Справа №333/1659/25
Провадження №2/333/2194/25
Іменем України
12 листопада 2025 року м.Запоріжжя
Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого - судді Тучкова С.С., за участю секретаря судового засідання Шелесько Ю.О., позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника третьої особи Савенко А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, за правилами загального позовного провадження, цивільну справу №333/1659/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком, треті особи - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, ІНФОРМАЦІЯ_1 , -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком, третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, в якому просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання доньки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьком ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з відповідачкою у період з лютого 2022 року по травень 2024 року він перебував у фактичних шлюбних стосунках і проживав однією сім'єю. ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилася донька - ОСОБА_4 . У травні 2024 року він з відповідачем припинили спільне проживання. В липні 2024 року відповідачка привела до нього доньку і пояснила, що не має можливості забезпечити дитині гідні умови проживання. З липня 2024 року дитина проживає разом з позивачем та перебуває на його утриманні. Матір дитини матеріальної допомоги на утримання доньки не надає. Позивач самостійно виховує доньку. В догляді за дитиною йому допомагає його матір. Відповідно до Розпорядження голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району від 06.12.2024 року визначено місце проживання дитини разом з батьком.
Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07.03.2025 року відкрито провадження у цивільній справі, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження і розпочато підготовче провадження.
Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14.04.2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20.05.2025 року підготовче провадження по цивільній справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
21.10.2025 року до канцелярії суду від відповідачки надійшов відзив, в якому вона просила суд відмовити у задоволенні позову, а також зазначила, що з позивачем у них завершилися стосунки у травні 2024 року через системне сімейне насилля, що підтверджується постановами суду про притягнення позивача за ст.173-2 КУпАП за вчинення домашнього насилля відносно відповідачки. В липні 2024 року через скрутний матеріальний стан та відсутність постійного місця мешкання, вона узгодила з позивачем, що певний час донька буде мешкати з батьком. Приблизно з 27.02.2025 року та до нині дитина разом з матір'ю позивача перебуває у м.Кардиця, Греція. Позивач із зазначеного періоду також не бачився з дитиною. На даний час відповідач має постійне місце проживання, сімейний дохід і родину, тобто має належні умови для виховання та утримання доньки. Відповідач має намір у найближчий час повернути дитину з-за кордону, піклуватися, утримувати та виховувати її.
21.10.2025 року до канцелярії суду від відповідачки надійшли письмові пояснення аналогічні тим, що викладені у відзиві.
03.11.2025 року до канцелярії суду від відповідачки надійшла заява, в якій вона просить суд не брати до уваги її заяву від 14.04.2025 року про визнання позову, оскільки вона категорично проти задоволення позовних вимог.
Позивач і його представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримала повністю.
Відповідачка у судовому засіданні заперечувала щодо позовних вимог у повному обсязі.
Представник третьої особи - Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування у судовому засіданні позов підтримала. Також додатково пояснила, що відповідача приходила на особистий прийом до органу опіки та піклування і консультувалася з приводу визначення місця проживання дитини з нею.
Представник третьої особи - ІНФОРМАЦІЯ_1 у судове засідання не з'явився, про час і місце розгляду справи був повідомлений своєчасно і належним чином, надав суду письмові пояснення згідно з якими просив провести судові засідання без участі представника на підставі наявних матеріалів, а також зазначив, що питання надання відстрочок від призиву на військову службу є компетенцією районних ТЦК та СП, де заявник перебуває на обліку, які є самостійними суб'єктами владних повноважень.
Суд, заслухавши пояснення позивача і його представника, відповідачки і представника третьої особи, покази свідка, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази і проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини, дійшов таких висновків.
Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до свідоцтва про народження, серії НОМЕР_1 , виданого 28.02.2023 року Комунарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, ОСОБА_5 і ОСОБА_1 є батьками неповнолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.10).
Згідно з довідкою від 02.09.2024 року, виданої головою правління Житлово-будівельного кооперативу №7 «Радіоприлад», ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з ним постійно проживає донька ОСОБА_4 . Зі слів сусідів, дівчинка з дня народження проживає за указаним адресом по теперішній час. Доглядає за дитиною батько та найнята няня (а.с.12).
На підставі довідки Департаменту адміністративних послуг ЗМР вих.№06.4-27/17743 від 22.11.2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_6 (а.с.14).
Відповідно до довідки Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району вих.№я-1463 від 28.11.2024 року, ОСОБА_4 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстрація відсутня (а.с.18).
Згідно з витягом з реєстру Запорізької територіальної громади, 05.12.2024 року місце проживання ОСОБА_4 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.19).
Відповідно до Розпорядження голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району вих.№1082р від 06.12.2024 року визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком - ОСОБА_1 (а.с.16).
Згідно з актом обстеження умов проживання від 28.11.2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , складеного спеціалістами відділу по Комунарському району Служби у справах дітей ЗМР, наразі вихованням, забезпеченням та доглядом за дитиною займається батько, мати не приймає ніякої участі у житті дитини (а.с.17).
На підставі акту обстеження умов проживання від 19.06.2025 року за адресою: АДРЕСА_1 , складеного спеціалістами відділу по Комунарському району Служби (управління) у справах дітей ЗМР, мати дитини ОСОБА_5 проживає окремо, участі у житті дитини не приймає (зі слів самої жінки, у зв'язку з життєвими обставинами не має можливості). Батьком створено належні умови для життя і розвитку дитини. Вихованням та утриманням малолітньої займається батько, йому допомагає його мати - бабуся дитини по лінії батька (а.с.50).
