Справа № 141/485/25
Провадження №11-кп/801/1073/2025
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
10 листопада 2025 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 ,
з секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника
у режимі відеоконференції ОСОБА_7 ,
обвинуваченого ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали кримінального провадження № 12025020250000076, внесеного до ЄРДР 13.05.2025 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , на вирок Оратівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025, яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Дніпропетровськ, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , освіта середня спеціальна, не одруженого, працюючого у Оратівській дитячо-юнацькій спортивній школі на посаді технічного працівника, раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки.
Вирішено питання з долею речових доказів.
За вироком Оратівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025 ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, за наступних обставин.
У зв'язку із введенням воєнного стану на території України, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України відповідно до ч. 2 ст. 102, пунктів 1, 17, 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Указом Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03.03.2022, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Військовозобов'язаний ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до довідки військово-лікарської комісії № 115/607 від 16.07.2024 ОСОБА_9 визнано придатним до проходження військової служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони.
У подальшому 05.05.2025 приблизно о 09:17 год військовозобов'язаний ОСОБА_10 , перебуваючи у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 , що розташований у АДРЕСА_1 , будучи визнаним військово-лікарською комісією придатним до проходження військової служби, не маючи правових підстав на відстрочку, визначених у ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» після оголошення йому змісту повістки про необхідність прибуття на 07:00 год 06.05.2025, та її отримання, до ІНФОРМАЦІЯ_2 , для комплектування команди і подальшого призову за мобілізацією в розпорядження командира військової частини в складі команди № НОМЕР_1 , ОСОБА_10 , діючи з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого протиправного діяння, за відсутності обставин, які б унеможливлювали його своєчасне прибуття, у визначений у повістці час не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , тим самим ОСОБА_10 ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
Дії ОСОБА_8 судом кваліфіковано за ст. 336 КК України, тобто ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.
Не погодившись із даним судовим рішенням захисник ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати вирок Оратівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025, та відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України закрити кримінальне провадження відносно ОСОБА_8 .
Апеляційну скаргу мотивує тим, що вирок Орaтівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025 є незаконним і підлягає скасуванню у зв'язку з недоведеністю вини ОСОБА_11 у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України. На думку сторони захисту, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у діях обвинуваченого складу злочину, оскільки фактичні обставини кримінального провадження свідчать про відсутність умислу на ухилення від призову під час мобілізації.
У судовому засіданні ОСОБА_11 своєї вини не визнав, зазначивши, що через свої релігійні переконання як охрещений служитель релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» він не може проходити військову службу, носити зброю та брати участь у військових діях, проте не відмовляється від проходження альтернативної (невійськової) служби. На підтвердження цього обвинувачений надав документи, що підтверджують належність його до відповідної релігійної організації.
Сторона захисту посилається на положення ст. 35 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань, проте у разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Крім того, ст. 64 Конституції України передбачає, що навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися лише окремі обмеження прав і свобод, серед яких не передбачено обмеження права на альтернативну службу.
Захисник наголошує, що Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено порядок її проходження громадянами, які через релігійні переконання не можуть виконувати військовий обов'язок, а також встановлено, що таке право не може бути обмежене навіть під час воєнного стану. Водночас чинне законодавство не містить механізму реалізації цього права в умовах мобілізації, що створює правову колізію, яка не може тлумачитися проти обвинуваченого.
Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «Баятян проти Вірменії», «Ерчет проти Турції», «Стефанов проти Болгарії», захист стверджує, що переслідування особи за відмову від проходження військової служби з мотивів щирих релігійних переконань є порушенням ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Окрім того, захисник зазначає, що відповідно до практики Верховного Суду, відсутність у законодавстві правового механізму проходження альтернативної служби під час мобілізації не може бути підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 336 КК України. Тому невиконання ОСОБА_11 обов'язку з'явитися за повісткою не свідчить про ухилення від військової служби, а лише про реалізацію ним конституційного права на свободу совісті та віросповідання.
Сторона захисту вважає, що об'єктивні докази умислу ОСОБА_11 на ухилення від мобілізації відсутні, а його дії були зумовлені виключно релігійними переконаннями, що підтверджується письмовими доказами, наданими до суду. Зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що будь-які сумніви щодо доведеності вини відповідно до ст. 62 Конституції України тлумачаться на користь обвинуваченого.
