Постанова
Іменем України
05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 192/1877/20
провадження № 61-9146св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Ауріс-авто»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія Вячеславівна,
розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року (повне судове рішення складено 23 червня 2025 року) в складі колегії суддів: Космачевської Т. В., Агєєва О. В., Халаджи О. В.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У листопаді 2020 року ТОВ «Ауріс-авто» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В., про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, перевід прав покупця, припинення права власності на земельну ділянку та скасування запису про право власності.
Позов мотивований тим, що 26 травня 2016 року ТОВ «Ауріс-Авто» та ОСОБА_1 уклали договір оренди належної останній земельної ділянки площею 1 га з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009 строком на 7 років.
Починаючи з 2018 року, ОСОБА_1 стала ухилятись від отримання орендної плати, обумовленої укладеним договором оренди.
05 жовтня 2020 року позивачу стало відомо про те, що 26 червня 2017 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за № 1285.
Позивач вважав, що ОСОБА_1 , укладаючи договір купівлі-продажу земельної ділянки 26 червня 2017 року, не зважаючи на той факт, що вона є власником земельної ділянки, не мала права відчужувати цю земельну ділянку без попередження та надання пропозиції про її придбання товариству, тому порушила законні права позивача як належного орендаря за вказаним договором.
З урахуванням того, що законодавчо не врегульовано питання переведення прав та обов'язків покупця на підставі статті 9 Закону України «Про оренду землі», позивач вважав за можливе просити суд про застосування аналогії закону відповідно до статті 8 ЦК України, якою визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. До правовідносин сторін повинні бути застосовані положення статті 362 ЦК України, оскільки у разі продажу власності з порушенням переважного права купівлі позивач може пред'явити позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця.
ТОВ «Ауріс-Авто», з урахуванням уточнення позовних вимог просило:
визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений ОСОБА_1 і ОСОБА_2 26 червня 2027 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за № 1285, предметом якого є земельна ділянка загальною площею 1 га, в тому числі рілля 1 га, з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009, розташована на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області;
перевести на ТОВ «Ауріс-Авто» права та обов'язки покупця за договором купівлі-продажу, укладеним ОСОБА_1 і ОСОБА_2 26 червня 2027 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за № 1285, предметом якого є земельна ділянка загальною площею 1 га, в тому числі рілля 1 га, з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009, розташована на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області, визнавши право власності на цю земельну ділянку
за ТОВ «Ауріс-Авто»;
припинити право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку;
визнати недійсним та скасувати запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №1285, внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 35873951) від 26 червня 2017 року, здійснений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Кокосадзе Л. В.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області у складі судді Кітова О. В. від 01 червня 2021 року в задоволенні позову ТОВ «Ауріс-авто» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ДП №077598 (а. с. 45) спірна земельна ділянка була надана відповідачу ОСОБА_1 на підставі Розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації № 104-р-05 від 02 січня 2005 року. Позивачем, під час судового розгляду справи, не доведено, що спірна земельна ділянка отримана відповідачем ОСОБА_1 в порядку приватизації безоплатно. Також позивачем не надано суду доказів того, що спірна земельна ділянка отримана відповідачем ОСОБА_1 в порядку виділення її в натурі (на місцевості);
таким чином суд зробив висновок, що спірна земельна ділянка, оскільки її цільове призначення: «ведення особистого селянського господарства», підпадає під дію мораторію, про який зазначено у пункті 15 Перехідних положень ЗК України, оскільки зазначеними положеннями чітко визначено про земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв). Таким чином, суд приходить до висновку, що спірна земельна ділянка була продана відповідачем ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 в порушення зазначених вимог закону щодо заборони її відчуження і не могла бути предметом договору купівлі-продажу земельної ділянки на момент укладення даного договору та його державної реєстрації. Отже, оскільки на час укладення оспорюваного договору та розгляду справи судом існує пряма заборона на укладення такого договору в силу мораторію встановленого ЗК України, суд приходить до висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 червня 2017 року, який зареєстрований за номером 1285 та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. є нікчемним;
такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, з огляду на що суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Ауріс-авто».
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року:
апеляційну скаргу ТОВ «Ауріс-авто» задоволено частково;
рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 червня 2021 року змінено в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
з урахуванням набуття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки за оплатним договором купівлі-продажу, укладеним з державою в особі органа місцевого самоврядування відповідно до вимог чинного на той час законодавства, до цієї ділянки не застосовуються дія мораторію та будь-які обмеження, передбачені нормами ЗК України щодо заборони відчуження власного нерухомого майна;
колегія суддів зробила висновок про відмову в задоволенні позовних вимог, однак з обґрунтуванням такої відмови невідповідністю способу захисту своїх прав та інтересів, як сторони договору оренди та порушення відповідачем ОСОБА_1 умов цього договору в частині ненадання позивачеві, як орендарю земельної ділянки переважного права на придбання у власність цієї земельної ділянки. Тому, враховуючи, що суд першої інстанції при ухвалені рішення по справі прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку із невірним способом захисту своїх прав та інтересів позивачем у зв'язку із неможливістю відчуження земельної ділянки позивачем, на статус якої розповсюджується дія мораторію, рішення підлягає зміні в частині його обґрунтування.
