Справа № 756/5980/24
Провадження № 4-с/756/59/25
Іменем України
03 листопада 2025 року місто Київ
Оболонський районний суд міста Києва в складі:
головуючої судді - Примак-Березовської О.С.,
секретаря судового засідання - Донеска А.Є.,
за участі:
представника стягувача - ОСОБА_1 ,
представника боржника - Клименко А.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали скарги ОСОБА_2 на бездіяльність державного виконавця Оболонського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) Хайдарі Рустама Рахмановича, -
Представник заявника звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Оболонського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві (далі - Оболонський ВДВС) Хайдарі Р.Р., в обгрунутвання якої зазначив, що під час проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 від 15 серпня 2024 року, державний виконавець Оболонського ВДВС Хайдарі Р.Р. не здійснив розрахунок заборгованості боржника з урахуванням її доходу від продажу нерухомого майна, а також не вніс відповідні відомості про розмір заборгованості ОСОБА_3 до Автоматизованої системи виконавчого провадження.
У поясненнях державний виконавець Оболонського ВДВС не погодилась з викладеними у скарзі вимогами та зауважила, що дії державного виконавця щодо складання розрахунку заборгованості зі сплати аліментів здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства.
В поясненнях представник боржника заперечила щодо задоволення скарги стягувача та зазначила, що виручені платником аліментів кошти від продажу нерухомого майна не є видом заробітку (доходу), з якого можуть стягуватись аліментні платежі, а є еквівалентом вартості манйа, що належало йому до продажу.
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11 липня 2025 року скаргу ОСОБА_2 прийнято до розгляду та призначено до розгляду.
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11 липня 2025 року витребувано в Оболонського ВДВС належним чином засвідчену копію виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 15 серпня 2024 року.
В судовому засіданні представник заявника вимоги скарги підтримав у повному обсязі та просив задовольнити.
Представник боржника в судовому засіданні щодо задоволення скарги заперечила з підстав, викладених у поясненнях.
У судове засідання державний виконавець Оболонського ВДВС не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідмолений належним чином, до суду направив заяву про розгляд скарги без його участі.
Згідно з частиною 2 статті 450 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скраги, не перешкоджають її розгляду.
Дослідивши матеріали справи, суд зазначає таке.
В провадженні Оболонського ВДВС перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання судового наказу, виданого Оболонським районним судом міста Києві від 15 травня 2024 року, про стягнення з боржника на користь стягувача аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частини усіх видів доходів (заробітку).
З матеріалів виконавчого провадженні вбачається, що представник заявника звернувся до Оболонського ВДВС із заявою про здійснення розрахунку заборгованості з урахуванням отриманого боржником доходу від продажу нерухомого майна.
На підтвердження отримання такого доходу, представник заявника надав договір купівлі-продажу №4366 від 11 грудня 2024 року, згідно з яким ОСОБА_3 отримала дохід у розмірі 1317710 грн, з яких утримано податок - 65855,50 грн.
Згідно з повідомленням Оболонського ВДВС № 130784 від 30 липня 2025 року державним виконавцем Оболонського ВДВС здійснено розрахунок заборгованості зі сплати періодичних платежів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, з отриманого боржником доходу від продажу нерухомого майна підлягає стягненню сума аліментів у розмірі 31960 грн (не більше десяти прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Згідно з частиною 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно зі статтею 81 Сімейного кодексу України Перелік видів доходів, які враховуються при визначення розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 затверджено Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.
Постановою Кабінетом Міністрів України від 26 лютого 1993 №146 затверджено Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб (далі - Перелік).
Підпунктом 19 пункту 1 Переліку визначено, що до видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, віднесено інші види заробітку.
У пункті 12 Переліку наведено види доходів, з яких утримання аліментів не провадиться. Зазначений пункт 12 не містить такого виду доходу, як дохід від продажу майна.
Водночас, у частині 3 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України (далі - СК України).
Статтею 195 СК України визначено, що заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном.
Аналізуючи положення СК України та Переліку, суд дійшов висновку, що вирішальне значення для визначення видів заробітку/доходу, які ураховуються при визначенні розміру аліментів, має відповідь на питання: чи відбулося отримання боржником доходу від використання належного йому на праві приватної власності нерухомого майна, наслідком чого стало отримання ним прибутку (доходу), на який у розумінні положень статті 81, частини 1 статті 195 СК України нараховуються аліменти (заборгованість), чи наслідком такого використання є отримання грошового еквіваленту вартості нерухомого майна, що існувало до його продажу.
При цьому необхідно звернути увагу, що формулювання у підпункті 19 Переліку «інші види заробітку» не є тотожним поняттю «дохід», оскільки за своєю економічною суттю дохід від продажу майна не є заробітком.