Відповідно до свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_2 , виданого 05.08.2025 року Олександрівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), ОСОБА_5 уклала шлюб з ОСОБА_7 , її прізвище після державної реєстрації шлюбу - ОСОБА_8 (а.с.75).
Згідно з довідкою вих.№732/2557 від 09.09.2025 року ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за призивом під час мобілізації в військовій частині з 10.07.2025 року по теперішній час (а.с.88).
Постановою Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 22.06.2023 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, потерпіла ОСОБА_5 (а.с.97-99).
Постановою Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 15.05.2024 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, потерпіла ОСОБА_5 (а.с.100-104).
Згідно з нотаріально засвідченою заявою ОСОБА_1 і ОСОБА_5 від 05.02.2025 року, останні надали згоду на тимчасовий виїзд за кордон до Грецької Республіки в період з 17.02.2025 року по 17.02.2026 року у зв'язку з воєнними діями на території України їхньої малолітньої дочки ОСОБА_4 у супроводі бабусі ОСОБА_6 .
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що позивача вона знає з дитинства, приходиться їй племінником. З відповідачем познайомилася, коли вона почала мешкати із ОСОБА_1 . Згодом у них народилася дитина, яка із моменту народження мешкала за місцем проживання позивача. Після того як вони почали мешкати окремо, дитина залишилася з батьком. Наразі дитина проживає з бабусею ОСОБА_6 за кордоном.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
У справі, яка є предметом перегляду, позивач просить встановити факт самостійного виховання та утримання дитини. Заявлені вимоги пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, з метою в подальшому звільнитися з військової служби на підставі ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». У судовому засіданні, яке відбулося 03.11.2025 року, позивач зазначив, що метою подання позовної заяви було отримання відстрочки від призову по мобілізації.
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У статті 7 Конвенції передбачено, що кожна дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування.
Конвенція в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладно у частині восьмій статті 7 Сімейного кодексу України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів дитини.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Статтею 141 Сімейного кодексу України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статей 150-152, 154, 155 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, звертатися до суду за захистом прав та інтересів дитини. Право дитини на належне батьківське виховання гарантоване законом. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно зі статті 153 Сімейного кодексу України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
У частині четвертій статті 15 Сімейного кодексу України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 Сімейного кодексу України).
Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Сімейним кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 Сімейного кодексу України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 Сімейного кодексу України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Позивач просить установити факт самостійного виховання і утримання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Докази, долучені до матеріалів справи свідчать лише про проживання дитини у період з липня 2024 року до лютого 2025 року разом з батьком і участь останнього у вихованні дитини, проте не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні доньки. При цьому ОСОБА_3 у судовому засіданні стверджувала, що коли дитина мешкала з батьком, вона купувала і передавала дитині памперси і суміші для годування.
В матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, що ОСОБА_3 позбавлена батьківських прав відносно доньки, а також відсутні інші докази, що відповідачка не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин. Суд також зазначає, що надані позивачем докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
При цьому суд враховує, що встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 неповнолітньої доньки впливає на права та законні інтереси ОСОБА_3 як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Крім того, звернення із позовною заявою про встановлення факту перебування на утриманні неповнолітньої дитини в цій справі необхідне позивачу для створення преюдиційного рішення для вирішення питання щодо можливості звільнення з військової служби, що є неприпустимим з огляду на характер спірних правовідносин.
Утримання та виховання дітей батьком є законним його обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Системний аналіз положень Сімейного кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» свідчить, що передбачене абзацом 12 підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану, у зв'язку з самостійним виховуванням дитини (дітей) віком до 18 років - стосується військовозобов'язаних, які є одинокими батьками (одинока матір/одинокий батько), оскільки застосування такого заходу покликане з метою недопущення залишення без батьківського нагляду (опіки та піклування) неповнолітніх дітей. А тому, до категорії чоловіків, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років відносяться чоловіки, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості материнського виховання. Це стосується випадків, коли мати дитини померла, безвісно відсутня, позбавлена батьківських прав щодо дитини або не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин тощо.
Відповідно до приписів ч.1 ст.4 ЦПК України, яка регламентує право на звернення до суду за захистом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Виходячи із правового аналізу даної норми Закону, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи законних інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, яка звернулась до суду, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
За відсутності між сторонами відповідного спору, суд позбавлений можливості вирішувати такі питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).
Як вбачається із поданого позивачем позову, наданих в судовому засіданні пояснень, між позивачем та відповідачкою відсутній спір щодо виховання та утримання дитини, її місце проживання. Суд вважає, що заявлені позивачем позовні вимоги є не вимогами до відповідачки щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів позивача, а фактично є вимогами, на підставі яких позивач бажає звільнитися з військової служби.
Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в задоволені позову судові витрати по справі залишаються за позивачем.
Керуючись Конвенцією про права дитини, Законом України «Про охорону дитинства», ст.ст.7, 15, 141, 150-155, 157 Сімейного кодексу України, ст.ст.2, 4, 10-13, 77-80, 263-265 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком, треті особи - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, ІНФОРМАЦІЯ_1 , - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складене 12 листопада 2025 року.
Суддя Комунарського районного суду
м. Запоріжжя С.С. Тучков