Короткий зміст судового рішення суду касаційної інстанції
Постановою Верховного Суду від 20 березня 2024 року:
касаційну скаргу ТОВ «Ауріс-Авто», в інтересах якого діє адвокат Дударенко А. Д., задоволено частково;
постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року скасовано;
справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що:
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20), на яку як на підставу касаційного оскарження посилався заявник, зазначила, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Адже в результаті задоволення такої вимоги право такої особи захищене не буде, що змусить наймача (орендаря) звертатися до власника з пропозицією відчуження речі на тих самих умовах, що були передбачені договором купівлі-продажу, який визнаний недійсним, а в разі незгоди власника - до суду з новим позовом;
належним способом захисту переважного права наймача (орендаря) на купівлю орендованого нерухомого майна, який належним чином виконує свої обов'язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду), є переведення на наймача (орендаря) прав та обов'язків покупця відповідної речі. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 192/1876/20 (провадження № 61-18593св21);
ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов помилкового висновку, що заявником обрано неналежний спосіб захисту, тому, відповідно, у межах своїх повноважень не перевірив належним чином рішення суду першої інстанції та не вирішив апеляційну скаргу ТОВ «Ауріс-Авто» у межах заявлених у суді першої інстанції вимог та доводів апеляційної скарги.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року:
апеляційну скаргу ТОВ «Ауріс-авто» задоволено частково;
рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 червня 2021 року скасовано;
позовні вимоги ТОВ «Ауріс-авто» задоволено частково;
переведено з ОСОБА_2 на ТОВ «Ауріс-Авто» права та обов'язки покупця за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за реєстровим номером 1285 від 26 червня 2017 року, щодо земельної ділянки загальною площею 1,0 га, в тому числі рілля 1,0 га, з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009, яка знаходиться на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області, укладеному між ОСОБА_1 з ОСОБА_2 ;
визнано право власності ТОВ «Ауріс-Авто» на земельну ділянку площею 1,0 га, в тому числі рілля - 1,0 га, кадастровий номер 1225081500:01:081:0009, яка знаходиться на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області;
переведено ОСОБА_2 грошові кошти внесені ТОВ «Ауріс-Авто» на депозитний рахунок Солонянського районного суду Дніпропетровської області згідно платіжного доручення №148 від 16 березня 2021 року в сумі 34 800,00 грн як компенсації припинення права власності на земельну ділянку площею 1,0 га, в тому числі рілля - 1,0 га, кадастровий номер 1225081500:01:081:0009;
у задоволенні іншої частини позовних вимог ТОВ «Ауріс-Авто» відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець (частина четверта статті 362 ЦК України). Умовами задоволення позову наймача про переведення на нього прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу майна, яке він наймає, є наступні обставини: наймач належним чином виконував свої обов'язки за договором найму; власник (наймодавець) продав майно іншій, третій особі, з порушенням переважного права наймача на купівлю цього майна; наймач вніс на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі №201/10030/17 (провадження №61-39220св18). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №909/337/19 (провадження №12-35гс20) дійшла висновку, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Адже в результаті задоволення такої вимоги право такої особи захищене не буде, що змусить наймача (орендаря) звертатися до власника з пропозицією відчуження речі на тих самих умовах, що були передбачені договором купівлі-продажу, який визнаний недійсним, а в разі незгоди власника - до суду із новим позовом. Отже, належним способом захисту переважного права наймача (орендаря) на купівлю орендованого нерухомого майна, який належним чином виконує свої обов'язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду), є переведення на наймача (орендаря) прав та обов'язків покупця відповідної речі;
судом встановлено, що згідно з Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДП № 077598 спірна земельна ділянка була надана відповідачці ОСОБА_1 на підставі розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації №104-р-05 від 02 січня 2005 року. 26 червня 2016 року між позивачем ТОВ «АУРІС-АВТО» та відповідачкою ОСОБА_1 укладений договір оренди належної останній земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 1,0 га (кадастровий номер 1225081500:01:081:0009), що розташована на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області та надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на 7 років, який зареєстрований 28 травня 2016 року, що вбачається з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 05 жовтня 2020 року (номер інформаційної довідки 226869566) та договору оренди земельної ділянки № 8. Відповідно до пункту 29 договору оренди сторонами визначено, що орендар має переважне право на придбання у власність об'єкту оренди у разі його продажу та переважного права за різних умов на поновлення договору оренди. 26 червня 2017 року між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за реєстровим номером 1285. За умовами даного договору відповідачка ОСОБА_1 продала, а відповідач ОСОБА_2 купив у власність належну ОСОБА_1 на праві власності земельну ділянку площею 1,0 га (кадастровий номер 1225081500:01:081:0009), яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Солонянський район, Василівська сільська рада та надана для ведення особистого селянського господарства. Продаж ділянки вчинено за домовленістю сторін за ціною 34 800 грн. Позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного майнового права на придбання земельної ділянки шляхом переходу переважного права покупця за спірним договором купівлі-продажу земельної ділянки, належної ОСОБА_1 на праві приватної власності, отриманої в порядку її приватизації;
