пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
11 листопада 2025 року Справа № 903/868/25
Господарський суд Волинської області у складі:
головуючого судді - Гарбара Ігоря Олексійовича
секретар судового засідання - Гандзілевська Яна Вікторівна
за участю представників сторін:
від позивача: н/з
від відповідача: н/з
взяв участь прокурор відділу Волинської обласної прокуратури: Гудков М.В. - службове посвідчення №071757 від 01.03.2023
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області справу №903/868/25 за позовом заступника керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Підгацівської сільської ради до Приватного підприємства “Сімейна Фортеця - 1» про стягнення 716002,75 грн,
01.09.2025 заступник керівника Луцької окружної прокуратури сформував в системі “Електронний суд» позов в інтересах держави в особі Підгацівської сільської ради до Приватного підприємства “Сімейна Фортеця - 1» про стягнення коштів в розмірі 716002,75 грн, в т.ч.: 696606,62 грн безпідставно збережені грошові кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, 14701,19 грн інфляційні втрати та 4694,94 грн 3% річних.
В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначає, що саме Відповідач був зобов'язаний у 2020 році звернутися до Позивача із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта (згідно повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 10.06.2020 № ВЛ 061201631048) і до введення його в експлуатацію у травні 2025 року (згідно декларації про готовність від 08.05.2025 № ІУ101250507894) сплатити пайовий внесок. Доводить, що обов'язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об'єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року роках - у 2021 році і далі.
Невиконання Відповідачем законодавчо закріпленого обов'язку щодо сплати пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта саме до введення його в експлуатацію надає право Позивачу на стягнення цих коштів у відповідності до ст. 1212 ЦК України.
Ухвалою суду від 02.09.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Відзив на адресу суду не надходив.
Протокольною ухвалою від 30.09.2025 суд відклав розгляд справи в підготовчому судовому засіданні на 21.10.2025 о 10.00 год.
Протокольною ухвалою від 21.10.2025 суд закрив підготовче провадження у справі та призначив розгляд справи по суті на 11.11.2025 о 11.00 год.
В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав повністю та просив позов задовольнити.
Представник позивача та відповідача в призначене судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про час та дату розгляду справи по суті.
Суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови сторонам для представлення своєї правової позиції та надання доказів і вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст.240 ГПК України, а неявка представника позивача та відповідача, не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.
Заслухавши пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи, господарський суд прийшов до наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, у період з 11.06.2020 по 23.04.2025 ПП «Сімейна Фортеця -1» (далі - Відповідач) згідно документу, що дає право на виконання будівельних робіт, зокрема повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 11.06.2020 №ВЛ061201631048 здійснено будівництво об'єкта: «Нове будівництво багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури в селі Струмівка Луцького району Волинської області».
Державною інспекцією архітектури та містобудування України (далі - ДІАМ) 08.05.2025 зареєстровано декларацію про готовність вказаного об'єкту до експлуатації № ІУ 101250507894 від 08.05.2025, що підтверджується відповідним витягом з вебсайту «e-construction.gov.ua». Код даного об'єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд 1122.1 - «Будинки багатоквартирні масової забудови».
Декларація про готовність не містить даних про сплату Відповідачем коштів пайової участі (аналогічно відомості про сплату коштів пайової участі відсутні і у витягу з ЄДЕССБ про реєстрацію вказаної декларації 08.05.2025).
Згідно інформації Підгайцівської сільської ради від 30.06.2025 №1035/3-2/2-25 Відповідач до бюджету Підгайцівської сільської ради кошти пайової участі не сплачував.
Верховний Суд, розглядаючи подібні спори (постанова Касаційного господарського суду від 19.02.2025 у справі №903/468/24), строк виконання будівельних робіт, зокрема їх початок, відраховує саме від моменту отримання замовником дозволу на виконання будівельних робіт.
У контексті наведеного, з урахуванням положень ч. 1 ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на виконання будівельних робіт надається замовнику саме після отримання ним дозволу на виконання будівельних робіт.