У зв'язку з наведеним, захисник просить суд апеляційної інстанції скасувати вирок Орaтівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025 та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_11 у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи прокурора, який заперечував щодо задоволення апеляційної скарги, позицію захисника ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_8 , які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовільнити, вивчивши та перевіривши матеріали провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги обвинуваченого слід відмовити з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Указаним вимогам вирок суду відповідає.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_8 , будучи призваним під час мобілізації, до визначеного часу не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 для подальшого направлення до військової частини, чим ухилився від проходження військової служби у період дії воєнного стану. При цьому посилався на свої релігійні переконання як охрещений служитель релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні».
У своїй апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 також зазначає про те, що обвинувачений відмовився від проходження військової служби саме через власні релігійні переконання.
Проте, доводи апеляційної скарги захисника про нібито відмову ОСОБА_8 від проходження військової служби з мотивів належності до релігійної організації «Свідки Єгови» спростовуються належним і допустимим письмовим доказом, що міститься в матеріалах провадження.
Так, із довідки релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» № 6735 від 21.05.2025 убачається, що з 18.12.2024 ОСОБА_11 більше не є членом зазначеної конфесії. Документ має вихідний номер і дату, засвідчений у встановленому порядку, не оскаржений та не визнаний недійсним, а тому користується презумпцією достовірності. Апелянтом не надано жодних альтернативних чи більш переконливих доказів протилежного (актуальної довідки з місцевої релігійної громади, підтвердження участі у богослужіннях, внутрішніх рішень громади про належність тощо), які б свідчили про фактичну належність ОСОБА_11 до «Свідків Єгови» на момент невиконання обов'язку з'явитися за повісткою.
З огляду на наведене колегія суддів оцінює посилання сторони захисту як такі, що не відповідають встановленим обставинам справи та спрямовані на штучне надання діям обвинуваченого вигляду реалізації свободи совісті. Більш того, навіть гіпотетична належність до релігійної організації сама по собі не звільняє від конституційного обов'язку захисту Вітчизни і не є правовою підставою для невиконання вимог мобілізаційного законодавства, оскільки у разі суперечності військового обов'язку релігійним переконанням закон передбачає не відмову від виконання обов'язку, а можливість його виконання в іншій формі, у тому числі - у підрозділах і на посадах, не пов'язаних із застосуванням зброї.
Даний факт підтверджується і довідкою військово-лікарської комісії № 115/607 від 16.07.2024, у якій зазначено, що ОСОБА_8 придатний до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, Навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони унаслідок склерального пошкодження у вигляді мідріаду та фотофобії.
За таких умов твердження апелянта не спростовують висновків суду першої інстанції про доведеність складу злочину, передбаченого ст. 336 КК України, і до уваги судом апеляційної інстанції не приймаються.
Посилання сторони захисту на ст. 35 Конституції України щодо права громадянина відмовитися від виконання військового обов'язку за мотивами релігійних переконань колегія суддів визнає такими, що не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до статей 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що з 24 лютого 2022 року в Україні розпочалося повномасштабне збройне вторгнення збройних сил іноземної держави, у зв'язку з чим Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на всій території України було введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє й на момент розгляду даного кримінального провадження.
В умовах воєнного стану, відповідно до ст. ст. 1, 2, 17, 65 Конституції України, захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України є найважливішим обов'язком держави та справою всього Українського народу, а виконання військового обов'язку є конституційним обов'язком кожного громадянина України.
Умови воєнного стану об'єктивно накладають обмеження на реалізацію окремих прав і свобод, у тому числі на свободу віросповідання в тій частині, яка може перешкоджати виконанню громадянином конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни. Право на свободу світогляду і віросповідання, гарантоване ст. 35 Конституції України, не може тлумачитися як таке, що дає можливість особі уникати обов'язку, передбаченого ст. 65 Конституції України, а саме - обов'язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 573/406/24, відповідно до якої жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від виконання конституційного обов'язку у період мобілізації. Верховний Суд обґрунтовано вказав, що інститут альтернативної (невійськової) служби існує і може бути реалізований у мирний час, проте в умовах воєнного стану та загальної мобілізації держава має право очікувати від громадян виконання свого обов'язку із захисту Батьківщини незалежно від віросповідання.
У час, коли Україна здійснює збройну оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу пропорційності та «суспільної необхідності» при вирішенні питань співвідношення між виконанням громадянських обов'язків і свободою віросповідання.
Наявність такої суспільної потреби у випадку України є очевидною, оскільки держава веде виключно оборонну війну, зазнавши збройної агресії з боку чисельно переважаючого противника, а протяжність лінії активних бойових дій та потенційного нападу вимірюється тисячами кілометрів. У цих умовах мобілізація населення є закономірним і необхідним механізмом для забезпечення національної безпеки, а громадяни України повинні усвідомлювати обов'язок пошуку балансу між власними переконаннями та інтересами держави.
Апеляційний суд вважає за необхідне наголосити, що призов громадянина на військову службу під час мобілізації не означає обов'язкового залучення його до участі у бойових діях зі зброєю, оскільки відповідно до положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та роз'яснень, викладених у постанові Верховного Суду від 13.06.2024 у справі № 601/2491/22, військовозобов'язаний може бути задіяний на посадах, не пов'язаних із застосуванням зброї, зокрема при виконанні робіт з інженерного забезпечення, транспортування поранених, ремонту техніки, будівництва укріплень тощо.
У період, коли український народ проходить через найважче випробування своєї історії, кожен громадянин має усвідомити, що держава тримається не лише на законах і зброї, а передусім - на людях, які не залишають її в годину небезпеки. Любов до Батьківщини вимірюється не словами, а готовністю зробити свій внесок у її збереження, хай навіть найменший - у праці, служінні, допомозі іншим. У цій боротьбі немає чужих чи другорядних ролей, бо кожен вчинок, спрямований на зміцнення держави, - це крок до спільної перемоги над злом, що загрожує її існуванню. І саме від цієї єдності духу залежить майбутнє нашої держави.
Колегія суддів звертає увагу на правові висновки, викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.10.2025 у справі № 573/838/24, якими надано офіційне тлумачення застосування положень ст. 35 Конституції України в контексті виконання військового обов'язку під час мобілізації.
У вказаній постанові зазначено, що відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас ст.ст. 17 та 65 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності є конституційним обов'язком кожного громадянина України.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду підкреслила, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації є самостійними видами військової служби. Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» запроваджує можливість альтернативної служби виключно замість проходження строкової військової служби у мирний час. Натомість заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, альтернативною (невійськовою) службою цим Законом не передбачена.
Таким чином, держава створила правові умови для реалізації громадянами України права на альтернативну службу у мирний час, однак у період воєнного стану та загальної мобілізації цей обов'язок підлягає обмеженню, оскільки Україна зазнала збройної агресії, і на кожного громадянина покладається обов'язок захисту Вітчизни, незалежно від релігійних переконань.
Суд наголосив, що призов під час мобілізації передбачає не лише участь у бойових діях, а й виконання інших функцій, пов'язаних із забезпеченням обороноздатності держави - зокрема будівництво укріплень, евакуацію поранених, ремонт техніки, роботу зв'язківців тощо. У розглядуваній справі засудженого планували залучити до проходження служби саме як зв'язківця, тобто на посаді, не пов'язаній із застосуванням зброї, що свідчить про врахування державою його релігійних переконань.
З огляду на масштаб військової агресії, протяжність бойових дій та характер порушень міжнародного гуманітарного права, Суд констатував, що мобілізація є єдино необхідним та невідкладним заходом для запобігання знищенню державності. Тому під час мобілізації можливість проходження альтернативної служби виключається, а відмова від виконання військового обов'язку з релігійних мотивів не має правового виправдання.
Колегія суддів апеляційної інстанції враховує зазначену правову позицію як таку, що відображає усталену практику Верховного Суду щодо співвідношення конституційного права на свободу віросповідання та обов'язку громадянина захищати Україну в умовах воєнного стану.
Отже, навіть для осіб, які з релігійних мотивів не можуть брати до рук зброю, залишається можливість сумлінного виконання військового обов'язку у формах, що не суперечать їх переконанням.
Колегія суддів зазначає, що об'єктивне невиконання обов'язку з'явитися до військового комісаріату у період мобілізації за відсутності поважних причин є складом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.
Таким чином, дії ОСОБА_11 , який, отримавши повістку, не прибув для призову на військову службу, обґрунтовано кваліфіковано за ст. 336 КК України як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації. Посилання сторони захисту на відсутність умислу на ухилення спростовуються характером поведінки обвинуваченого, який свідомо відмовився від виконання обов'язку, попри роз'яснення відповідних норм Конституції та законів України.
Доводи апеляційної скарги про недоведеність вини ОСОБА_8 є безпідставними, оскільки суд першої інстанції всебічно та повно дослідив докази, дав їм належну оцінку, правильно застосував норми матеріального та процесуального права.
На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що вирок Орaтівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025 постановлено з дотриманням вимог кримінального та кримінального процесуального законодавства, а доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_8 не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 417, 419 КПК України, суд
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , - залишити без задоволення.
Вирок Оратівського районного суду Вінницької області від 26.08.2025, яким ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набуває законної сили з моменту оголошення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців із дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4