судом першої інстанції під час судового розгляду та ухваленню рішення не з'ясовані обставини чи виконував позивач, як орендар, свій обов'язок щодо своєчасної та повної сплати орендної плати власнику земельної ділянки ОСОБА_1 , що є обов'язковою підставою для існування у позивача такого переважного права покупця. В ході апеляційного розгляду даної справи апеляційним судом встановлено, що ТОВ «Ауріс-Авто» до позову долучено, зокрема: копії видаткових касових ордерів ТОВ «Ауріс-Авто» від 17 серпня 2016 року, від 26 серпня 2016 року, від 05 грудня 2017 року, від 21 листопада 2018 року, згідно з якими ОСОБА_1 видано орендну плату у грошовому еквіваленті (а. с. 12, 12зв, 13, том 1). До матеріалів справи долучено відповідь відділу у Солонянському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, з якої вбачається, що, зокрема, земельна ділянка з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009 не відноситься до земель пайового фонду та не підпадає під дію мораторію на відчуження (а. с. 173, том 1). Проаналізувавши викладене, а також враховуючи правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду, зокрема, в постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №192/1876/20, апеляційний суд приходить до висновку про належне виконання ТОВ «Ауріс-Авто» зобов'язань зі сплати орендної плати ОСОБА_1 за договором оренди землі від 26 червня 2016 року, а також внесення на депозитний рахунок Солонянського районного суду Дніпропетровської області 34800,00 грн (а.с. 116, том 1), на виконання вимог частини четвертої статті 362 ЦК України, яка відповідає повній вартості земельної ділянки, визначеної договором купівлі-продажу від 26 червня 2017 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
апеляційним судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 не повідомила позивача про намір продати належну їй земельну ділянку у порядку, визначеному у статті 362 ЦК України. За таких обставин, виходячи з наведеного, апеляційний суд вважає, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, оскільки позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного майнового права у належний спосіб з доведенням належними та допустимими доказами свого переважного права покупця у договорі купівлі-продажу від 26 червня 2017 року щодо земельної ділянки загальною площею 1,0 га, в тому числі рілля 1,0 га, з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009, яка знаходиться на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області, а також. що земельна ділянка з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009 не відноситься до земель пайового фонду та не підпадає під дію мораторію на відчуження;
апеляційний суд також вважав, що позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є недоречними, а тому задоволенню не підлягають. Вирішуючи позовні вимоги ТОВ «Ауріс-Авто» щодо припинення права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку та визнання недійсним і скасування запису про право власності останнього на цю земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, апеляційний суд вважає, що такі вимоги задоволенню також не підлягають з наведених підстав. Припинення права власності на земельну ділянку передбачено статтею 378 ЦК України за рішенням суду, але виключно за наявності підстав встановлених законом, шляхом визнання права власності за ТОВ «Ауріс-Авто» само по собі підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому Розділом IV Проведення державної реєстрації прав Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Наведені в апеляційній скарзі доводи частково заслуговують на увагу;
апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, не виконав вимоги статті 263 ЦПК України щодо його законності та обґрунтованості. Відтак, апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням судового рішення про задоволення позовних вимог в частині переведення з ОСОБА_2 на ТОВ «Ауріс-Авто» прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілією Вячеславівною за реєстровим номером 1285 від 26 червня 2017 року щодо земельної ділянки загальною площею 1,0 га, в тому числі рілля 1,0 га, з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009, яка знаходиться на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області, укладеному між ОСОБА_1 з ОСОБА_2 ; визнавши право власності ТОВ «Ауріс-Авто» на земельну ділянку площею 1,0 га, в тому числі рілля - 1,0 га, кадастровий номер 1225081500:01:081:0009, яка знаходиться на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області.
Аргументи учасників справи
17 липня 2025 року ОСОБА_2 через Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року (повне судове рішення складено 23 червня 2025 року), в якій просив:
постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року скасувати;
справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;
вирішити питання про розподілу судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
позивач звертаючись до суду першої інстанції з позовними вимогами у листопаді 2020 року, знав про іншого власника ще 15 березня 2018 року, постійно знаходили інформацію в реєстрі, чим пропустили позовну давність на звернення до суду та заяви про поновлення строку не подавали. Суд взагалі не надав правової оцінки заяви про наслідки пропуску позовної давності та доказів, які були надані. Суд першої інстанції, апеляційної інстанції, не застосував та не перевірив строк позовної давності та висновків Верховного Суду з цього питання. Викладалася позиція в поясненнях від 17 червня 2024 року та окремо надавалася заяву про застосування позовної давності, і доводився цей факт кожного засідання. Відповідно до частини 4 статті 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік. Договір купівлі-продажу був укладений 26.06.2017 року і на момент звернення ТОВ «Ауріс-Авто» до суду сплинуло 3 роки та 5 місяців з дня укладення 26. червня 2017 року договору купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за реєстровим №1285.
