Провадження № 22-ц/803/5177/25 Справа № 204/10900/24 Суддя у 1-й інстанції - Токар Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.
05 листопада 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Агєєва О.В., Халаджи О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Пихтін Клим Володимирович, на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2025 року в цивільній справі номер 204/10900/24 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільненні та моральної шкоди,
У листопаді 2024 року до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська звернулась ОСОБА_1 з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільненні та моральної шкоди, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що у період з 01 квітня 2021 року по 29 грудня 2023 року вона перебувала у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Дієса». Відповідно до наказу ТОВ «Дієса» від 28 грудня 2023 року №Z00/28/006 про припинення трудового договору позивачку було звільнено 29 грудня 2023 року за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України. Починаючи з серпня 2023 року, заробітна плата позивачці виплачувалась несвоєчасно та не у повному обсязі, заборгованість із заробітної плати за період із серпня 2023 року по грудень 2023 року становить 48557,70 гривень з урахуванням податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18% та військового збору у розмірі 1,5%. Крім того, позивачці має бути виплачена компенсація за невикористані 37 днів відпустки у розмірі 15891,75 гривень з урахуванням податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18% та військового збору у розмірі 1,5%. Враховуючи, що в день звільнення позивачці не була виплачена вся сума, належна їй від роботодавця, то з відповідача має бути стягнуто також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 84518,20 гривень, з урахуванням податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18% та військового збору у розмірі 1,5%. Окрім того, позивачка як працівник має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди, яка виразилася у невиплаті належних грошових сум, що призвело до моральних страждань. Внаслідок неправомірних дій відповідача, позивачка вимушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, а саме, у зв'язку з затримкою виплати заробітної плати та грошових виплат при звільненні вона позбавлена можливості вільно розпоряджатися своїми коштами, була змушена просити допомоги та брати кошти у борг. У період, коли мала місце затримка з виплатою заробітної плати, позивачка фактично залишилась без засобів на існування, так як заробітна плата була єдиним джерелом доходу. Внаслідок цього позивачка змушена радикально змінити спосіб свого життя та звести свої витрати лише до задоволення мінімальних побутових потреб, а саме, до придбання життєво необхідних продуктів харчування та непродовольчих товарів, таких як засоби особистої гігієни. З цього часу позивачка витратила майже усі свої заощадження, накопичені нею за попередні періоди. У зв'язку з втратою свого заробітку, позивачка постійно перебуває в стані тривожного очікування та невизначеності. Виходячи з засад розумності, справедливості та об'єктивності вона оцінює заподіяну моральну шкоду у розмірі 10000,00 гривень. Позивачкою очікується понесення судових витрат на професійну правничу допомогу в орієнтовному розмірі 16000,00 гривень.
Позивачка просила суд стягнути з ТОВ «Дієса» на свою користь заборгованість із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільненні у розмірі 158967,65 грн, що складається з наступного: 1)заборгованість із заробітної плати за період із серпня 2023 року по грудень 2023 року у розмірі 48557,70 грн з нарахуванням, утриманням та сплатою (перерахуванням) з цих сум податків та зборів; 2) компенсації за невикористані 37 днів відпустки у розмірі 15891,75 грн з нарахуванням, утриманням та сплатою (перерахуванням) з цих сум податків та зборів; 3) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 січня 2024 року по 30 червня 2024 року у розмірі 84518,20 гривень грн з нарахуванням, утриманням та сплатою (перерахуванням) з цих сум податків та зборів; та моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн, покласти на відповідача судові витрати.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільненні та моральної шкоди - задоволено частково.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату з врахуванням компенсації за невикористані 37 днів відпустки в розмірі 42536,23 грн, без утримання з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при її виплаті.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди суму у розмірі 2000,00 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині присудження ОСОБА_1 виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
Із вказаним рішенням не погодилась позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Пихтін К.В., подала апеляційну скаргу, просила апеляційний суд рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2025 року у справі №204/10900/24 в частині стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки, моральної шкоди та витрат на професійну допомогу змінити, а в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - скасувати та ухвалити у цих частинах нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути з ТОВ «Дієса» на користь ОСОБА_1 судові витрати у суді апеляційної інстанції, що складаються із сум сплаченого судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.
Доводами апеляційної скарги наведено, що ухвалене рішення судом першої інстанції є незаконним, необґрунтованим в частині відмови у задоволені позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та часткового задоволення позову про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки, моральної шкоди, часткового стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Позивачкою було подано клопотання про витребування доказів, у якому серед іншого, вона просила витребувати у відповідача копію штатного розкладу та копії документів, на підставі яких визначається розмір заробітної плати ОСОБА_1 (тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і професійні стандарти (кваліфікаційні характеристики), розцінки, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат тощо). Однак, судом першої інстанції вказане клопотання не було розглянуто.