У декларації про готовність (дата подачі : 23.03.2025), який підписана уповноваженими особами, зокрема Відповідачем (замовником будівництва), чітко зазначено, що будівельні роботи виконано в період із 11.06.2020 (початок робіт) по 23.04.2025 (закінчення робіт).
Отже, відповідач, звертаючись до уповноваженого органу задля прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва, вказав строки, які ним виконано будівельні роботи.
Також, з урахування вимог чинних нормативно-правових актів, зокрема норм пункту 16 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №461, замовник несе відповідальність за повноту та достовірність даних, зазначених у поданій ним декларації чи акті готовності до об'єкта експлуатації, за експлуатацію об'єкта без зареєстрованої декларації або сертифіката.
На час отримання Відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт та початку ним відповідного будівництва діяли положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон №132-ІХ).
Указаним вище Законом внесено зміни - виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частина 2 якої у свою чергу передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
Розглядаючи аналогічні судові спори, Касаційний господарський (постанови Верховного Суду у подібних правовідносинах від 20.07.2022 справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 справі №916/2709/22, від 04.04.2024 у справі №923/1306/21, від 23.05.2024 справі №915/149/23, від 16.10.2023 у справі №140/5484/21, від 15.08.2024 №914/2145/23, від 07.11.2024 у справі №910/12561/23, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 17.12.2024 у cправі №903/283/24, від 19.02.2025 у справі №903/468/24, від 20.02.2025 у справі №914/3777/23 та від 20.02.2025 у справі №918/618/24) дійшов висновків про те, що під час внесення змін суд до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення ст. 40 цього Закону на підставі Закону №132-IX) законодавець чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва в 2020 році у розвитку інфраструктури населеного пункту.
В указаних вище постановах Верховний Суд навів сталий правовий висновок щодо питання застосування вимог Закону №132-IX.
Означені вище висновки Верховного Суду (постанови Касаційного господарського суду у подібних спірних правовідносинах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 справі №916/2709/22, від 04.04.2024 у справі №923/1306/21, від 23.05.2024 справі №915/149/23, від 16.10.2023 у справі №140/5484/21, від 15.08.2024 у справі №914/2145/23, від 07.11.2024 у справі №910/12561/23, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 17.12.2024 у cправі №903/283/24, від 19.02.2025 у справі №903/468/24, від 20.02.2025 у справі №914/3777/23 та від 20.02.2025 у справі №918/618/24) є цілком релевантними та із урахуванням ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а також приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України, підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
У даному випадку Відповідач грошові кошти - пайовий внесок до бюджету, зокрема, на виконання вимог Закону №132-IX не сплачував.
Так, після 01.01.2020 набула чинності норма п. 13 розд І Закону №132-ІХ, якою було скасовано обов'язок забудовників укладати договори пайової участі з органами місцевого самоврядування, закріплений у статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тому, враховуючи, що ще під час дії цієї норми (статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») Відповідач до Позивача з питань укладення договору пайової участі не звертався, отже, правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту до її виключення із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» між сторонами у цій справі не виникли.
У розділі ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону№132-IX передбачено порядок пайової участі замовників будівництва, який впроваджено законодавцем для:
- об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
- об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Згідно з абз. 1 п. 2 розд. ІІ Закону №132-IX, договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. Із 01.01.2020 у замовників будь-яких об'єктів будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Однак, в абз. 2 п. 2 розд. ІІ Закону №132-IX законодавець все ж чітко визначив розмір та порядок пайової участі замовників будівництва у разі, якщо будівництво об'єктів було розпочато до внесення законодавчих змін (до 01.01.2020), якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, але обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі не перестав існувати після 01.01.2020.