позивач не довів належного виконання ним умов договору у відношенні Відповідача ОСОБА_1 за договором оренди від 26 травня 2016 року протягом всього періоду дії договору та звернення до суду, а саме: до листопада 2020 року, який, як вказав Позивач у позовній заяві, «станом на момент розгляду справи є діючим, не є припиненим або розірваним, недійсним судом не визнавався» проте причин невиконання ним договору не навів. На вказаному полі були надані земельні ділянки з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства» працівникам соціальної сфери села Василівка Солонянського району Дніпропетровської області, а саме вчителям місцевої школи, пенсіонерам з їх числа, технічному персоналу школи та працівникам дитячого садочку села. Директору ТОВ «Ауріс-Авто» ОСОБА_4 під час зустрічі з Орендодавцями в селі Василівка Солонянського району у травні 2017 року власниками земельних ділянок, в т.ч. і ОСОБА_1 було запропоновано купити їх земельні ділянки по 1 га на певних умовах, на що він публічно відмовився та порекомендував їм «продавати кому завгодно». Тобто, всі власники сусідніх 20 земельних ділянок по 1 га на одному полі добре знають один одного, як колеги по роботі, та все знають один про іншого, тим паче, що питання про продаж земельних ділянок бажаючими продати піднімалося публічно під час зустрічі власника та одночасно директора ТОВ «Ауріс-Авто» ОСОБА_4 на зборах в селі Василівка наприкінці травня 2017 року і якому було відомо, що ОСОБА_1 та інші мають намір продати належні їм земельні ділянки та по готовності документів, продали їх. При купівлі ОСОБА_2 в 2017-2018 роках 7 земельних ділянок по 1 га на одному полі утворилося черезсмужжя і з деякими власниками суміжних ділянок та продавцями велись перемовини про обмін ділянками або продаж в майбутньому їх земельних ділянок, наводилася інформація щодо купівлі у конкретних власників суміжних з їхніми земельних ділянок. Всі земельні ділянки по 1 га на вказаному полі знаходяться в оренді у ТОВ «Ауріс-Авто». Тобто, у разі звернення ТОВ «АУРІС-АВТО» під час виплати орендної плати за 2017¬2020 роки, яку завжди видавали на території села Василівка, до будь-кого з Орендодавців на вказаному полі з питанням щодо «причин не отримання орендної плати ОСОБА_1 та іншими», 100% йому було надано інформацію щодо продажу спірної земельної ділянки і вказано кому він продав. Це село. Тут такі «секрети» не тримаються, або тримаються недовго, 1 - 2 дні максимум. Доказів належного виконання умов договору позивачем не надано. На сьогоднішній час з 2017 рік по 2025 рік позивач користується земельною ділянкою на власний розсуд, а не відповідно до договору оренди;
ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша та друга статті 321 ЦК України). Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть;
якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону) (частина перша статті 8 ЦК України). У частині другій статті 777 ЦК України не визначено процедуру здійснення та способу захисту переважного права купівлі предмета договору найму наймачем. Як наслідок це потребує застосування на підставі аналогії закону (частини першої статті 8 ЦК) правил, що регулюють подібні за змістом відносини (стаття 362 ЦК). При цьому подібними за змістом відносинами буде реалізація переважного права, а не спільна часткова власність. З урахуванням організаційного, відносного та вторинного характеру переважного права наймача, тлумачення частини четвертої статті 362 ЦК України та частини другої статті 777 ЦК України дає підстави для висновку, що у ситуації, коли право на майно перейшло до покупця і його вартість оплачена ним та, як наслідок, зобов'язання, які виникли на підставі договору купівлі-продажу припиняються належним виконанням або з інших підстав, такий спосіб захисту переважного права наймача як переведення прав та обов'язків за договором купівлі-продажу неможливо застосувати, оскільки фактично це буде не переведенням прав та обов'язків за договором купівлі-продажу, а викупом майна у нового власника.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суд оскаржується в частині задоволених позовних вимог про переведення з ОСОБА_2 на ТОВ «Ауріс-Авто» прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, визнання права власності за ТОВ «Ауріс-Авто» на земельну ділянку, переведення ОСОБА_2 грошових коштів внесених ТОВ «Ауріс-Авто» на депозитний рахунок як компенсації припинення права власності на земельну ділянку, розподілу судових витрат. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.
07 жовтня 2025 року ТОВ «Ауріс-авто» через Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Дударенко А. Д., в якому просило:
касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року задовольнити частково;
скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року в частині визнання права власності ТОВ «Ауріс-авто»;
в іншій частині, зокрема, щодо переведення прав та обов'язків покупця на ТОВ «Ауріс-авто» на земельну ділянку площею 1,0 га, в тому числі рілля - 1,0 га, кадастровий номер 1225081500:01:081:0009, яка знаходиться на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області, залишити без змін;
стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача понесені ним судові витрати пов'язані із розглядом цієї справи.
