямо передбачено, що такий правочин не є значним) такий правочин є нікчемним. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
Умовами п. 7.3 Договору сторони погодили, що договір може бути розірваний в односторонньому порядку, за ініціативою орендодавця, в разі використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематичної несплати орендної плати (протягом двох місяців поспіль) та невиконання орендарем інших умов цього договору.
Отже, в даному випадку, розірвання Договору в односторонньому порядку можливе лише за ініціативою відповідача, але тими ж положеннями п. 7.3 Договору та статті 31 Закону України «Про оренду землі» передбачена можливість його розірвання за згодою сторін.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази прийняття відповідачем будь-якого рішення щодо дострокового розірвання Договору та досягнення згоди щодо укладення відповідної додаткової угоди, у зв'язку з чим ТОВ «Каштанове місто» і звернулось із даним позовом до суду.
Відповідно до ст. 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
За твердженням позивача, підставою для розірвання Договору є неможливість використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, що обумовлено істотною зміною обставин.
Відповідно до умов Договору цільовим призначенням орендованої земельної ділянки є будівництво, експлуатація та обслуговування комплексу вставки між будинками (житлово-офісний комплекс з підземним паркінгом).
Разом з тим, рішенням про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №481 від 25.04.2025 встановлено невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, оскільки земельна ділянка за функціональним призначенням відноситься до території житлової середньо- та малоповерхової забудови, згідно з Генеральним планом міста Києва та проектом планування його приміської зони на період до 2020 року.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки - допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення.
Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання. Поділ земельного фонду країни на категорії передбачено Земельним кодексом України.
Відповідно до статей 18, 19 Земельного кодексу України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б) землі житлової та громадської забудови;
в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення;
д) землі історико-культурного призначення;
є) землі лісогосподарського призначення;
є) землі водного фонду;
ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.
Отже, усі землі у межах України мають своє цільове використання, як це передбачено статтею 19 Земельного кодексу України, цільове використання земельних ділянок є одним із принципів земельного законодавства.
Згідно із ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо:
- земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішенням відповідного органу;
- земельних ділянок приватної власності - їх власниками.
Зміна цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності, віднесених до категорій земель житлової та громадської забудови, земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, а також земельних ділянок (крім земельних ділянок, розташованих на територіях, об'єктах природно-заповідного фонду, та земельних ділянок лісогосподарського призначення), на яких розташовані будівлі, споруди, що є у приватній власності землекористувача, який використовує земельні ділянки на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію, може здійснюватися землекористувачем. У такому разі зміна цільового призначення земельної ділянки не потребує прийняття рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, який здійснює розпорядження відповідною земельною ділянкою.
Зміна землекористувачем цільового призначення земельної ділянки державної, комунальної власності, наданої йому в користування (крім постійного користування) без проведення земельних торгів для провадження певної діяльності, не повинна призводити до провадження ним на такій земельній ділянці іншої діяльності (крім випадків розташування на земельній ділянці будівель, споруд, що перебувають у власності землекористувача).
Частиною 3 статті 20 Земельного кодексу України передбачено, що категорія земель та вид цільового призначення земельної ділянки визначаються в межах відповідного виду функціонального призначення території, передбаченого затвердженим комплексним планом просторового розвитку території територіальної громади або генеральним планом населеного пункту.
Цільове призначення земельної ділянки відповідно до законодавчо встановлених категорій земель визначається на підставі документації із землеустрою, а порядок використання земельної ділянки в межах певної категорії визначається землекористувачем самостійно, проте з обов'язковим дотриманням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).
Умова, яку встановлюють положення Земельного кодексу України при самостійному визначені виду використання земельної ділянки її власником/користувачем, є дотримання вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, та необхідність урахування містобудівної документації та документації із землеустрою.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 31.07.2019 у справі №806/5308/15.
З матеріалів справи (рішення про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №481 від 25.04.2025) вбачається невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації, оскільки земельна ділянка за функціональним призначенням відновиться до території житлової середньо- та малоповерхової забудови, що виключає можливість розміщення на ній запроєктованого об'єкта.
Отже, в даному випадку, урахування містобудівної документації унеможливлює використання земельної ділянки за цільовим призначенням передбаченим умовами Договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Згідно із ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона (частини перша та друга статті 652 Цивільного кодексу України).
Так, матеріалами справами підтверджується, що позивач звертався до відповідача з пропозицією про розірвання Договору, проте сторонами не досягнуто згоди щодо його розірвання.
Судом враховується, що укладаючи Договір, сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей, проте, під час його виконання можуть виявлятись обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін. При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися. Інтереси сторін можуть порушуватись будь-якою зміною обставин, що виникають у ході виконання договору, проте, лише істотна зміна обставин визнається підставою для вимоги про зміну чи розірвання договору. Зміна обставин вважається істотною, тільки якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16.02.2022 у справі №910/13557/21.
Істотна зміна обставин є оціночною категорією, яка полягає у зміні договірного зобов'язання таким чином, що його виконання для однієї зі сторін договору стає більш обтяженим, ускладненим чим суттєво змінюється рівновага договірних стосунків (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №910/15484/17).
В даному випадку, на момент укладення Договору сторони не могли передбачити зміну містобудівної документації, яка призведе до неможливості використання земельної ділянки за цільовим призначенням, визначеним умовами Договору.
При цьому, позивач не міг усунути такі обставини при всій обачливості та турботливості, а подальше виконання Договору порушить співвідношення майнових інтересів сторін і позбавить позивача, як заінтересовану особу, того, на що він розраховував при укладенні договору, в той час як останній зобов'язаний сплачувати орендну плату.
Відповідно до частин другої та третьої статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
На переконання суду, всі умови для розірвання договору за рішенням суду знайшли своє відображення в обставинах даної справи, а відтак вимога позивача про розірвання Договору є правомірною та обґрунтованою.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За приписами ст. 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини у справі від 09.12.1994 «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду у справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Всі інші докази, заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як такі, що не спростовують висновків суду щодо достатніх підстав для задоволення позовних вимог.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги ТОВ «Каштанове місто» про розірвання Договору підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто» задовольнити повністю.
2. Розірвати договір оренди земельної ділянки, укладений 02 лютого 2004 року між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. і зареєстрований в реєстрі за №48 та зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у книзі записів державної реєстрації договорів 16 червня 2005 року за №79-6-00318.
3. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36; ідентифікаційний код 22883141) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Каштанове місто» (01042, м. Київ, буд. 39 офіс 5, вулиця Івана Кудрі; ідентифікаційний код 31242154) судовий збір у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн. 40 коп. Видати наказ.
4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
5. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 12.11.2025.
Суддя В.П. Босий