вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"10" листопада 2025 р. Справа№ 910/904/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тарасенко К.В.
суддів: Тищенко А.І.
Сибіги О.М.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни
на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025
у справі № 910/904/25 (суддя - Щербаков С.О.)
за позовом Фізичної особи-підприємця Мельник Русани Вікторівни
до Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни
про стягнення 104 207, 63 грн
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1.1. короткий зміст позовних вимог
Фізична особа-підприємець Мельник Русана Вікторівна (далі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни (далі - відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 104 207, 63 грн, з яких: 90 896, 00 грн - основного боргу, 2 771, 53 грн - 3 % річних та 10 540, 10 грн - інфляційних втрат (з урахуванням заяви про усунення недоліків позовної заяви).
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за разовим договором-заявкою № 54036589П перевезення вантажу автомобільним транспортом від 04.01.2024.
1.2. короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі № 910/904/25 позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Мельник Русани Вікторівни - задоволено частково. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни на користь Фізичної особи-підприємця Мельник Русани Вікторівни 90 896,00 грн - заборгованості, 2 770,97 грн - 3 % річних, 10 540,10 - інфляційних втрат та 3 027,98 грн - судового збору. В порядку ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України нараховано до стягнення з Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни на користь Фізичної особи-підприємця Мельник Русани Вікторівни 3% річних на суму основного боргу, що становить 90 896, 00 коп., за період з 25.01.2025 і до моменту виконання рішення суду у даній справі за формулою: СОБ*3*КДП)/КДР/100 = сума процентів річних, де СОБ - сума основного боргу, 3 - 3 відсотка річних, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році. В іншій частині позову - відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що оскільки відповідач не надав суду жодних доказів належного виконання свого зобов'язання щодо оплати наданих послуг з перевезення вантажу у повному обсязі та не спростував заявлених позовних вимог, а тому дійшов висновку, що відповідачем було порушено положення ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України, відтак підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 90 896, 00 грн.
При цьому, суд встановив, що Фізичною особою-підприємцем Мельник Русаною Вікторівною не було пропущено строк позовної давності при зверненні до суду з вказаним позовом до Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни про стягнення заборгованості.
Судом перевірено правильність наданих позивачем розрахунків 3% річних та інфляційних втрат і встановлено, що позивачем допущено помилку у визначені періоду та розміру нарахування 3% річних, при цьому розмір інфляційних втрат визначений позивачем правильно, а тому в відповідні позовні вимоги задоволено частково.
1.3. короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець Мусієнко Катерина Сергіївна звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 20.05.2025 у справі № 910/904/25 та ухвалити нове рішення по справі, яким у задоволенні позовних вимог фізичної особи-підприємця Мельник Русани Вікторівни до фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни про стягнення коштів відмовити у повному обсязі.
2. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ
2.1. визначення складу суду, заяви, клопотання
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.06.2025 для розгляду даної справи визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Тарасенко К.В., судді: Сибіга О.М., Тищенко А.І.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/904/25 та відкладено розгляд питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження, повернення без розгляду апеляційної скарги або залишення апеляційної скарги без руху за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі до надходження до Північного апеляційного господарського суду матеріалів справи № 910/904/25.
07.07.2025 матеріали справи надійшли до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2025 відкрито апеляційне провадження у справі № 910/904/25 за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025. Апеляційний перегляд оскаржуваного рішення здійснювати без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження. Витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/904/25.
28.07.2025 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу.
2.2. узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Відповідач вважає, що оскаржуване рішення ухвалене всупереч вимогам господарського процесуального кодексу України: обставини, що мають значення для справи та які суд першої інстанції визнав встановленими - не підтверджені належними доказами; суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи; висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні, не відповідають реальним обставинам справи; має місце неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до ухвалення неправильного рішення суду.
Апелянт стверджує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ані Договір (який не підписаний відповідачем), ані Акт виконаних робіт №23/01 від 23.01.2024 (який не підписаний відповідачем), ані рахунок від 23.01.2024 (як спрощений спосіб укладання договору) не містять у собі всіх істотних умов, визначених ст.9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» для договору транспортного експедирування, а відтак на переконання відповідача, договір транспортного експедирування між сторонами по справі є неукладеним, навіть не зважаючи на часткове проведення оплати відповідачем.