Відзив мотивований тим, що:
ОСОБА_2 не було реалізовано свого права та не було подано заяву про застосування позовної давності під час розгляду даної справи у суді першої інстанції, що також підтверджується матеріалами справи. Тобто, саме з власної вини ОСОБА_2 не було подано до суду першої інстанції заяви про застосування строку позовної давності. Водночас, Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19 з цього приводу дійшла наступного правового висновку: «ОСОБА 3 на стадії апеляційного розгляду справи заявив про пропуск позивачем строку звернення до суду. На обґрунтування заяви посилався на те, що не знав про наявність спору в суді, не був присутнім під час розгляду справи та не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦПК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін»;
представник відповідач, адвокат Бут Н.В. видає свої домисли за нібито правові висновки Верховного Суду, оскільки, наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 р. по справі № 909/337/19 йдеться про недоведеність обставин про порушення переважного права орендаря на купівлю речі, переданої йому у найм (оренду), а у постанові Верховного Суду по справі № 6-107цс16 і взагалі йдеться про поширення переважного права наймача на купівлю предмета найму (оренди). Крім того, посилаючись на постанови Верховного Суду, представник відповідача, адвокат Бут Н.В. так і зазначає, що висновків щодо можливості застосування такого способу захисту щодо договорів купівлі - продажу з розстроченням (відстроченням) платежу Велика Палата Верховного Суду не робила;
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати у постанові від 02 червня 2025 року в справі № 192/553/21 (повністю ідентична справа до даної) виклав наступний правовий висновок: «скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд, виходив із відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про переведення з ОСОБА1 на ТОВ «Ауріс-Авто» прав та обов'язків покупця у договорі купівлі-продажу, посвідченому 26 червня 2017 року, та визнання права власності ТОВ «Ауріс-Авто» на спірну земельну ділянку, зазначивши, зокрема, що позивач не є співвласником спірної земельної ділянки, тобто не має переважного права купівлі у праві спільної часткової власності (статті 36,, 362 ЦК Україні ). Також апеляційний суд зазначив, що на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА 3 була вільною у виборі контрагента та не мала зобов'язань перед ТОВ «Ауріс-Авто» щодо переважного права, оскільки зазначене товариство переважного права з придбання спірної земельної ділянки не мало ні в силу Закону, ні в силу договору оренди. Внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції в цій частині, яке відповідає вимогам закону. Водночас, незважаючи на правильність висновків щодо належного способу захисту переважного права позивача на придбання орендованого ним майна, суд першої інстанції не звернув увагу на таке. Так, ТОВ «Ауріс-Авто», прагнучи захистити своє переважне право на спірну земельну ділянку, звернулось до суду з двома вимогами: про переведення прав та обов'язків покупця та про визнання права власності на майно. Таким позовним вимогами відповідають два різні способи захисту: зміна правовідношення (пункт 6 частини другої статті 16 Цивільного кодексу Україні) та визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 цього Кодексу). Спірні правовідносини у цій справі стосуються застосування приписів частини другої статті 777 ЦК Україні, частини першої статті (Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу) щодо переважного права наймача на придбання орендованого ним майна у разі його продажу. Пред'являючи позовну вимогу про визнання права власності, позивач не захищає право власності, яке в нього вже виникло з відповідної підстави, а просить визнати за собою право власності, яке бажає набути. Проте відповідно до частини п'ятої статті 11 Цивільного кодексу Україні цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Однак цивільне законодавство не передбачає права орендаря звернутись до суду за визнанням права власності, яке він бажає набути в порядку захисту переважного права на придбання предмета оренди згідно із частиною другою статті 777 Цивільного кодексу Україні . Договір оренди спірної земельної ділянки також не закріплює права орендаря звернутись до суду з позовом про визнання права власності. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020року у справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20). За таких обставин Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині вимог про переведення прав та обов'язків покупця скасувати та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції (прим. - судом першої інстанції задоволено таку вимогу Позивача); постанову апеляційного суду в частині вимог про визнання права власності на орендоване майно змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови»;
ця касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції в частині вимог про визнання права власності - скасуванню, а в іншій частині, зокрема, щодо переведення прав та обов'язків покупця на позивача - залишенню без змін;
позивач повідомляє суд, що у зв'язку із складанням цього відзиву на касаційну скаргу відповідача, ним понесено витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 12 000 грн (із розрахунку 1 000,00 грн. за 1 годину роботи адвоката).
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
29 жовтня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 22 вересня 2025 року зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/120/19; від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18; від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012; від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19; від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц; від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11; від 06 липня 2022 року у справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21); від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23); від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23); від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20); від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23); від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18); у справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20) та у постанові Верховного Суду України у справі № 6-107цс16.
Фактичні обставини
Згідно з Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДП № 077598 спірна земельна ділянка була надана відповідачці ОСОБА_1 на підставі розпорядження голови Солонянської районної державної адміністрації № 104-р-05 від 02 січня 2005 року (а.с. 45, том 1).
26 червня 2016 року між позивачем ТОВ «Ауріс-Авто» та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений договір оренди належної останній земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 1,0 га (кадастровий номер 1225081500:01:081:0009), що розташована на території Василівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області та надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на 7 років, який був зареєстрований 28 травня 2016 року, що вбачається з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 05 жовтня 2020 року (номер інформаційної довідки 226869566) (а. с. 5-7, 10-11, том 1). Відповідно до пункту 29 договору оренди сторонами визначено, що орендар має переважне право на придбання у власність об'єкту оренди у разі його продажу та переважного права за різних умов на поновлення договору оренди (а. с. 6, том 1).