Крім того, тлумачення положень СК України, зокрема положень статті 81, частини 3 статті 181, частини 2 статті 182, статті 183 СК України, свідчить про те, що законодавець ототожнює поняття заробітку та доходу, передбачаючи можливість стягнення на користь дитини мінімального рекомендованого розміру аліментів з обох джерел отримання грошових коштів.
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.
Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії. З урахуванням вимог справедливості та розумності будь-який суб'єкт приватного права безумовно спрямовує на споживання лише такі доходи, які становлять безумовний приріст його майна (заробітна плата, гонорари, плата за надання послуг, доходи від процентів по депозитам, орендна плата тощо). Саме тому лише той дохід, який збільшує майно платника аліментів, якщо тільки він прямо не звільнений від цього Переліком видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, має враховуватись під час визначення розміру аліментів.
Натомість, грошовий дохід, який є просто еквівалентом відчуженого платником аліментів майна, не повинен враховуватись під час визначення розміру аліментів.
Таким чином, включення в дохід для визначення заборгованості по аліментам суми грошових коштів, отриманих від продажу майна, суперечить вимогам статті 195 СК України та виходить за межі видів доходів, передбачених у пункту 1 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, оскільки по-перше, Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, у пункті 1 прямо не передбачає, що кошти від продажу майна входять в даний перелік; по-друге, підпункт 19 передбачає включення до переліку видів доходів інші види заробітку, однак кошти від продажу нерухомого майна не є заробітком за економічною суттю; по-третє, кошти від продажу майна в розумінні статті 195 СК України не є фактичним заробітком платника аліментів, а є майном, яке до продажу мало вираз нежитлового приміщення, а після продажу - її грошовий еквівалент (тобто не відбулося заробітку / збагачення).
Такий правовий висновок суду узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі №682/1277/20, від 22 грудня 2021 року в справі № 359/6235/18 та від 29 травня 2019 року в справі № 682/2133/14-ц.
Суд також враховує правовий висновок, зроблений Верховним Судом у постанові від 25 січня 2021 року (справа № 758/10761/13-ц), згідно з яким виручення боржником грошових коштів від продажу нерухомого майна, в обмін на передачу покупцю права власності на зазначене нерухоме майно, не має наслідком отримання доходу платником аліментів, а є грошовим еквівалентом вартості цього майна до його продажу та не є видом заробітку (доходу), з якого стягуються аліментні платежі, у розумінні Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів.
Також суд враховує, що Верховний Суд в ухвалі від 21 травня 2021 року в справі №755/13256/20 погодився з висновками Київського апеляційного суду та відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою стягувача, мотивуючи тим, що під час визначення розміру аліментів має враховуватись лише той дохід, який збільшує майно платника аліментів, а виручення боржником грошових коштів від продажу нерухомого майна, в обмін на передачу покупцю права власності на зазначене нерухоме майно, не має наслідком отримання доходу платником аліментів.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 , уклавши договір купівлі-продажу, отримала грошові кошти за передане нею право власності на квартиру, тобто відбулася зміна з права власності на грошовий еквівалент, без будь-якого збільшення її майнового стану.
Суд дійшов висновку, що отримані боржником кошти від продажу майна у розумінні положень статті 81, частини 1 статті 195 СК України, не є фактичним заробітком платника аліментів, а є грошовим еквівалентом майна, що належало їй до продажу.
Це відповідає засадам справедливості, оскільки ОСОБА_3 , у разі нарахування аліментів на отримані нею кошти від продажу належної їй на праві власності квартири, не тільки призведе до навмисного зменшення її фінансового стану, що існувало до продажу нерухомого майна, а й позбавить можливості придбати за вирученні від реалізації цього майна кошти інше рівноцінне нерухоме майно.
Сторони виконавчого провадження, як зазначено у статті 447-1 ЦПК України, мають право звертатись до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення відповідно до цього Кодексу, порушено їх права.
Відповідно до положень статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника), а якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Отже, оскільки судом встановлено, що дохід, отриманий від продажу нерухомого майна, не є видом заробітку (доходу), а тому такий дохід не може бути врахований державним виконавцем при здійсненні розрахунку заборгованості зі сплати аліментів.
Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення скарги.
На підставі статей 81, 181, 182, 183, 195 СК України та керуючись статтями 447-1, 451 ЦПК України, суд -
Відмовити у задовленні скарги ОСОБА_2 на бездіяльність державного виконавця Оболонського районного відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) Хайдарі Рустама Рахмановича.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Учасник справи, якому повний текст ухвали суду не був вручений у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання суддею
СУДДЯ Ольга ПРИМАК-БЕРЕЗОВСЬКА