12 листопада 2025 року м. Чернівці Справа № 727/10851/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Лисака І.Н.,
суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.,
секретар: Сарган Ю.В.,
заявник: ОСОБА_1 ,
заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
при розгляді справи за апеляційною скаргою Павчука Ігоря Славійовича, який діє в інтересах ОСОБА_3 , на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 серпня 2025 року, постановлену під головуванням судді Терещенка О.Є.,
У серпні 2025 року ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , звернулася до суду із заявою про забезпечення позову.
Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що вона перебувала в шлюбі із ОСОБА_2 з 22 вересня 1990 року до грудня 2012 року, під час якого 20 липня 1995 року сторонами було придбано житловий будинок з належними до нього господарськими та побутовими будівлями й спорудами по АДРЕСА_1 .
У 2007 році подружжям за спільні кошти було проведено реконструкцію житлового будинку та здійснено будівництво альтанки, господарських споруд.
Вказувала, що відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №11489 від 05 червня 2012 року ОСОБА_2 належить земельна ділянка з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1000 га, цільове призначення - 1.8 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , даний державний акт видано на підставі рішення 7 сесії 6 скликання Чернівецької міської ради від 14 квітня 2011 р. № 130.
Стверджувала, що за час шлюбу та під час реконструкції в будинку здійснено дороговартісний ремонт ззовні та всередині вартістю понад 100 000 дол. США, а проект дизайну прибудинкової території на той час зайняв перше місце серед робіт.
Провадження №22-ц/822/896/25
На початку серпня 2025 року заявниці по телефону повідомили сусіди, що спільний з відповідачем будинок зноситься.
Під час консультації з адвокатом останній стало відомо, що житловий будинок по АДРЕСА_1 було знищено на підставі Висновку про знищення/знесення майна у зв'язку із незадовільним станом будівель від 19 червня 2025 року, що підтверджується висновком про знищення/знесення майна №DT01:1316-1128-6110-3670 від 23.06.2025 року.
25 червня 2025 року ОСОБА_2 у приватного нотаріуса Макеєвої Н.В. посвідчив заяву зареєстровану в реєстрі №2956 із проханням здійснити державну реєстрацію припинення права власності щодо належного йому будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із його знищенням із посиланням на пункт 75 Постанови Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
В замін знищеного будинку ОСОБА_2 придбав інший, крім того, вказує, що вона готує позовну заяву про визнання права власності на частку земельної ділянки з кадастровим №7310136300:17:004: 0127, власником якої є ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу від 09 липня 2025 року, оскільки така була приватизована в період спільного проживання та в період з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року, коли майно набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового Фонду, визнання спільною сумісною власністю подружжя, а також про стягнення грошової компенсації з ОСОБА_2 за будинку, господарських будівель та споруд.
На підставі наведеного просила заяву задовольнити.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 серпня 2025 року заяву ОСОБА_5 , в інтересах якої діє адвокат Якобишена Т.Д., про забезпечення позову до подачі позовної заяви - задоволено.
Вжито заходів забезпечення позову шляхом:
- накладення арешту на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим №7310136300:17:004:0127, що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, серії та номеру 2520, виданого 09.07.2025 р., посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського округу Душинською Н.В.;
- на житловий будинок літ. А загальною площею 298,7 кв.м, житловою площею 67,6 кв.м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продаж, серії та номеру № 2065, виданого 04.06.2025 р., посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Зеліско Ю.В., та на земельну ділянку площею 0,0924 га з кадастровим №7324582000:01:001:1394, що належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, серії та номеру №2065, виданого 04.06.2025 р., посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Зеліско Ю.В.;
- на нежитлову будівлю, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 136,6 кв.м, який складається з приміщень: торговий зал 1-1 пл. 9,30 кв.м, вбиральня 1-2 пл.4,20 кв.м, торговий зал 1-3 пл. 44,10 кв.м, технічне приміщення 1-4 пл. 4,20 кв.м, торговий зал 1-5 пл. 49,90 кв.м, приміщення 1-6 пл. 24,90 кв.м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, серії та но-меру № 1167, виданого 20.07.2016 р., посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Скінтей Ю.І.