26 червня 2017 року між ОСОБА_1 (продавець), від імені якої діяла на підставі довіреності ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. за реєстровим номером 1285 (а. с. 44-44зв, том 1). За умовами договору відповідачка ОСОБА_1 продала, а відповідач ОСОБА_2 купив у власність, належну ОСОБА_1 на праві власності земельну ділянку площею 1,0 га (кадастровий номер 1225081500:01:081:0009), яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Солонянський район, Василівська сільська рада та надана для ведення особистого селянського господарства. Продаж ділянки вчинено за домовленістю сторін за ціною 34 800 грн.
ТОВ «Ауріс-Авто» до позову долучено, зокрема: копії видаткових касових ордерів ТОВ «Ауріс-Авто» від 17 серпня 2016 року, від 26 серпня 2016 року, від 05 грудня 2017 року, від 21 листопада 2018 року, згідно з якими ОСОБА_1 видано орендну плату у грошовому еквіваленті (а. с. 12, 12зв, 13, том 1).
Згідно з відповіддю відділу у Солонянському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області земельна ділянка з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009 не відноситься до земель пайового фонду та не підпадає під дію мораторію на відчуження (а. с. 173, том 1).
Позиція Верховного Суду
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
Касаційний суд вже звертав увагу, що автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання (частина друга статті 777 ЦК України).
У статті 777 ЦК України визначено два переважних права наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, перед іншими особами, а саме: на укладення договору найму на новий строк та на придбання майна у разі його продажу. Обмеження законодавцем права власника майна, переданого у найм (оренду), щодо розпорядження цим майном ґрунтується на розумних та справедливих критеріях. Це відповідає і позиції Європейського суду з прав людини, викладеній в рішенні у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства, заява N 8793/79» від 21 лютого 1986 року. За його змістом національний законодавець з метою підтримання соціальної справедливості у суспільстві як складової публічного інтересу може допустити захист інтересів орендарів майна, встановивши обмеження права його власників щодо визначення ними умов продажу орендованого майна. Держава при управлінні належним їй майном повноважна допускати цивільно-правові обтяження такого майна з метою залучення коштів до суспільних фондів (наприклад, передавати майно в заставу для отримання кредитів, в оренду для одержання орендних платежів тощо) або утримуватися від цього. Проте, встановлюючи відповідні обтяження, вона має враховувати, що у майбутньому право відчуження відповідного майна може бути обмежене цими обтяженнями (див. пункт 3.5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «Автосервіс» щодо офіційного тлумачення положень статей 177, 760, частини другої статті 777 ЦК України (справа про переважне право наймача на придбання військового майна), від 10 грудня 2009 року № 31-рп/2009).
Слід зауважити, що усталеним є розуміння переважного права як такого суб'єктивного цивільного права, яке надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб'єктивне право (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 червня 2021 року в справі № 916/2197/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2023 року в справі № 910/1549/22, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 травня 2024 року в справі № 927/150/23).
Касаційний суд вже звертав увагу, що переважне право є організаційним, відносним та вторинним. Переважне право є співвласника на купівлю частки є організаційним, оскільки завдяки йому створюється передумова для набуття його носієм права на частку в праві спільної часткової власності внаслідок створення можливості для укладення договору купівлі-продажу. Саме по собі переважне право учасника спільної власності не надає його суб'єктові будь-яких майнових прав (речових, зобов'язальних та ін.), які зумовлювали б виникнення або перехід права власності. Причому відповідне майнове право виникає тільки завдяки укладенню договору купівлі продажу частки або в результаті переведення прав та обов'язків за договором купівлі-продажу. У свою чергу, конструкція переважного права дозволяє організувати відносини учасників спільної часткової власності, створивши передумови для суб'єкта переважного права укласти договір купівлі-продажу частки. Відносність переважного права співвласника полягає в тому, що це право реалізується в організаційних відносинах, учасники яких є персоніфікованими. Тобто в будь-якому разі чітко визначеними є суб'єкти правовідносин спільної власності. Однак його характеристика як відносного не позбавляє переважного права співвласника й певних абсолютних властивостей, які полягають в абсолютності захисту переважного права. Під абсолютністю захисту розуміється можливість носія переважного права пред'явити позов про переведення прав та обов'язків за договором купівлі-продажу частки до будь-якої іншої особи - не учасника спільної власності. Вторинність переважного права проявляється в тому, що його виникнення зумовлене «перебуванням» у відносинах спільної власності, завдяки чому особа має статус учасника спільної часткової власності. Тобто переважне право є вторинним до права учасника на частку. За умови припинення права на частку або правовідносин спільної часткової власності припиняється й переважне право (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі № 362/3810/16-ц (провадження № 61-816св19)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20) зроблено висновок, що:
«41. Отже, вказані норми права надають відповідному суб'єкту (наймачу, орендарю) переважне право купити (придбати) річ, якою він користується на законних підставах - за договором найму (оренди), за умови належного виконання таким суб'єктом своїх обов'язків у тому разі, якщо така річ буде пропонуватися до продажу в період законного користування.
42. При цьому норми Цивільного кодексу України, передбачивши переважне право наймача (орендаря) на придбання використовуваного ним майна у випадку його відчуження, безпосередньо не вказують на спосіб захисту такого права у випадку його порушення.
43. Відповідно до частини першої статті 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
47. Відповідно до частини четвертої статті 362 Цивільного кодексу України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
48. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позов про переведення прав та обов'язків, що відповідає такому способу захисту прав та інтересів, як зміна правовідношення (пункт 6 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України) або ж зміна господарських правовідносин (абзац одинадцятий частини другої статті 20 Господарського кодексу України), застосовується для захисту переважних прав третіх осіб щодо прав на майно, яким так чи інакше розпоряджається власник (частина четверта статті 362, абзац третій частини першої статті 822 Цивільного кодексу України, частина п'ята статті 7 Закону України «Про акціонерні товариства», частина п'ята статті 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» тощо). Такий позов найкраще відповідає змісту порушеного переважного права, способу (характеру) його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, а також найпростішим шляхом забезпечує відновлення та реалізацію відповідного переважного права.
49. Таким чином, якщо власником предмета найму (оренди) порушено передбачене частиною другою статті 777 Цивільного кодексу України переважне право наймача (орендаря) на придбання переданої у найм (оренду) речі, належним способом захисту відповідного переважного права наймача (орендаря) буде позов про переведення на останнього прав та обов'язків покупця відповідної речі.
50. Отже, до спірних правовідносин щодо захисту передбаченого частиною другою статті 777 Цивільного кодексу України переважного права наймача (орендаря) на придбання предмета найму (оренди) за аналогією закону підлягають застосуванню положення частини четвертої статті 362 цього Кодексу, яка регулює подібні правовідносини, а саме визначає порядок захисту переважного права співвласника майна на придбання частки іншого співвласника при її відчуженні останнім.
53. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Адже в результаті задоволення такої вимоги право такої особи захищене не буде, що змусить наймача (орендаря) звертатися до власника з пропозицією відчуження речі на тих самих умовах, що були передбачені договором купівлі-продажу, який визнаний недійсним, а в разі незгоди власника - до суду із новим позовом.
78. Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
84. Натомість відповідно до частини п'ятої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Однак цивільне законодавство не передбачає права орендаря звернутись до суду за визнанням права власності, яке він бажає набути в порядку захисту переважного права на придбання предмета оренди згідно із частиною другою статті 777 Цивільного кодексу України. Договір оренди частини спірного павільйону, укладений позивачкою та відповідачем, також не закріплює права орендаря звернутись до суду з позовом про визнання права власності».
Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону) (частина перша статті 8 ЦК України).
У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік (частина четверта статті 362 ЦК України).
У частині другій статті 777 ЦК України не визначено процедуру здійснення та способу захисту переважного права купівлі. Як наслідок це потребує застосування на підставі аналогії закону (частини першої статті 8 ЦК України) правил, що регулюють подібні за змістом відносини (стаття 362 ЦК України). При цьому подібними за змістом відносинами буде реалізація переважного права, а не спільна часткова власність. Для захисту переважного права наймача (орендаря), який належним чином виконує свої обов'язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду), належним способом захисту є переведення на наймача (орендаря) прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу. Умовами задоволення позову наймача про переведення на нього прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу майна, є такі факти: наймач належним чином виконував свої обов'язки за договором найму; власник (наймодавець) продав майно іншій особі з порушенням переважного права наймача на купівлю цього майна; наймач вніс на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, що є гарантією отримання коштів за таким договором для продавця. Якщо переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу не може бути застосоване, наймач (орендар) може вимагати відшкодування збитків від особи (осіб), яка (які) порушила його переважне право на купівлю речі, яка передана в найм. При цьому інші способи захисту (зокрема, визнання права власності, визнання договору недійсним) є неналежними (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2025 року в справі № 192/553/21 (провадження № 61-16526сво23)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
товариство звернулося з позовними вимогами, зокрема, про переведення прав та обов'язків покупця та визнання права власності на земельну ділянку.
суд першої інстанції вважав, що договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 червня 2017 року, який зареєстрований за номером 1285 та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л. В. є нікчемним. А тому вказані позовні вимоги не підлягають задоволенню;
апеляційний суд встановив, що земельна ділянка з кадастровим номером 1225081500:01:081:0009 не відноситься до земель пайового фонду та не підпадає під дію мораторію на відчуження; ТОВ «Ауріс-Авто» належне виконувало зобов'язань зі сплати орендної плати ОСОБА_1 за договором оренди землі від 26 червня 2016 року; ТОВ «Ауріс-Авто» внесено на депозитний рахунок Солонянського районного суду Дніпропетровської області 34 800 грн на виконання вимог частини четвертої статті 362 ЦК України, яка відповідає повній вартості земельної ділянки, визначеної договором купівлі-продажу від 26 червня 2017 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; відповідачка ОСОБА_1 не повідомила позивача про намір продати належну їй земельну ділянку у порядку, визначеному у статті 362 ЦК України;
за таких обставин апеляційний суд міркував так, що такі вимоги обґрунтовані, переважне право купівлі предмета договору найму є порушеним, а тому позовні вимоги про переведення прав та обов'язків покупця та визнання права власності на земельну ділянку слід задовольнити;
апеляційний суд не звернув уваги, що інші способи захисту (зокрема, визнання права власності, визнання договору недійсним) є неналежними (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2025 року в справі № 192/553/21 (провадження № 61-16526сво23)). Тому апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позовної вимоги про визнання права власності за ТОВ «Ауріс-Авто» на земельну ділянку і в цій частині постанову апеляційного суду належить скасувати. А судове рішення суду першої інстанції в цій частині належить змінити в мотивувальній частині, оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про визнання права власності;
апеляційний суд врахував, що у частині другій статті 777 ЦК України не визначено процедуру здійснення та способу захисту переважного права купівлі. Як наслідок це потребує застосування на підставі аналогії закону (частини першої статті 8 ЦК України) правил, що регулюють подібні за змістом відносини (стаття 362 ЦК України). При цьому подібними за змістом відносинами буде реалізація переважного права, а не спільна часткова власність. Для захисту переважного права наймача (орендаря), який належним чином виконує свої обов'язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду), належним способом захисту є переведення на наймача (орендаря) прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу. Умовами задоволення позову наймача про переведення на нього прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу майна, є такі факти: наймач належним чином виконував свої обов'язки за договором найму; власник (наймодавець) продав майно іншій особі з порушенням переважного права наймача на купівлю цього майна; наймач вніс на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, що є гарантією отримання коштів за таким договором для продавця.