Норми абз. 1 та абз. 2 п. 2 розд. ІІ Закону №132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Так, в абз. 2 п. 2 розд. ІІ Закону №132-IX встановлено:
- розмір пайової участі, який протягом 2020 року замовники будівництва перераховують до відповідного місцевого бюджету для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, - для житлових будинків 2% вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом);
- порядок пайової участі - замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Водночас, вже не йдеться про наявність у замовника будівництва обов'язку щодо звернення до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору пайової участі, як це було передбачено у ст. 40 України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва з приводу звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Враховуючи наведене, саме Відповідач був зобов'язаний у 2020 році звернутися до Позивача із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта (згідно повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 10.06.2020 № ВЛ 061201631048) і до введення його в експлуатацію у травні 2025 року (згідно декларації про готовність від 08.05.2025 № ІУ101250507894) сплатити пайовий внесок.
Аналогічні за змістом висновки Верховним Судом викладено у постанові від 19.02.2025 у справі №903/468/24.
Крім того, обов'язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об'єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року роках - у 2021 році і далі, про що також зазначає Верховний Суд (постанова від 16.10.2023 у справі за №140/5484/21 стосовно об'єкта будівництва, який також зводився на території Волинської області).
Невиконання Відповідачем законодавчо закріпленого обов'язку щодо сплати пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта саме до введення його в експлуатацію надає право Позивачу на стягнення цих коштів у відповідності до ст. 1212 ЦК України.
Відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог абз. 2 п. 2 розд. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі.
Верховний Суд, розглядаючи подібні справи (постанова від 19.02.2025 у справі №903/468/24), виходить з того, що наведені висновки з приводу застосування абз. 2 п. 2 розд ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ у аналогічних спірних правовідносинах у повній мірі відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та/або після 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво, але до введення об'єкта в експлуатацію такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо уникаючи сплати пайової участі.
У зв'язку з невиконанням Відповідачем обов'язку щодо сплати пайової участі, право Позивача - Підгайцівської сільської ради на отримання цих коштів є порушеним і у неї виникає право вимагати стягнення цих коштів, обов'язок сплати яких виникає через пряму вказівку закону.
У такому разі замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок Позивача зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути такі кошти на підставі ст. 1212 ЦК України.
Правові висновки щодо ефективного способу захисту порушеного права у правовідносинах з оплати пайової участі Великою Палатою Верховного Суду наведені у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.
У постанові від 23.05.2024 у справі №915/149/23 Верховний Суд виснував, що у випадку, якщо замовниками об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Законом №132-ІХ обов'язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання.
У такому разі суд виходить з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування (правова підстава - ч. 1 ст. 1212 ЦК України).
Відповідач у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов'язок та відповідно самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття об'єкта в експлуатацію, а відтак саме з моменту введення об'єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту.
Згідно даних декларації про готовність об'єкта, зареєстрованої 08.05.2025 за № ІУ 101250507894 загальна площа однокімнатних, двокімнатних та трикімнатних квартир об'єкта будівництва становить 1467,9 квадратних метрів.
На дату прийняття об'єкта в експлуатацію (згідно із декларацією про готовність об'єкта, зареєстрованої 08.05.2025 за № ІУ 101250507894) діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.04.2025 №773.
Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Волинської області становила 23728 гривень.
У постанові від 20.02.2025 у справі за №918/618/24 Верховний Суд вкотре звернув увагу на те, що Закон №132-IX визначає розмір пайової участі для житлових будинків - 2% вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України.
Приписи Закону №132-IX не містять умов щодо іншого обрахунку розміру пайової участі для житлових будинків.
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України підлягає стягненню із Відповідача до бюджету громади на користь Позивача складає 4500802,03 грн (1467,9 квадратних метрів х 23728 грн = 34830331,2 грн; 34830331,2 грн х 2% = 696606,62 гривні).
Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 ЦК України.
З урахуванням приписів ст. 549, ч. 2 ст. 625 ЦК України правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу статей 612, 625 ЦК України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/190/18, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.
Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц.
Отже, дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.
В разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються три проценти річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, оскільки боржником порушено позадоговірне (деліктне) грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.
Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14 та у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15, а також у постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 у справі № 910/6053/19.
У постанові від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз'яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (пункт 6.20).
Таким чином, у справі № 910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання, врегульованої частиною другою статті 625 ЦК України.
Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено законом, а саме частиною другою статті 625 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України, тобто з моменту безпідставного набуття майна або з моменту безпідставного його збереження. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
Враховуючи викладене, Відповідач, який безпідставно зберіг у себе кошти пайової участі (із 09.05.2025 - день наступний за днем реєстрації декларації про готовність об'єкта № ІУ 101250507894, яка зареєстрована 08.05.2025, по 29.07.2025 - дату, яка передує зверненню прокурора до суду із позовом), зобов'язаний також сплатити інфляційні втрати та три проценти річних.
Загальний розмір інфляційних втрат та трьох процентів річних за період з 09.05.2025 по 29.07.2025 включно становить 19396,13 грн, з яких 14 701,19 інфляційне збільшення та 4 694,94 грн - три проценти річних.
Оцінюючи подані прокурором докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена вимога щодо стягнення з відповідача підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована підлягає до задоволення в сумі 716002,75 грн, в т.ч.: 696606,62 грн основна сума боргу, 14701,19 інфляційне збільшення та 4694,94 грн - три проценти річних.
Оскільки спір до розгляду суду доведено з вини відповідача, то витрати по сплаті судового збору в сумі 8592,03 грн відповідно до ст.129 ГПК України слід покласти на нього.
Щодо наявності у прокурора підстав для звернення до суду з цим позовом, суд зазначає, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
За приписами ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Згідно зі ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у передбачених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення по суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Отже, прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді за одночасної наявності двох елементів: порушення або загрози порушення інтересів держави; нездійснення чи неналежного здійснення захисту таких інтересів відповідним суб'єктом владних повноважень, а також у разі його відсутності.
Оскільки кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, а також інфляційні втрати та 3 % річних, які підлягають нарахуванню внаслідок їх несвоєчасної сплати, належать до джерел формування бюджету розвитку місцевого бюджету, їх стягнення безумовно становить інтерес територіальної громади та держави, який пов'язаний із накопиченням бюджетних коштів, необхідних для забезпечення належного функціонування інституцій місцевого самоврядування.
Крім того, порушення у діях Відповідача призводить до існування такого становища, за якого одні суб'єкти господарювання сплачують пайові внески, а інші- ухиляються від перерахування коштів до бюджету та, як наслідок, не несуть жодної відповідальності, чим у своє чергу порушуються принцип рівності суб'єктів господарювання.
А тому звернення прокурора до суду з вказаною позовною заявою має важливе значення для зміцнення правопорядку у зазначеній сфері та додержання всіма учасниками цих суспільних відносин принципу законності (ст. 68 Конституції України).
У спірних правовідносинах щодо стягнення з ПП «Сімейна Фортеця -1» коштів пайової участі інфляційних втрат та 3 % річних, Підгайцівська сільська рада виступає як сторона позадоговірного зобов'язання та орган місцевого самоврядування, до бюджету якого перераховуються відповідні кошти.
Поряд з цим, при наявності беззаперечних порушень інтересів територіальної громади вказаний орган місцевого самоврядування бездіє у вказаних спірних правовідносинах та не вживає дієвих заходів до усунення порушень вимог законодавства.
З урахуванням наведеного, Підгайцівська сільська рада у даному випадку наділена повноваженнями на звернення до суду з відповідним позовом.
Прокуратура, відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ґрунтовно поінформувала Підгайцівську сільську раду про існування означених порушень інтересів держави (лист від 18.06.2025).
Водночас, Позивачем не вжито заходів до усунення порушень указаних інтересів держави, зокрема, не пред'явлено до суду позову про стягнення із Відповідача грошових коштів (пайової участі) до місцевого бюджету.