2.3. узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, у якому він заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України, обставини, які встановлені судом першої інстанції, підтверджені належними доказами, суд першої інстанції з'ясував обставини справи у повному обсязі, висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та правильно застосовані норми матеріального права.
Позивач наполягає, що відповідач 10.04.2024 здійснив переказ коштів у розмірі 7 000 грн, що підтверджує платіжна інструкція № 916 від 10.04.2024, яка у реквізиті «Призначення платежу» містить наступне: «За транспортні послуги за маршрутом: м. Мар'янівка (Україна) Русе (Болгарія) Авто ВС 2990 КО / НОМЕР_1 по рахунку № 23/01 від 23.01.2024, договір-заявка № 54036589П від 04.01.2024 Без ПДВ», а відтак відповідач не може стверджувати про неукладеність договору, оскільки не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.
Позивач просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
3. ПОЗИЦІЯ СУДУ
3.1. обставини встановлені судом апеляційної інстанції і визначення відповідно до них правовідносин, а також доводи, з якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; посилання на норми права
Звернувшись до суду з даним позовом, позивач вказав, що 04.01.2024 року між Фізичною особою-підприємцем Мельник Русаною Вікторівною та Фізичною особою-підприємцем Мусієнко Катериною Сергіївною було укладено разовий договір-заявку № 54036589П перевезення вантажу автомобільним транспортом, відповідно до умов якого перевізник за плату і за дорученням експедитора, на умовах визначених Заявкою зобов'язується надати послуги, а саме: доставити власним автомобільним транспортом з місця завантаження (відправлення) до адреси розвантаження (пункт призначення) переданий йому вантаж, перевезти вантаж та видати його вантажоодержувачу або іншій особі, визначеній в заявці (надалі - Послуга перевезення), а експедитор зобов'язується прийняти та вчасно оплатити Послугу перевезення.
Умови надання послуги перевезення визначені пунктом 3 договору перевезення, зокрема:
- Маршрут перевезення: м. Мар'янівка (Україна) - м. Русе (Болгарія);
- Вид перевезення та інформація про авто: марка, модель, державний реєстраційний номер авто: Авто Mercedes: НОМЕР_2 / НОМЕР_3 ;
- Перелік послуг: Міжнародне перевезення автомобільним транспортом до місця розвантаження (пункту призначення);
- Характер вантажу (найменування та вид, вага, кількість, об'єм, інші важливі характеристики та особливості перевезення вантажу): Цукор. ДО 22т.;
- Вантажовідправник: Згідно CMR;
- Дата і час подачі транспортних засобів: 04.01.2024;
- Адреса завантаження: Україна, м. Мар'янівка, Волинська обл.;
- Вантажоодержувач: Згідно CMR;
- Адреса митного оформлення: Болгарія, м. Русе;
- Пункт призначення (Адреса розвантаження): Болгарія, м. Русе;
- Дата та час доставки вантажу: До 31.01.2024 р.;
- Вартість Послуг: 1800 євро у гривневому еквіваленті (тисяча вісімсот євро);
- Умови оплати: Безготівковий розрахунок, за курсом НБУ на день виставлення рахунку;
- Нормативний час на завантаження/розвантаження і митне оформлення: Нормативний час на завантаження: 48 годин / нормативний час на розвантаження і митне оформлення: 48 годин;
- Оплата понаднормативного простою за добу: 50,00 Євро (п'ятдесят Євро 00 Євроцентів) по Україні / 70,00 Євро (сімдесят Євро 00 Євроцентів) по Європі.
Позивач також зазначає, що на виконання умов договору-заявки № 54036589П від 04.01.2024, позивачем були надані відповідачу послуги перевезення вантажу на загальну суму 97 896, 00 грн, а саме 23.01.2024 доставлено визначений договором товар в м. Русе (Болгарія), що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR).
Крім того, позивач вказує, що ним було виставлено відповідачу на оплату рахунок № 23/01.2024 від 23.01.2024 на суму 97 896, 00 грн, а також складено та підписано зі свого боку акт виконаних робіт (послуг) № 23/01 від 23.01.2024 щодо перевезення за маршрутом м. Мар'янівка (Україна) - м. Русе (Болгарія) на суму до сплати 97 896, 00 грн., якій не підписаний відповідачем.
Як стверджує позивач та підтверджує відповідач, відповідачем було перераховано на користь позивача грошові кошти у розмірі 7 000, 00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 916 від 10.04.2024, внаслідок чого, як вказує позивач, за Фізичною особою-підприємцем Мусієнко Катериною Сергіївною утворилась заборгованість у розмірі 90 896, 00 грн.
Відтак, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що відповідач неналежним чином виконує свої зобов'язання щодо оплати наданих послуг перевезення вантажу, зокрема, щодо погашення заборгованості у розмірі 90 896, 00 грн.
Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача 2 771, 53 грн - 3 % річних за періоди з 25.01.2024 по 10.04.2024 та з 10.04.2024 по 24.01.2025, а також 10 540, 10 грн - інфляційних втрат за періоди з 25.01.2024 по 10.04.2024 та з 10.04.2024 по 24.01.2025.
У свою чергу відповідач у своїх запереченнях вказує на неукладеність договору, а також на пропуск строку позовної давності для звернення з даним позовом.
Оцінивши доводи учасників справи та наявні у справі докази як окремо, так і в їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Статтею 174 Господарського кодексу передбачено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно статті 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.
Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Так, згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було прийнято до перевезення вантаж відповідача - цукор, за маршрутом перевезення: м. Мар'янівка (Україна) - м. Русе (Болгарія), перевезення здійснено транспортним засобом: Авто Mercedes: НОМЕР_2 / НОМЕР_3 , вантаж доставлено - 23.01.2024, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR).
У подальшому, позивачем було виставлено відповідачу на оплату рахунок № 23/01.2024 від 23.01.2024 на суму 97 896, 00 грн, а також складено та підписано зі свого боку акт виконаних робіт (послуг) № 23/01 від 23.01.2024 щодо перевезення за маршрутом м. Мар'янівка (Україна) - м. Русе (Болгарія) на суму до сплати 97 896, 00 грн., якій не підписаний відповідачем.
Матеріалами справи підтверджується та відповідачем не заперечується, що відповідачем було перераховано на користь позивача грошові кошти у розмірі 7 000, 00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 916 від 10.04.2024, при цьому в призначенні платежу зазначено: «За транспортні послуги за маршрутом: м. Мар'янівка (Україна) - м. Русе (Болгарія) Авто НОМЕР_2 / НОМЕР_3 по рах. № 23/01 від 23.01.2024, договір-заявка № 54036589П від 04.01.2024 без ПДВ».
За викладених обставин, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що у даному випадку відповідач своїми конклюдентними діями, а саме перерахувавши на користь позивача грошові кошти у розмірі 7 000, 00 грн із посиланням у призначенні платежу як на маршрут перевезення, авто, рахунок виставлений позивачем, так і на договір-заявку, підтвердив факт здійснення позивачем вказаного перевезення, тобто реальність господарських правовідносин та факт наявності у відповідача обов'язку зі сплати плати за надані позивачем послуги перевезення.
При цьому, суд зазначає, що враховуючи, що разовий договір-заявка № 54036589П від 04.01.2024 дійсно не містить підпису відповідача, хоч і скріплений печаткою Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни і на спростовування того, що така печатка відрізняється від оригінального відтиску печатки відповідача суду не надано жодного доказу, як і не надано доказів звернення відповідача до правоохоронних органів за фактом підроблення його печатки.
За викладених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що між сторонами даного спору було укладено господарський договір у спрощений спосіб на перевезення вантажу за маршрутом: м. Мар'янівка (Україна) - м. Русе (Болгарія) на суму 97 896, 00 грн.
За змістом ст. 908 Цивільного кодексу України, перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Згідно ч. 1 ст. 909 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами) - ч. 3 ст. 909 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 306 Господарського кодексу України перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.
Згідно з ч. 3 ст. 306 Господарського кодексу України перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній водний транспорт, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.
Відповідно до ч. 1 ст. 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень (ч. 2 ст. 307 Господарського кодексу України).
Згідно ч. 2 ст. 310 Господарського кодексу України одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первісним призначенням.
Аналізуючи викладене, судова колегія вважає, що відповідач помилково стверджує, що між сторонами укладено договір транспортного експедирування, а не договір перевезення з огляду на зміст спірних правовідносин.
Судом встановлено, що відповідач за надані послуги перевезення вантажу розрахувався частково на суму 7 000, 00 грн, внаслідок чого за Фізичною особою-підприємцем Мусієнко Катериною Сергіївною утворилась заборгованість у розмірі 90 896, 00 грн.
Оскільки позивачем було виставлено відповідачу на оплату рахунок № 23/01.2024 від 23.01.2024 на суму 97 896, 00 грн, який є підставою для здійснення відповідачем розрахунку з позивачем та такий рахунок був отриманий відповідачем, що підтверджується здійсненою ним частковою оплатою з посиланням в призначенні платежу на вказаний рахунок, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку, що 24.01.2024 настав обов'язок для сплати та починаючи з 25.01.2024 відбулося прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таким чином, з огляду на те, що відповідач не надав суду жодних доказів належного виконання свого зобов'язання щодо оплати наданих послуг з перевезення вантажу у повному обсязі та не спростував заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем було порушено положення ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 90 896, 00 грн підлягають задоволенню.
Щодо заяви відповідача про сплив спеціальних строків позовної давності до вимог позивача.
Відповідно до ст.ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з ч.1 ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
За змістом ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Положеннями ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а ст. 258 - до окремих вимог встановлено позовну давність в один рік.
Частиною 3 ст. 925 Цивільного кодексу України, яка є загальною нормою, визначено, що до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).
При цьому, частиною 1 ст. 258 Цивільного кодексу України визначено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Відповідно до чч. 1 - 4 ст. 315 Господарського кодексу України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, можливим є пред'явлення йому претензії. Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій - протягом сорока п'яти днів. Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п'яти днів. Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, зазначений у частині третій цієї статті, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.
Однак, як правильно встановив суд першої інстанції, предметом позову у даній справі є вимога про стягнення заборгованості за надані послуги перевезення вантажу, дані правовідносини виникли між позивачем, як перевізником та відповідачем, як експедитором, тобто відповідач не є ані вантажовідправником, ані вантажоодержувачем та позов не пред'явлено внаслідок прострочення доставки вантажу/втрати вантажу тощо, а тому до даних правовідносин не підлягають застосуванню спеціальні строки позовної давності, встановлені статтею 315 Господарського кодексу України.
Крім того, пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України встановлено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Отже, Фізичною особою-підприємцем Мельник Русаною Вікторівною не було пропущено строк позовної давності при зверненні до суду з вказаним позовом до Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни про стягнення заборгованості.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 2 771, 53 грн - 3 % річних за періоди з 25.01.2024 по 10.04.2024 та з 10.04.2024 по 24.01.2025, а також 10 540, 10 грн - інфляційних втрат за періоди з 25.01.2024 по 10.04.2024 та з 10.04.2024 по 24.01.2025.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 року).
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Отже, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у справі № 924/312/18 від 13.02.2019 р., у справі № 910/5625/18 від 24.04.2019 р., у справі №910/21564/16 від 10.07.2019 р.
Судом першої інстанції перевірено правильність наданих позивачем розрахунків 3% річних та інфляційних втрат і встановлено, що позивачем допущено помилку у визначені періоду та розміру нарахування 3% річних, при цьому розмір інфляційних втрат визначений позивачем правильно, оскільки день оплати не враховується при нарахуванні 3% річних та інфляційних втрат.
