Справа № 127/25021/25
Провадження № 2/127/5366/25
30.10.2025 м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області у складі головуючого судді Дернової В.В., секретаря Бабкіної К.В., за участі представника позивача - адвоката Суркової І.О., представника відповідача - адвоката Путіліна Є.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним,
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним та просила визнати удаваним договір позички нерухомого майна від 01.11.2022 року, укладений між нею та відповідачем ОСОБА_2 , та визначити, що фактично між стронами був укладений договір оренди нерухомого майна, оскільки договір носить оплатний, а не безоплатний характер.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 серпня 2025 року було прийнято заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у справі.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 17 вересня 2025 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті; у судове засідання викликано свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Суркова І.О. позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві, та просили їх задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Путілін Є.В. у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві від 05.09.2025 року.
Відповідь на відзив та заперечення до суду не надходили.
Вислухавши пояснення учасників справи, показання допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , вивчивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, суд доходить до висновку, що позов необґрунтований та не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимість доказів)
Згідно з ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом установлено такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Судом установлено, що 01.11.2022 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладеного договір позички нерухомого майна, а саме нежитлового приміщення площею 57 кв.м, розташованого у АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 є власником нежитлового приміщення площею 57 кв.м, розташованого у АДРЕСА_1 (а.с. 22-25).
Відповідно до ч.1 ст. 827 ЦК України, за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
Згідно з ч.1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Отже, основна відмінність між договором оренди (найму) та договором позички полягає в оплатності: договір оренди (найму) передбачає плату за користування майном, а договір позички є безоплатним.
Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 30.03.2026 року у справі № 6-107цс16, за своєю правовою природою договір позички в силу безоплатного характеру не є договором оренди, але до нього застосовують положення кодексу про найм (оренду).
Відповідно до ч.ч.1,3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили; якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини; на відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
ОСОБА_1 просила визнати удаваним договір позички нерухомого майна від 01.11.2022 року, укладений між нею та відповідачем ОСОБА_2 , та визначити, що фактично між стронами був укладений договір оренди нерухомого майна, оскільки договір носить оплатний, а не безоплатний характер.
Однак, матеріали справи не містять належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів оплатності оспорюваного правочину з огляду на таке.
По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 90 ЦПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи; не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
Показання допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не доводять оплатності спірного правочину, оскільки грошові кошти сплачувалися ними не відповідачеві ОСОБА_2 , а позивачеві ОСОБА_1 . Що стосується передачі у подальшому позивачем ОСОБА_1 вказаних коштів «чоловікові на ім'я ОСОБА_6 , який приходив від ОСОБА_2 за грошима», то матеріали справи не містять жодних доказів зв'язку між фізичною особою на ім'я ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_2 , такий зв'язок є припущенням на якому в силу вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не можу грунтуватися.
При цьому, як вбачається з правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі № 143/280/17, «доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги пояснення та показання свідків, які підтверджують факт повернення боргу матері позивача, а також про безпідставну відмову апеляційного суду у задоволенні його клопотання про виклик та допит свідків, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до положень частини другої статті 59 ЦПК України 2004 року обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування».
Чинна ст. 78 ЦПК України також містить положення, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, сплата орендної плати не може підтверджуватися показаннями свідків.
По-друге, відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
З наданого стороною позивача письмового доказу - банківської квитанції від 05.09.2024 року № 17734392, не вбачається, що грошові кошти у розмірі 13 770 грн. перераховувалися як орендна плата, а також, що вказаний у банківській квитанції банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 належить відповідачеві ОСОБА_2 (а.с.9). При цьому, клопотання про витребування письмових доказів - відомостей, що становлять банківську таємницю, щодо власника вказаного банківського рахунку стороною позивача відповідно до ст. 84 ЦПК України не заявлялося.
По-третє, суд зауважує, що з позовом про визнання правочину удаваним ОСОБА_1 звернулася 11.08.2025 року, тобто після відкриття 20.01.2025 року Вінницьким мським судом Вінницької області провадження у справі № 127/40163/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю, стягнення матеріальних збитків та моральної шкоди (внаслідок пожежі у спірному нерухомому майні).
Таким чином, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним слід відмовити повністю.
Питання судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст. 137, 141 ЦПК України.
Разом з тим, згідно з постановою Верховного Суду від 02.02.2024 року у справі № 910/9714/22, подання стороною заяви про розподіл судових витрат не може бути ототожнено з витратами на професійну правничу допомогу, які пов'язані з розглядом справи по суті спору; тому заява про стягнення/розподіл судових витрат є фактично заявою про подання доказів щодо витрат, які понесені стороною у зв'язку з необхідністю відшкодування правової допомоги, а тому витрати на підготовку такої заяви не підлягають відшкодуванню.
Отже, як витрати на професійну правничу допомогу підлягає стягненню 5450,40 грн., а не 6000 грн.
Керуючись ст. 13, 76-81, 90, 95, 137, 141, 279, 263-265 ЦПК України, на підставі ст. 203, 215, 235, 759, 827 ЦК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5450,40 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 )
ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 )
Повне рішення суду складене 10.11.2025 року.
Суддя