Зокрема, 18.06.2025 Луцька окружна прокуратура скеровувала на адресу Підгайцівської сільської ради лист № 53-4578вих.25, у якому викладено роз'яснено положення статтей 1212 Цивільного кодексу України, а також ставилось запитання про те, чи вживала сільська рада самостійно заходи, спрямовані на стягнення з Відповідача безпідставно збережених коштів пайової участі, інфляційних втрат та 3% річних за період прострочення останнім зобов'язання зі сплати пайової участі.
У відповідь на цей лист Підгайцівська сільська рада у листі №1035/3-2/2-25 від 30.06.2025 лише обмежилась повідомленням про те, що самостійно заходи до стягнення відповідних коштів пайової участі із забудовника радою не вживались та причини несплати Відповідачем вказаних коштів невідомі.
Разом з тим, у даному випадку варто зауважити, що усі документи необхідні для вирішення питання про звернення до суду з відповідним позовом перебувають у розпорядженні, у тому числі Підгайцівської сільської ради. Саме тому позиція орану місцевого самоврядування в частині невжиття жодних заходів, спрямованих на стягнення з Відповідача коштів пайової участі, інфляційних втрат та 3% річних за період прострочення останнім зобов'язання зі сплати пайової участі, свідчить про бездіяльність уповноваженого органу, що надає право прокурору пред'явити відповідний позов до суду.
Під час аналізу відомостей Реєстру судових рішень у період з 18.06.2025 по 06.08.2025 установлено, що Підгайцівська сільська рада самостійно з відповідним позовом не зверталася.
З наведених обставин випливає, що у Підгайцівської сільської ради був достатній строк для самостійного вирішення питання щодо звернення до суду з відповідним позовом. Однак, орган місцевого самоврядування обмежився лише наданням відповіді на лист прокуратури. Натомість, сільська рада, володіючи такими відомостями, протягом розумного строку після отримання повідомлень від прокурора, самостійно не звернулась до суду з позовом в інтересах держави, що є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва та вказує на бездіяльність уповноваженого органу.
Унаслідок нездійснення Позивачем належних заходів інтереси держави залишаються незахищеними. У зв'язку із викладеним, у прокурора виникло не тільки право, а й обов'язок відреагувати на їх порушення шляхом пред'явлення до суду цього позову.
Таким чином, наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі Позивача шляхом пред'явлення цього позову обґрунтовується:
- наявним порушенням інтересів держави і необхідністю їх комплексного захисту;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у цих спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування порушення, не здійснює захисту інтересів держави.
Отже, прокурором дотримано вимоги абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». На виконання зазначених норм окружною прокуратурою повідомлено Позивача, зокрема, про прийняте рішення стосовно представництва інтересів держави шляхом пред'явлення до суду цього позову листом від 28.08.2025.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
За таких обставин, інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору впливу не мають.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 236-242, 256-257 ГПК України, суд,-
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Приватного підприємства «Сімейна Фортеця-1» (вул.Дубнівська,22Б, оф.27, м.Луцьк, 43010, код ЄДРПОУ 43573563) на користь Підгацівської сільської ради (вул.Шкільна, 30, с.Підгайці, Луцький р-н, Волинська обл., 45602, код ЄДРПОУ 04332331) грошові кошти в розмірі 716002,75 грн (сімсот шістнадцять тисяч дві гривні 75 коп.) в т.ч.: 696606,62 грн безпідставно збережені грошові кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, 14701,19 грн інфляційні втрати та 4694,94 грн 3% річних.
3. Стягнути з Приватного підприємства «Сімейна Фортеця-1» (вул.Дубнівська,22Б, оф.27, м.Луцьк, 43010, код ЄДРПОУ 43573563) на користь Волинської обласної прокуратури (вул. Винниченка, 15, м. Луцьк, 43025, код ЄДРПОУ 02909915) 8592,03 грн (вісім тисяч п'ятсот дев'яносто дві гривні 03 коп.) витрат по сплаті судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повне рішення складено 11.11.2025.
Суддя І. О. Гарбар