За розрахунком суду першої інстанції, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, обґрунтованою є сума 3 % річних у розмірі 2 770, 97 грн, яка розрахована з моменту виникнення прострочення виконання грошового зобов'язання за періоди з 25.01.2024 по 09.04.2024 та з 10.04.2024 по 24.01.2025, а також сума інфляційних втрат у розмірі 10 540, 10 грн за періоди з 25.01.2024 по 09.04.2024 та з 10.04.2024 по 24.01.2025, а тому вимога в цій частині підлягає частковому задоволенню.
Щодо клопотання позивача про зазначення нарахування 3% річних та інфляційних втрат, розрахованих відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, до моменту виконання рішення суду.
Відповідно до ч.10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України, Суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за час прострочення.
За змістом частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до приписів статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Застосування частини 10 статті 238 ГПК України у даному випадку, сприятиме найшвидшому виконанню відповідачем судового рішення в частині сплати основного боргу, а позивач буде позбавлений необхідності ще раз звертатися до суду з позовом про стягнення з відповідача додатково нарахованих процентів, за допущене ним прострочення після ухвалення судом рішення.
Відповідно до частин 11, 12 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі. До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідно до положень частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України наявні всі правові підстави для зазначення у рішенні суду про проведення нарахування органом (особою), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, 3% річних від суми заборгованості у розмірі 90 896, 00 грн з 25.01.2025 до моменту виконання рішення суду за формулою: СОБ*3*КДП)/КДР/100 = сума процентів річних, де СОБ - сума основного боргу, 3 - 3 відсотка річних, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році.
При цьому, судом роз'яснено органу (особі), що здійснює примусове виконання рішення суду, що в разі часткової сплати відповідачем боргу, 3 % річних нараховуються на залишок заборгованості, що залишився, за визначеною вище формулою.
Разом з цим, у зазначенні у судовому рішенні про нарахування інфляційних втрат до моменту виконання рішення, суд відмовляє позивачу, оскільки таке нарахування не передбачено ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України та ч.ч. 11, 12 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження».
4. ВИСНОВКИ СУДУ ТА ДЖЕРЕЛА ПРАВА
4.1. висновки за результатами розгляду матеріалів справи
Всебічно дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог.
4.2. посилання на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За змістом статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).
За приписами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Частиною 1 ст. 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. При цьому відсутність своєї вини відповідно до ч. 2 ст. 614 Цивільного кодексу України доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
5. ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ
5.1. мотиви прийняття або відхилення аргументів учасників справи
Колегія суддів враховує, що разовий договір-заявка № 54036589П від 04.01.2024 дійсно не містить підпису відповідача, натомість скріплений печаткою Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни, при цьому, посилаючись на те, що печатка відрізняється від оригінального відтиску печатки відповідача відповідачем не надано жодних доказів, а саме лише посилання на вказане не можуть бути належним спростуванням встановлених судом обставин з урахуванням критерію вірогідності доказів.
Водночас, оплативши виставлений позивачем рахунок з посиланням на відповідний договір - заявку, скаржник вчинив конклюдентні дії, а відтак наразі суд критично оцінює його послання на неукладеність договору.
При цьому, колегія суддів вважає, що позивач, надавши послуги перевезення та виставивши рахунок за це, мав цілком законні очікування на оплату відповідачем таких послуг, натомість як нездійснення вказаного порушує права позивача, за захистом яких він і звернувся до суду з даним позовом, який з урахуванням необґрунтованості заперечень відповідача проти доводів позивача, судова колегія вважає обґрунтованим частково.
Таким чином, апеляційна скарга не містить обґрунтованих підстав для скасування оскаржуваного рішення, а доводи, наведені скаржником, не спростовують висновки суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.
6. ВИСНОВКИ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.
Рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі № 910/904/25 підлягає залишенню без змін.
Апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі № 910/904/25 задоволенню не підлягає.
7. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Судові витрати у вигляді судового збору за розгляд апеляційної скарги, згідно ч. 1 ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Мусієнко Катерини Сергіївни на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі № 910/904/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі № 910/904/25 залишити без змін.
3. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
Сторони мають право оскаржити постанову в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.
Головуючий суддя К.В. Тарасенко
Судді А.І. Тищенко
О.М. Сибіга