Судом першої інстанції неповно досліджено обставини справи, а саме, суд погодився з розміром компенсації за невикористані дні відпустки, який вказано відповідачем у розрахунковому листі за грудень 2023 року, при цьому, не перевірив їх правильність. В оскаржуваному рішенні відсутні підстави, з яких судом першої інстанції не було взято до уваги та не досліджено розрахунок позивачки.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зазначає, що Сертифікат ТПП не є єдиним доказом існування форс-мажорних обставин; обставин форс-мажору має оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами. Місцем роботи позивачки був магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 » С114 за адресою: АДРЕСА_1 , в якому не відбувалось подій, описаних у Сертифікаті ТПП, тому, вказаний документ не може вважатися належним та допустимим доказом наявності форс-мажорних обставин.
Визначаючи розмір моральної шкоди, судом першої інстанції не повно з'ясовано обставини справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильно застосовано норми матеріального права, а саме, ст. 237-1 Кодексу законів про працю України.
Внаслідок неправомірних дій відповідача позивачка вимушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, а саме, у зв'язку з затримкою виплати заробітної плати та грошових виплат при звільненні позивачка позбавлена можливості вільно розпоряджатися своїми коштами, була змушена просити допомоги та брати кошти у борг.
У позовній заяві, представник позивачки адвокат Пихтін К.В. повідомив суд, що попередній (орієнтовний) розмір витрат на професійну правничу допомогу, які понесла позивачка, складає приблизно 16000,00 грн. Судом першої інстанції не вказано, з яких обставин виходив суд першої інстанції стягуючи судові витрати на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
Від ТОВ «Дієса» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Товариство, знаходячись під дією форсмажорних обставин, звернулося до Київської торгово-промислової палати та отримало Сертифікат №3000-24-0827 від 23.04.2024 року.
Між обставинами непереборної сили, які засвідчені сертифікатом №3000-240827 від 23 квітня 2024 року, та неможливістю належного виконання ТОВ «ДІЄСА» обов'язку із своєчасного проведення розрахунку при звільненні позивача, є причинно-наслідковий зв'язок.
Рішення господарських судів про стягнення з РФ збитків є додатковим доказом знаходження відповідача під дією обставин непереборної сили, що спричинили значну матеріальну шкоду.
Безпідставним є посилання представником позивачки на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2024 року у справі №202/19403/23 за позовом ОСОБА_2 та постанову Рівненського апеляційного суду від 27 вересня 2024 року у справі №556/535/24 за позовом ОСОБА_3 до ТОВ «Дієса», оскільки в цих справах сертифікат №3000-240827 від 23 квітня 2024 року не був долучений, як доказ у суді першої інстанції, а отже, апеляційні суди відхилили клопотання відповідача про його розгляд у суді апеляційної інстанції та фактично цей доказ не було досліджено.
У судовому засіданні апеляційного суду представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Пихтін К.В. доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
У судовому засіданні апеляційного суду в режимі відеоконференції представник відповідача ТОВ «ДІЄСА» адвокат Білека Ю.І. апеляційну скаргу не визнав, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Дієса», відповідачем у справі, з 01 квітня 2021 року по 29 грудня 2023 року, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 (а.с. 37-38, том 1) та була звільнена 29.12.2023 року за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП згідно з наказом №Z00/28/12/006 від 28.12.2023 року (а.с. 33, том 1).
З розрахункового листа за грудень 2023 року вбачається, що борг за підприємством на кінець вересня становить загальний розмір - 42534,23 грн, в тому числі 15465,26 грн - компенсація відпустки за 37 днів (а.с. 82, том 1).
До матеріалів справи долучено виписку по картковому рахунку позивачки та довідки з Пенсійного фонду України (а.с. 11-25, 26-29, том 1).
Відповідно до сертифікату №3000-24-0827 від 23.04.2024 року Київської торгово-промислової палати ТОВ «Дієса» з 12.03.2022 року знаходиться в під дією форс-мажорних обставин (а.с. 84-87, том 1).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості саме в певному обсязі.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно із статтею 43 Конституції України, гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі ст. 97 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно ст.22 цього Закону суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
Згідно з частиною 1 статті 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
У пункті 1 частини 1 статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі №905/857/10, у постановах Верховного Суду від 15 лютого 2023 року в справах №646/3570/20, №359/3098/20 та від 23 червня 2023 року в справі №638/6855/20 вказано, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань - це сертифікат, виданий в порядку та на підставі статті 14-1 Закону про ТПП.
Сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом про їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та в сукупності з іншими доказами. Адже визнання сертифіката торгово-промислової палати беззаперечним та достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) без надання судом оцінки іншим доказам суперечить принципу змагальності сторін судового процесу. Такі висновки сформульовано в постановах Верховного Суду від 19 серпня 2022 року в справі №908/2287/17, від 16 липня 2019 року в справі №917/1053/18, від 14 лютого 2018 року №926/2343/16, від 25 листопада 2021 року в справі
№905/55/21, на які посилається заявник.
Викладене свідчить, що належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Дієса», відповідачем у справі, з 01 квітня 2021 року по 29 грудня 2023 року, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 та була звільнена 29.12.2023 року за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП згідно з наказом №Z00/28/12/006 від 28.12.2023 року.
З розрахункового листа за грудень 2023 року вбачається, що борг за підприємством на кінець вересня становить загальний розмір - 42534,23 грн, в тому числі 15465,26 грн - компенсація відпустки за 37 днів.
До матеріалів справи долучено виписку по картковому рахунку позивачки та довідки з Пенсійного фонду України.
З Сертифікату №3000-24-0827 від 23.04.2024 року Київської торгово-промислової палати вбачається, що з 12.03.2022 року ТОВ «Дієса» знаходиться в під дією форс-мажорних обставин.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про часткове задоволення позовних вимог, оскільки заборгованість відповідача по заробітній платі, включаючи компенсацію за невикористані 37 днів відпустки, перед позивачем складає 42536,23 грн, що підтверджується належними та допустимими доказами у справі. Посилання позивачки на інші, документи, зокрема, довідки з Пенсійного фонду України встановленого розміру заборгованості не спростовують.
Розглядаючи довід апеляційної скарги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд виходить з наступного.
Встановивши, що працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд стягує на підставі статті 117 КЗпП України на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
Отже, позивачка звільнена 29.12.2023 року за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП відповідно до наказу №Z00/28/12/006 від 28.12.2023 року.
Разом з тим, відповідно до Сертифікату №3000-24-0827 від 23.04.2024 року Київської торгово-промислової палати ТОВ «Дієса» з 12.03.2022 року знаходиться в під дією форс-мажорних обставин, яке унеможливило виконання обов'язків щодо строків оплати заборгованості заробітної плати.
Таким чином, судом першої інстанції було вірно встановлено, що на час припинення трудових відносин між позивачкою та відповідачем, останній перебував у під дією форс-мажорних обставин, наявність яких знаходиться у причинно-наслідковому зв'язку з неможливістю виконати зобов'язання щодо проведення розрахунку з позивачкою в день її звільнення. Тому довід апеляційної скарги з цього питання є необґрунтованим та таким, що не заслуговує на увагу.
Розглядаючи довід апеляційної скарги про неправомірне зменшення розміру стягнутого з відповідача відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд керується наступним.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст. 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Згідно з вимогами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
В пункті 13 зазначеної вище постанови вказано, що судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, суд враховує характер неправомірних дій відповідача, його поведінку після невиплати заробітної плати, тривалість порушення прав позивача, як наслідок порушення нормального ритму життя, нормальних життєвих зв'язків, тяжкість вимушених змін, час та зусилля необхідні для відновлення попереднього стану. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
З наявних в матеріалах справи доказів та обставин справи, судом було встановлено, що позивачка через затримку виплати заробітної плати та грошових виплат при звільненні вимушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, вона була позбавлена можливості вільно розпоряджатися своїми коштами, змушена просити допомоги та брати кошти у борг.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про встановлений розмір відшкодування моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, в сумі 2000,00 грн, і вважає довід апеляційної скарги з цього питання безпідставним.
Розглядаючи довід апеляційної скарги про стягнення з відповідача судових витрат, понесених в суді першої інстанції у розмірі 16000,00 грн, апеляційний суд виходить з наступного.
Положеннями ст. 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Приписами ч. 3 ст. 141 ЦПК України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за власною ініціативою ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Отже, для відшкодування витрат на професійну правову допомогу, учасник справи зобов'язаний надати суду докази понесення таких витрат до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Судом встановлено, що на підтвердження понесення позивачкою витрат на професійну правничу допомогу до суду першої інстанції було надано:
копію договору про надання професійної правничої допомоги №1327 від 17.10.2024 року, який укладений між адвокатським бюро Станіслава Казанцева «Джастіс» та ОСОБА_1 (а.с.31, том 1);
акт надання послуг №291 від 09.12.2024 року в якому зазначено кількість витрачених годин - 16 годин та загальна вартість виконаних робіт за цей час у розмірі 16000 грн. (а.с.18, том 11);
квитанцію до прибуткового касового ордера №02 від 17 жовтня 2024 року з якого вбачається, що ОСОБА_1 сплатила на рахунок адвокатського бюро Станіслава Казанцева «Джастіс» 16000,00 грн на підставі договору про надання професійної правничої допомоги №1327 від 17.10.2024 року (а.с.182, том 1).
Відповідач ТОВ «Дієса» скористалось своїм правом на подання заперечень щодо вимог ОСОБА_1 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (а.с. 184-189, том 1).
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про те, що вимоги клопотання ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу, заявленого нею у позові, з урахуванням критерію реальності та співмірності судових витрат із обставинами цієї справи, є частково обґрунтованими, тому з відповідача на користь позивачки слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн.
Інші, наведені в апеляційній скарзі доводи, висновків суду не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами, спрямовані на переоцінку доказів у справі, не впливають на правильність ухваленого судового рішення, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Нових будь-яких доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги суду не надано.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Пихтін Клим Володимирович, залишити без задоволення, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2025 року- без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 10 листопада 2025 року.
Суддя: