04 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 910/16311/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н.М. - головуючий, Кондратова І.Д., Кролевець О.А.,
за участю секретаря судового засідання - Гнідобор А.В.,
представників учасників справи:
позивача - Левченко О.В.,
відповідача - Канципа Є.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат"
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Сітайло Л.Г., Буравльов С.І., Шапран В.В.
від 24.07.2025
за позовом Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат"
до Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"
про визнання недійсними пунктів договору.
Відповідно до частини 2 статті 216 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 14.10.2025 оголошувалась перерва до 28.10.2025, а у судовому засіданні 28.10.2025 оголошувалась перерва до 04.11.2025.
Розпорядженням Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду № 32.2-01/2657 від 22.10.2025 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу справи № 910/16311/24 у зв'язку з відпусткою судді Вронської Г.О.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.10.2025 для розгляду справи № 910/16311/24 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у наступному складі: головуючий - Губенко Н.М., судді: Кондратова І.Д., Кролевець О.А.
1. Короткий зміст позовних вимог
Приватне акціонерне товариство "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання недійсними пунктів А.10, 4.5, 4.6, 4.13 повністю, пунктів 4.1, 4.8, 4.9, 4.10, 5.1, 5.7, 5.8 - в частині винагороди за користування кредитом за кредитним договором № 4И13759И від 20.11.2013, із внесеними додатковими угодами змінами, укладеними між Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", та Приватним акціонерним товариством "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що встановлення договором сплати винагороди (комісії), яка значно перевищує розмір отриманого кредиту, не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, а наявність у банку можливості стягувати з боржника надмірні кошти винагороди за користування кредитом перетворюється на джерело невиправданих додаткових прибутків і призводить до фактичної неоплатності боржника й порушує баланс прав та інтересів сторін договору.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
20 листопада 2013 року між Приватним акціонерним товариством "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" (надалі - Позичальник) та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (надалі - Банк) був укладений кредитний договір № 4И13759И (надалі - Кредитний договір), до якого вносились зміни та доповнення додатковими угодами від 23.07.2014, 17.11.2014, 27.07.2015, 10.11.2015, 25.01.2016, 03.11.2016, 29.11.2016.
Кредитним договором, з урахуванням змін та доповнень, які вносилися до нього додатковими угодами, передбачені наступні умови кредитування: - вид кредиту: відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається Позичальнику частинами, або повністю до дати, зазначеної в пункті 1.2, в межах ліміту договору, в тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт Кредитного договору (пункт А.1 Кредитного договору); - ліміт Кредитного договору - 2 200 000,00 грн на наступні цілі: фінансування поточної діяльності (пункт А.2 Кредитного договору); - строк повернення кредиту: дати згідно з Графіком зменшення поточного ліміту підпункт А.2.1 (пункт А.3, 1.2 Кредитного договору); - Графік зменшення поточного ліміту (пункт А.2.1 Кредитного договору): Встановлений поточний ліміт 27.11.2015 - 100 000,00 грн.
Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору Банк за наявності вільних грошових коштів зобов'язується надати Позичальнику кредит у формі згідно з п. А.1, з лімітом і на цілі, зазначені в п. А2 цього договору, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов'язання Позичальника з повернення кредиту, сплати процентів, винагороди, в обумовлені цим договором строки.
Відповідно до пункту 2.1.2 Кредитного договору Банк зобов'язується надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів в межах суми, обумовленої пунктом 1.1.
Згідно з пунктом 2.2.5 Кредитного договору Позичальник, окрім іншого, зобов'язується сплатити Банку винагороду, відповідно до пунктів 4.5, 4.7, 4.15 цього договору.
У пункті 4.1. Кредитного договору зазначено, що плата за користування кредитними коштами за цим договором складається з відсотків за фіксованою процентною ставкою, згідно з пунктами 4.2, 4.3, та винагороди за користування кредитом, згідно з пунктом 4.5.
Пунктом 4.5. Кредитного договору передбачено, що Позичальник сплачує Банку Винагороду за користування кредитом відповідно до пункту А.10, згідно з яким винагорода за користування кредитом розраховується за неведеною в цьому пункті формулою, в якій: Ai - різниця між сумою видачі та сумою погашення кредиту за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і"; D - базис днів у році для розрахунку процентів - 360 днів; Ki - офіційний курс гривні до долара США на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і"; Кn - офіційний курс гривні до долара США на день розрахунку; Pi - сума погашених процентів за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і"; Rj - числове значення фіксованої процентної ставки за договором, що діє на визначену, яка відповідає порядковому номеру дня "i"; Sn - вхідне сальдо на день розрахунку; V - сума винагороди за користування кредитом; i - порядковий номер дня в історії кредитного договору; n - порядковий номер дня в історії кредитного договору, на який здійснюється розрахунок винагороди. При негативному значенні, сума винагороди "V" сплаті не підлягає. При достроковому повному погашенні зобов'язань за договором (кредиту, відсотків винагороди за користування кредитом), подальший розрахунок винагороди за користування кредитом відбувається відповідно до зазначеної формули, де наступні обороти, після повного погашення зобов'язань розглядаються, як початкові, "n" і "і" набувають нові первинні значення.
Дата повернення кредиту - 18.11.2014 (пункт А.3 Кредитного договору).
Згідно з пунктом 4.6 Кредитного договору сума винагороди за користування кредитом (пункт 4.5) сплачується 28.12.2016, або достроково (підпункт 2.4.1). При несплаті винагороди за користування кредитом у вказану дату, несплачена винагорода вважається простроченою.
Пунктом 4.13 Кредитного договору передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом проводиться в дату встановлення нульового поточного ліміту (підпункт А.2.1) або в термін дострокового повернення кредиту (пункт 2.4.1).
Відповідно до пункту 5.7 Кредитного договору, з урахуванням змін, термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років.
Відповідно до пункту А.9 Кредитного договору на день його укладання Позичальник сплачує Банку винагороду за відкриття позичкового рахунку у розмірі 500 грн в день укладення кредитного договору, а в пункті А.10 встановлено, що Позичальник сплачує Банку ще винагороду за користування кредитом в розмірі, що визначається відповідною формулою.
У відзиві на позовну заяву відповідач просив застосувати наслідки пропуску позивачем строку позовної давності.
3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі № 910/16311/24 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
- вирішуючи питання щодо правової природи винагороди за користування кредитом за погодженою позичальником та банком у договорі формулою, Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 дійшов висновку, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає в тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв'язку з наданням кредиту. Це є, безперечно, доходом банку від проведення його банківської діяльності, і поняття винагороди банку немає в договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку;
- також Верховний Суд у справах № 904/2073/19, № 904/5748/18 дійшов аналогічних висновків про те, що передбачену кредитним договором винагороду за користування кредитом не можна ототожнювати із змінюваною процентною ставкою, визначеною статтею 1056-1 Цивільного кодексу України;
- суд відхилив відповідні доводи позивача щодо недійсності умов Кредитного договору в частині нарахування винагороди (процентів) після закінчення строку дії договору;
- згідно з частиною 8 статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях. Тобто оплатне надання послуги щодо надання кредитних ресурсів не належить до предмету кредитного договору;
- водночас наведена у пункті 4.5 Кредитного договору формула, по якій нарахована винагорода, передбачає її розрахунок з урахуванням і процентів, і різниці між сплаченими і несплаченими коштами. Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 наголошував, що нарахування/виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов'язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі "винагороди" та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами;
- пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що основними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. Цей принцип є своєрідною межею здійснення учасниками цивільних правовідносин своїх прав і виконання обов'язків, яка відділяє дозволену поведінку від недозволеної, справедливі, добросовісні і розумні дії від вчинків, які не відповідають цим критеріям;
- принципи справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону. Верховний Суд неодноразово зазначав, що поведінка учасників правовідносин має відповідати іншим засадам цивільного законодавства таким, як справедливість, добросовісність, розумність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, постанови Верховного Суду від 08.09.2020 № 920/418/19, від 07.04.2021 у справі № 910/10514/20);
- у пункті А.9 Кредитного договору, на день його укладання, визначено, що Позичальник сплачує Банку винагороду за відкриття позичкового рахунку у розмірі 500 грн в день укладення Кредитного договору, а в пункті А.10 встановлено, що Позичальник сплачує Банку ще винагороду за користування кредитом в розмірі, що визначається відповідною формулою;
- таким чином, умовами Кредитного договору фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом. У той же час, оспорювана редакція формули винагороди не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, та не надає можливості визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені, та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту;
- отже, умови Кредитного договору в редакції додаткових угод, за якими позивач має сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, статтям 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, є несправедливими умовами договору та відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України ці умови договору є недійсними. Суд зазначив, що така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21);
- відповідачем подано до суду заяву про застосування строку позовної давності;
- до вимоги про визнання умов договору недійсними слід застосовувати визначену статтею 257 Цивільного кодексу України загальну позовну давність, яка складає три роки. При цьому, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину;
- судом прийняті до уваги доводи позивача про те, що в пункті 5.7 Кредитного договору, з урахуванням змін, термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років. Разом з тим, визначена сторонами в пункті 5.7 Кредитного договору домовленість щодо збільшення позовної давності до 15 років стосується лише вимог про стягнення сум за договором, та не допускає можливості іншого тлумачення;
- за таких обставин, суд вважав підставними доводи відповідача про сплив строку позовної давності, оскільки позов пред'явлено до суду після спливу трьох років з моменту підписання Кредитного договору із додатковими угодами;
- враховуючи вищевикладене, у задоволенні позову слід відмовити внаслідок спливу строку позовної давності.
Постановою від 24.07.2025 Північний апеляційний господарський суд змінив рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі № 910/16311/24, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
- Позичальник (позивач) під час укладення Кредитного договору ,був ознайомлений з його істотними умовами і проти них не заперечував. При погодженні умов Кредитного договору Позичальник діяв вільно та виходив виключно з власних інтересів. Рішення про вибір саме Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" в якості контрагента та про вступ у договірні відносини прийняв на власний розсуд;
- підписавши Кредитний договір та додаткові угоди про внесення змін до нього, Позичальник узгодив з Банком зміст, у тому числі, оспорюваних пунктів без будь-яких заперечень;
- оскільки норми статей 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України не містять формулювання, що за кредитним договором позичальник зобов'язується сплатити "лише відсотки" або "виключно відсотки", то умови оспорюваних пунктів щодо сплати винагороди за користування кредитом є правомірними, й такими що відповідають нормам Цивільного кодексу України та не суперечать іншим законодавчим актам;
- встановлення у договорі за згодою сторін додаткових зобов'язань по сплаті винагороди за користування кредитом для позичальника не суперечить приписам статті 627 Цивільного кодексу України;
- позивачем шляхом підписання Кредитного договору в 2013 році та додаткових угод до нього в 2014-2016 роках, якими, у тому числі, вносились зміни до оспорюваних пунктів, неодноразово свідомо вчинялись дії щодо схвалення окремих пунктів договору, відповідно до яких Позичальник зобов'язався сплатити Банку винагороду за користування кредитом. Водночас, позивач починаючи з 2013 року жодного разу не звертався до відповідача з пропозиціями про внесення відповідних змін до оспорюваних пунктів договору;
- на кожну з сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань укладення договору до моменту його підписання та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства;
- оскільки сторони погодили такі умови договору щодо сплати винагороди, а тому належним чином оцінили вказані вище принципи закону, встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів;
- позивачем у межах даної справи, в порядку передбаченому Господарським процесуальним кодексом України, не доведено, що розмір винагороди за користування кредитом перевищує розмір отриманого кредиту тощо;
- сторони при укладенні договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали дані правочини на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши договір, а тому всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами;
- таким чином, сторони погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов'язання, з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства, а незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди не є підставою для визнання умов договору такими, що суперечать принципам цивільного закону;
- беручи до уваги, що позивачем не доведено та не надано доказів наявності підстав для визнання оспорюваних пунктів договору недійсними, договір виконувався обома сторонами протягом тривалого часу, позивач не висловлював будь-яких заперечень під час його укладення та виконання починаючи з 2013 року, тобто більше 11 років, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позову, у зв'язку з чим він не підлягає задоволенню;
- крім того, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог заява відповідача про застосування строку позовної давності судом не розглядається.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
Скаржник у касаційній скарзі просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2025 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у даній справі.
Підставою касаційного оскарження скаржником зазначено пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, суд апеляційної інстанції неправильно застосував статті 3, 204, 213, 627, 637, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, порушив статті 2, 7, 73, 74, 276, 277, 282 Господарського процесуального кодексу України, а також застосував статтю 1048 Цивільного кодексу України без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16, пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.11.2022 у справі № 910/2608/21.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
5. Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Здійснюючи касаційне провадження у даній справі, Суд зазначає таке.
Верховний Суд у постанові від 16.09.2025 у справі № 910/12099/21, яка ухвалена після подання касаційної скарги у цій справі, зазначив висновки щодо застосування положень статей 236, 269, 282 Господарського процесуального кодексу України:
"Згідно з положеннями статті 236 Господарського процесуального кодексу України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.
В силу положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї . Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Метою апеляційного перегляду справи є перевірка правильності й законності рішення суду першої інстанції, а способом досягнення цієї мети - розгляд справи повторно.
Законодавець у статті 282 Господарського процесуального кодексу України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.
Отже, апеляційний господарський суд наділений правом самостійно здійснити оцінку та аналіз наявних у матеріалах справи доказів, а також перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Таким чином, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд апеляційної інстанції повинен у мотивувальній частині постанови навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.".
Також Верховний Суд у постанові від 11.09.2025 у справі № 922/2523/22, яка ухвалена після подання касаційної скарги у цій справі, сформував схожі висновки: «Метою апеляційного перегляду справи є перевірка правильності й законності рішення суду першої інстанції, а способом досягнення цієї мети - розгляд справи повторно. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд апеляційної інстанції повинен у мотивувальній частині постанови навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.».
Верховний Суд у постанові від 18.09.2025 у справі № 910/10621/23, яка ухвалена після подання касаційної скарги у цій справі, сформував такі висновки щодо застосування положень статті 282 Господарського процесуального кодексу України:
«У змісті статті 282 ГПК України законодавець закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини (частина третя зазначеної статті) із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд має у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог норм процесуального права щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та не відповідає вимогам пункту 3 частини першої статті 282 ГПК України.
Отже, апеляційний господарський суд наділений правом самостійно здійснити оцінку та аналіз наявних у матеріалах справи доказів, а також перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Таким чином, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд апеляційної інстанції повинен у мотивувальній частині постанови навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
Принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Одним із складників справедливого судового розгляду в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції є право на змагальне провадження; кожна сторона, в принципі, має отримати нагоду не лише бути поінформованою про будь-які докази, які потрібні для того, щоб виграти справу, але також має знати про всі докази чи подання, які представлені або зроблені в цілях впливу на думку суду, і коментувати їх та вимагати рівності щодо подання своїх доказів.
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Обов'язок суду мотивувати судове рішення також спрямований на втілення принципу верховенства права, а саме підтримання довіри громадян до суду. Вмотивованість судового рішення демонструє сторонам те, що вони були почуті, забезпечує публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення ЄСПЛ «Серявін та інші проти України»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Зрештою, вимога щодо вмотивованості судового рішення є важливим елементом «належної» (справедливої) судової процедури, як вона трактується ЄСПЛ. При цьому ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Богатова проти України»). Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
У змісті статті 282 ГПК України законодавець закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини (частина третя зазначеної статті) із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд має у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог норм процесуального права щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та не відповідає вимогам пункту 3 частини першої статті 282 ГПК України.
Отже, апеляційний господарський суд наділений правом самостійно здійснити оцінку та аналіз наявних у матеріалах справи доказів, а також перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Таким чином, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд апеляційної інстанції повинен у мотивувальній частині постанови навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
Принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Одним із складників справедливого судового розгляду в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції є право на змагальне провадження; кожна сторона, в принципі, має отримати нагоду не лише бути поінформованою про будь-які докази, які потрібні для того, щоб виграти справу, але також має знати про всі докази чи подання, які представлені або зроблені в цілях впливу на думку суду, і коментувати їх та вимагати рівності щодо подання своїх доказів.
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Обов'язок суду мотивувати судове рішення також спрямований на втілення принципу верховенства права, а саме підтримання довіри громадян до суду. Вмотивованість судового рішення демонструє сторонам те, що вони були почуті, забезпечує публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення ЄСПЛ «Серявін та інші проти України»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Зрештою, вимога щодо вмотивованості судового рішення є важливим елементом «належної» (справедливої) судової процедури, як вона трактується ЄСПЛ. При цьому ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Богатова проти України»). Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).».
Однак, постанова суду апеляційної інстанції вказаним висновкам не відповідає з огляду на наступне.
Приймаючи оскаржувану постанову про зміну рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що: умови оспорюваних пунктів Кредитного договору щодо сплати винагороди за користування кредитом є правомірними, й такими що відповідають нормам Цивільного кодексу України, з посиланням на статті 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, та не суперечать іншим законодавчим актам; сторони при укладенні договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали дані правочини на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши договір, а тому всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами; таким чином, сторони погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов'язання, з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства, з посилання на положення пункту 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України, а незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди не є підставою для визнання умов договору такими, що суперечать принципам цивільного закону.
Разом з тим, постанова апеляційного суду фактично не містить мотивування щодо розгляду всіх доводів сторін, зокрема позивача, та доводів, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції.
Так, у позові, та у поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції, позивач зазначав, що також встановив суд першої інстанції, про те, що оспорювана редакція формули винагороди, визначена у Кредитному договорі не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, та не надає можливості визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені, та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту.
Встановивши, що у пункті А.9 Кредитного договору, на день його укладання, визначено, що Позичальник сплачує Банку винагороду за відкриття позичкового рахунку у розмірі 500 грн в день укладення Кредитного договору, а в пункті А.10 встановлено, що Позичальник сплачує Банку ще винагороду за користування кредитом в розмірі, що визначається відповідною формулою, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що умовами Кредитного договору фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом.
Суд першої інстанції також виснував, що умови Кредитного договору в редакції додаткових угод, за якими позивач має сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, статтям 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України.
Однак, суд апеляційної інстанції взагалі не спростував та не відхилив зазначені аргументи позивача, наведені, як в позовній заяві, так і в поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції.
Також суд апеляційної інстанції не навів жодних доводів, за якими він не погодився з вищенаведеними висновками суду першої інстанції.
Крім того, і у позовній заяві, і у своїх поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції, позивач зазначав, і суд першої інстанції також виснував, що оспорювані положення пунктів Кредитного договору суперечать загальним засадам цивільного законодавства, а саме, принципам справедливості, які визначені у пункті 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодекс України.
При цьому, такі висновки суд першої інстанції зробив з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, відповідно до якої нарахування/виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов'язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі "винагороди" та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами.
Суд зазначає, що постанова Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 ухвалена у справі про банкрутство позичальника. У межах цієї справи розглянуто позов позичальника до банку про визнання недійсними пунктів кредитного договору в частині сплати винагороди за користування кредитом. Верховний Суд у справі № 904/5748/18 погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що умови кредитного договору в редакції додаткової угоди, за якими позичальник повинен сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими та відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України ці умови договору є недійсними.
Так, як зазначалось вище, суд апеляційної інстанції зазначив, що сторони погодили умови Кредитного договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов'язання, з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства. Водночас, такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтувались на положеннях приписів пункту 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору.
Однак, суд апеляційної інстанції взагалі не спростував та не відхилив аргументи позивача, наведені, як в позовній заяві, так і в поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції, про те, що оспорювані умови Кредитного договору суперечать саме положенням пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодекс України, яким визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно, суд апеляційної інстанції не навів жодних доводів, за якими він не погодився з висновками суду першої інстанції про те, що відповідні умови Кредитного договору є несправедливими.
Крім того, як вбачається з оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції послався на постанову від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, в частині висновків суду касаційної інстанції про те, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв'язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку.
Водночас, здійснюючи «вибіркове» застосування висновків Верховного Суду, апеляційний господарський суд не навів мотивів не застосування інших висновків Верховного Суду, викладених у цій же постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, зокрема щодо невідповідності умов кредитного договору принципам справедливості, яку ж сам суд апеляційної інстанції частково врахував. До того ж позивач у своїх поясненнях, поданих до суду апеляційної інстанції, посилався на вказану постанову Верховного Суду та цитував відповідні висновки, наведені у такій постанові, що залишилось без відповідного процесуального реагування зі сторони апеляційного господарського суду.
Наведене свідчить, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням положень статей 236, 269, 282 Господарського процесуального кодексу України.
Втім, без дослідження доводів та обставин на яких наголошував під час апеляційного провадження позивач, та без наведення доводів, за якими він не погодився з відповідними висновками суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції передчасно дійшов висновків про зміну рішення суду першої інстанції.
Допущені судом апеляційної інстанції порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж розгляду справи в суді касаційної інстанції (стаття 300 Господарського процесуального кодексу України).
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України).
За результатами касаційного розгляду колегія суддів дійшла висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
7. Судові витрати
Відповідно до статті 315 Господарського процесуального кодексу України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що в даному випадку справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2025 у справі № 910/16311/24 скасувати.
3. Справу № 910/16311/24 передати на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н.М. Губенко
Судді І.Д. Кондратова
О.А. Кролевець