Заборонено будь-яким фізичним та юридичним особам здійснювати будь-які підготовчі чи будівельні роботи на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1 га.
Заборонено Державній інспекції архітектури та містобудування України та її територіальним структурним підрозділам здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо проведення підготовчих робіт, будівництва об'єктів нерухомості і введення їх в експлуатацію на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127 площею 0,1 га.
Не погоджуючись із ухвалою суду ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , оскаржив її, подавши апеляційну скаргу безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Вказує, що скаржник є третьою особою, щодо якої застосовано обмежувальні заходи, які не відповідають балансу інтересів учасників справи.
Наголошує, що станом на 2010 рік, тобто до приватизації ОСОБА_2 земельної ділянки, власником якої в подальшому став ОСОБА_7 , заявниця зі ОСОБА_2 перестали бути подружжям, що, на думку апелянта, виключає право власності на речі після розірвання шлюбу.
Вважає, що заборона будь-яким фізичним та юридичним особам здійснювати будь-які підготовчі чи будівельні роботи на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1 га та заборонена Державній інспекції архітектури та містобудування України та її територіальним структурним підрозділам здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо проведення підготовчих робіт, будівництва об'єктів нерухомості і введення їх в експлуатацію на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127 площею 0,1 га є істотним втручанням в господарську діяльність третьої особи.
Просить ухвалу скасувати та ухвалити постанову про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувану ухвалу суду без змін як таку, що постановлена з дотриманням норм процесуального права.
31.10.2025 року від ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , надійшла заява про приєднання до апеляційної скарги, в якій зазначено, що останній погоджується з доводами апеляційної скарги і підтримує її, вважає ухвалу такою, що постановлена з порушенням принципу співмірності та балансу інтересів сторін, у зв'язку із чим просив апеляційну скаргу ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , задовольнити.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, осіб, які прийняли участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дійшла наступного висновку.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За приписами ч.1-2 ст.363 ЦПК України учасники справи мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Заяву про приєднання до апеляційної скарги може бути подано до початку розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Оскільки приєднання до апеляційної скарги є відмінним від внесенням апеляційної скарги як за строками вчинення такої процесуальної дії, так і за змістовним розумінням поняття приєднання, яке не передбачає доповнення або внесення змін до мотивів поданої апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції переглядає ухвалу з межах доводів апеляційної скарги та заяви про приєднання до неї та з урахування впливу порушеного права на права апелянта.
За змістом ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Мотивація ухвали побудована на тому, що предметом можливого позову є нерухоме майно, правовий статус якого може змінитись у разі задоволення позовних вимог, крім того, невжиття заходів забезпечення позову може призвести до вчинення нової реєстраційної дії щодо спірної нерухомості, яка може стати предметом позову, що, у свою чергу, унеможливить виконання рішення суду і захист прав та інтересів особи, яка може набути статусу позивача у разі задоволення позовних вимог.
Колегія суддів не в повній мірі погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що 22.09.1990 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00001881640 від 12.01.2010 року (а.с.20).
20.07.1995 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за яким останній придбав житловий будинок по АДРЕСА_1 (а.с.21-22).
З копії витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №4199048 від 20.07.2004 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 (а.с.23).
Надалі була проведене реконструкція вказаного житлового будинку, що підтверджується декларацією про готовність об'єкта до експлуатації від 26.07.2012 року, витягом із рішення Виконавчого комітету ЧМР від 28.08.2012 року №547/17 та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3,0.08.2012 року на ім'я ОСОБА_2 (а.с.35-38).
ОСОБА_2 був власником земельної ділянки площею 0,1000 га на підставі рішення Чернівецької міської ради №130 від 14.04.2011 року, що підтверджується копією державного акту на право власності на земельну ділянку (а.с.39-41).
На а.с.42 міститься висновок про знищення/знесення майна №23-06-2025 від 23.06.2025 року - житлового будинку по АДРЕСА_1 .
25.06.2025 року ОСОБА_2 подав заяву компетентним органам з проханням здійснити державну реєстрацію припинення права власності та зареєструвати таке щодо належного йому житлового будинку по АДРЕСА_1 (а.с.43).
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №439980376 від 19.08.2025 року вбачається, що за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1 га на підставі договору купівлі-продажу від 09.07.2025 року (а.с.49).
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №439974451 від 19.08.2025 року вбачається, що за ОСОБА_2 зареєстровано: земельну ділянку з кадастровим №7324582000:01:001:1394, площею 0,0924 га на підставі договору купівлі-продажу від 04.06.2025 року; житловий будинок загальною площею 298,7 кв.м, що розташований по АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04.06.2025 року; нежитлова будівля загальною площею 136,6 кв.м, що розташована по АДРЕСА_3 (а.с.50-53).
В матеріалах справи також наявні довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості: житлового будинку по АДРЕСА_1 (а.с.54-55); житлового будинку по АДРЕСА_2 (а.с.57-58); нежитлової нерухомості по АДРЕСА_3 (а.с.60-61).
З доданої до апеляційної скарги копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 19.07.2016 року вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 розірвано 24.02.2010 року (а.с.90).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).
Згідно за частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Верховний Суд у постановах від 31 липня 2024 року справа №623/2015/21, від 29 липня 2024 року в справі №761/80/23, від 15 липня 2024 року в справі №361/5905/23 та інших виснував, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Також, забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (аналогічний висновок міститься у пункті 8.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 року у справі №914/1570/20).
За вимогами пункту 3 частини першої статті 151 ЦПК України заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову.
Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.
У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема позов забезпечується забороною вчиняти певні дії(пункт 2).
Вид (спосіб) забезпечення позову в першу чергу повинен узгоджуватися з предметом та підставами позову, а в другу - бути співвмірним із заявленими вимогами (і це тільки у разі його доцільності, необхідності та доказовості).
Зазначений висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04 квітня 2023 року у справі №907/268/22.
Частиною 3 статті 150 ЦПК України встановлено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року №9, роз'яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку сторін з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
З сукупного аналізу вищевказаних положень законодавства вбачається, що застосування у справі заходів забезпечення позову є виправданим, якщо з обставин справи встановлено об'єктивну можливість вчинення відповідачем дій, які можуть утруднити чи унеможливити виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову суд має пересвідчитися, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Такі правові висновки сформульовані Верховний Судом у постановах від 17 червня 2024 року у справі №644/1482/22, від 01 травня 2024 року у справі №638/6777/23, від 21 лютого 2024 року в справі №201/9686/23 та інших.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі №914/1570/20 зазначено, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, під час використання механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 зазначено, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17 виснувала, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Тому суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності від конкретного випадку.
Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі №201/9686/23.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , подаючи заяву, вказувала, що претендує на частку спірного майна та в подальшому звертатиметься до суду з позовом про його поділ, оскільки таке, на її думку, є об'єктом спільного майна подружжя.
Судом першої інстанції накладено арешт на спірні земельну ділянку, житловий будинок та нежитлові приміщення, що в сукупності надають змогу забезпечити виконання можливого рішення суду.
Проте, колегія суддів звертає увагу на те, що ухвала суду першої інстанції не містить належного обґрунтування прийнятого забезпечення в частині заборони будь-яким фізичним та юридичним особам здійснювати будь-які підготовчі чи будівельні роботи на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1 га та заборони Державній інспекції архітектури та містобудування України та її територіальним структурним підрозділам здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо проведення підготовчих робіт, будівництва об'єктів нерухомості і введення їх в експлуатацію на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127 площею 0,1 га.
У мотивувальній частині оскаржуваної ухвали районний суд підставою забезпечення вказав те, що предметом можливого позову є нерухоме майно, а невжиття заходів забезпечення призведе до вчинення нової реєстраційної дії щодо спірної нерухомості, нових позовів, що унеможливить виконання рішення суду.
Однак, не вказав мотивів, з яких дійшов висновку щодо заборони діяльності на спірній земельній ділянці, на яку наклав арешт, яким чином такі дії порушують права майбутнього позивача, що, в свою чергу, є втручанням в господарську діяльність й тягне збитки, що не є співмірним із заявленими вимогами та доводами ОСОБА_1 .
Вказаний висновок суперечить самій суті інституту забезпечення позову, метою якого є обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Крім того, апеляційний суд вказує на те, що положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції гарантовано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Мелахер та інші проти Австрії», «Бурдов проти росії», «Прессос Компанія Нав єра С.А. та інші проти Бельгії», «Пайн Велі Девелопмент Лтд.» та інші проти Ірладнії», «Беєлер проти Італії», «Тре Тракторер Актіболаг» проти Швеції» визначив, що під поняттям «майно» розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно законодавства країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, «активи», які можуть виникнути, «правомірні очікування» / «законні сподівання» особи, приватні власні інтереси, інше «майно», що «становить економічну цінність».
Отже, концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (рішення у справі «Ятрідіс проти Греції»).
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23.09.1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21.02.1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 року, справі «Щокін проти України» від 14.10.2010 року, справі «Сєрков проти України» від 07.07.2011 року, справі «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року, справі «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 року, справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року, справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2004 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суду з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Таким чином, колегія суддів з урахуванням наведеного приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є частково прийнятними, мотиви заяви про забезпечення прозову вказують про те, що пред'явленні позивачем вимоги матимуть майновий характер, відповідно такі вимоги підлягають забезпеченню, шляхом накладення арешту на майно, що було здійснено судом і є достатнім для подальшого виконання можливого рішення суду.
Однак, що стосується заборони на вчинення певних дій, то в заяві відсутні мотиви, як і не надані докази існування реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову, за вчинення таких дій третіми особами.
Разом з тим, вимога позивача про заборону проводити будь-яким фізичним та юридичним особам підготовчі чи будівельні роботи на вказаній ділянці, яка належить на праві власності ОСОБА_3 , буде порушувати його право володіти, користуватися земельною ділянкою, яка на даний період часу зареєстрована за останнім на праві власності, що може мати негативні наслідки. Подібні за змістом висновки викладені в постанові Верховного суду від 7 березня 2024 року в справі №376/918/23.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підстав для застосування заявленого ОСОБА_11 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , забезпечення шляхом заборони будь-яким фізичним та юридичним особам здійснювати будь-які підготовчі чи будівельні роботи на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1 га та заборони Державній інспекції архітектури та містобудування України та її територіальним структурним підрозділам здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо проведення підготовчих робіт, будівництва об'єктів нерухомості і введення їх в експлуатацію на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127 площею 0,1 га, а тому ухвалу суду першої інстанції у зв'язку із невідповідністю висновків суду обставинам справи та порушенням норм процесуального права - підлягає у вказаній частині скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову у вказаній частині.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст.149, 150, 374, 376, 383, 384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 серпня 2025 року про забезпечення позову в частині заборони будь-яким фізичним та юридичним особам здійснювати будь-які підготовчі чи будівельні роботи на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127, площею 0,1 га та заборони Державній інспекції архітектури та містобудування України та її територіальним структурним підрозділам здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо проведення підготовчих робіт, будівництва об'єктів нерухомості і введення їх в експлуатацію на земельній ділянці з кадастровим №7310136300:17:004:0127 площею 0,1 га, - скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову у вказаній частині.
В решті ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач І.Н. Лисак
Судді: Н.К. Височанська
І.М. Литвинюк