тому апеляційний суд зробив правильний висновок про обґрунтованість позовної вимоги про переведення прав та обов'язків.
Щодо позовної давності
Ключовим аргументом відповідача у касаційній скарзі є те, що він заявив про застосування позовної давності в суді апеляційної інстанції та апеляційний суд жодним чином не відреагував на заяву про застосування позовної давності.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що:
«для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».
У пунктах 71-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зроблено висновок, що:
«створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21) зазначено, що:
«тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін».
У справі, що переглядається:
ухвалою Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 11 березня 2021 року: клопотання представника позивачки про залучення співвідповідача задоволено, залучено до участі в справі як співвідповідача ОСОБА_2 (а. с. 109 - 110, том 1). Аналіз матеріалів справи свідчить, що дані про належне повідомлення відповідача ОСОБА_2 про час і місце судового розгляду в суді першої інстанції відсутні (лист від 19 березня 2021 року повернувся із довідкою поштового відділення«за закінченням строку зберігання» (а. с. 125, том 1), лист від 13 квітня 2021 року повернувся із довідкою поштового відділення «за закінченням строку зберігання» (а. с. 145, том 1)), даних про вручення повістки на 01 червня 2021 року (а. с. 129 зворот, том 1) матеріали справи не містять;
як наслідок у суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 заяву про застосування позовної давності не подавав;
у червні 2024 року представник відповідача ОСОБА_2 подала до апеляційного суду заяву про застосування позовної давності (а. с. 121 - 124, том 2). Заява мотивована тим, що позивач не подав до суду заяву про поновлення строку на звернення до суду, подав до суду позовну заяву лише в листопаді 2020 року з пропуском 3 років та 5 місяців з дня укладення 26 червня 2017 року договору купівлі-продажу земельної ділянки. Відповідачі по справі не були повідомлені належним чином про розгляд справи в першій інстанції. Можливості раніше заявити заяву про застосування позовної давності не було, оскільки не знав про розгляд цієї справи;
апеляційний суд не звернув уваги, що він вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін;
апеляційний суд при ухваленні оскарженої постанови жодним чином не відреагував на подану заяву про застосування позовної давності (а. с. 121 - 124, том 2).
За таких обставин апеляційний суд не перевірив важливих аргументів відповідача щодо спливу позовної давності та зробив передчасний висновок про задоволення позовної вимоги про переведення прав та обов'язків. Як наслідок постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги про переведення прав та обов'язків, переведення ОСОБА_2 грошових коштів, внесених ТОВ «Ауріс-Авто» на депозитний рахунок, як компенсації припинення права власності на земельну ділянку, розподілу судових витратналежить скасувати та справу в цій частиніпередати на новий розгляд до апеляційного суду.
Висновки за результатами розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.
У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судове рішення в оскарженій частині ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання права власності за ТОВ «Ауріс-Авто» на земельну ділянку скасувати; Рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 червня 2021 року в частині відмови в задоволені позовної вимоги про визнання права власності за ТОВ «Ауріс-Авто» на земельну ділянку змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 рокув частині переведення з ОСОБА_2 на ТОВ «Ауріс-Авто» прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, переведення ОСОБА_2 грошових коштів внесених ТОВ «Ауріс-Авто» на депозитний рахунок як компенсації припинення права власності на земельну ділянку, розподілу судових витрат скасувати і в цій частині справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Ауріс-Авто» на земельну ділянку скасувати.
Рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 01 червня 2021 року в частині відмови в задоволені позовної вимоги про визнання права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Ауріс-Авто» на земельну ділянку змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року в частині переведення з ОСОБА_2 на товариство з обмеженою відповідальністю «Ауріс-Авто» прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, переведення ОСОБА_2 грошових коштів внесених товариством з обмеженою відповідальністю «Ауріс-Авто» на депозитний рахунок як компенсації припинення права власності на земельну ділянку, розподілу судових витрат скасувати і в цій частині справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.
З моменту ухвалення постанови касаційного суду постанова Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2025 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко